| © Михайло Нечитайло, 02-10-2019
|
– Що, хлопче, змерз, що так скоцюрбився? – голос із темряви холодної.
– Та ні, – Данило мляво, – не змерз. Швидше спікся.
– На чому?
– На світі.
Чи второпав що, чи ні, той напарник по холодній на цю ніч, а Данило знав, що то тільки здається нам, буцім живем у світі. Хіба ми живемо? Печемося. Весь вік. І з молодих зеленооких яблук, передчасно зірваних, спікаємося по печах на зморщені плюхи, доки інші, вдатніші, й далі доспівають та червоніють. Бо не всім чомусь випадає піч, іншим випадає сад аж до повної стиглості. Всі з одного дерева, всі з одного соку, всі на одне літо: але одним – передчасна піч; а іншим – аж до осені сад та сонце.
– Павло Жухович, – простягнув тим часом руку незнайомець.
– Данило Круць, – відповів парубчак.
– От і познайомилися, – мовив чолов’яга. – Ти з яких, хлопче? Де горба гнеш?
– У Гамбульського. Гнув. Вижене, певно, бо потягнув у його сестри парасолю. Розжиріла, сволота, по чотири має, а моя дівчина що, й на одну за три роки на тютюні не заробила? Ну й хай вигонить. Як за таку плату гнутися, то ліпше вже на печі лежати. Що так голодний та босий, що так.
– Ти кажеш, Круць, – мислив тим часом Жухович. – Не Івана часом син?
– Він.
– Погиб, сердега, – співчував Жухович. – Усіх нас зведуть зі світу кляті кровососи.
– А ви що, теж на заводі працюєте?
– Там. Зацідив оце в пику уряднику, то відпочиваю. Досиджу ще два дні та й знову – до сьомого поту.
– А мені на завод не можна? – загорівся раптом Данило.
– Я, звісно, не пан капіталіст, – стенув плечима Жухович, – але думаю, що візьмуть. Парубчак ти кремезний, у крові й соку, та їм таких вагонами подавай – вони ж крові ніколи не нап’ються вволю, в соку твоєму не накупаються, вони ж не заспокояться, доки не зцідять з тебе своє золото, а тебе, вбогого та сірого, старого та не блискучого вже, не виплюнуть, як знюхану та пережовану табаку.
– Хто це вони? – поцікавився Данило.
– Як хто? – аж підскочив Павло. – Пани. Хазяї наші, видохли б вони до останнього коліна, кровопивці, харцизяки кляті.
– Не любите панство? – уточнив Данило.
– А за що їх любити? За те, що мене доять? То я ж не корова.
– І чого воно так, – вивернув Данило й своє, – всі люди з одного світу, то один жере, аж давиться, а другий біля столу пухне з голоду. От сотворив Бог на світі диво – аж очі дибом стають, як на нього, те диво, дивишся.
– Бог тут ні до чого, – махнув рукою Жухович. – Бог, якщо він є, бо я не вірю в його присутність, світ дав однаковий для всіх. І великий – усякому сущому вдосталь. Живи на своєму клапті, радій. Так ні, знайшлися вихвосні, яким свого клаптя забракло, кинули оком на сусідський, поставили на його долі свої личаки, аби свого носа тухлятиною переношеною не скорбити. Сусід промовчав – хай, думає, я не обіднію на ступак. Та глитайчук не заспокоївся – сунувся, сунувся, поки й не вгніздився на двох долях світу, совісного сусіда лишивши й одної. Отак воно й повелось – одні мовчать, а другі гніздяться на їхніх хребтах і поганяють.
– Неправедний світ, – погодився Данило. – Прокляті, видно, ми, вік мусимо ходити босі, аби глитайчуки були в чоботях. Мало чобіт на світі, а дві ноги в один не впхнеш. Хтось мусить поступитися, аби інший обувся.
– Дурня, – заперечив Жухович. – Чобіт ще й із запасом, але один, вигризши з людських хребтів свій капітал, хоче зносити п’ять пар. А що інших четверо через це по світу ляскають босими п’ятами – йому мляво єдіно.
– Нічого не поробиш, – зітхнув Данило. – Божа воля, а проти Бога – гріх.
– Та яка це Божа воля, хлопче, – метався по холодній Павло, – це якраз проти Божої волі. Божа воля – всім по крихті; а не одному хлібина, а іншому – дуля. Сатана, якщо вже ти такий біблійний, світ ділить кособоким жужмом. Лізе в душі, робить їх глитайськими, робить людину паном, а світ довкола нього – бісівським, неправильним.
– І що ж робити? – задумався Круць.
– Гнати біса, – роз’яснював Жухович.
– Як?
– Рвати хлібину з глитайських рук, кришити на всіх, аби щезали зі світу дулі, бо й вони ж, один батюшка казав – теж гріх.
– Те-е, – розчаровано мовив Данило, – хто його таке зробить. Та ніхто не дасть такого зробити.
– Згоден – не дадуть, – погодився Павло. – Бо влада, вона, хлопче, завжди за глитаєм, мріє ж не про свою крихту, на цілу скоринку зазіхає, ото й заглядає глитаям цуценям ув очі, ото й гарчить сторожовим псом довкола їхніх маєтностей – гляди, кинуть щось погризти. Ті, звісно, кидають, бо куди ж їм без псів супроти народу. А народ, знай, мовчить та смокче дулю – от через це ми й живемо, як прокляті. Бо є ними, бо мізки нам собачою слиною заляпали, а ми витерти її незугарні. Один боїться, що вкусять, другий – що й дулю заберуть; третій пана переплутав з Богом, молиться, аж лоба розтовк, а четвертий слину собачу має за манну небесну – хто ж манну обтирає. І мало кому ллється той лій у голову, в якому видно, як ворожці в кавовій гущі, що нас – море; а супроти нас – калюжа. Багата, ошатна, в коштовний граніт закута – але калюжа. Здійняти б морю хвилю – ніякий граніт не встоїть.
– Для хвилі треба вітру, – зітхнув Круць, – а де його взяти?
– Зі своєї душі, – бив себе кулаком у груди Жухович. – З твоєї, з моєї – уже вітерець. По кімнаті світовій протягом – хтось чхнув, когось зачепило – так вітерець дужчає, перетворюється у вітер. Вітер здіймає куряву, гне трави, шумить у деревах – світ оживає. Тим вітром у море, між люд – в’ється хвилька. А море велике, а простору – ого, хвиля кріпне, хвиля міцніє; а тут ще землетрусом – можемо жити краще, можемо, треба тільки декого взяти за карк – і хвиля вже до небес; і світ – умитий. Розгороджений уже світ від глитайських тинів, великий та безкраїй, всяк сущому на ньому місце є, місце достойне, рівне серед рівних. Отак можна, варто лише захотіти. Захотіти так, щоби й людям свого хотіння рознести, щоб на цілий світ його вистачило, а не тільки для твого боязкого скніння по закапелках душі. Ти не думай, Даниле, що дядько Жухович оце розпинається, бо сон його не бере, ради того, аби лише порозпинатися. Є вже пекарі на землі, є ті, що печуть не глитайську хлібину, а хлібину, де всякому рівна крихта. Їм лише помогти треба замісити тісто між людей, аби зійшло. Піч розтопити їм помогти треба – і спечеться щастя людське, й зійде, й кожному впаде в долю.
– А з глитаями як? – Данило не перейнявся, ні, просто цікаво стало. – На яку черінь Гамбульського з Півником його очобоченим посадять у новій печі?
– На дрова підуть, – гримів Жухович. – Хто з Богом у голові, теплом зійде в новий хліб, аби свою крихту не втратити, а хто з дияволом, хто сам собі – все; а люди для кого – пилюга, в попіл таких, у попіл гадів, щоб розвіялись і не паскудили ні світу, ні людства, ні нашого щастя.
– Ваша правда, дядьку Павле, – зійшло нарешті на Данила, – треба колотити людей, треба розпалювати піч, бо ми ж усі – люди, годі бути бидлом.
– Не всі, – заперечив Жухович. – Справжня людина – людина трудяща. Інше все – жлобйо, бидлота. З них людей ще треба вистругувати, як із поліна ляльку. Надто вже обросли коростою багатства, аби зчиститися вмить. Шкребти їх треба до живої крові, інакше не зчистяться. Ніколи. Те, що Бог пустив по світу й назвав людиною, це так – заготовки, тісто. Як хліб випікається вогнем, так людина – трудом. Через те й кажу: справжня людина – трудяща людина. Білоручки – не люди, перепічки, глевтяки. Мочити їх треба, й назад у тісто, й знову в піч, і в труд – хто з людського, зійде в коровай; а хто глевтяк глевтяком, хто не вимішується, не формується – зразу в помийницю. Наша, хлопче, піч повинна випікати людину, а не покруча зі шматком золота в зубах. Вогонь, щирий вогонь повинен густи в нашій печі, бо як почнемо гнітити хліб маси людської золотом – не варто було й розпалювати печі, пуста то буде затія.
Замовкли. Кожен обмірковував щось своє.
– Ех, дядьку, – нарешті мовив Данило, – я б, якби десь надибав таку піч, де печеться справдешній світ, я б від неї – ні на крок. Та я б згорів, я б сам за дрова пішов, аби лишень випекти для світу людей. Не заготовок, де один із золота, а інший – з багна; а людей, де одне одному – рівня й ніщо інше.
– Я радий, хлопче, що ти так кажеш, – щиро радів Жухович, – приставай до нас. Ми розпалимо піч, ми спечемо наш світ. Ми кістьми ляжемо за нього, але він буде. Ми себе забудемо, ми подаруємо себе трудящому нещасному люду, й тим світу, чи хай по-твоєму буде, Богу, зробимо посвяти більше, ніж захланними молитвами в храмах. Бо, більше того, за Бога зробимо роботу. Він створив світ, а ми його оновимо. Тільки знай, хлопче, то вже буде наш світ, не Божий, бо в ньому не буде кесареві кесареве, Богові Богове, в ньому все буде людині. Трудящій людині. Кожній. То готовий спалити життя своє в печі такого світу? Готовий стати східцем на драбині сходження у світ нової людини? Готовий служити не Богу, а трудящій людині? І душею, й тілом, і помислом.
Стиснув Данило кулаки:
– Готовий. От тільки, – сумнівом перейнявся, – проти Бога якось не того… Жмуткувато якось…
– Забудь про Бога, – пророком гримів Жухович. – Забув Бог трудящу людину, вгніздив на неї глитая та ще попа, що до Божої слави заробітчанином приклеївся. То чи вартий тепер Бог пам’яті трудящої людини? Справжньої людини. Служіння якій треба ставити на карб усього свого життя, відмовившись ради нього, як доведеться, від чого б то не було. Навіть від Бога. Бо Бог – він ще чи й є; а трудяща людина – ось, перед тобою, пригноблена й розчавлена, її треба піднімати з ганьби, їй треба випікати щастя в душі та помислах своїх, як хліб господиня випікає в печі. Отак, хлопче. І ні на йоту інакше. Так що думай, думай.
Дрімала ніч. Задрімав Жухович. Не спав тільки Данило Круць. Не тим переймався, що в холодній закритий, що поліцмейстер може завтра духопеликів за поцуплену парасолю навішати, або й гірше того, прикрити надовше – інше гризло душу та мозок. Не глист уже, щось більше, вагоміше гризло.
Мався вибрати між світом зігнутої перед образами матері й світом, де розпалює нову піч громовержець Жухович. З материного світу, вже й виріс, а не здобув ти, Даниле, чобіт. А в світі Жуховича, гай-гай, не про чоботи треба дбати, про трудящий люд і вселенське його щастя, де дітям Данила та Насті, як удало складеться з дівчиною поле разом зійти, вже не доведеться заздрити всіляким півникам гамбульським, бо з дитинства зодягнуть власні нові чоботи. Ялові, блискучі.
Пішов до печі.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
