Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2579
Творів: 46823
Рецензій: 91209

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Зустріч однокласників

© Сергій Вікторович, 13-09-2019
Не повертайтесь на круги своя,
Нічого це, крім болю, не приносить.
Але душа не вірила, і я
Таки поїхав. І для мене досить.

Микола Луків

Мої батьки мали таку професію, що довелось мені навчатися в багатьох школах різних міст та сіл України. Можливо тому не маю шкільних друзів. Отримав атестата, поїхав вступати до інституту і п’ятдесят років не повертався до міста та не спілкувався з однокласниками. Можете уявити моє здивування, коли в мобільному телефоні висвітився невідомий номер і давно забутий голос запросив на зустріч випускників. Я подякував та пообіцяв подумати, адже шлях випадав не близький.
Розум підказував, що не треба їхати. Та десь із закапелків душі вигулькнув зухвалий хлопчисько. Всі ми лишаємося дітьми, якого б віку не були. Так от, цей зухвалий хлопчисько став під’юджувати: «Що ти втратиш, якщо поїдеш? А так і себе покажеш, і багато чого взнаєш. Наприклад, як склалася доля дівчат, які подобалися, але не звертали на тебе жодної уваги».
Хлопчисько таки переміг. Дорогою думками полинув в ті часи і те місто, де закінчував дев’ятий та десятий класи. Серед учнів вирізнялися два парубки, в яких були закохані всі наші дівчата. Обидва на зріст на голову вищі за решту хлопців. Один брутальний чорнявий степовик, спортсмен, музикант. Грав в шкільному вокально-інструментальному ансамблі. А коли грав в волейбол, то вистрибував над сіткою майже по пояс. Другий білявий синьоокий поліщук. Його мати працювала головним художником на місцевій швейній фабриці, а батько  директором цієї ж фабрики.  Завжди вишукано одягався, вирізнявся тонким інтелігентним гумором. Любив та знав літературу, читав книжки, про існування яких більшість навіть не здогадувалась(ися). Я ж не мав а ні спортивних, а ні музичних талантів. Не читав книжок(,) навіть тих, які задавали в школі. Не сказав би що пас задніх в навчанні, але й серед кращих не був. А якщо додати маленький зріст та майже дистрофічну  худорбу, то кому міг бути цікавим. Це вже потім, після школи вимахав під метр дев’яносто, а з роками набрав вагу під сто кілограмів. Та в душі залишився все тим же маленьким, незахищеним, невпевненим, нікому не цікавим хлопчиком.
Виходжу з таксі, йду до гурту літніх людей, що стоять біля воріт школи. Посміхаюсь, думаю за кого ж двох красенів мене приймуть. По сивому ж волоссю не видно чорнявим чи білявим ти був раніше.
- А ось і Сергійко,– каже красива вишукано вдягнена жінка. В мене ще промайнула думка: «Це ж скільки зусиль треба докласти, щоб мати такий вигляд в її віці».
- Тю, а я думав будете гадати Толік я чи Генка.
- Так вони ж давно померли.
- Отакої, а я й не знав. А мене як впізнали? Я ж тоді був дрібненький.
- По очах.
- Пам’ятаєш мої очі?
- З того моменту, як вперше побачила. Пам’ятаю завів тебе директор до класу: «Знайомтесь, це ваш новий учень». А ти стоїш маленький, худенький, серйозний аж сердитий. А очі розумні, веселі і зелені-зелені, як у кота.  Я й не помітила як в голос сказала: «Який котик»!
- Так це з-за тебе мене дівчата котиком дражнили. А хто ж ти така? Я щось не впізнаю.
Жінка назвала своє дівоче прізвище.
- Наталка!! - відразу пригадав  тендітну дівчину, що тоді займалася в музичній школі, грала на скрипці. Приносила хлопцям з вокально-інструментального ансамблю ноти, розписувала партії. Мабуть була єдиною, до кого наш красень музикант ставився з повагою.
  І ось стоїть переді мною гарна жінка, дивиться мені в очі і чогось очікує. Я ж знітився і не знаю як себе поводити. Виручила інша жінка:
- А мене впізнав?
- А ти, мабуть, Світлана?
- Впізнав, – зраділа.
- Скоріше вирахував. Ви завжди були разом.
Підходили та заново знайомилися однокласники, бо  нікого не впізнав. Колись  були юними  квітучими дівчатами та стрункими хлопцями, а зараз літні жінки та дядьки з пузами.
- А Ала буде? – питаю, коли привітався з усіма. – Вона ж була єдиною дівчиною, яка сказала, що я цікавий, та й то тоді, коли робила зауваження. Каже: «Що ж це ти, Сергійку, робиш?! Цікавий хлопець, а черевики брудні, не чищені». Я спеціально для неї, коли йшов сюди, не почистив черевики.
- А я пам’ятаю цей момент, – зраділа Наталка. – Це було так весело. На зауваження почервонів, але ж зробився таким щасливим.
- Не буде, – відповіли з гурту. – У неї маму  нема на кого залишити.
- А Оля? – обережно питаю про дівчину, яка найбільше подобалася.
- Її теж не буде. У неї сьогодні дев’ятини по чоловіку.
- А Юрко? – безнадійно запитав про хлопця, що на уроках фізкультури стояв праворуч від мене. Був найкращим на уроках фізики та суспільствознавства, міг на рівних розмовляти з білявим про літературу.
- Його не буде. Він після закінчення інституту, за розподілом попав в Росію і там залишився. Ми йому дзвонили, а він каже: «Не приїду. Ви  всі там фашисти та бандерівці, мені нема про що з вами говорити».
Про інших запитувати не став. Нарешті всі зібралися і  пішли в замовлене кафе. Трошки посиділи, а потім  гуляли  містом.
На вокзал мене проводжали Наталка з Світланою. Поки очікували поїзд, згадали шкільну команду КВК.  
- Сергійку, - звернулась до мене Наталка, – ти ж для команди писав жартівливі тексти на мелодії популярних пісень .
- Пам’ятаєш?!
- А як же. Я ж тебе змушувала їх по кілька разів переробляти. Ти сердився, обзивав мене вчителькою.
- І що, стала вчителькою?
- Майже. Викладаю на музичному факультеті місцевого педінституту. Та мова не про це. Зараз вірші пишеш?
- Іноді буває. Але дуже рідко, бо щоб написати, треба щоб трапилася якась подія, яка б тебе вразила. А  зараз життя - суцільна метушня. Хіба що онуки  - світла пляма.
- Прочитай останнього.
Прочитав меланхолійного вірша, навіяного нещодавньою зустріччю з однокурсницею. Починався він рядками: « На поклик пристрасті твоєї / я в юності не відповів», а закінчувався рядком, запозиченим у Ліни Костенко: «Аби ж аби, аби ж аби». Світлана хлюпнула носом, а Наталка  не стримала сліз.
Вагон напівпорожній. В крайньому разі в купе я був один. Довго не вимикав світло та не лягав спати. Сидів та думав. Там, в кафе, дізнався, що доля багатьох розкидала не тільки по Україні та Росії, а й по всьому світу. На зустріч прийшли лише ті, що залишилися в місті. Один я приїхав, решта не змогли. Виходило, що не все так погано в моєму житті. І взагалі, все що відбулося, це наслідки власного вибору в різні моменти. Аби ж то тоді знав, що світ не зовсім такий, яким я його бачив. Можливо, робив би не той вибір та й прожив би інше життя. І такі «аби ж аби» постійно лізли в голову, а в вухах бриніла пісня: « Не повертайтесь на круги своя, / нічого це, крім болю не приносить»!



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 18-09-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8248279094696 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …