Світлана була на сьомому небі, для неї настали ті щасливі дні життя, коли доросла, зріла жінка, нарешті, починає відчувати себе майбутньою матір’ю; це почуття виринає з самої душі, із самого її єства, і є таким могутнім, і безкінечно всеохоплюючим, що жінка, на якийсь час, навіть втрачає здоровий глузд. Все враз відходить на другий план. Світлана зараз навіть Вадима кохала не так відчайдушно, як свою давнішню мрію – стати матір’ю. Вона частенько замислювалася, куди й поділися її примхи, навіть свою улюблену машину, червоний «Chvrolet», вона все частіше залишала в спокої і, в разі потреби, викликала таксомотор. Нерідко, без всякої на те причини, наверталися сльози і вона, будучи на одинці з собою, рюмсала досхочу, доки не виплакувала усіх сліз, а потім сміялася поглядаючи в дзеркало. Саме в цей час у жінки й пробуджується природне почуття самозбереження: в неї загострюється слух, не кажучи про справжній тваринний нюх, котрий безпомилково виявляв найрізноманітніші відтінки не лише парфумів, котрих було завше вдосталь, а й сторонні запахи, що завше наповнюють людську оселю, в цей же час жінка відчуває і свою вразливість, і незахищеність; тому і сльози, тому і потреба в чоловічій стриманості, і лагідності; ось тоді проявляється і справжня любов, така ранима і така крихка, доки й не загартується роками спільного життя.
Світлану почала дратувати гітара, котра з першого дня їх зустрічі з Вадимом, все ще стояла притулена в куту прихожої. Мало того, що Персик її незлюбив і в той же день поставив на ній свою мітку, так він, бісова душа, відтоді, уже з насолодою, створив там своє відхоже місце. Їдкий запах кошачої сечі проник навіть у їх спальню, зробивши Персика тепер персоною не бажаною, на що він відповідав жалісним нявчанням під дверима.
Якось торкнувшись гітари Світлана відразу зрозуміла всю підступність кота. Вона раніше пропускала мимо вух зауваження потижневої прибиральниці на нечистоти в куту, але гітару вона категорично заперечувала навіть чіпати руками. На неї було накладене безумовне табу, вона для неї стала своєрідним оберегом її особистого щастя. Тепер гітара смерділа викликаючи приступи нудоти. Світлана гидливо, взявши бідолаху за гриф, винесла її на балкон вивітритися, за що Персик, вперше, боляче шкрябнув її за ногу, а потім несамовито став шкрябати зачинені двері і нявчати. Всі спроби втихомирити кота були марними, назрівала катастрофа яку Світлана навіть не могла собі уявити. Персик оскаженів. Час-від-часу кіт, щоб справити нужду, підбігав до дверей, що вели на балкон і впадав в істерику: качався по підлозі, страшенно нявчав, судомно рухав лапами, а з пащі струмками сповзала рожева піна. Ця істерія продовжувалася доки на підлозі не з’являлася бридка, зловонна калюжка сечі. Персик ніби мстив Світлані за гітару, вона стала лякатися кота і вже була майже готова відновити статус-кво, але Вадим, довідавшись в чому справа, був категорично проти: «Цей негідник завжди сприймав мене за ворога, ось тепер і вирішуй сама», – сказав він, – «або я, або цей оскаженілий навіжений». Персик лиш стріляв очима, відчуваючи невдоволення господаря, а коли той підвищував голос, він миттєво, звідки й бралася прудкість, в один стрибок забирався на шафу прихожої і звідти не зводив ненависного погляду з Вадима. Це була мовчазна дуель непримиренних ворогів.
На виклик Світлани приїхала Валентина Сидорівна – ветеринар, як раз під час припадку. Оглянувши кота вона ввела йому заспокійливе, потім, з жалем в голосі, промовила:
– Кошача епілепсія.
Світлана здивовано витріщила очі.
– Це, нажаль буває з домашніми улюбленцями.
Валентина Сидорівна вимила руки і стала писати історію хвороби.
– Але скажіть будь ласка, в чому причина такого захворювання? Світлана була в розпачі.
Персик здавна був членом її родини, вони разом виросли, вони розуміли одне одного і були близькими друзями.
– Хвороба може бути спадковою,.. а може й набутою… Що було передумовою першого припадку?
Світлана почервоніла, їй не хотілося розповідати стороннім всю кошачу трагедію. Ветеринар зрозуміла і не стала наполягати.
