| © Віктор і Соня Пайгерти, 17-09-2019
|
– Як я сьогодні вдало заляг!.. Лежу, витягнувся на всю свою немаленьку довжину і аж муркочу від задоволення. Прямо скажу, рідко мені так вдається. Спина останім часом як сказилася – і так болить, і сяк прострілює, просто сил немає. Потягнув, певно, коли минулого разу була заварушка. І що? Я скаржусь? Ні. Хоча міг би. Бо ж все буквально в цьому домі на мені тримається – за всім придивись, все передбач, всюди потрібно сунути свого носа, проконтролювати. Так, часом, на якусь мить пожалію себе, побурчу щось тихенько в куточку, нарікаючи на доленьку свою гірку... І рраз, знову – лицар без страху і докору, надійне плече Вероніки, її захист і опора, бо хто ж захистить, збереже, наставить на путь істинний (ну, про істинний путь трохи перегнув) ніжну, прекрасну дівчину, як не я, красунчик? Отож-бо – ніхто.
О, знову когось несе з самого рання. Ні, я звичайно, можу зрозуміти кожну людину, повірте – кожнісіньку, хіба крім тих, хто отак-о рано встає, і вже преться з візитами. Та прокинься, попий чаю з якою булочкою, подивись телевізор, години так до одинадцятої, і тоді ходи собі, де хочеш, але де ж там... Так, це жінка, одна, дуже молода. Ну, почався деньок з жінки, точно тепер все наперекосяк піде... Хоча є ще надія, що пройде мимо...
Сквиииць – сквииииць, таки точно до нас. Хвіртка попередила – вона на таке і зачарована, щоб Вероніка зарані могла знати про гостей, ну, а я їх нюхом чую, ще коли вони на нашу вулицю завертають, бо я є хто? Я є кіт. Навіть суперкіт, бо не простий, а спеціяльний відьомський. Ну, такий, що живе у відьми, щоб там люди заходили і – ооооооо, а я такий - спину вигинаю, очима блим-блим, а вони в мене зелені, шалені – уух, і клієнт вже готовий до співпраці, проймається страхом і повагою. Може, кому і реклама – двигун торгівлі, а для нас з Веронікою – повага і страх, а реклами в нас і так забагато, позичати можемо, так ніхто не бере.
Стук в двері, такий дрібненький, тихенький, але настирливий, видно, що людина для себе все вирішила і назад не поверне. Я собі лежу, відчиняти – це справа Вероніки, така в нас з нею умова: вона зустрічає, розмовляє, чаклує, проводжає, ну, а основну справу роблю я – створюю підходящу атмосферу. Мене це влаштовує, звичайно, міг би собі менш складну працю підшукати – там мишей ловити, чи що, але я вже звик до своєї відьмочки, до того ж, вона без мене пропаде, непутьова. Ми ж відповідаємо за тих, кого приручили.
Вероніка веде прийом клієнтів в моїй кімнаті, ну, де я мешкаю. Я їй дозволяю, все розумію – не на кухню ж їх тягнути, а кімната така зручна, одразу з сіней можна повернути до неї, не входячи в дім, ще й вихід другий через город на сусідню вулицю є. Чомусь люди, що до нас приходять, не люблять зустрічатися між собою. Ну, якщо тільки між нами, то це не єдині їх дивацтва.
О, заводить нашу першу клієнтку на сьогодні. Що вам сказати? Зайшла молода дівчинина, з голови шарфик стягує, видно, що лице на вулиці прикривала. Ну, я спину вигинати не став – дуже вже зручненько вмостився на м’якенькому светрі, що відьма кинула на диван. Люблю такі подарунки долі, буду лежати на ньому, поки не відбере. Так от, вставати я не став, але палаючим незмигним поглядом провів, до цього ж щось вчасно в животі забурчало – вийшов такий собі віддалений рик голодного лева. Дівчинина підстрибнула з ляку, але впертості не втратила, і через секунду забула про мене, втупившись у Вероніку з надією. Всі вони дивляться з надією... Бояться, ненавидять себе за те, що прийшли, ненавидять і відьму, з її даром всім на спокусу, але надія – то до останнього.
