Так-сяк я привела себе в порядок: на щойно освіжене літеплою водою тіло натягла білу ситцеву сукню, поверх неї - джинсову курточку, аби захиститися від вечірньої прохолоди, потому взулася у "балетки", бо про мешти на підборах на всенародному гулянні не могло бути й гадки, та з іще мокрим, абияк розчесаним волоссям злетіла по сходах вниз у вітальню. Там я з соромом виявила, що всі причепурені й нарядно вбрані: наш господар з дружиною були у чудових народних строях, а фінни - в одязі у стилі "етно".
- То нічого, - заспокоїв мене господар, коли зауважив моє сум´яття з приводу одежі. - Туристам "неформал" вибачається. - і розсміявся. - Поквапмося, любі гості, процесія вже, мабуть, розпочинається.
В Курессааре ми мчали набагато швидше за дозволених в Естонії дев´яносто кілометрів за годину. Я весь час боялася, аби нас не затримала поліція та не вліпила водію астрономічного штрафа, чи аби наш міні-бус не опинився переверненим десь у шкарпі. І за те я себе в дорозі неодноразово картала: адже це все лише через мене! Та слава Богу, якось пронесло. Буквально за лічені хвилини ми вже на околиці міста шукали місце для паркування на вщент заповнених вулицях та майданчиках. Покружлявши довкола щільних рядів автівок, нам нарешті вдалося знайти одне місце на якійсь приватній готельній автостоянці аж майже на другому кінці міста. Тому нам прийшлося довго пробиратися вулицями, провулками та різними закавулками до центра. І от коли нарешті ми вирвалися з того лабіринту, відразу влилися в живу людську ріку, що вже сунула по головній в напрямку Єпископського замку.
Пістрявий людський потік вирував і шумів, повсюди мерехтіли різнокольорові стрічки, смугасті спідниці, вишивані запаски й домоткані кафтани - і в очах аж блимало від всюдисущого намиста, підвісок, брошок на жіночих блузках та від металевих ґудзиків на темних чоловічих жакетах. Майже всі люди, окрім іноземців, вбрані у національні строї. І ми йшли посерeд цієї живої, бурхливої людської ріки і я вслухалася, як ллється звідусіль мелодійний естонський гомін та переливається дзвінким сміхом. Звідкілясь долинала музика. Наші господарі з ферми зникли з очей - розчинилися в тому розцяцькованому натовпі, фінни теж кудись запропастилися. Лише мій чоловік йшов попереду мене, пробиваючися крізь розвеселений люд, і тягнув мене за руку. Мені було дуже тісно в цій юрбі. Відчула, що почала накочуватися фобія з натовпу - я стиснула руку чоловіка міцніше і намагалася йти швидше, аби не відстати й не загубитися у вирі. Раптом наткнулася на його спину: чоловік зупинився, як і решта людей довкола. Що діється? Гучномовець над нашими головами щось пробелькотів і люд почав розступатися й тиснутися обабіч брукованої дороги. Ми з чоловіком якимось дивом опинилися в першому ряді і вся бруківка тепер була як на долоні. Хтось мене скубнув за рукав. Обернулася, а то господар.
- Зараз поїде святковий віз. Якщо хочете бачити дійство, не вагайтеся, відразу шикуйтеся і йдіть за ним. Бо через натовп нічого не побачите. - пояснював, усміхаючись.
Біля господаря якимось дивом опинилися й наші фінни, невідь звідки випірнувши. Здаля почувся спів - він наближався одночасно з тупотом копит по бруку. Незабаром на дорозі з´явилася запряжена двійкою коней багато прикрашена гілками з дубовим листям підвода. На ній сиділо декілька святково вбраних жінок, що співали ритуальних пісень, і четверо чоловіків з іще незапаленими смолоскипами в руках. Посеред підводи на підставці в якійсь величезній чаші пломенів вогонь.
- Наші ватроносці! Не можна йти попереду Священного Вогню, якого нам з небес приніс бог Тарапіта. - пояснював далі господар. - Цей Вогонь вже багато віків здобувають кресанням каменів на березі озерця Каалі, що з´явилося на місці падіння метеориту - ну, ви ж про це озеро знаєте, - так от, цей Вогонь - чарівний. Наші пращури вважали, що він - частина Сонця. Отож людям не можна йти попереду божества. О, віз уже нас минає, ходімо за ним!
