Ех, життя.
Ти падаєш нам з небесних висот, як дяка чи кара (ще не розібралися), ми збираємо тебе, як діти град після бурі, а нащо – не знаємо, як і ті діти – забави, певно, ради. Забава забавою, але ж, окрім неї, у нас більше нічого немає.
Ех, життя, то ти що, забава?
Для кого?
Завод болів за спиною, як нагайкою рване тіло, а дві комірчини в підвалі – не ліки, сіль на рану.
– Е-хе-хе, жи… жи… жисть моя, – зітхав Іван Круць, – скільки це те… те… тебе треба, що… що… щоб з підвалу ви… ви… вилізти?
– Твоєї не хватить, – проводив підрахунки побратим Тарас.
– Я знаю, – хнюпився Іван. – С… с… скільки се… се… себе котом не на… на… називай, зі щу… щу… щурів не ви… ви… вилізеш, бо сі… сі… сірий.
– То що, брате сіромо, – бив горем землю Тарас, – змиємо куцу копійку, аби злидні не плодилися далі, а жили тільки ті, що є, бо вони наші довіку.
– З… з… змиємо, – брався до згоди, наче до лома на заводі, Іван.
І йшли до Гамбульського. Заливати горе горілкою, бо коли воно прикипіло, як смола, коли його годі й думати змити, мусиш заливати – тоді не так пече.
Марфа ж, Іванова жона, дарма що прачкою по купцях підробляє, у заливах та переливах – теля телям.
Ось і нині мекає:
– За що ж ми тепер жити будемо? Все пропив, геть усе.
– Я… я… якби було що пропивати, то… то… то все не… не… не пропив би. Не… не… не платня – бу… бу… бульбашка в ночвах. Ще… ще… ще й не прали – а вже ло… ло… лопнула.
– Боже, семеро дітей, семеро, – мекала далі, – і все на мої руки. Я їх зітру скоро в ночвах. Нащо ти на той завод ходиш, по що?
Била. Ляскала збілілими від прання руками по Івановій мармизі, а ляпаси губилися, наче вітер у густому лісі, в суцільних зморшках. Іван же, загублений разом з ляпасами, навіть руку чи то лінувався, чи то не міг уже, бо згуба здачі не дає, підняти для захисту, а лише шкірився дурнувато та рипів:
– Чо… чо… чого ти, мати? Ра… ра… раз на світі живемо, сльози ще… ще… щедро п… п… п’ємо, аж сі… сі… сіллю взялися, а до… до… доля гі… гі… гірка, її не сі… сі… сіллю треба со… со… солити, гі… гі… гіркого треба, що… що… щоб усе в лад.
– Щоб ти вже й залився своєю гіркою, – не вгавала мати. – Щоб ти здох, заїка проклятий, щоб мої очі тебе не бачили. Охо-хо, отак тобі, Марфо, дурній і треба. Сваталася ж людина, то ні – захотілося чорта знайти.
Малий Данило світив з-за ширми очицями, дивився на живого чорта – свого батька; і ніяк не міг уторопати, чого це батько Вітька Півника, крамар Гамбульський, у материних словах числиться людиною, а його, Данила, батько – чортом. Обидва сухі й зморщені, обидва однаково лаються, ото й різниці тільки, що батько лазить у засмальцьованій сорочці, а Гамбульський – у сріблястому жилеті.
– Що, су… су… суко, жа… жа… жалкуєш? – лопотів, лежачи на лаві, батько. – Ку… ку… курва вшива, ти ще ма… ма… мало з ним на… на… натерлася?! На… На… Надьку чию я до… до… доглядаю?
Надьку, найстаршу сестру, в містечку всі звуть не інакше, як Гамбулячкою, один тільки дядько Гамбульський усіх запевняє, що то суща брехня, бо він плодить хазяйновитих дітей, а не ледачу злидоту.
– А чого наша Надька Гамбулячка, а ми всі – Заїки? – запитав раз був Данило у матері.
Мати набила.
Та питання тим не зрослось у відповідь. Батько, п’яненьким будучи, теж його вчув, та битися не став.
– Ро… ро… ростеш, сину, – підняв пальця. – Хе-ге, ма… ма… мати твоя в мо… мо… молоді зорі со… со… сонцем сходила. Я був о… о… ого-го, а Га… Га… Гамбульський – тю… тю… тютя. Я то… то… тоді язика ще не в’язав, я йо… йо… його сплів, як а… а… арцаба за па… па… палець від ма… ма… макітри впала. У… у… украв, сину, я ма… ма… матір з-під ві… ві… вінця. Ра… ра… разом з На… На… Надькою. У пу… пу… пузі.
