Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46996
Рецензій: 91407

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Уривок з роману

Глист

© Михайло Нечитайло, 18-09-2019
Серед промерзлого степу палає вогнище.
Соваєш валянки по рипучому снігу, січеш темряву на крихти – йдеш. Довго, нестямно, аж дубіє на морозі пика, вдарив би хтось у неї, розсипалася б, як скло, хекаєш, мов паротяг на стоптаній морозами колії – тчеш до вогнища нитку долі, бо там тепло й світло між змороженого світу.
Доходиш. Горить цурпалля. Грієшся. Спершу відпарюєш пику. А спина, що до темряви, до степу, дубіє далі. Повертаєшся до кострища задом, перед увесь – у іній, як потопельник у річку. Й у вогонь не плигнеш – згориш, хоч і мерзлий. І з собою не візьмеш – вогонь не для шляху, а йти треба далі.
Бо степ – світ; шлях – життя; а вогнище – надія наша. Йдемо-йдемо, аби зігрітись, а зігрітися до пуття – ніде. От якби степ із морозу в літо, тоді б… Але ж…
Помер батько, то кинув Данило науку, до якої ще й прилипнути не встиг, та прилип до тютюну в Гамбульського. Той його вирощував, сушив, кришив, пакував у цигарки та коробки, аби потім чиїмось димом натоптувати свій капшук. Наймав людей, дітей теж не цурався, вони влітку теє зілля саджали, сапали, жали, в’ялили, а взимку досушували, доламували, докришували та допаковували. Цілий рік при справі, хоч при якійсь копійці.
– Важко, сину? – жаліла по вечорах мати.
– Нічого, – казав, – зароблю грошей, куплю вам, мамо, нові ночви, а собі ялові чоботи.
Та щось воно не клеїлося. День при дні третій рік у тютюні бабрається, брати старші й сестри теж байдиків не б’ють, усі по наймах, а ні ночов нових, ні чобіт ялових – усе як не на харчі, то на менших; усі заробітки вітром віють – ні в руках, ні в роті. Хай батько пив, у безгрошів’ї страждали, а Данило ж малий ще, не п’є, та й старші до горілки не так щоб дуже – а грошей як не було, то й немає. Чому?
Он Вітько Півник, Гамбульського синок, тиняється днями як не по гімназії, то на вакаціях, пещений, дорідний, рученьки білії, не закаляні, щороку новими яловими чобітьми лисніє, а ще ж і черевики має. А тут у тютюні вже третій рік задихаєшся, п’яти – репанина, руки чорні, як у дідька, а все одне й те ж: улітку – босоніж; узимку – в латаних-перелатаних ще батькових валянках.
Чого так?
Раз живемо на світі. Чого ж не однаково? Де б дізнатися таїни цієї?
Батюшку був запитав якось у неділю в церкві:
– Чому Бог так створив світ, що Вітькові Гамбульському кожен рік нові чоботи випадають, а я за весь вік ще жодних не мав? Це ж несправедливо, неправильно, неправедно. А неправедно чинити – гріх. Чи може Бог учинити гріх?
– Ах ти ж богохульник! – визвірився батюшка. – Щеня, та скільки в тебе того віку, що ти ним межи очі Господні пирскаєш!? А хто це тебе на сіє напоумив? Ану зізнавайся.
– Ніхто, – чесно мовив Данило, – набив п’яти оце по ріллі, та й цікаво мені стало, чого Вітько своїх п’ят поряд зі мною не б’є, а живе – пан паном, хоч і малий такий же, як і я.
Батюшка запустив п’ятірню в бороду, а тоді й мовив:
– Не об тім, хлопче, печешся. Ніж мався помолитись оце ревно, подякувати Богу за сотворений ним світ та й прийняти той світ таким, як є, пускаєш глиста в душу. Не роби цього, дитино. Бо сточить той глист сумнівів душу, як черв’як яблуко, і як ото не лежить, а гниє червиве яблуко, так згниє і твоя перепатрана, поїдена сум’яттям, душа. В молитву, хлопче, в молитву душу неси, це такий часничок, що всякого глиста вижене, й чистий будеш, яко янгол.
