| © Віктор і Соня Пайгерти, 19-09-2019
|
Дощ барабанив по лобовому склу. Краплі зливалися докупи, і стрімкими змійками стікали вниз, творячи за кожним помахом автомобільних двірників нові химерні візерунки. Вечірні сутінки швидко приймали колір темних дощових хмар, що низько летіли над землею, вивергаючи згори тони води на завмерле місто, на поодиноких перехожих, які намагалися швидше дістатися власних домівок, і чорно заздрили тим, хто уже сидів в теплі й сухості за вікнами, що так гостинно світилися...
Максим перемкнув передачу, виїжджаючи з міста: «От халепа з тим дощем. Може, не треба було вирушати додому так пізно?» Хтось інший спокійно заночував би в готелі, тим більше, що номер був не найстрашніший, і ранком, на свіжу голову, добряче поснідавши, рвонув би собі з Сатанова до Гусятина, та й дороги там, на пару годин... Хто завгодно, тільки не він. І та причина, що змусила його, поспіхом завершивши справи, вскочити до авто і притопити в підлогу педаль газу, була банальна і стара, як світ, але три місяці тому стала неповторною і незвично новою для самого Максима.
А сталося те, що він закохався. Як і більшість чоловіків – несподівано. Перший раз у житті. Мало того – та закоханість поступово і впевнено переходила в повну одержимість. Слова, над існуванням яких він раніше навіть не замислювався, різні «зіроньки», «сонечка», «мусіки-пусіки» – цілими вагонами лізли в голову, а як тільки слова закінчувались, на допомогу приходила пам’ять. Вона відтворювала кожну рисочку коханого обличчя, кожен жест, посмішку, милу гримаску. Тендітна, білява, неймовірна красуня, з поглядом, що міг легко заморозити на місці, а міг змусити безглуздо дертися на найвище дерево, щоб звідти дотягнутись до місяця на небі... І що саме нестерпне, ну не потрібно їй це. Ні подвиги, ні подарунки, ні його статки, ні навіть місяць...
– Це, – сміялася вона, – моя прерогатива: красти місяць. Я ж все-таки відьма.
Такого з Максимом ніколи ще не було. Звичайно, він не був самітником і зустрічався час від часу з дівчатами, з деякими навіть виникали більш-менш тривалі романи. Але надовго чомусь не складалося. Неговіркого, спокійного хлопця дівчата помічали в останню чергу між його більш компанійськими друзями. Вже потім, коли вони довідувалися, що він власник невеличкої, але дуже прибуткової IT компанії, їх ставлення кардинально змінювалося. Раптом виявлялося, що від його спокою віє мужністю, а небалакучість – ознака надійності і великого розуму. Максим сприймав правила гри спокійно, і навіть діставав собі з них численні приємні дивіденди. Всі дівчата, з якими він зустрічався раніше, були простими та зрозумілими. Хитро, як вони собі думали розпитували про бізнес, з радістю приймали подарунки й натякали на нові, леякі навіть будували якісь плани на спільне життя. З Веронікою ж не просто інакше - як в зовсім іншому всесвіті – дівчина, якій нічого від тебе не потрібно, крім тебе самого...
Буває: бачиш страшний сон, де люди навколо – заводні маріонетки, що навчені грати тільки одну роль. Репліки не по сценарію просто ігнорують, продовжуючи далі свої безглузді діалоги. І раптом прокидаєшся з кошмару, а ти вдома, а тебе за руку тримає близька людина, жінка, яку ти знаєш тисячі років, і яка знає тебе, і навіть не треба один з одним говорити вголос, бо розмовляють ваші душі. Без слів... Таку жінку, і такий дім Максим знайшов.
Через те, він не переставав дякувати долі, чи будь-яким вищим силам за ідею прикупити будиночок для відпочинку подалі від Тернополя, в мальовничому, як з пасхальної картинки містечку Гусятин. Будиночок стояв передостаннім на вулиці, що впиралася в скелю, яка стирчала між двома величезними пагорбами. В Гусятині їх називали Горами. Дуже гарно: будинок майже під горою, з усіма вигодами всередині, садок з яблунями, сливами, вишнями та абрикосами, за ним город, соток п’ятнадцять, а там і до річки Збруч кілька десятків метрів. Вдарили з господарем по руках, домовились про задаток, нотаріуса і вже вийшли за ворота, як раптом Максим повернув голову, і побачив... Її. Свою вимріяну, намріяну наймрійнішу мрію. Та мрія, що просто собі і буденно йшла мимо, виявилась його майбутньою сусідкою, і отак запросто спинилася погомоніти. Мозок завис одразу, шукаючи якихось незвиклих і урочистих слів, бо ж не можна такій красуні говорити прості, повсякденні фрази, типу: «Привіт, – чи, – як діла?» В роті пересохло, в вухах забухало, і він міг тільки дурнувато посміхатися і дивитись, як вона щось промовляє до нього, потім до господаря будинку, а в голові лунає тільки стукіт власного серця.