Якщо Данило щось і второпав з того млива, то лише те, що батько не завжди був заїкою. Та й було б чим пектися – Надькою? Не сестра – тітка, здорова, пузата, з чоловіком, косим Гнатом, і Зоською в пелюшках. Помимо Надьки, їх ще шестеро у батька й матері, Данило третій скраю, десять літ уже має, свої штани носить і шкарбани у старших братів іноді краде, як морозно надворі.
Батько ж бурчить, бурчить на лаві, а тоді дістає з підлоги валянка та поціляє матір.
– Убиває, ірод, убиває! – мати з кочергою до батька та тісно у двох підвальних комірчинах – розбила мати кочергою пузате горня.
– Останнє, – склала руки, – останнє.
Так плакала, мов не горня зі стола зіштовхнула на сиру долівку, а саму себе – з долі на друзки.
І так стало жалко матері, її збілілих від прання, складених у пелені рук, які їй важко було підняти навіть задля витирання сліз, тож вони капали, як сік з покаліченої берези, з материної щоки, так стало жалко, що підійшов Данило й витер мамині сльози. Краєчком своєї сорочки.
– Ой, сину, до чого ж куца наша одіж, – зітхнула мати.
– Ні, – заперечив, – мені сорочка по коліна. Сорочка нормальна, підвал тісний – ось біда.
– Не нарікай, сину, – погладила по голові, – Надька відійшла, то нас восьмеро, а в Авраменків он одинадцять душ на такий же погріб.
– А в Гамбульських один Вітько, а хата на чотири кімнати, – мовив Данило. – Чого так, мамо?
– Бо їм спеклося пишно, а нам – черство, – пояснила мати.
– Що спеклося?
– Життя, сину, життя. Годі базікати, батько спить, як чорт, після зміни, а мені треба прати, бо й горшка ні за що буде купити, а ще ж і в горщок треба.
– Мамо, а давайте я попрошу у Вітька, хай нам позичить трохи хати, бо ніде, скажу, горшка поставити.
– Ох, меля ти, меля, – піднялася мати, пішла до ночов. – Краще попроси батька, аби думав не про горілку, а про такий жилет, як у Гамбульського.
– Тату, а ви не хочете зодягти такого жилета, як у Гамбульського? – запитав Данило наступного дня.
– На похорон хіба, – буркнув батько й почвалав на завод.
А надвечір його принесли з розчерепленою головою – аби хоронили.
– Йой, Іване! – побивалася мати та прала його єдину сорочку, ну, не в закіптюженій же лягати в труну.
А Данило пішов до Гамбульського.
– Дя, – став на порозі, – позичте ваш жилет.
– Нащо? – аж очі витріщив той.
– Батька треба похоронити. В жилеті буде краще.
– А штани тобі не позичити?
– Ні, у батька є, не встиг зносити.
Регіт з Гамбульського валився, як піна з киплячої каструлі.
– От Круцько, – приказував, – от Круцько. Додумалося ж.
– То позичите жилета? – спантеличився Данило.
– Ні, – враз посуворішав Гамбульський.
– Чому?
– А на чорта?
– Не на чорта – на батька, – обурився Данило.
– А хто такий твій батько?
Що казати? Мати говорила – чорт. Але хіба то правда? Хіба лиш у жилеті людина, а в запраній сорочці – чорт?
– Мій батько – людина, – став проти материної думки Данило.
– А-а, людина, – чвиркнув крізь зуби Гамбульський. – Ну, раз людина, то хай вдягає свій жилет.
– У нього немає.
– Немає – Бог йому суддя.
– Чорту?
– Слухай, малий, іди к бісу, – й закрив двері.
Але ж у труні не біс – батько. Куди йти? Де взяти жилета?
Ніде не взяв. Так і поховали батька в запраній сорочці.
– У… у… усі раз жи… жи… живемо на світі, – казав колись батько.
Усі – раз. Але чому не разом?
Ех, якби ж отих сріблястих жилетів та було на всіх. Або хоча б кожному потроху. Ні, натягнув на себе клятий крамар – і ні нитки нікому.
А чи мав право?
