Заміський будинок Гуцалів мало чим відрізнявся від інших споруд сучасного панства: двоповерховий особняк з мансардою, витіюватими балкончиками і червоною покрівлею, нагадував велетенський гриб-мухомор поміж одвічних сосен захоплених в полон новою-старою кастою державних службовців. Тут, за кам’яним височенним муром, пульсувало своє життя, паралельно з життям назовні, воно ніде не перетиналися з зовнішнім, бо кожне по своєму розуміло і сприймало своє призначення у цьому світі.
Сторонній людині сюди потрапити було зась, та й не було потреби, хіба що для заздрощів. На стоянці, перед будинком, вже було декілька машин представницького класу, десь в глибині англійського саду лунала музика, свіжий вітерець дмухав з берега Дніпра, відчувався запах смаженого м’яса і солодкуватого вишневого диму з відкритого вогнища. Назустріч гостям стрімголов неслися двоє чорно-рудих доберманів. Світлана, розчепіривши руки, чекала на своїх улюбленців.
– Здрастуй Гога! Здрастуй Магога! – гукнула вона, і собаки зі скавучанням кинулися лизькати їй руки. Хто був Гога, а хто Магога – не розібрати. До Вадима вони віднеслися напружено стримано, бо чужак, для цієї породи сторожових собак, був персоною небажаною. – Це свій, – Світлана дозволила собакам обнюхати чужинця, взявши Вадима за руку. Собаки зрозуміли, і привітавшись коротенькими купірованими оцупками хвостів, побігли в глиб саду. Світлана, взявши Вадима під руку, рушили на голоси. Хоча їх перша зустріч з батьками мала відбутися без протокольної стриманості, але вони були вдягнені по-святковому. Вадима трохи сковував новенький світло-сірий костюм від «Вороніна», а блакитного кольору сорочка без краватки з розстебнутим коміром підкреслювала його незалежність, звужені по-модному літні туфлі трохи муляли і незвично поскрипували підошвою при ході. Світлана, в рожевій квітастій сукні шитій на замовлення в майстерні «Пустовіт» і рудим кольором волоссям, що хвилями спадало на плечі, була схожа на Мавку. Вона трохи хвилювалася, від чого долоні злегка пітніли. Вадим навпаки – нічим не виказував свого почуття, був стриманим, згодом ця його стриманість і впевненість її заспокоїли. Ще здалеку Світлана побачила татка, що жваво з кимось розмовляв.
– Яка радість, – вигукнула Світлана пізнавши поряд з татом свого брата Павлушу, котрий теж помітив їх і вже поспішав назустріч. Вони обнялися і розцілувалися. – Так несподівано! А як же Джакарта? Ти у відпустку? – до них вже бігли племінники, погодки – Вова і Марійка. – Любі, вибачте, але я без подарунків, – вона цілувала дітей. – Знайомтесь! Вадиме, це мій брат Павло. Вадим кивнув головою простягаючи руку. Чоловіки привіталися. Вадим поручкався з хлопчиком, а дівчинку похвалив за чудову сукню.
– А ви теж прийшли їсти маленьке поросятко? – з відвертою дитячою наївністю запитала Марійка, питливе поглянувши в очі Вадиму.
– Поросятко? Це те, що не слухалося своєї матусі і бігало в лісі доки не попало в пастку до Лісовика? – навіть без тіні іронії в голосі промовив Вадим, спішно шукаючи дотепнішу відповідь на просте дитяче запитання.
Кмітливу трирічну дівчинку вже було не просто збити з пантелику.
– Ні, – мотнула Марійка головою, – те що принесли з супермаркету.
– Тоді те поросятко їстівне, раз його продають людям. Дівчинка не відходила від тітки і все ще вивчала поглядом чужинця.
– Золотко, дядько Вадим мій жених, ми приїхали до вас на свято і, якщо ти дозволиш, ми теж попробуємо їстівне поросятко. Добре?
Дівчинка хитнула головою.
– Іди гукай маму, скажи що тітка Світлана приїхала.
Дитячий дзвінкий голос: «Тітка Світлана з женихом приїхала їсти порося!» – вмить сповістив усім благу звістку.
Світлана поцілунком привіталася з татом.
– Вадиме, це мій тато, познайомтесь. Тату, це мій жених, Вадим.
– А-а-а… Музикант?
Ілля Антонович першим простягнув руку.