– А в чоботях буду? – за своє Данило.
– Вірувати можна й босоніж, – за своє й батюшка.
– Але ж ви в чоботях, – Данило знай свого прагне, – ви ж не хочете босоніж службу правити. Ви – в чоботях; я – босий, але мати однак щонеділі несе в церкву зароблену мною копійку. Вам глиста виганяємо, а собі – нічим.
– Ах ти ж паршивець, – схопив батюшка Данила за вухо. – Та ти не глиста, цілого біса в себе впустив. Виганяй, молися, молися, – шарпав за вухо. – Молися, кажу, – відпустив вухо, зате по загривку важкою долонею тріснув.
Та глист від тої науки з душі не зійшов, навпаки, заворушився ще дужче. Смоктав, гриз, колупав мізки, вимагаючи відповіді на одне-єдине запитання: чого Вітько Півник заслужив чоботи, а він, Данилко Круць – ні? Однакові ж однаковісінькі хлопці – і по літах, і за статурою, й по забіякуватості, й по силі; всім однаковісінькі, а чобітьми – ні. Весь світ Данилко обдумав, якесь особливе право носіння чобіт шукаючи – і чи то голова хлоп’яча мала, чи світ великий та заплутаний, а сам не знайшов.
Потребував поради. Софія Микитівна, сестра Гамбульського, часто-густо, сидячи у вікні, книжечки всілякі почитувала – Данилко так на ті книжки дивився, наче з них виглядали нові ялові чоботи.
– Вмієш читати? – якось запитала Софія Микитівна.
– Вмію, я трохи вчився у школі, – облизався Данилко.
І Софія Микитівна дала книжку. «Казки» – плелося на палітурці. Ковтнув чи й не за день. Зрозумів – не те, не те чтиво, бо нащо йому всілякі Змії-Гориничі, коли хочеться правди про чоботи.
– Це – дитяче, – мовив Софії Микитівні при зустрічі. – Мені б чогось твердішого.
– Якого? – засміялася дама.
– Твердішого, – уточнив. – Щоб на душу лягало. Щоб про людей, про справжнє.
Софія Микитівна не відмовила. Давала й давала книжок. Читав, кидав поживу виявленому батюшкою глисту. З книг утямив, що чоботи йому, Данилу Круцю, не швидко зносити, бо люди живуть неоднаково. Живуть – раз; але – неоднаково. Чого?
Книги мовчали. Або не тим мучились, або не тими пеклися, або не ті попадалися.
– Софіє Микитівно, – запитав у володарки книг, – а чого люди живуть неоднаково? Ось у вас і книги, й чобітки, а в мене – ні того, ні того. Я розумію, ви – старші; ви – як моя мати. Але ж ви не перете чиїсь шлярки в ночвах, ви й своїх не перете, а книг у вас, як у нас іноді вошей, і не робите ви нічого, одно читаєте та ходите з парасолькою по парку, а моя мати руки стерла по лікті, мило пороз’їдало їх до кісток – а їй не до парасольки, їй хліба шматок не щовечора випадає з’їсти.
– На все Божа воля, – сердито відповіла Софія Микитівна й перестала давати книги.
Та глист уже виріс. Він був уже чи й не на всю душу. Він потребував поживи.
– На все Божа воля, – казала Софія Микитівна.
Що ж, вирішив Данило поспитати поради і в Бога.
Тож відважився й пішов до Софії Микитівни ще раз.
– Чого тобі? – невдоволено буркнула дама.
– Розумієте, – мовив, – завівся у мене в душі, казав батюшка, великий і небезпечний глист.
– Пхі, – скривилася Софія Микитівна.
– Його треба вигнати, – провадив своєї Данило, – дайте Біблію.
– А це допоможе? – зацікавилася пані.