О, пропустив початок, хоча що там пропускати? Стандартний варіант, хлопця їй причаруй, бо на неї не дивиться, а якраз дивиться на її найкращу подругу, я так розумію вже колишню найкращу подругу, і «чо (далі лесика клієнтки збережена) одним ффсьо, а другим нічо, а я не пальцем дєлана, теж заслужила на щастя, і свого не віддам».
Я багато міг би розказати, що у людини своє, а що ні, та мені платять не за філософські розмови. В ті пару секунд мовчанки, яка настала після останніх скарг обділеної долею нещасної жертви, я, розкривши свою не найменшу серед котів пащу, з насолодою, з підвиванням, що переходило від тривожних низів до загрозливих верхів, позіхнув. Дівчинина обернулась, ніби я в неї вистрелив, хоча всі коти природжені пацифісти – я ніколи не бачив ні одного кота зі зброєю, навіть з холодною, І поки вона оберталась до мене й назад, загубивши контроль над свідомістю, я дав можливість Вероніці заглянути у далеко не найрозумнішу в світі голову, захопити там нитку її долі і прив’язати до карт, на яких відьма уже тримала ліву руку.
– Ну що я тобі можу сказати, мила – він не твій, – валить просто з мосту моя хазяйка, розкидаючи карти перед фотографією хлопця. Не любить вона тих хитромудрих словесних викрутасів, якими користуються різні шарлатани,
– Якби ваші долі хоч на мить пересікалися в майбутньому, я б пішла на гріх, приворожила б, а так – ні.
– Нє, ну чо Ви не хочете, Вам шо, бабок мало? Я добавлю, не волнуйтесь, – дівчинина починає потроху підвищувати голос, – її помилка.
– Ти знаєш, що таке приворот на людину, що тебе не любить? – Вероніка просто сам спокій. – В кожної людини є канал, через який вона отримує життєву силу, а я візьму той його канал вирву в природи і приєднаю до тебе, і ти будеш мусити черпати ту силу для двох. Він перетвориться на енергетичного вампіра, буде тебе ненавидіти, а піти не зможе, почне пити, тратити розум, а ти не витримаєш навантаження, будеш старіти в два рази швидше і хворіти, але забезпечити Вам обом достатньо енергії для життя не вийде. Потім він закінчить життя самогубством, а ти залишишся старою, хворою, нікому не потрібною бабою. Такий сценарій твого єдиного і неповторного життя – влаштовує?
– Та шо Ви мені страшилки розказуєте, ціну набиваєте? Я торгуватися не буду, заплачу, скільки скажете, – підходить до крику дівчинина, – шо, не можете? Не можете? То так і скажіть, а то в благородну вона тут граєця, тоже мені волшебніца, – це вже істеричний вереск. – Казали мені дівчата – йди до баби Люськи з другої гори, от вона може.
Це вже конкретна образа. Ну хто баба Люська, а хто ми?!! Тоді далі продовжуємо мою улюблену частину шоу, а глядачі нехай займають місця на передніх трибунах. Якщо це нещастя думає, що вміє верещати, то для чого існують друзі (в даному випадку я)? Звичайно ж, для того, щоб розвіювати стереотипи.
Я верескнув так, що мало не оглух, а дівчинина моментально втратила голову. Страх і нахабство – це пара близнюків, прийшов час вийти на авансцену страху. Вероніка просто потерла круговим рухом вказівний і великий палець – напускати туман вона завжди вміла майстерно, піднялася і гримнула :
– А ну пішла геть, в жабу перетворю!!!