– То це добре, що мій новий сусід глухонімий, дядьку Ригорку, – раптом включився слух, – при моїй професії це просто подарунок долі.
– А яка у Вас професія? – зміг нарешті просипіти пересохлим горлом.
– О, не пощастило, він таки говорить, – засміялася, і простягнула руку, – давайте знайомитись наново. Я – Вероніка, а професія у мене сама проста – я працюю відьмою.
Тоді Максим, признатися отетерів, і багато часу йому знадобилося, аби зрозуміти, що сама Вероніка розуміє свої слова абсолютно буквально. «Але відьма, так відьма. Головне, щоб людина хороша», – напівжартома подумав хлопець у відповідь на ті дивні слова, і перевів розмову на інше. Зрештою з часом все виясниться.
З часом все тільки більше заплуталося. Виявилось, що і жителі містечка в цьому питанні теж були на стороні Вероніки, і поголовно боялися дівчину, вважаючи її справжнісінькою відьмою. За це хлопець був готовий обійняти одразу всю чоловічу частину міста. Ні, звичайно молодці, що боялися – зберегли йому такий неоціненний скарб. Хоча часом ставало дивно з дитячої віри мешканців міста в різні чари-розтабари. Ну, приймає Вероніка людей, надає їм, хм, психологічну допомогу, ну називає себе відьмою... Само собою ж зрозуміле, що це просто така гра для підняття іміджу. Але зрозуміло це було далеко не всім. Гусятинські дівчата, що радісно посміхалися Максиму і охоче зупинялися потеревенити, після того, як вони з Веронікою почали зустрічатись, раптом стали обходити його десятою дорогою, а чоловіки розмовляли з ним лагідно, як з важко хворим, і все вдивлялися, ніби хотіли побачити в нього на голові ріжки. Ну, відьма так відьма, хоча кіт у неї дійсно неабиякий. Перший раз, коли він зайшов в дім до Вероніки, кіт обдивився його з ніг до голови, а коли Максим відвернувся, то встиг краєм ока побачити, як котяра складає передню лапу в кулак, догори великим пальцем (чи що там у котів замість пальців), і показує дівчині. От же здасться таке, після всіх тих пліток та забобонів. Другий раз хлопець і дівчина вже розмовляли вільно, а третій раз... все було по дорослому.
Закоханий по вуха, з самого першого погляду, Максим не стримався, і після місяця знайомства купив обручку з діамантом, та бухнувшись на коліна спробував освідчитись, як міг. Бурмотів якісь банальності, червоніючи і розуміючи, що говорить щось трохи не туди... Про те, що забезпечений, що у нього фірма, що вона буде як сир в маслі. Вероніка довго намагалася стримуватись, а потім зареготала вголос.
– Максиме, та перестань, ти вже сам себе заплутав і не знаєш як закінчити. Мені звісно близьке все, що цікавить тебе, і твоя фірма для мене з цього моменту, як рідна, то ж я тобі гарантую, що з нею ніколи нічого не станеться, і всі фіскальні органи будуть обходити її десятою дорогою, але мені потрібен тільки ти, сам, єдиний і неповторний.
Максим довго копирсався у собі, намагаючись відділити себе матеріального від справжнього, духовного і єдино-неповторного. Виходило не дуже: айтішник, про якого кажуть, що має IT талант, близький до геніальності... Добре, талант – в праву купу (те, що може в ньому зацікавити Вероніку), гроші – в ліву. Зовнішність? Гм, теж вліво, зате інтелект – вправо. Гумор? – вліво, язик не дуже підвішений. Дівчат веселити – не його сильна сторона. Незламний вольовий менський характер? – Вліво. Так купа зліва росла, а з нею питання, за що неземна красуня покохала такого тютю-матютю?
І так лякаючи себе, часами йому почало здаватися, що він не гідний такого щастя, як ніби вкрав кохання Вероніки у якогось віртуального супер-пупер ідеального чоловіка, котрого вона ще може зустріти в майбутньому, і ці думки додавали до його почуттів присмак тривоги й болю, що все може зникнути в одну мить, що його кохання, це тільки короткий чарівний сон.