– Не знаю, – зізнався чесно. – Ви кажете, що на те воля Божа, аби одні люди бідували, а інші панували. От я й хочу суть тієї волі вловити, осягнути, чим я завинив, що не вартий чобіт, а Вітько, племінник ваш, чим прислужився, що чобіт вартий.
– На, шукай свою правду, – простягнула Софія Микитівна Біблію. – Тільки запам’ятай, Данилку, одне: чи знайдеш ти що, чи ні – змінити нічого не годен; адже Божа воля – не твоя єпархія. Змирись – і живи; вір у свої чоботи – і знайдеш їх. Бо як збунтуєш, замість віри напхаєш ув очі злості, чоботи, може, в когось і вирвеш, але душею зчерствієш на цур. Згубиш душу. Страшний не глист у душі, а душа у глиста. Бо людина – то ще й серце; а глист – черв, він лише пожирає все; за ним – слизька лишень дорога та сплюндрований зачерствілий світ.
– Пусте, – схопив Біблію до рук, – хай що там не буде, аби чоботи були для всіх. Бо раз живемо, то й чоботи повинні разом носити. Кожен.
Заглибився у святе письмо. Як шахтар у шахту. Кожну главу дослідив, кожен закуток, вугіллячко дороге надибуючи. Копирсався, длубався, все на-гора видавав, до мізків, там складував, пакував у вагони – і в душу все, в душу, як кокс у мартенівську піч. Горіло, плавилось, але – чи то недодержав, чи не в тих пропорціях усе заклав – не зродилося криці, де відповідь, як удар шаблею, лилося чавунцем крихким, непевним, скоріш не на відповідь схожим, а на те ж запитання, яке у вигляді руди і пхалося до печі.
Що подивувало найбільше, то це натовпи панів і рабів у книзі. Гукалося: «Люби свого ближнього, як самого себе»; а творилося інак – поганяв пан раба й далі. Бо любити раба – це поставити його врівні. Хто ж тоді пану ноги помиє й воду винесе? Ісуса Христа на всіх панів не напасешся, а самим до ніг своїх же схилитися – ні бажання, ні прагнення.
Сказано ще: «… багатому трудно ввійти в Царство Небесне». А чи вони туди хочуть? Певно, що ні, бо багатства тримаються кріпше за Царство.
А чом би й не триматися. «Бо кожному, хто має, дається та й додається, хто ж не має – забереться від нього й те, що він має». І тут же: «А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви – буде плач там і скрегіт зубів!» Не пана кидають, якому до Царства Небесного важче, ніж верблюдові крізь вушко голки – раба кидають. А де ж любов тоді до ближнього?
І невтямки Данилу – говориться ж бо: «покладіть надію на Бога свого; як птахи й трава, що з Божої милості живуть, не сіявши й не жавши»; а діється інак – жнуть усі, сіють, над хлібом потом сходять; а потім той хліб тим, у кого й так рот забитий – мішками; а голодному – крихтами. Та ще того голодного ситий у ярмо, в темник – задля своєї втіхи в неробстві. І всі надіються на Царство Небесне – і голодні, й ситі. А хоч і не надіються, то не дуже, певно, об тім печуться, бо пруть усі думкою до ситого панства, ніяк не в голодне рабство.
Скрізь люди живуть неоднаково, навіть у Біблії. А чому? Світ Бог один усім дав, життя одне, голим у світ кожного пускає і голим до себе вертає. То чому тоді Вітько Півник  у чоботях, а Данило – босий? Вергає глист камені в душі, й нікому його впокорити – Богу, й тому нема ніякого діла до глиста. А кому тоді є?
Приніс книгу Софії Микитівні.
– То що? – поцікавилася. – Знайшов свої чоботи? Зрозумів, чому не кожному воля Божа їх носити?
– Ні.
– Жити треба вірою, не чобітьми, – напучувала Софія Микитівна. – З віри виростають чоботи, а не з чобіт  віра.
– Ні, – не погодився, – чоботи ростуть не з віри, чоботи ростуть з безвір’я. Бо якби росли з віри, то були б у всіх.
– Або ні в кого б не було, – поправила Софія Микитівна.