І потім ми хвилин п’ять задумливо дивились, як зі стрімко наростаючою панікою ця любителька чужих хлопців намагалася вийти у двері на город за півметра поруч зі справжніми дверима, мацала руками і дерлася по стіні. Коли туману повна голова, то й можна на вулиці лягти спати на лавці, а думати, що ти собі вдома на перині. Вичекавши хвилин п’ять, відьма зняла туман, і то нещастя викотилося в двір, але ж ще треба по стежині через город перебігти, а там гарбузи зі своїм начарованим гарбузинням, що по команді плутає ноги, а це набагато краще різних там охоронних систем, так що з городу дівчинина вибралася нескоро і не в вертикальному положенні. Був би я людиною, я б зараз качався по підлозі від сміху, а Веронічка так і залишилася незворушною, просто підійшла до мене (ой, зараз свого светра забере), і погладила по голові. Оооой, рідкість, і як приємно! Заслужив. Муркочу. І светра не відібрала.
Пожаліла ту дурну дівчинину моя відьмочка, бачу, що пожаліла. Сама ще рік назад була такою ж молодою, дурною, закоханою і покинутою, свій дар отримала від вмираючої майстрині, без підготовки і навчання, скількох людей в могилу положила, поки своє бажання помсти і силу змогла опанувати. Але то зовсім інша історія. Головне, що династія відьом, жриць скелі Чорнобога в Гусятині продовжилась.
Сквиииць-сквииииць, співає хвіртка. Ця жіночка вже в нас один раз була. Приходила з чоловіком, обоє плакали. Дитинка в них помирає, два рочки, ні з того, ні з сього, була здоровенька, вже ходила, розмовляла, радувала батьків, дідів з бабусями, і на тобі. Горить-згорає в гарячці, лежить в лікарні, а лікарі розводять руками, вже збираються в область відправляти, а світ не близький, а дороги в ямах... Принесла сорочечку дитини.
– Не прана?, – питає Вероніка.
– Та де ж там, он тільки з лікарні, я її поміняла, ще мокра, – очі жінки знову наповнилися слізьми, і вона тихенько квилить.
– Ану тихо, – прикрикнула Вероніка, – сорочку дай мені, сама вийди в сіни і чекай. Покличу.
Веронічка, ще зовсім молода дівчина, дуже гарна, на людський смак, звичайно, я ж ціню її зовсім за інші якості. Але коли вона таким голосом щось наказує, то думаю, і рота солдат би за нею рвонула в бій, забувши про все на світі. Жінка теж, останній раз шморгнувши носом, швиденько вийшла і міцно причинила двері.
А тепер я... Ну добре – ми з Веронікою будемо чаклувати. Ні, звісно, коли якась простуда, грип, чи ще яка «нормальна хвороба», то до лікарів теж можна, хоча ми маємо добрі запаси лікувального зілля і трав, а вже якщо магія, то як кажуть у нас в Гусятині на третій горі – «вибачєйте», тут до профі. А профі де? А ось вони, прямо всі в в цій кімнаті. Аплодисменти!
Вероніка розстелила дитячу сорочечку на столі, запалила газову плиту, поставила на конфорку маленький закіптюжений старий чавунчик, і, діставши з буфету шматок темного бджолиного воску, кинула до нього. Поки віск плавився, зняла з шафи таку ж стару побиту алюмінієву миску, і налила в неї три ополоники джерельної води з відра. Взяла у праву руку ніж і почала читати заговір, вимальовуючи кінчиком ножа на поверхні води геометричні фігури – хрестики, кола, квадрати... Я теж приймав участь – спостерігав, ще й так уважно, що сам собі кінчик язика прикусив. От вам, будь ласка – травматизм на виробництві!
Лівою рукою відьма, не дивлячись, взяла через рушничок чавунчик за вушко, і повільно вилила розтоплений шиплячий віск в центр миски з водою. Я витягнув шию. Ну, так і є. Віск, застигаючи у воді, приймав форму плаского круглого пляцка, а на його поверхні проступила розсип маленьких чітко сформованих цеглинок. Гробики. Звичайно ж, на смерть пороблено дитині. Тепер вся справа в силі суперниці. Вероніка витягнула руку з ножем над воском, і відпустила його. Ніж, не долетівши до воску, відбився вгору, але зовсім невисоко. З другого разу він без перешкод упав вістрям на віск. Ну так і є, слабачка. На сто процентів хтось з сусідок. Робила зло сама, навіть не звертаючись до справжніх відьмаків. Мала, певно, невеличку силу, може хто з предків ще які замовляння передав. Дурне діло нехитре.