І ми негайно рушили за фірою. Жінки на підводі співали протяжно й урочисто, за ними підхоплювала пісень і решта юрби. Ми йшли крізь єпископський парк, хто співаючи, хто просто слухаючи, доки не дійшли до розлогої галявини, за якою простягався пляж, а за ним - сяйливе в полуденнім промінні море. Я відразу впізнала луку, по якій ми пару днів тому проходжалися з чоловіком, коли вперше навідалися в Курессааре. Тепер же довкола галявини розташувалися ряди кіосків з сувенірами, напоями та смаколиками, а під темним шатром дерев на узбіччі - літня імпровізована сцена, на якій виступатимуть фольклорні ансамблі з піснями й танцями, а ввечері, можливо, якийсь рок-гурт.
Коні з підводою зупинилися серед галявини біля високої, поскладаної з дошок, конусоподібної купи, що мала незабаром перетворитися на велетенську ватру. Жінки на підводi, продовжуючи співати, витягали з-під лавиць вінки і вінчали ними чола всіх бажаючих. На моїй голові пристав сплетений з лучного квіття, а мій чоловік отримав пишний зеленолистий, бо дубові вінки - лише для чоловіків - як символ життєвої сили, міцності й мужності. Ватроносці тим часом зіскочили з підводи, запалили свої смолоскипи від вогню в чаші й потому з тими палаючими смолоскипами обступили ватру з чотирьох боків. В насталій тиші почали щось промовляти, видко, якісь побажання-замовляння, і обійшли купу тричі довкола, імітуючи вічний круговорот Сонця і природи. Купу запалили одночасно з чотирьох боків - символу чотирьох вітрів і чотирьох сторін світу. Сухе дерево вмить зайнялося і полум´я, поступово розгорівшись, незабаром сколихнулося і знялося ввись. Натовпом прокотилася хвиля захоплених вигуків: ритуал "шлюбу Неба і Землі" здійснено і святкування на честь літнього Сонцевороту й магічної сили Вогню розпочалося. Люди взялися за руки й пішли хороводом довкола великого Вогнища. А потому грянули музики на сцені і почалося гуляння під звуки скрипок, сопілок та бубнів..
..Отож велика Ватра горіла, музИки грали як навіжені, люд жартував, танцював і співав, ходив поміж кіосків і куштував наїдки та напої, а над тим всім плавно й велично пропливав, раз-ураз вигулькуючи з-поза швидких хмар, що налітали з моря, сам винуватець свята - Сонце. Весь той час я не так веселилася, як радше спостерігала за людьми і дійством. Проте інколи мене охоплювала якась невизначена тривога: чи то через те, що знову накочувалася задушлива фобія, коли опинялася в надто тісному гурті, чи через те, що раз ураз звідкілясь з глибин підсвідомості наверталося оте прикре відчуття покинутості зі сьогоднішнього сну. І разом з тим мою увагу дуже приваблювали, прямо заворожували дивовижні вишивки на блузках та запасках естонок - адже в цих неймовірно стародавніх візерунках вгадувалася архаїчна універсальна символіка - така ж, яку можна бачити й на українських вишивках. І завше це рослинні орнаменти та різні складні геометричні фігури: ромби, спіралі, восьмикутні зірки, хрести та навіть свастики. Свастика. Слов´яни її називають "сваргою". Це найстародавніший символ Сонця і Щастя, що йде по колу, крутиться у спіралі так, як обертається наша галактика чи весь Всесвіт. Щастя. Зірка щастя. Єдина наша найближча зоря - Сонце.. І справді, всі ці символи такі стародавні, що й досі невідомо, відкіля і з якої доби вони до нас прийшли - вчені кажуть, що ці орнаментальні мотиви використовувалися ще в часах неоліту і, можливо, ще давніше - в палеоліті. Але чомусь саме під час таких от народних святкувань, та ще й просто голого неба, де над головами царюють вічні світила - Сонце, Місяць та зорі - чомусь саме тоді оця символіка проявляється найвиразніше - начебто сам Космос промовляв до душі.. Бо чим є супроти вічності світил довжина людського життя?
