Ясна річ, він був для мене цікавим. Він “приймав” мене у своїй київській квартирі. Зустрівши мене у передпокої, він супроводжував мене до світлої та великої вітальні. Вона вражала мене також висотою стелі – ця “резиденція Бойчуків”, як казав він сам на автовідповідачеві, була двоповерховою. На стінах вітальні висіли картини та “шкіци” (як він казав) Юрія Соловія, полотна Олександра Дубовика, конструктивістські роботи Михайла Урбана… Поет дуже пишався цими надбаннями.
Коли ми познайомились, йому було 78, а мені 31. Дотоді я знав лише його ім’я (бачив у крамницях його роман “Дві жінки Альберта” та “Вірші кохання і молитви”). Спочатку я написав електронного листа до Патриції Нелл Воррен, яка була для мене насамперед авторкою відомого в Америці роману “The Front Runner”. (Цей роман, “Той, хто біжить попереду”, досі не перекладений ні в Україні, ані в жодній із країн, що суміжні із нею.) У своїй відповіді до мене пані Патриція розповіла, що у 60-і та 70-і роки писала українською мовою під поетичним псевдонімом “Патриція Килина”. Через океан авторка “поплескала по спині” молодого поета з України та порадила звернутися до її колеги з “Нью-Йоркської групи” Богдана Бойчука, який саме тоді перебував у Києві. Так до мене потрапив київський номер пана Богдана (з його попередньої згоди, звичайно).
Взявши до рук чергову добірку моєї писанини, Бойчук починав пояснювати. Читаючи мої вірші, він не панькався зі мною; багато, особливо на початку, відкидав. Я вдячний йому за це. Бойчук був свідомим свого призначення у житті – бути поетом, тому потрібно було “доростати” до нього, до його досвіду, як він сам, напевно, колись доростав до нього. Я й досі не можу сказати, що цей процес для мене закінчився.
Разом із тим він був надзвичайно привітним та терплячим – наприклад, жодного разу, незважаючи на свій робочий графік, не відмовив мені в часі. Якщо він був зайнятий, ми домовлялися про інший час (завжди точно) і тоді зустрічалися. (Лише в неділю не можна було турбувати його – це був день відпочинку.) Часто, за різних життєвих обставин, я набирав його номер. Поговоривши зо хвилин п’ять, я набирався енергії на декілька наступних місяців. Тоді ця приземленість та врівноваженість здавалися мені його “американськими” рисами.
У земних справах, які нас іноді пов’язували, – таких, як переписати на диск із касети гру бандуриста Зиновія Штокалка або, скажімо, проконсультувати онуку колишньої однокласниці щодо працевлаштування в Києві, – він був діловий і швидкий: усе ретельно організовував, а коли питання було вирішено, казав: “Зроблено” – і повертався до творчих справ.
Бойчук читав і знав так багато, що, здавалось, ніщо в літературі або ж у мистецтві (в Україні або у світі) не може його здивувати. Найкраще в літературі він знав американців та українців – і був готовий висловитися про будь-кого, кого він читав. Водночас він радо читав майже все, що приносив йому я: наприклад, томик есеїв Вірджинії Вулф (твори якої читав уперше) він обґрунтовано хвалив. Схвально висловився він також про роман “Час зірки” Клариси Ліспектор. А от “Години” Майкла Каннінгема – роман, про який було багато галасу свого часу, він розкритикував – за незв’язність та непояснені вчинки персонажів. Іноді, повертаючи мені книгу, поет казав, що із задоволенням перечитав її.
У нього були свої кумири в театрі. Найбільше подобався йому, здається, Беккет, до якого він мав особливе ставлення. Любив усі його п’єси, а особливо одноактівки, у яких Беккет нібито відходить від слів. Уважав, що в Україні загалом ставити Беккета не вміють. Казав так: “Щоби його ставити, потрібно розуміти, що таке екзистенціалізм, а перед тим – Ніцше”, а також нагадував, що знаменитий ірландець вимагав від режисерів максимальної точності при роботі над його п’єсами, тому, наприклад, телеграфний стовп, який встругнули на сцені кияни під час постановки “Чекаючи на Ґодо” – є неприпустимим спотворенням думки Беккета. Бойчук тонко відчував особистість драматурга-космополіта, писав про інсценізації його п’єс у Нью-Йорку. Не розумів лише, чому той, невтомний новатор, вирішив закінчити життя у “старечому домі”.
Ще під час першої зустрічі ми зійшлися на тому, що серед сучасних українських театральних режисерів Андрій Жолдак найкращий. (Одного разу він навіть назвав його “генієм”.) Бойчук не раз порівнював Жолдака з Лесем Курбасом. Значними фігурами в театрі були для нього також Тадеуш Кантор, Єжи Ґротовський, із сучасних – Роберт Вілсон. Поет переповідав мені свої враження від їхніх вистав, що він їх бачив у Нью-Йорку. Він також знався на модерному балеті – явищі, якого, за його словами, в Україні не було. Про це все (і багато іншого) написано у масивній збірці статей, що вийшла друком по його смерті, – “Навіщо про це говорю”.
Кожен раз, прощаючись зі мною, він казав: “Дай Боже!” – замість “до побачення”. Для людини, яка працює зі словами, це не випадково. Я вважаю, що залишатися в живих і було для нього вірити в Бога.