Сон... На якусь мить Максима здолала, чи то дрімота, чи він повністю поринув у свої марення. Авто неслося по трасі, увімкнені фари не справлялися з темрявою, просякнутою потоками дощу. Сиві пасма води, що виринали з мороку в непевному світлі, монотонний стукіт крапель по кабіні, все це заколисувало, вводило в транс. Він не зчувся, як закрив очі. Удар. Глухий, несильний, авто навіть не струснуло, але тіло відреагувало миттєво. Нога занадто різко втопила гальмо, автомобіль почало заносити, але руки вже крутили кермо в протилежному напрямку, кілька страшних розворотів, вуха роздер скрегіт гальм, і... Зупинка. Максим застиг на хвилю, вчепившись в сидіння, намагаючись вирівняти дихання і стишити несамовите калатання серця.
– Що це було? Людина? Але удар занадто слабкий, хіба зачепив тільки краєчком. Чи може яка звірина?
Виходити не хотілося, не хотілося бачити, що сталося насправді, але сидіти вічно теж не будеш. Довелося відкривати дверцята і пірнати в потоки дощу, які одразу залили очі, затекли за комір сорочки, і за хвилину на тілі не залишилось сухого місця. Чортихаючись і відпльовуючись, прикриваючи лоб дашком долоні, він побрів у зворотному напрямку, підсвічуючи собі ліхтариком з мобілки. Десь метрів за сто, на узбіччі лежала якась волохата купа.
– Звір, – з полегкістю зітхнув Максим, – добре, що не людина... хоча тварину теж шкода, – одразу виправився сам перед собою. Любив, навіть у думках бути правильним. Підійшов ще ближче. Світло ліхтаря висвітлило вискалену, всю в чомусь чорному пащу.
– Чорне, то ж кров. Це собака. Ні. Скоріш за все вовк, навіть молоде вовченя, - придивившись до морди, пробурмотів уголос. – От шкода, як же воно так вийшло. Опустився на коліно і доторкнувся долонею до шиї. Вовченя було мертве.
За півгодини дощ стих. Поліція, як не дивно, теж приїхала досить швидко. Від’їхати від Сатанова він встиг лише на якісь кілометрів десять. Перший патрульний, років двадцяти п’яти, в чині лейтенанта слухав неуважно, йому було відверто нецікаво, другий – «молодий», як його обізвав для себе Максим, записав дані й почав складати в автомобілі протокол. «Старший», разом з Максимом, неспішно підійшли до мертвого вовченяти.
– Таки вовк, – промовив поліціянт, – ну що ж, складемо протокол, ранком під’їде інспектор з місцевого мисливського господарства, доведеться заплатити штраф. На виїзді з міста стоїть щит з попередженням, що звірі можуть виходити на дорогу, через те викрутитись не вдасться, але дякую, що самі позвонили, таких свідомих громадян, ще треба пошукати.
Максим запідозрив у голосі поліціянта сарказм, але мокрий і не виспаний, вирішив відмовчатись.
Тим часом, навіщось, страж закону носаком бута гидливо намагався перевернути звіра на інший бік. І те, що відкрилося, йому дуже не сподобалось, бо він сахнувся так, що мало не збив хлопця з ніг. Максим визирнув з-за його спини. На іншому боці вовченяти, через весь бік, йшла пляма з білої шерсті у вигляді стріли.
– Мать його за ногу. Оце так діла, – процідив крізь зуби коп, – от ми з тобою вляпалися!
– Куди? – не зрозумів хлопець, – куди вляпалися?
– Не звертай уваги, – поліціянт насилу відвів погляд від білої плями і повернувся до Максима.
– Слухай, хлопче, – став приходити в себе лейтенант, змінюючись просто на очах. Де поділась попередня байдужість і незібраність? Зараз на місці пофігістичного чинуші з’явилось просто таки уособлення влади.
– Додому я тебе не відпущу, і не сперечайся. У тебе стрес, їхати двісті кілометрів, або сам в кювет перекинешся, або забереш ще із собою кого. Сідай в своє авто на місце пасажира, я тебе відвезу в Сатанів в готель. Відіспишся, приймеш гарячий душ, підсушиш одіж, а ранком і поїдеш, заодно підпишеш папери на штраф у інспектора з хазяйства, а то потім шукай тебе... Ну жартую, жартую, ти у нас свідомий... І не сперечайся, а то заарештую. Вибирай: готель, чи клітка, ха-ха-ха, знову жарт, а ти повівся...
Очі у мене відкрилися, ще до того, як відчула різкий укол тривоги. Кіт лежав навпроти мене на подушці й напружено дивився прямо в очі. Перша думка: щось з Максимом. Потягнулась до нього... хм, відчуваю, далеко... Що там з ним? Ага. Знервований, але цілий. Щось трапилось неприємне, але почуття якоїсь іншої біди тільки насувалось. Схопила телефон, та він в цю ж мить задзвонив сам.
– Так, слухаю, слухаю Максиме, що у тебе сталося? Де ти?
– Алло, Веронічко! Все добре. Просто їхав в дощ, збив собаку... Я цілий, авто теж, просто доведеться повернутись разом з поліцією в Сатанів... Ні, не затриманий, просто вони ДТП оформили й запропонували виспатись і поїхати вранці. Невеличкий штраф заплачу, гривень двісті, і приїду. Все, дуже кохаю, завтра буду, ще не встигнеш очка розплющити, а я вже їх цілую. До завтра, кохана.
– До завтра, люблю тебе, – Я поклала мобільник, переглянулася з Котом і одразу потягнулася за картами. Сон пішов, і надовго. Треба розібратись, що не так. Звісно на Максимі мій оберіг, але береженого, як то кажуть...
Повертався в Сатанів уже на місці пасажира. Поліціянт за кермом мовчав і видно, що думками був дуже далеко, то ж турбувати його непотрібною балаканиною не хотілося. Подзвонив Вероніці, заспокоїв. Вже на перехресті, при в’їзді в місто лейтенант зупинив авто, вийшов на хвильку, причинив двері і теж дістав мобільний. Якби Максим почув ту розмову, то напевно почувся б здивованим, або навіть занепокоєним, бо розмова була для незвичного вуха дуже дивною.
– Ало, Бабо Ганко? Це Сергій. Так я, вгадали... Тут таке діло. Вашого вовчка задавило на трасі... А , Ви вже знаєте... Ну то, той. Хлопець, що його задавив... Я його зараз везу в Сатанів в готель. Так, тільки не сильно його пресуйте, був дощ, і він сам нас визвав... А, ну добре, добре, самі знаєте, що робити... Ну то тойво, я вже більше Вам нічого не винен? А, добре, Слава Богу... ой, вибачте, сказав - не подумав. То я поїхав.
Поліціянт повернувся за кермо, трохи посидів нерухомо... Максим, в напівдрімоті ще подумав: «ну чого він застиг, їхав би вже». Впасти на ліжко і витягнутися: це здавалось зараз найбажанішим у світі, і кожна секунда, що відділяла його від цієї знаменної події розтягувалась на години. Він таки закимарив в автівці, бо вже почав ввісні цілувати Вероніку у вушко, як хтось грубо вирвав його з казки струсонувши за плече: «знову той коп, от дідько пристав!» Максим спробував створити на обличчі якнайприязнішу міну і сфокусувати свідомість на словах лейтенанта, а той рухав губами, значить щось говорив...
Поліціянт таки сказав щось трохи дивне, але мізки, що не прийшли до тями одразу навіть не зрозуміли смислу сказаного. Тільки вже коли страж порядку зник за рогом, а Максим взявся за ручку вхідних дверей готелю до свідомості дійшли слова копа: «Ну все, тримайся, тільки не май на мене зла, у мене сім’я, малий підростає, вибач.»
«Дивний якийсь, - подумав. - Вибачається за щось.» Він зайшов у хол готелю, і чомусь одразу в очі йому впало зблідле і налякане обличчя рецепціоністки. Вона стояла за стійкою, неприродньо виструнчившись, і не рухалась, дивлячись прямо перед собою. Тільки вирячені від жаху очі постійно зісковзували на щось в глибині приміщення.
– Та що ж я ніяк не прокинусь, щось вічно здається, якісь глюки, – подумав Максим, потер долонею очі і пішов до реєстраційної стійки, вглядуючись, що там в тіні, на дивані за горщиками з пальмами. Звідти, як з якогось кривого дзеркала раптом вималювалась фігура невисокої, з круглим лицем бабки. Всі інші риси розпливалися, плавилися, як в гарячому пустельному мареві, і тільки холодні чорні очі безжально притягували до себе погляд.
А-а-а, так ось, хто мого вовчка забрав, з дитинства мною вигодованого, моїми руками виплеканого, чиїми очима я бачила, чиїми вухами я слухала, мою дитиноньку єдину, – високе, неприємне напівпричитання-напівспів розпеченим лезом різонуло по вухах, заганяючи свідомість десь далеко-далеко, у глиб чорної мертвої безодні...