– Вибачте, бувший музикант. Вадим ніби відмежовувався від свого минулого, але воно хапало його за щиколотки, воно не відпускало його душу в нове і доки що мало зрозуміле життя. Він відчував, що саме зараз, має ступити на інший щабель соціальної драбини і ось цей кремезний чоловік у вилинялих джинсах зараз вирішить його долю.
– Е…е… ні, молодий чоловіче, – Ілля Антонович посварився пальцем. – Всі бувші, на цвинтарі, хробаків годують.
Голос Іллі Антоновича був стверджуючим, він був настільки впевнений в собі, що не міг сприймати чиюсь протилежну аргументацію.
– Всі ми по життю музиканти і будемо ними до скінчення віку, але кожний з нас грає музику на своєму інструменті. Я теж музикант і татко мій, царство небесне йому, був музикантом, ще при Лаврентію Павловичу. Ми граємо промислову музику на заводських трубах.
Було зрозуміло, що Ілля Антонович не даремно перейшов на алегорію, він прискіпливо вивчав людину, перш ніж стати самим собою. Світлана, знаючи характер тата, поспішила на допомогу Вадиму:
– Тату, ми з Вадимом зараз вибудовуємо рекламний бізнес. Я призначила Вадима директором, він має вже деякий успіх у нашій спільній справі, але це дрібниці…
Вона надала змогу Вадимові набратися впевненості для головних слів.
З будинку до них підійшла Катерина Семенівна, привіталася, розцілувалася з дочкою. Невістка з дітьми тактовно зупинилася біля квітника. Родина була в зборі.
– Ви вже познайомилися?! Катерина Семенівна неприязно глянула на Вадима.
Саме в цю мить Вадима ніби стьобнули батогом, він болю не відчував, але сила погляду майбутньої тещі зачепила за живе. Відступати було пізно.
– Ми з Світланою вирішили одружитися. Я прошу у вас, Ілля Антонович, і у вас, Катерино Семенівно, руки вашої доньки, Світлани. Ми кохаємо одне одного.
Це освідчення в старосвітському стилі було таким дивним і неочікуваним, що всі завмерли в передчутті страшенної громовиці.
Діти, зрозумівши в чому справа, заплескали в долоні.
Катерина Семенівна мало не зомліла від слів цього зарозумілого нахабного пройдисвіта, по іншому Вадима вона й не називала. Надія була лише на чоловіка, що лише він захистить їх доньку від цього необдуманого, на її глибоке переконання, кроку. Вона була впевнена: Вадим – типовий альфонс, він скористався жіночою слабкістю дитини, він вдерся їй в душу, відібрав розум, а зараз намагається використати в своїх підступних цілях і всю родину.
Світлана від напруги міцно стискала руку Вадима і, щоб не дати вилитися назовні материнському гніву, тихо промовила:
– Мамо, я вагітна…
Ілля Антонович зрозумів, що зараз від його слів залежить не лише доля їх дитини, а й всієї родини. Зірки вказували на згоду. Він обійняв дочку, поцілував, потиск руку майбутньому зятю:
– Ми з мамою бажаємо вам щастя, – стримано промовив Ілля Антонович. Катерина Семенівна заплакала.
Біля цегляної, на голландський манер, плити-барбекю копошився кухар, Василь Гаврилович, він час-від-часу відчиняв духовку, черпав з днища на якому запікалося молочне порося шипучу запашну рідину і поливав зверху ледь-ледь засмаглу спинку. Запах страви збуджував апетит. Бесідка, як продовження кухонної зони, була розрахована для приймання гостей посеред саду, в тіні дерев. У вихідні тут завжди було людно, як і зараз, а величезний стіл, завжди сервований по-шведськи, виглядав ситно і демократично. Гості, нагулявши апетит, потроху збиралися до купи в очікуванні головної страви, лише двох чоловіків так захопила шахова гра, що вони навіть не звертали уваги на колючі насмішки в їх адресу.
Наземна шахівниця вимощена з білого і чорного мармуру була не лише прикрасою парку, а й втіхою для любителів шах на відпочинку. Дерев’яні фігури, в половину людського зросту, витесані з соснових колод, переставлялися обома руками і потребували неабиякого зусилля.
В печі дрова потріскували додаючи вогнищу магічної дії. Гості вже знали про заручини. Жінки нишком поглядали на дивну пару. Дехто з них ще ніколи не бачили відомого музиканта зблизька, тому й не могли порівняти його сьогоднішнього з тим сценічним образом, котрий міг би закарбувався в пам’яті з часів їх дівування.
– А хто ті шахісти? – запитав Вадим злегка торкнувшись оголеного плеча Світлани.
Вони сиділи на плетеному дивані розглядаючи гостей.
– Той чоловік, що грає білими, Сергій Павлович, радник президента з гуманітарних питань, дуже впливова людина, з його допомогою можливо вийти і на самого президента, а той що грає чорними – медіа магнат, Кільчицький, я скажу татку, щоб він тебе познайомив з ними, це дуже потрібні в нашій справі люди.
Легкий вітерець, зачепивши верхівки дерев, шелестів листвою. Полуденна спека покотилася на захід, духота потроху спадала.
– Павлуша, ходи до нас, – гукнула Світлана брата.
– Щось вип’єте? – запитав Павло підійшовши до них. – Аперитив на столі. Може горілочки, для підняття тонусу? – він поглянув на Вадима.
– Ні-ні, братику, то зайве у таку спеку, а «Миргородської» – залюбки, щоб шлунки до поросятинки здобрити.
Павлуша подав келихи з шипучою рідиною.
– Ви у відпустку? Надовго? – сьорбнувши води запитала Світлана.
Павло з відповіддю не поспішав, вони пили воду маленькими ковтками поглядаючи в бік барбекю.
– Ми, так би мовити, проїздом, завезли батькам дітвору, а самі завтра на літак і, гайда на Майорку, з недільку потішимося на Середземномор’ї – потім до праці. Мене перевели у Брюссель, на посаду прес-аташе нашого представництва при НАТО.
– О, будеш рухати нас до інтеграції в колективну систему безпеки? Зараз тільки й розмови про це.
Павло, поперхнувшись водою, довго відкашлювався. Йому не хотілося продовжувати розмову, щоб не втягуватися в політичну дискусію, він обтер вуста хусткою і зауважив:
– То все балачки, здається новий уряд взяв курс на зменшення співпраці з Заходом, відчувається шалений тиск нашого північного сусіда.
– Ви хоч би пригальмовували на поворотах, – з посмішкою на вустах промовила Світлана.
– Не все так просто, сестричко. Ми самі собі дамо раду, але росіяни, зі своєю манією величі, здатні навіть на самознищення… Читайте класиків, панове.
Павло глянув на Вадима шукаючи розуміння.
– Хіба наша доля в потуранні їх дегенерації? – підтримав Світлану Вадим.
Павло змовчав гарячково відшукуючи потрібну аргументацію.
– Мат, – радісно вигукнув шахіст, Сергій Павлович, зворушивши публіку.
Жінки заплескали в долоні, вони були на стороні високого, статного чоловіка, з манерами справжнього ловеласа. Кільчицький нервово потирав долоні.
До шахістів підійшли з вудлищами два рибалки і стали вихвалятися уловом, струшуючи садки з рибою. Смугасті йоржі безсило настовбурчували свої спинні шпичаки і приречено хапали повітря. Діти раділи і забули навіть про смажене порося.
– Це ж наш банкір, – впізнав одного рибалку Вадим. – А хто це поруч?
– Охоронець, Заур. Після зухвалого вбивства Гетьмана він завжди супроводжує шефа, – відповіла Світлана.
Катерина Семенівна з невісткою стали готувати місце на столі для блюда з поросям: розставляли пляшки з напоями і запотілі графини з брусничним холодним морсом. Окремо, край столу, господиня поставила салатницю з хріном.
Кухар вправно переклав порося на видовжене розписне керамічне блюдо, порізав кільцями тулуб, прикрасив зеленню та зірками вирізаними з помідор і лимона, в пащу заклав жмут петрушки. Очі поросяти з маслин, загадково посміхалися отетерілим дітям.
– А в поросятка зуби є? – запитав хлопчик, що не зводив погляду з веселого рильця.
– Звідки, воно ж їстівне, ось торкнися пальчиком, заохочував його кухар Василь Гаврилович. Хлопчик хотів торкнутися пащі, а потім злякано відсахнувся.
Під оплески гостей, кухар урочисто подав свій витвір мистецтва до столу. Це була не просто їжа, – смажене молочне порося, – це символ заможності та щедрості господаря.
Першими нагодували дітей, потім, коли вони наситились і їм вже було не до поросяти, господиня гукнула всіх гостей до столу.
