Не повертайтесь на круги своя,
Нічого це, крім болю, не приносить.
Але душа не вірила, і я
Таки поїхав. І для мене досить.
Микола Луків
Мої батьки мали таку професію, що довелось мені навчатися в багатьох школах різних міст та сіл України. Можливо тому не маю шкільних друзів. Отримав атестата, поїхав вступати до інституту і п’ятдесят років не повертався до міста та не спілкувався з однокласниками. Можете уявити моє здивування, коли в мобільному телефоні висвітився невідомий номер і давно забутий голос запросив на зустріч випускників. Я подякував та пообіцяв подумати, адже шлях випадав не близький.
Розум підказував, що не треба їхати. Та десь із закапелків душі вигулькнув зухвалий хлопчисько. Всі ми лишаємося дітьми, якого б віку не були. Так от, цей зухвалий хлопчисько став під’юджувати: «Що ти втратиш, якщо поїдеш? А так і себе покажеш, і багато чого взнаєш. Наприклад, як склалася доля дівчат, які подобалися, але не звертали на тебе жодної уваги».
Хлопчисько таки переміг. Дорогою думками полинув в ті часи і те місто, де закінчував дев’ятий та десятий класи. Серед учнів вирізнялися два парубки, в яких були закохані всі наші дівчата. Обидва на зріст на голову вищі за решту хлопців. Один брутальний чорнявий степовик, спортсмен, музикант. Грав в шкільному вокально-інструментальному ансамблі. А коли грав в волейбол, то вистрибував над сіткою майже по пояс. Другий білявий синьоокий поліщук. Його мати працювала головним художником на місцевій швейній фабриці, а батько директором цієї ж фабрики. Завжди вишукано одягався, вирізнявся тонким інтелігентним гумором. Любив та знав літературу, читав книжки, про існування яких більшість навіть не здогадувалась(ися). Я ж не мав а ні спортивних, а ні музичних талантів. Не читав книжок(,) навіть тих, які задавали в школі. Не сказав би що пас задніх в навчанні, але й серед кращих не був. А якщо додати маленький зріст та майже дистрофічну худорбу, то кому міг бути цікавим. Це вже потім, після школи вимахав під метр дев’яносто, а з роками набрав вагу під сто кілограмів. Та в душі залишився все тим же маленьким, незахищеним, невпевненим, нікому не цікавим хлопчиком.
Виходжу з таксі, йду до гурту літніх людей, що стоять біля воріт школи. Посміхаюсь, думаю за кого ж двох красенів мене приймуть. По сивому ж волоссю не видно чорнявим чи білявим ти був раніше.
- А ось і Сергійко,– каже красива вишукано вдягнена жінка. В мене ще промайнула думка: «Це ж скільки зусиль треба докласти, щоб мати такий вигляд в її віці».
- Тю, а я думав будете гадати Толік я чи Генка.
- Так вони ж давно померли.
- Отакої, а я й не знав. А мене як впізнали? Я ж тоді був дрібненький.
- По очах.
- Пам’ятаєш мої очі?
- З того моменту, як вперше побачила. Пам’ятаю завів тебе директор до класу: «Знайомтесь, це ваш новий учень». А ти стоїш маленький, худенький, серйозний аж сердитий. А очі розумні, веселі і зелені-зелені, як у кота. Я й не помітила як в голос сказала: «Який котик»!
- Так це з-за тебе мене дівчата котиком дражнили. А хто ж ти така? Я щось не впізнаю.
Жінка назвала своє дівоче прізвище.
- Наталка!! - відразу пригадав тендітну дівчину, що тоді займалася в музичній школі, грала на скрипці. Приносила хлопцям з вокально-інструментального ансамблю ноти, розписувала партії. Мабуть була єдиною, до кого наш красень музикант ставився з повагою.
І ось стоїть переді мною гарна жінка, дивиться мені в очі і чогось очікує. Я ж знітився і не знаю як себе поводити. Виручила інша жінка:
- А мене впізнав?
- А ти, мабуть, Світлана?
- Впізнав, – зраділа.
- Скоріше вирахував. Ви завжди були разом.
Підходили та заново знайомилися однокласники, бо нікого не впізнав. Колись були юними квітучими дівчатами та стрункими хлопцями, а зараз літні жінки та дядьки з пузами.
- А Ала буде? – питаю, коли привітався з усіма. – Вона ж була єдиною дівчиною, яка сказала, що я цікавий, та й то тоді, коли робила зауваження. Каже: «Що ж це ти, Сергійку, робиш?! Цікавий хлопець, а черевики брудні, не чищені». Я спеціально для неї, коли йшов сюди, не почистив черевики.
- А я пам’ятаю цей момент, – зраділа Наталка. – Це було так весело. На зауваження почервонів, але ж зробився таким щасливим.
- Не буде, – відповіли з гурту. – У неї маму нема на кого залишити.
- А Оля? – обережно питаю про дівчину, яка найбільше подобалася.
- Її теж не буде. У неї сьогодні дев’ятини по чоловіку.
- А Юрко? – безнадійно запитав про хлопця, що на уроках фізкультури стояв праворуч від мене. Був найкращим на уроках фізики та суспільствознавства, міг на рівних розмовляти з білявим про літературу.
- Його не буде. Він після закінчення інституту, за розподілом попав в Росію і там залишився. Ми йому дзвонили, а він каже: «Не приїду. Ви всі там фашисти та бандерівці, мені нема про що з вами говорити».
Про інших запитувати не став. Нарешті всі зібралися і пішли в замовлене кафе. Трошки посиділи, а потім гуляли містом.
На вокзал мене проводжали Наталка з Світланою. Поки очікували поїзд, згадали шкільну команду КВК.
- Сергійку, - звернулась до мене Наталка, – ти ж для команди писав жартівливі тексти на мелодії популярних пісень .
- Пам’ятаєш?!
- А як же. Я ж тебе змушувала їх по кілька разів переробляти. Ти сердився, обзивав мене вчителькою.
- І що, стала вчителькою?
- Майже. Викладаю на музичному факультеті місцевого педінституту. Та мова не про це. Зараз вірші пишеш?
- Іноді буває. Але дуже рідко, бо щоб написати, треба щоб трапилася якась подія, яка б тебе вразила. А зараз життя - суцільна метушня. Хіба що онуки - світла пляма.
- Прочитай останнього.
Прочитав меланхолійного вірша, навіяного нещодавньою зустріччю з однокурсницею. Починався він рядками: « На поклик пристрасті твоєї / я в юності не відповів», а закінчувався рядком, запозиченим у Ліни Костенко: «Аби ж аби, аби ж аби». Світлана хлюпнула носом, а Наталка не стримала сліз.
Вагон напівпорожній. В крайньому разі в купе я був один. Довго не вимикав світло та не лягав спати. Сидів та думав. Там, в кафе, дізнався, що доля багатьох розкидала не тільки по Україні та Росії, а й по всьому світу. На зустріч прийшли лише ті, що залишилися в місті. Один я приїхав, решта не змогли. Виходило, що не все так погано в моєму житті. І взагалі, все що відбулося, це наслідки власного вибору в різні моменти. Аби ж то тоді знав, що світ не зовсім такий, яким я його бачив. Можливо, робив би не той вибір та й прожив би інше життя. І такі «аби ж аби» постійно лізли в голову, а в вухах бриніла пісня: « Не повертайтесь на круги своя, / нічого це, крім болю не приносить»!