– І що ти даш мені за мого синочка? Чим відкупишся?
Розум Максима не встигав за тим, що діялось: «Ага, то певно хазяйка того собаки, чи вовка. Питає, що дам? То вона грошей хоче? Але чому я так не можу зібрати думки до купи?»
Звідкись у жінки в руці взявся звичайний півлітровий слоїк, вона сунула в нього три пальці, зачерпнула чогось, і потягнулася тими пальцями до грудей хлопця...
– Життя за життя, смерть за смерть, – зловісно плямкали сірі губи старої. Максим з подивом зрозумів, що абсолютно не може поворухнути ні рукою, ні ногою, навіть кліпнути. Залишилось тільки безсило дивитися, як до його грудей наближаються покручені пальці, з налиплим на них червоним смердючим слизом. Раптом страшна рука, ніби наштовхнулася на якусь перепону. Тітка зашипіла, як змія і відсахнулася, трясучи долонею, що на очах покривалася пухирями опіків.
– Аааа, то в тебе захиснички є, – знову заскрипіла-заспівала неживим голосом. – І які захиснички... Не допоможуть, не захистять обереги, не надійся. Смерть за смерть...
Максим кліпнув очима. Тітки в холі вже не було. Про те, що ця дика сцена йому не привиділась, крім власної пам’яті доводило ще тихе скиглення дівчини з рецепції. Вона забилася за стійкою в куточок, а коли хлопець перегнувся через прилавок верескнула, і тут же закрила рота рукою. Її, від природи великі очі, нагадували зараз блюдця для чаю й були вщерть наповнені слізьми.
– Все в порядку, не бійся, ця чокнута вже пішла, – прошепотів, щоб ще більше не налякати дівчину Максим. – Часто тут до вас божевільні гіпнотизерки заходять?
Його теж всього аж трясло, але чарівний рятівник – гумор, як завжди став у пригоді. Десятиліття тренувань: що б не сталося поганого, перша реакція – прикол, зіграли добру службу, допомогли прийти до тями. Поки інформаційний відділ мозку намагався зіставити побачену картину зі звичними законами фізичного світу, намертво вбитими в голову батьками, школою, і власною логікою, аналітичний відділ розпочав збір інформації.
– Вона пішла, – повторив Максим, – та тітка у вас не дитячим аніматором працює?
– Баба Ганка? Н-ні. Вона, в-вона.
– Та ясно ж, відьма.
– А ви звідки знаєте? – дівчина знову почала підносити руку до рота, мабуть, щоб прикрити черговий зойк.
– Ну по перше я програміст, логіка в мене працює. По друге, я все-таки жартував, а по третє, у мене самого наречена відьма, то ж я хоч трохи повинен в цьому розбиратись.
– У Вас наречена? Відьма? – друга спроба жарту теж виявилася невдалою: рецепціоністка почала закочувати очі. Максим швиденько, майже видер у неї ключі від номера, і рвонув вгору по сходах на другий поверх. Не було сил більше нічого допитуватися, не хотілося слухати у відповідь відлуння власних запитань і втішати нервову панянку. Вона нікуди не дінеться, ранком прийде до тями, і він таки все вияснить, а поки душ, і спати, спати, спати, як говорив великий Морфеус.
Я в прострації дивилася у карти. Це все дурня про різні трактування карт, види гадань, і розклади. Карти для відьми, це екран, який вона заповнює і настроює сама. Коли падає на стіл остання карта, включається внутрішнє бачення і тоді тільки встигай роздивлятися. Те, на що я дивилася зараз, мене лякало до кольок в животі. Як я могла пустити Максима самого, ще й у Сатанів... Але ж нічого не віщувало... От тобі і сліпий кидок Долі... Схопила телефон – поза зоною. Треба шукати готель, в якому він зупинився. Включати ноутбук немає часу, та навіть, як знайду я той готель, та до нього додзвонюсь, це без сенсу. Амулет – обручальний перстень, що наговорила напередодні, допоможе ненадовго. Це кінець. До сатанівської відьми я не дотягнусь, коханого не захищу. Що ж робити. Боже... Бог не відповість. Ніколи не відповідав. Зсередини піднімалась чорнота: «віддай душу, віддай душу, віддай...» Так. Я знала, що робити, і від цього знання мені ставало холодно, страшно, і безнадійно. Переглянулася з котом. Він з такою тугою подивився мені в очі, що навернулися сльози, але не зупинив, все зрозумів мій вірний друг, просто мовчки прощався зі мною. Вийшла в темінь. Ноги пам’ятали кожен крок по находженій за роки стежині. От і скеля. Поклала руку хрест в крузі, вибитий на камені. Той, як завжди, навіть зимою, теплий. За спиною почувся глухий тупіт копит. Чорний кінь був тут. Скільки років він охороняв відьом, що молилися у капищі? Скількох людей вбив, чи налякав, слухаючись їх наказів. Та це вже неважливо. Скеля розійшлась.
