Теплого весняного вечора, у мекисиканському сальса клубі “Манеало”, українська козачка Вікторія з американського міста Сан Дієго познайомилася з мексіканським юристом Пандуро, чиє імя у перекладі на українську означає Твердохліб. “Мабуть також козак, - подумала вона, коли вперше почула його імя, - тільки мексіканський”. Вона витанцьовувала під ритмічні удари барабанів у колі своїх інтернаціональних друзів, серед яких був один німець зі своєю мексіканською подружкою Лореною та нова знайома пуерто-ріканка Луіза, яка і запросила Вікторію поїхати в одному авто через кордон до танцклубу, в сусудню Тіхуану. Вікторія погодилася з ентузіазмом на цю пропозицію і тепер з цікавістю обстежувала поглядом наповнений зал “Манеало”, атмосфера якого навіяла спогади про походи з друзями в українські клуби. Коли вона роздивлялася зал, то роздумувала про український свободолюбивий дух, який прагнучи нових відкриттів заніс її у саме нутро мексіканської нації, яке пашіло жаром розгорнутого вугілля від щоденного споживанням пікантних прянощів сальси та випитої текіли, складники, яких могли перетравитися лише під дією сильнодіючих секрецій, які міг визвати лише щиросердечний апетит, чию потенцію підсилювало очікування млійних мелодійних заклинань на кшалт: Беса ме, Беса ме мучо…
Вона посміхнулася своїм думкам і її погляд зупинився по діагоналі залу, на чоловічому обличчі з європейськими рисами і на його яскравому вбранні, які кинулися їй в око кольоровим пір’ям жар-птаха, що сидів на тереніях земного кущарника. Він був одягнений у жовто-гарячу поло-сорочку Lacosta, коміра, якої досягали його смоляні густі кучері, довжиною аж майже до самих його розлогих плечей. Його посмішка, що прорізала темряву нічного клубу полярним сяйвом з протилежного кінця залу і придавала його аж занадто смаглявій шкірі ще темнішого відтінку. Він сидів на розі довгого столу поруч з молодчиком ”плейбойського” вигляду, чорне волосся якого було щедро змащене гелем і дбайливо зачесане назад, а його тридцятирічне накачане тіло середнього зросту облягала світла модна сорочка, зваблюючи його співбесідниць статусом популярного кавалера. Вони оточили його жвавою балачкою та іскристим сміхом, возносячи його тим самим на недосягнений для них п'єдестал. Та незнайомець ніби цього не помічав і проявляв деяку непричетність до своєї компанії і розмови, що точилася за його столом. Він сидів лицем до залу, а не до своєї компанії, тримаючи пряму осанку і не повертаючи голови, хоча поквапливо відповідав охочим реготом на пересічні репліки свого компаньйона. “Мабуть якийсь зальотний напівзнаменитий іспанський футболіст”,- промайнуло у її думках. “Але якби таке сталося, щоб сьогодні який-небудь із присутніх чоловіків захотів би зі мною познайомитися, то хочу, щоб ним був саме Він”, - грайливим вихором промайнула у неї в голові думка-побажання. А в тім, ця думка, так як і попередні думки швидко загубилася у водовороті жагучого танцю, який затягував її своєю силою у міцні обійми палкого латино-американського партнера.
Вечір у клубі набирав підсиленних обертів: партнери змінювали одне одного, зяв’язувалися нові знайомства, розмови ставали коротшими і перходили на гучне перекрикування одне одного і оркестру; повітря і тіла у залі накалялися, вільний простір зменшувався, піднімаючи тиск крові, швидкість пульсації сердець та інтенсивність потаємних бажань, очевидність яких відзеркалювалася у жваво-темпераментному виконанні прославленої доменіканьської музичної банди-оркестру.
Жовто-гаряча сорочка продовжувала маячіти у різних кінцях залу аж поки не зависла над танцювальним майданчиком, неподалік від барної стойки серед натовпу базік, і саме тоді, хоча і на мить Вікторії видалося, що Він роздивлявся саме Її. Проте було обмаль часу, щоб пересвідчитися у правильності свого припущення і розібратися чи її спостереження було бажаним чи реальним, тому що музика брала своє і вимагала зосередження на поворотах, якими файно деригував спритний партнер по Меренге. Після закінченню танцю, оточена натовпом розгарячених тіл, які ніяк не могли розтупитися, звільняючи їй шлях до свого столу, вона почула голос, який звертався до неї по - іспанськи: “Я не бачив такої вродливої жінки уже декілька років, і я не кажу Вам про рік чи два, але рокіз з чотири-пять, так, пять років“. Він промовляв своє звернення і дивився на неї широко відкритими очима, нижчий від неї ростом з-напів голови. Він стояв незрушно і його опущені по боках руки, звисали ніби якорі, щоб придати йому балансу на розбурханому танцем і людськими пристрастями океані і очікував свого вироку за сказані слова. Він виглядав точнісінько як те хлопченя, яке вперше освідчувалося у коханні перед старшою від нього школяркою на пісочному острівці-майданчику. Ця ситуація видалася їй кумедною і вона розсміялася, подякувала його за комплімент і назвала своє ім’я. Він був у захваті від її імені і назвався Умбертом. Зазивним гонгом зазвучав наступний шаленний акорд і вони подалися до танцю не перериваючи своєї бесіди, поспішно обмінюючись викриками загальної інформації про одне одного. У неї було враження, що вона уже давно його знала, як друга своєї юності, як доброго серцем парубка, нагадуючи їй своїм виглядом колишнього бойфренда болгарина, але…у засмаглому міні-варіанті.