- Хочеш? - раптом я почула з-за спини голос мого чоловіка. Я якраз стояла біля одного лотка з сувенірами і уважно роздивлялася вишиванки, виставлені на прилавку.
- Я не знаю.. - зітхнула я, бо й навіть така пречудова ручна робота мені видалася не по кишені.
- Та чи на часі зараз дріб´язкуватися? Я ж бачу, як ти це все все жадібно поглинаєш очима! - махнув рукою чоловік, безтурботно сміючись. - Бери-вибирай, скільки того життя! Так хоч будеш мати сувенір з Естонії.
А в мене аж очі розбігалися. Он там, на мішковині вишитий обрус який! А онде - на білесенькому полотні сорочка - а ціни які ж, ціни! І тут мій погляд ковзнув по вишиваному шовковому поясі - біле тло і вишивання червоними-червоними, наче кров, нитками, що бігли хитромудрими спіралями зі свастиками, мов криваве проміння по снігу. Моя рука мимохіть погладила це диво, а мій чоловік уже витягнув гаманця.
- Беремо! - вигукнув до продавчині. - Тобі якраз зараз дуже пасуватиме до білої сукні. - і вихопив пасок з рук жінки, що вже почала пакувати його в мішечок, та швидко підперезав мій стан. - О, та тебе тепер не відрізнити від місцевих! - похвалив мене чоловік і враз потягнув мене до кіоска з напоями. - Добрий куп треба запити! - промовив і замовив мені червоного вина, а собі пиво.
..Як день схилявся до вечора, свято набирало дедалі веселіших та дикіших обертів і тому не лише одна я вже добряче захмеліла. Проте нав´язливих думок позбавитися не змогла - і чим довше я петляла поміж кіосків, аби випити чогось міцнішого і разом з цим позбавитися неспокою, що напосів на груди й нидів з наростаючою силою, тим менше мене цікавило народне гуляння й балачки з нашими господарями з ферми та фіннами.
- Та вже не пий стільки! - вкотре попросив мене чоловік. - Ледве на ногах тримаєшся. А нам ще через вогнище ввечері скакати! - і хотів забрати від мене вино.
- Облиш! - відбовкнулася я й відсахнула свою руку з наповненою склянкою від його. - Ти! Нічого-нічогісенько не шариш в трансцендентальному! Бачиш оцю червінь? Га? - і я простягла склянку до сонця так, аби його надвечірнє проміння проникало крізь скло і рідину. - Бачиш? Це магічний шарлах! То не вино, то чиста кров, освячена Сонцем! Ось так! А як вона горить в тім сяєві! І я зараз причащаюся - п´ю во славу з´єднання білого з червоним! І пасок, що ти мені сьогодні подарував, є того свідком! - і на мене найшла гикавка, а мій язик почав заплутуватися. - Гик! Біле з червоним - і саме ось ця вишивка червоним по білому – це символ єднання Праматері Землі і Бога-Батька Сонця, об'єднання Матерії і Духу. Гик! І я п´ю зараз на це з´єднання! Гик! - і мною хилитнуло.
- Ну, досить вже! А то вже, бачу, приплили. - наполегливо озвався чоловік. - Мелеш якісь дурниці по п´яній. Трансценденції їй забажалося, містики! - й озирнувся довкола.
- Чого ти злякався? Гик! - криво посміхнулася я. - Нашої мови тут ніхто не розуміє, немає чого встидатися! - і я мимоволі вхопилася вільною рукою за чоловічий лікоть.
- Онде бачу лавки! Ходімо туди, подалі від людей, тобі треба трохи відпочити. - й узяв мене за руку і повів у напрямку замку, неподалік якого тягнувся довгий, майже безлюдний пірс з декількома лавицями.
Через пару кроків мої ноги відмовилися мене слухати і я обіперлася на чоловіка. А коли вже почали самі собою підгинатися коліна і я весь час норовилася впасти, чоловік вже решту дороги мене не вів, а майже волік. Доплентавшися таким чином до пірсу, він відразу посадив мене на першій же лавці та й сам присів поруч. З моря подуло солонкавою свіжістю і я, вдихнувши повітря, вхопилася за його руку.
- Символи, ці кляті символи! Гик! Не дають спокійно жи.. - і я не зчулася, як моя голова безладно похилилася на чоловіче плече..