Максим набрав ванну гарячої води, роздягнувся, зняв обручку, подивився на телефон, що пискнув і відключився: «от зараза, зарядка в автівці,» та з тихим стогоном задоволення занурився по горло. Нерви відпускали: «може в тієї бабки на руках яка алергія була. Біда з тими відьмами, відьмочками, Веронічка, я вже скоро буду, моя маленька феєчка.» Спершись щокою на край ванни, він тихенько засопів. Запанувала тиша, тільки час від часу дзвінко лунав плюскіт крапель, що падали з погано закритого крану.
Капп – цей звук не води. Щось щільніше. І чутно звідкись знизу. Капп. Велика мутна крапля впала на першу сходинку, що вела на другий поверх. Жовта гладенька рука доторкнулась до поручнів. Капп впала крапля з середнього пальця лівої руки. Капп – з вказівного. Тупп, така ж жовта нога з глухим стуком встала ще на одну сходинку вище. Тупп. Капп. Капп. Тупп. Капп. Капп. Стіни, сходи, стеля, і весь дім, стали одним великим резонатором для цих вивірених, моторошних звуків. Всі люди в готелі впали в глибокий сон, бо ці звуки призначалися не для них, а лише для одного хлопця, що спав, звісивши з ванни голову, і посміхався увісні своїй коханій дівчині.
Я стояла перед вівтарем, простягнувши руку з розрізаною долонею. Кров капала на камінь в центрі, а за ним вже клубочилася, згущувалася темрява, збиралася в високу чорну постать, з червоними крапками замість очей. Голос я почула просто в своїй голові:
– Чого ти хочеш, відьмо?
– Хочу, щоб ти врятував життя одній людині.
– Пам’ятаєш умову? Якщо відьма не може справитись силою, яка їй надана і просить допомоги Чорнобога, вона залишається в храмі назавжди?
– Так.
– Ти добре подумала? Чи гідна допомоги та людина, за яку просиш, і віддаєш таку ціну?
– Так. – Мої ноги мене підводили, коліна дрижали так, що билися одне об одне. Але є щось таке, чого у мене ніхто не забере, поки я жива - мою гордість, мою впертість, і моє кохання.
– Що ж відьмо. Ти вирішила. Хай буде так.
От і все. Холодно, холод у тілі, холод у душі. Повертаюся спиною до вівтаря, до Чорнобога, хай йому грець, тільки серце, як стрілка компаса обертає мене в ту сторону, де знаходиться моє кохання. Сідаю, притуляюсь спиною до шорсткого каменю.
Максиму снилась Вероніка. Весела, щаслива. Вона кликала його до себе, протягувала руки, але як тільки він підбігав ближче – зникала. З’являлася знов в далині, на межі зору. І що далі, то важче було розгледіти її, бо щось заважало бачити уві сні, закривало очі. Треба було докладати щораз більше зусиль, щоб побачити кохану через напівсклеплені повіки. А тут ще ті звуки ходи і крапель. Тупп. Капп. Капп. Вони наближалися, повністю затоплюючи свідомість. Зникла Вероніка, зник яскравий сон. Зосталась тільки темрява, та звуки, що мішались з шумом пульсу у вухах, і несли з собою жах та загрозу. Максим різко сів у ванній. Вода вихлюпнулась на підлогу, але він навіть не звернув на це увагу. Дивний, розмірений стукіт ходи і звук глухого падіння крапель нікуди не поділися. Вони зі сну прийшли в його яв. Хлопець вихопився з ванної, посковзнувся на мокрих кахлях, впав, дуже забивши коліно. Шиплячи від болю, виповз у кімнату.
Раптом кругла ручка вхідних дверей різко засмикалась, і почала хаотично крутитися в різні боки, ніби за неї трималася дитина, ще добре не знайома з дверним механізмом. Різко запахло бджолиним воском, ладаном, та ще якимсь більш неприємним запахом, від якого чомусь згадалися похорони.
– Хто там? – неголосно запитав Максим, надіючись, що це просто та налякана дівчина з рецепції. Тиша. І раптом ручка закрутилася з новою силою. Тут вже ввічливість дала тріщину: «якщо це та ненормальна бабуля, то будь він хоч тричі джентльменом, все одно з превеликим задоволенням допоможе їй зійти з другого поверху на абсолютно непристосованій для цього частині тіла.»