Можна вже без остраху брати віск руками, наліплювати на лезо ножа, і загортати в просту тканину.
– Ну що? – звертається до мене Вероніка, – Гарно попрацювали?
Ну що я можу відповісти? Сама ж бачила, що я був на висоті.
У сінях тиша. Відьма прочинила двері, і кинула коротко:
– Зайди.
Було видно, що жінка себе за ці півгодини накрутила до краю – очі божевільні, руки перед собою, долоні зчеплені. Все, буде істерика.
– З дочкою все добре, буде жити, але ще дещо потрібно... – Ні, не чує. От-от прорвуться ридання, вже чутно перші звуки бурі.
Лллясь. Ляпас, ще один. О, приходить до тями.
– Повторюю, мала жити буде. – хух, дійшло, бачу в очах недовіра, розуміння, і нарешті – дика надія.
– Боже, Вероніко, дякую Вам, дякую, все, чим можу, дякую. – Жінка вихоплює з кишені жмути грошей, пхає до рук, гроші падають на підлогу, – дякую дорогенька, все що маю...
– Стоп, це ще не кінець, – миттєво завмирає, очі насторожені, але погляд осмислений, можна говорити.
– Ось, візьми оце, – дає жінці пакунок з воском і ножем, – до заходу сонця викинути в річку. Кидати через плече, і йти до дому мовчки і не обертатися. Буде видаватись, що пакунок не долетів до річки, просто йди і не обертайся. Буде здаватися, що кличе чоловік, донька, рідні. Йди і не обертайся. Зустрінуться знайомі, будуть вітатись, щось питати, зціпи зуби, відкуси язика, але мовчки дійди. Замкнеш за собою двері, можеш говорити. До дванадцятої ночі до тебе прибіжить хтось, скоріше всього з сусідів, і буде просити – неважливо що, – солі, сірників, грошей, ліків, – не давати. Запам’ятай. Обернешся – дитина помре. Заговориш невчасно – дитина помре. Віддаси щось з дому до дванадцятої – дитина помре. Тоді і я не допоможу. Все ясно?
Бачу, ясно. Побіліла як сніг, закивала часто, притулила пакунок до живота і рвонула з дому, аж курява закрутилася . Ну, тут ,думаю, все буде в порядку, не те, що тиждень тому. Отоді нам прийшлось поморочитись. У здоровезного граба, який Вероніка заговорила замість себе, про всяк випадок, від магічного удару у відповідь, всохло дві великі гілки. Цілий день ми воювали з ворожою магією, аж під вечір перемогли. Зняли з хлопця уроки, зроблені на смерть, до того ж справжнім майстром. Довгенько тоді моя відьмочка провалялася в ліжку...Але її супернику теж не поздоровилось, хоча, сильний чортяка зі славного міста Чорткова. Ось така магічна тавтологія. А що, всі відьмаки знають один про одного, шило, тобто майстерність в мішку не утаїш.
Так у нас проходять дні, можна сказати, суворі будні юної відьми. Одним людям допомагамо, іншим шкодимо. Круговорот, матері його ковінька, магії в природі.
В шлунку знову вимогливо забурчало. Та що ж це таке, тільки зранку добряче перекусив. Дивлюсь у вікно, а сонце вже прямісінько над старим горіхом у дворі. Ну, на тобі. Та вже ж обідня пора. Ну нічого, трохи потерплю, щоб Вероніка відпочила, деяким товстунам, то навіть на користь... Рот, от зрадник... Не порадившись зі мною, а одразу зі шлунком – вимогливо нявкнув. Ну що ж тут зробиш з тим організмом.
– Що, зголоднів? – питає Вероніка. Винувато дивлюся на відьму – добре, що в котів шерсть на обличчі, а то побачила б, як я почервонів. Чекай, чекай шлунок. На городі надибаю валер'яну, напхаю тебе нею під саму зав'язку, будеш знати, як підставляти свого господаря.
Верогіка пішла на кухню. Я вже зібрався бігти за нею, Ну... Ну просто, щоб проконтролювати процес накладання їжі, о-такий я вже перфекціоніст, як мене затримали якісь неясні передчуття.