– Якийсь надзвичайний стрес обумовив непоправимі зміни в корі головного мозку. Медикаментозно можливо лише полегшувати стан хворої тварини, але напри великий жаль це все, що в наших силах… Валентина Сидорівна замовкла і питливе подивилася на Світлану в надії, що та зрозуміла сказане. Це був її вирок. Світлана й сама була в такому стані, що і їй потрібен був лікар.
– Не хвилюйтеся так, це звичайна історія. Ми відповідальні за тих кого приручили.
Світлана заплакала.
– Розумієте, я вагітна, і мені надзвичайно болісно дивитися на його муки. Я прийняла рішення… Голос її бринів. – Я віддаю Персика у ваші руки з надією, що він більше не буде страждати… Її терзав відчай і провина перед своїм улюбленцем, вона плакала захлинаючись від душевного болю. Це була її перша втрата.
Валентина Сидорівна виписала документ і, дочекавшись доки Світлана трохи заспокоїлась, подала їй папір.
– Прочитайте і підпишіть.
Світлана тремтячою рукою взяла документ, прочитала, а потім, трохи подумавши, поставила підпис.
– Для поховання можете забрати труп після чотирнадцятої години, а при вашій згоді, ми виконаємо всю належну церемонію похорон самі, але на це потрібна друга угода. Світлана не заперечувала. Угода була підписана, скріплена печаткою, копію ветеринар передала Світлані.
– Розрахунковий рахунок указаний в документі, після перерахунку коштів угоду будемо рахувати виконаною.
Валентина Сидорівна обережно взяла розслабленого Персика і посадовила його в кошик. Світлана захотіла погладити на останок кота, але той, зрозумівши зраду, вишкірив зуби, наїжачився і злісно зашипів.
З часом біль втрати притупилася і згасла, як згасають усі прикрощі буденності.
– Сьогодні дзвонила мама, – промовила Світлана, звертаючись до Вадима, коли той, повечерявши, взявся за пульт телевізора. – Вони з татом кличуть нас в гості на вихідний. В тата свято – День Державного Службовця, для них, як і День Незалежності, це саме значиме свято. Все буде без всякого офіціозу – просто зберуться друзі, родина, і на повітрі, під шелест дніпровських хвиль, люди відпочиватимуть насолоджуючись стравами зготовленими на відкритому вогні. Можлива рибалка, ну і звичайно, тихе полювання – ягід та грибів вдосталь – таке собі українське сафарі.
Світлана вже давно збиралася познайомити Вадима з татом, вона навіть придумала запаморочливу легенду, свою Love-story, з надією, що тато її зрозуміє і не сприйме так негативно, як мама.
Вони з татком були дуже близькими, аж доки на їх шляху не з’явився цей нерішучий Йоган. Незлюбив його тато з першого погляду – «Не наша людина!» – так і сказав. «У нього менталітет зверхності. Для них, німців, усі навкруги меншовартісні, вони, зі своєю пунктуальністю і зібраністю будуть завжди подібні на злагоджену машину дизель, ними ж і придуману, а ми (він чомусь порівнював, нас, українців, з німцями) – будемо завжди в них підручними». «А ти, – сказав їй категорично, – з порепаними п’ятами, ніколи не станеш справжньою фрау». Та вона махнула б рукою на таткові примхи, але клятий Йоган…
– Це обов’язково? Ти хочеш щоб на мене там дивилися як на пришельця з космосу? В твоєї родини високий соціальний статус, а хто я? Мені не вправно бути чужинцем в тому середовищі.
Вадим злегка іронізував, бо знав, що ця церемонія офіційних оглядин мала колись відбутися.
– І в якому статусі, я предстану перед людьми?
Світлана розпливлася посмішкою.
– Любий, то мерщій даруй каблучку і статус жениха тобі забезпечений. Вона ніжно обняла коханого за шию, притулилася всім тілом і цілувала, цілувала його в губи, доки той не став пручатися від задухи.
– Ти дійсно цього бажаєш?
– Так, я кохаю тебе.
Вадим вмить скаменів. До цього часу він жив без правил і обов’язків, так, як бог на душу положив; і все котився, і котився по життю само сіянцем. Мама завжди в ньому бачила не людину, а лише музиканта і вклала в нього всю свою любов, щоб його ім’я не зіходило із шпальт музичних видань та крикливих вуличних афіш.
В нього життя промайнуло перед очима. Він подумки звернувся за порадою до мами, знаючи, що відповіді вже ніколи не буде, і вперше в житті прийняв своє рішення.
Вадим встав з дивана і промовив ті слова, що так бажані для кожної жінки:
– Я тебе кохаю. Стань моєю дружиною, – він простягнув їй руку.
Світлана підвелася, сльози щастя скотилися по її щокам.
– Я згодна.
Вони досхочу пили своє кохання.