Різко підхопився на цілій нозі, і, кульгаючи, швидко підійшов до виходу, відкрив замок і повернув ручку. Удар дверей був такої сили, що він відлетів у глиб кімнати і тільки масивний стіл зупинив його політ до вікна.
Приголомшений, Максим дивився, як в двері, шарпаючись, входить людиноподібна істота, повністю гола, без жодних статевих ознак. Вся вона була мутно-жовтого кольору, безформенний тулуб виглядав, як погано зліплена бочка. Руки нижче колін закінчувались напівпрозорими кистями з довгими пальцями, з яких час від часу капали великі краплі. Воску? Людина з воску? Як би не рухалась істота, її пласка, як тарілка голова була націлена на нього, і метелялася майже окремо від тулуба, ніби в дерев’яної ляльки-маріонетки, зі старого вуличного театру. Розум і логіка відключились повністю, навіть не намагаючись пояснити це якимось фізичними законами. Не тямлячи себе, хлопець метнувся до дверей, але не розрахував довжину рук потвора. Він таки захопив його за плечі, і притягнув до себе. Максим наче потрапив в клейку павутину. Чим більше борсався у м’якому воску, тим більше губив опору і координацію. Якийсь з воскових пальців затулив йому рот, якийсь попав у ніс, перекриваючи дихання. Він почав задихатися, судомно вдихаючи прокляту субстанцію ще глибше. Іншу руку з жахом відчув на спині. Вона потроху почала проникати, всотуватися йому під шкіру, рухаючись до серця. Максим борсався все повільніше, відчуваючи себе мухою, що заплуталася в павутинні, розуміючи, що вирватися з липких обіймів уже не сила. Раптом воскова людина безформним лантухом осіла на підлогу, застигла напівпрозорою велетенською краплею.
Хлопець упав разом із нею, відкотився в сторону, відпльовуючись і відкашлюючись. Згарячу спробував схопитися на ноги і впав, задихаючись. Поволі дихання відновлювалось. Хвилин п’ять пролежав нерухомо, намагаючись опанувати тілом, зрештою зміг дуже потихеньку вибратися на ліжко.
Думки в голові літали, як скажені, але на жодній Максим не міг зосередитись. Поступово, з-поміж маси слів і виразів, що ураганом проносилися перед внутрішнім слухом, почала все чіткіше виділятися одна фраза: «Вероніка ж мені говорила.» Максим сконцентрувався, вчепився за неї, як за рятівне коло, і потроху став повертатися до реальності. Вперше хлопець замислився над тим, що йому на повному серйозі втовкмачувала про надприродне кохана, та збирати пережите докупи і робити висновки, ще було доволі болісно. Єдине промайнула думка, що двері треба було б підперти шафою, але сил не було навіть підвестися: «Най сє діє Божа воля».
Ледве повернув голову, глянув на годинник. Тільки пів на другу ночі... Перевів погляд назад, і відчув, що сходить з розуму – Вероніка сиділа поряд на ліжку. Така реальна, що простягнув руку, щоб доторкнутися, та рука пройшла наскрізь, не зустрівши опору.
«А якже це...», – почав ощелешено бурмотіти, і раптом відчув свідомість коханої просто в своєму розумі. Максим розкрився, потягнувся назустріч, вони злилися в одне ціле, і до нього за за одну секунду дійшло те, у що він не вірив з самого початку зустрічі з нею. І те, що відьма, і те, що має силу, а головне, що вона тільки що врятувала йому життя. За коротку мить відчув її безмежне кохання, розпач, прощання назавжди.
«Ну, це вже ні, тільки не зараз, і тільки не зі мною!» – все пережите, страх втратити кохання, тривоги, невпевненість, раптом увірвались в свідомість, і Максим переступив через це. Перетворив, переплавив в могутню зброю – рішучість лицаря, що йде до самого кінця. Життя, чи смерті – неважливо, бо в кожному разі перемога вже його.
