Міський ветеринар, Олексій Павлович Чуйний, ішов із ветлікарні через пустир додому і незчувся як потрапив у щільне коло собак які, вишкіривши зуби, вже були готові вчинити йому самосуд, та коли взрів, що потрапив у халепу, було вже пізно. Одне кинулося йому в очі – на собачих вухах миготіли світлячками, його ж мітки, «кліпси» примусової стерилізації. Дивно, собаки навіть не гарчали, мабуть, щоб не привертати уваги сторонніх до швидкої і жорстокої розправи над своїм бранцем. Вони лише пригнули голови готуючись до рішучого стрибка. Олексій Павлович навіть впізнав деяких своїх недавніх пацієнтів з міського ринку, яких він оскопляв по заявці базаркома. Попереду, прямо в очі йому дивився кошлатий і велетенський, як ведмідь, алабай Жан. Олексій Павлович навіть запам’ятав його кличку, бо це він, по словах базаркома, контролював на ринку цілу тічку таких же як і сам обездолених людських друзів. Без дозволу Жана ні одна шавка не мала права підняти з долівки не те що курячу лапку, а й шкуринку хліба. Пес був швидким до розправи над порушниками субординації, але й не давав залітним бродяжкам ні єдиного шансу скуштувати базарних смаколиків. Та коли настали тяжкі часи суцільної стерилізації Жан був безсилим, щоб встояти перед людським свавіллям. І ось тепер він, із собачою братвою, був за декілька кроків до помсти за втрачену їх собачу гідність.
Жан гарненько запам’ятав свого мучителя; і відтоді як йому почепили на вухо оцю ганебну мітку, він не полишав думки про помсту. Останньою краплею була передчасна смерть рябого вусатого перевертня, різеншнауцера Стилета, його най ближнього друга, що здох у жахливих муках від сепсису, після невдалої операції. Цей негідник ветеринар, Жан навіть не хотів називати його ім’я, не дав бідолашному Стилету відлежатися у стаціонарі, а відразу випустив на амбулаторний режим. Жан зібрав собачу раду на якій, під загальний одобряймс, винесли ветеринару вирок.
За ветеринаром влаштували повсякденний зовнішній нагляд, а відповідала за це бридка і завжди пузата сука Пишка, вона, кожного разу на відстані недосяжній для підозри, проводжала ветеринара до під’їзду будинку, де за металевими дверима з кодовим замком зникав його мерзенний запах хлораміну. Собаки вже достеменно знали і дітей ветеринара, і в якій школі вони вчаться, і на якому дитячому майданчику безтурботно бавляться жбурляючи в них, беззахисних, всіляким непотребом та дражнячи обгортками із запашних цукерок. З прихильністю собаки ставилися лиш до гарненької, тендітної і на причуд щедрої дружини ветеринара – вона завжди пригощала їх цукровими свинячими кістками, які не просто зневажливо кидала на смітнику, а викладала на папері лагідно запрошуючи до трапези привітними і теплими словами: «Їжте бідолашні та не гнівайтесь, бо в нас теж собаче життя».
Перед виходом на справу Жан давав останній інструктаж, він так і прогавкав твердим собачим голосом: «Люди розмножуються таким же чином як і ми, їх навіть держава заохочує до цього дійства матеріальною допомогою, ви лише погляньте стільки їх стало багацько на базарі, ніде навіть лапою ступити і все жаліються на нас тому нікчемі, базаркому, котрий окрім «пшов вон, блохастий» доброго слова ні разу не сказав, та ще й змусив міськвиконком зайнятися нашою стерилізацією. Це ж звичайний геноцид всього собачого роду. Люди стали зневажати нас, а ми, бідолахи, не перестаємо бути їх вірними і надійними друзями. Тому й зараз ми не бажаємо смерті ветеринару, ми не злодюги якісь, а лише месники за нашу зганьблену честь, хоча я достеменно знаю, що деякі з людей топлять наших цуценят у цеберках із водою. Хапайте його зубами за гульфик!» – Жан підвищив тон, – «Саме там знаходиться ціль нашої помсти. Хто перший з сапає його грішне тіло тому я дозволю по життєво, першому, отримувати від продавщиці м’яса Зінки, курячу лапку». Собаки зрозуміло підгавкували своєму босу.
…Кільце загрозливо звужувалося. Собаки, дочекавшись від Жана команди «фас», стрімголов кинулися на жертву. Олексій Павлович, як футболіст, інстинктивно затулив пах руками, немов зрозумівши намір собак. «О Господи, тільки не це», – блискавкою пронеслось в голові. «Як я після цієї ганьби гляну в очі дружини». Хруснула людська плоть. Собаки оскаженіло кусали пропахлі хлораміном руки ветеринара намагаючись добратися до самого сокровенного. Гаряча людська кров заюшила їх злісні морди. Олексій Павлович несамовито кричав благаючи в людей допомоги, але руки від паху не відпускав. «Будь-що-будь, але зганьбити себе не дам», – думав він.
Нарешті Жан змилостився і щодуху гавкнув «Фу!». Собаки, вмить підібгавши хвости, незадоволено відступилися і лише в гарячці клацали зубами.
Від осель вже бігли люди з дрючками в руках на допомогу ветеринару.