Після танцю він запросив її до свого столу, щоб познайомити зі своїми друзями. Мікеланджело було ім’я “зализаного плейбоя.” Імен його п’ятерох сусідок, які були представлені їй, як університетьскі однокурсниці вона не запам’ятала. Вони більше їй скидалися на “дам сумнівної поведінки” ніж юристок, хоча вона також припускала, що це міг бути їхній клубний імідж, який виражав калоритну специфіку місцевого вбрання. За столом випивали і Умберто запропонував їй випити також. Вона не відмовилася і замовила воду замість алкоголю, пояснуючи присутнім, що це час Великоденного посту, який вимагає вилучення молока, мяса, яєць, риби і алкоголю з її дієти, ну і ще… сексу, але про цей останій нюанс вона не обмовилася і закусила його за своїми зубами.
Він замовив собі горілку - тонік і вручив кельнеру готівку вартістю у сто американських доларів. Коли кельнер повернувся зі здачею з сотки, то звернувся безпосередньо до неї з шанобливо-підлабузницьким тоном у голосі і повідомив їй, що Він завжди платить. Ця фраза долетіла і до його вух, але він нічого на це не сказав. Їй же було не зрозуміло, що це мусило значити: чи те, що він завжди платить в доларах, а не в песос; чи те, що він завжди платить за своїх гостей; чи те, що він завжди платить за своїх подружок; чи те, що він завжди платить за те, що випиває і не залишає за собою боргів. Усі ці варіанти пронеслися у неї в голові стрімким гірським потоком, але висновку вона так і не дійшла, окрім того, що зрозуміла, що цього моменту їй не втлумачити, а недостатнє знання чужої мови і ревучий від музики зал не допоможе їй внести ясності у заплутанність кельнерової фрази, навіть якщо вдатися до розпитувань. Отож вона залишила цей момент у підвішаному стані незвіданості і запросила Його до свого столу, щоб познайомити його зі своїми друзями, повертаючи йому жест шляхетності.
Після взаємного обміну люб‘язностями, він повернувся знову до розмови з нею і висловив своє бажання пообідати разом. Він запросив її у ресторан, до приморського містечка Розаріто, яке було прославлене своїми обідами з лангустом і повіз показати їй частку землі, яку він придбав для забудови своєї “фазенди.” Він взяв її номер телефону і наступного ранку, як тільки проснувся то задзонив їй, щоб домовитися про час зустрічі, яка була призначена рівно через чотири години після його дзвінка і дванадцять годин після їхнього знайомства.
Вони розпрощалися за декілька хвилин. Вона повернулася зі своїми друзями додому через кордон у Сан Дієго, а Він залишився зі своїми друзями у Мексіці, у клубі Манеало і пробув там до 4-ої години ранку.
Для неї це був приємний вечір. Її буття було наповнене нічним ароматом метіоли і любистку, смаком вишневої гілки, відголосками народних пісень і ніжним дотиком степової нічної прохолоди на її оголених ногах і плечах. Всесвіт був наповнений мерехтінням підморгючих зірок, які віщували радість і удачу.
І хто знає, можливо, якби не було наступної зустрічі, а потім ще однієї зустрічі, а потім і ще однієї, а потім і ще, і ще, то тоді ця історія залилишилася би у її памяті у тому вигляді, якою вона постала зараз перед читачем - гарною романтичною згадкою.
Втім, якщо зацікавлений читач захоче довідатися детальніше про історію цієї трагі-комічної любовної одісеї, то може сам мене запитати про її продовження і я при слушній нагоді залюбки поповню упущене, хоча мушу попередити заздалегідь, щоб не витрачати часу охочих до казкової розвязки, що бути разом цим двом не судилося, незважаючи на палкість їхніх почуттів і порідненість їхніх замріяних душ.
Також дам знати читачу, що виявилося те, що Пандуро, хоча і не індієць від роду, був факіром і помер від укусу гадюки на своєму манговому ранчо в окрузі Мазатлану в бідності й самотності.
Його плантація як і його любов до Вікторії замерзла у несподівано холодні для тропічного клімату Мексіканської Рівєри ночі. На Кантой, острів на Мексиканських Карибах, для заснування свого спортивно-акватичного бізнесу він також не подався, а залишився жити у Тіхуані і годувався з заробітків, які приносила йому невелика юридична кримінальна практика, яку він розділяв зі своїм партнером Раулем. Він також піклувався про свою дочку від колишнього шлюбу Камілу, яка жила зі своєю матірю і була його єдиною любов'ю, і яку він мав дозвіл бачити тричі на тиждень по понеділках, середах і пятницях. Президентом Мексики він також не став, проте двічі на рік продовжував брати участь у велосипедних інтернаціональних марафонах доброї волі з містечка Розаріто до містечка Енсенади.
Вікторія стала однією з найвпливовіших українок в Америці. ЇЇ діяльність поєднала у собі декілька галузей водночас: культурно-розважальну та просвітницьку з використанням сучасних медія технологій. Вона займала посаду творчого директора на інтернаціональній студії «7-40.TV Production», яку вона заснувала у каліфорнійському місті Сан Дієго у хмарочосі під назвою «На Розумному Розі».
Вона одружилася на жаданному їй чоловікові, народила від нього Козака і Паніту і збудувала собі будинок на вершині кручі з виглядом на синю воду. На прогулянку наша Пані вилітала на повітряній кулі з цілим сімейством і друзями, співаючи жартівнливих пісень і попиваючи сильногазоване Вишневе Іскристе власного виробництва з цілющого джерела за назвою «Пані Коза Дереза».
Victoria Popova
Пані КозаДереза, San Diego, CA , USA, January 2007