О-о-о, знову хтось невчасно приперся, стоїть перед дверима. Зараз ми його проскануємо... Дивно, аура якась закрита... Чекай,чекай... А чому хвіртка промовчала, де ото її зачароване сквиииць-сквиииць? Гей, відьмо! Тривога! Ахтунг! Алярм! Напад на базу! Шерсть на мені встала дибки і я, відчувши звірину міць чужої, хай і прихованої сили, зашипів так, що паротяги Дикого Заходу з кантрі-фільмів котли б погубили із завидків. У Веронічки реакція ще швидша, ніж у мене, але вона встигла тільки скочити на ноги. Ворог, це таки той самий відьмак з Чорткова, зараза, добряче підготувався. Відьма раптом схопилася за горло, ніби її душать, захрипіла, спробувала щось сказати, зробити якийсь пас руками, та невидимий зашморг затягувався, не давав дихати... вона почала повільно сповзати по стінці на підлогу.
Бачу, настав мій зірковий час, все те, заради чого я довгими роками... о, пора починати діяти, часу в нас небагато. Я рвонув з дивану, пролетів через усю кімнату і вискочив Веронічці на груди, намагаючись зловити її згасаючий погляд. Давай, маленька, ось він, твій захисник, дивись, дивись! Наші очі зустрілися. Міць! Ейфорія! Енергія! Кожну часточку мого тіла пронизав космічний первісний струм. Кожна шерстинка піднялася, і на їх кінчиках засвітилися маленькі іскри сили. Розум відьми увірвався в мою голову шаленим ураганом. Злиття свідомостей – це крутіше, ніж сметана, ніж кішка в березні, це крутіше за все на світі! Два розуми в одному котячому тілі.
Граціозним стрибком я, скоріше ми, навіть, якщо чесно, скоріше Вероніка, злетіли на кватирку, що виходила на город. Ще кілька миттєвостей знадобилося, щоб оббігти дім спереду. Перед дверима стояв, стояло... То це отой відьмак – супемайстер? Ах ти ж, миршаве чмо! Років пятдесят, худе, з залисинами, мордочка щура, і тримає в руках відкриту коробочку з трьома короткими шматками мотузки. Так і є. Мотузки з трьох повішених в грозу на перехрестях. Це ж треба було як постаратися, щоб здобути такий вбивчий артефакт. Та з ним, навіть дуже посередній маг може ухекати за секунду найсильнішу відьму. Моя повага до Вероніки виросла в рази. Стільки протриматись... Ну, знову щось те чмо бурмоче, щось там в нього не склеїлось. Ага, здивувався і розгубився. Тіло Вероніки все ще живе, там в кімнаті. Чекай, гад, а ось і кавалерія на підході. Спробуй почаклувати, коли тебе рвуть на вузенькі паски двадцять, міцніших за сталеві леза, кігтів, а над лисиною звучить древня пісня бойових гусятинських котів. Ох. Це таки боляче. Розум відьмочки вийшов з мене одним швидким кидком. Це як з тіла одним махом випустили повітря, і половину життєвої енергії. Ну, що ж, можна з’їхати по спині чма та спокійно відключитися на порозі, і не бачити, як сама Вероніка відчиняє двері, заводить невдаху в сіни, щось довго йому втовкмачує, і дає випити. Я в депресії.
От і новий день, нові трудові будні мене і моєї відьмочки. Так, ще пару слів. На сайті Гусятина вивісили для упізнання фотку якогось дядька, що втопився. Свідки кажуть, що сам. Просто йшов у річку, поки вода не накрила. Перед цим його хтось добряче подряпав. Але то до справи не відноситься. Дитина наша одужала, лікарі шоковані, батьки щасливі, їх сусідка лежить при смерті. Мені Веронічка купила шикарну кошачу лежанку, а я притягнув у неї свій улюблений светр. Ніхто не сперечався. Розуміє, що я їй і тато, і мама, і захисник. Ну куди ж вона без мене, непутьова.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