– Або ні в кого б, – погодився. – У Царство Небесне треба або всім іти босими, або всім у чоботях. Бо якщо й там пани й раби, то немає ніякого Царства, немає в що вірити.
– А ти сам віриш у свої чоботи? – наразі перепитала Софія Микитівна.
– Та мені вони аж сняться! – скрикнув.
– Віриш, себто. А раз віриш, то й отримуй. Не нові, щоправда, але які вже є, – повела за собою до кімнати, вручила, певно ж, Вітькові, дещо поношені, але блискучі ще ялові чоботи. –  Ану приміряй.
Приміряв – як улиті.
– Бачиш, Данилку, – мовила Софія Микитівна, – треба не ловити глистом заздрощів Божого світу, треба виганяти того глиста вірою в добро. І тоді добро прийде. Обов’язково.
– Добро – прийде, – погодився, – справедливість – ніколи. Бо у Вітька чоботи нові, в мене ж – ношені. Мене, Софіє Микитівно, не заздрощі точать, несправедливість мене згризає – от що.
На тому й розпрощалися. Цокав Данило щойно здобутими чобітьми коридором хати Гамбульських, аж глип – стоять обіч шафи чотири парасолі. Чотири!
А вже ж не хлопчаком - парубчаком був. Настя, така ж тютюном замучена горопаха, як і він, Данило, подобатися стала, аж страх. І снилася Насті, як ото Данилові чоботи, парасоля.
Одно мріяла:
– Ех, якби це мені парасолю, то я б панею шпаціром по парку…
Ех, з віри виростають парасолі, а не з парасолі – віра. Чотири – це вже занадто навіть для Софії Микитівни. Вистачить і трьох. А Насті – одна-однісінька. На один день. Аби панею побула. Хоч босою, замурзаною панею, зате з парасолею.
Взяв Данило одну з парасолей, поніс разом з чобітьми з хати Гамбульських.
Ох і раділа ж Настя. Зразу ж після роботи гайнули в парк і там, поміж кленів, вона м’яла босими ніжками траву, захищаючись від призахідного сонця парасолею.
А світ таки можна змінити. Можна хоч трохи вирівняти. Так що глист у душі – не завжди черв; іноді – вогонь, що осяває Божий світ на твій копил. І невже забарвлений тобою світ перестає бути Божим? Він, звісно, не того вже кольору, не тими штабелями трохи складений, він трохи твій – але ж творений він із Божого. Може, Бог дає нам лише глину, а ліпити світ – наша турбота. І як зліпили його нерівним та кособоким, то варто й переліпити. Може, то не глист у Даниловій душі, може, то…
Поліцмейстер з розпашілою Софією Микитівною перебили думку.
– Ах ти ж злодюга! – верещала дама.
Видерла з Настиних рук парасолю, забрала з плечей (бо на плечах ніс, аби зайве не стоптувати) даровані чоботи.
– В буцегарню їх! – верещала.
– Настя тут ні до чого, – втрутився Данило. – Я парасолю взяв, дівчині подарував.
– Ти…, ти…, – бризкала слиною Софія Микитівна, – глистюк задрипаний, та як ти посмів?! Та я до тебе з усією душею, а ти в ту душу смоли замість єлею влив. Хіба ж так можна?
–  А хіба можна жити неоднаково в однаковому світі? – парирував Данило.
– На все Божа воля, – відповіла звично пані.
– На все Божа воля, – погодився, – але не все ми по ній робимо.
Дискусія скінчилася запотиличником поліцмейстера та допровадженням у буцегарню.
А десь там, у хаті Гамбульського, кинуте на горище, як непотріб, дотлівало вогнище Данилової мрії – його чоботи.
Та ще ворушився в душі глист – чого люди живуть неоднаково, коли всі живуть по разу?
І чи не можна тут щось змінити? Бо так холодно в цьому світі, наче серед степу зимою.
Ех, літа б…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 24-09-2019

nostalgie

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Сергій Вікторович, 20-09-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 17.706017971039 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …