При вікні одинока темна постать. А за вікном, ген над лісом, день новий оживає. Небо береться барвами. Темна ніч відступає. Думки чорні з собою забирає… Чи надовго? Глянула ще раз на шлях широкий. Ні, не видно нікого…
Лише попри битій дорозі, на спориші, сонце лежало. Воно спочивало, бо дуже втомилося. Вляглося на трави пониклі. Торкнуло землю схололу. Заглянуло тихо в далеке віконце, мережечку кинуло на личко дитини. Дитя усміхнулось крізь сон. Торкнулося сонечко чубчика, позолотило ластовинням носика. Дитя усміхнулось. Щасливе! А сонце спочило у травах. Скупалося в росах чистих, схопилось й майнуло уверх. Зачепилось краєчком за тополі високі. Завмерло на мить. Замилувалось красою земною, і поволі потягнулося ввись. Ожили птахи на тополях, сполохано залопотіли крильми. І тихе несміле соло котрась із пташок завела. І хор стоголосий озвався із яру… Стрепенулась.
- Мамо-о-о! – почулося з кутка.
- Чого тобі, Сонечко моє? Спи, ще рано. Спи, синочку, спи…
Бути серед людей і почуватися одинокою? Цього вона не розуміла. Ну, ніяк їй не вкладалося у голову, що отак можна загубитися посеред натовпу. Не могла зрозуміти того, що до тебе нема нікому діла й ніхто не помітить цієї втрати. Гадаєте таке можливе? А коли ж це все вигадка? Уява бурхлива, котра вимальовує те, що народжується десь на споді твоєї самотньої, згорьованої душі? Чи це можливо? А- а , коли та душа, власне твоя душа, потребує опори, а її , опори, тверді, нема. Була і…і…
Ні-і-і, ця опора є… Є-є-є!!! ЇЇ просто потрібно вміти бачити!!!
Агій, думонько моя мила, чого волаєш несамовито так? У закапелочку! Сховалася від усіх і мовчки надриваєшся у сховку, до котрого нікого не пускаєш. Рвеш свою душу, напинаєш струни серця свого так, якби хотіла тоту тятиву на шматки дрібні розірвати й розкидати по цілому світу… На кавальчики дрібні…
Хіба в самотності щастя? Смутком повниться душа, отрутою, що задурманює усеньке твоє єство. Родяться од того думки невеселі, страшні й грішні. А як жити в самотності? Без гріха, без мрії про щастя, про любов, про… Багато про що…
Коли ж спиналася на ніженьки, душенько мила, чи думала – гадала, що одинокою зростатимеш посеред людей, посеред світу такого яскравого й щедрого як на добро так і на зло?
Розбили твої мрії, розтовкли на кавальчики дрібні й по світу розкидали їх. Тепер ні знайти, ні склеїти, ні стулити докупи. А жити як!? Де трунку знайти, котрий оживить тебе, порятує? Де надію вже втрачено, віру зруйновано, любов замуровано… Замуровано, заховано за сімома замками… а вогник її жевріє, чекає, сподівається зернятком впасти й прорости. Скупатися у теплі людському, поніжитись у щирості, відчути радість, спізнати мить, котра щастям зоветься. Так мало потрібно душі одинокій. Крапелиночку щастя, промінчик тепла, щоб надія ожила, віра повернулася…
Ніч минула. При вікні самотня непорушна постать. Зажура в очах. Неспокій. Недовіра. Розпука. Чого чекає? Що виглядає? Чому у тривозі? Кого чекає?!!
…не дочекається… Нема вже більше… Нема… Тепер зовсім одинока… Та ні, не сама. Є син. І більше нікого. Є, правда, пам’ять. Вона жива і душу розрива. На «до» і «після»… А «потім» уже не буде. Ні-ні, потім буде, але вже без нього…