Ніби тільки що не боліло все тіло, зірвався, схопив мобільник і кинувся надвір. Автомобіль був припаркований за рогом. Сісти, мобільний в зарядку. Газу! Однією рукою тримати кермо, іншою набирати номер. До Гусятина він долетів швидше, ніж за годину. Авто пролетіло тихими вулицями зі звуком пікіруючого бомбардувальника. В закриті ворота дому Вероніки в’їхав сходу: «нові поставлю, з броні». Вискочив з побитого «Лендровера», влетів в дім. Двері, як завжди не замкнені. Бігав кімнатами, вмикаючи всюди світло, кликав – пусто. В останній кімнаті – «приймальні», на дивані побачив кота. Кіт нерухомо лежав пластом, тільки злегка ворухнув хвостом в привітання. Максим, кинувся до нього: «Де, де вона?» – закричав, розуміючи, що на відповідь надіятись смішно. Кіт підняв голову, подивився прямо в очі, і абсолютно людським рухом кивнув на кінець городу, там, де він впирався в невеличке урвище, за яким була скеля, куди часом вечерами ходила Вероніка, жартами ухиляючись від питань.
По меншій мірі це був напрямок. Максим вибіг з дому, і кинувся туди. Кілька разів упав в темряві, але ось задзюркотів невеличкий струмок, що тік урвищем, а значить за ним скеля. Раптом над головою почулося загрозливе кінське іржання, і він відчув сильний удар копитом в груди. Впав, але це його тільки розпалило до шаленства.
– Ааа, – закричав він, навісніючи, – то Вероніка тут? Я сьогодні не злякався воскового виродка, то ти думаєш, що злякаюсь невидимого коня? Та ти навіть не кінь, а жалюгідне поні, через те і ходиш невидиме, щоб інші коні з тебе не ржали, і б’єш, як поні. Слабак!
Раптом біля вуха пролунав пронизливий котячий вереск, і в двох метрах над землею, прямо в повітря приземлився пухнастий клубок з кігтями, і почав щось собі дерти, махаючи лапами, як вітряк лопатями: «От дякую, Кіт. Хоча б локалізував противника. До бою!»
Чорний стояв поряд, але я на нього не дивилась. Крізь скелю, що стала для мене прозорою, я бачила тільки Максима. Ні сліз, ні розпачу, ні благань ти не побачиш від мене, Чорнобоже. Я і мій коханий одне ціле, і те, що я віддам за нього, він віддасть за мене. Тобі цього не зрозуміти, ущербний Бог. Кіт уже давно десь валявся в стороні і не підводився. Максим ще раз впав від удару копит.. Серце ще раз болісно смикнуло. І раптом все оточуюче завмерло. Завмер милий, що піднімаючись з землі з ненавистю і рішучістю дивився перед собою. Завмер, тільки для мене видимий чорний кінь, що цілив копитом йому прямісінько в голову, завмер струмок, навіть завмер перший промінь сонця, що пробився до підніжжя скелі. Справа посвітліло. Чорний зник. Біля мене стояв здоровий сивий, бородатий дідуган.
– А деее? – полізло дурне питання.
– Чорнобог, це я, – просто відповів дід, – а ще мене колись Велесом звали, хоча то дуже давно було. Забули люди, і навіть відьми, кому служать. Для всіх залишуся Чорнобогом. Хочеш знати, як я міг так жорстоко з вами? Навіть не починай про таку дурню, як жалість і милосердя. У нас немає таких понять. Є сила. Колись коже рід мав свою, і в кожному роді була «відаюча», що нею володіла і передавала наступниці. Сила Велеса, нічна, темна, від природи – була в жінок. А чоловіча – прагнення слави, знань, була під владою Святовида. Тепер перемішалося все. Люди перемішались, ніхто свій рід не пам’ятає, але жінки, що повинні мати силу продовжують народжуватись, хоч вже не знають ні своїх рідних, ні своїх богів. А як те знання використовувати, то вже Ваші, людські проблеми. Так ти, і твій хлопець. Проявили силу, заслужили життя, а хтось би з вас зламався – згинули б обоє. Оце і є наша божа справедливість. Так, що відпускаю тебе. Іди до нього, живіть довго, а магію твою забираю. Де людське кохання, там чари тільки зайві.
Я тримала в руках голову Максима і ридала голосно, і з усього серця. Тепер можна. Кіт підповз до мене, видерся на коліна. Поколов, звичайно кігтями, але для мене то пестощі. Мій захисник. Тепер я втратила з ним телепатичний зв’язок, і взагалі, прийдеться звикати до нормального життя. Але зі мною моє кохання і вірний друг, то ж ми непереможні.
Бог Велес дивився зі скелі на цю ідилію і щось мугикав собі під ніс. Раптом хижа усмішка пробігла по його обличчю.
– Ну, а я то вже знаю, у кого народиться майбутня відьма, ще й з якою силищою. Нічого, я почекаю, час у мене є. Нехай підростає, ми з нею домовимось.»
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
