Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2571
Творів: 46713
Рецензій: 91091

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза історія з географією

Корабель-привид

© Максим Т, 09-09-2019
Чи пам’ятаєте, якими словами Олександр Бєляєв завершив роман «Людина-амфібія»? Про всяк випадок я нагадаю: «Но море хранит свою тайну». – От би й мені який текст так закінчити: коротко, просто, вишукано. Розкішно!

А ще – влучно. Море справді береже своє таємниці; стихія бентежить непередбачуваною здатністю робити царські дарунки або віднімати все, до останнього, без жодних решток і слідів, або з моторошними слідами на кшталт кораблів-привидів.

Що? Я? Ні, я байкам не вірю; звісно, летючі голландці, примарні вітрильники, що вийшли в море століття тому та досі вештаються Світовим океаном, виринають несподівано посеред лютого шторму, в сяйві загадкових вогнів просто очей остовпілих моряків і так само раптово зникають – це легенда, краса й трагічна загадковість якої дарують тим кораблям вічне життя. Якщо не в морі, то в людській свідомості привиди його точно здобули!

Але я вірю розповідям про інші привиди – про справжні кораблі в океані, неушкоджені, цілком придатні для морських подорожей, при повній оснастці, доглянуті та охайні, навіть гостинні, адже на камбузі парує кава, а стіл в кают-компанії накритий сліпучо-білою скатертиною, на якій шляхетно сяє столове срібло, – все добре! Хіба що один малесенький недолік і одна величезна таємниця. Кораблі ті кинуті екіпажем, який невідомо де і без сліду пропав; записи в судновому журналі не дають відповідей, а стан судна – натяків. За винятком зниклого екіпажу, все добре!..

Що? Чого я червонію? О, ви помітили… Мушу перепросити та зізнатися: я кривив душею, коли зрікався віри у кораблі-примари; існує один такий корабель, який я бачив на власні очі за кількадесят років після його загадкового зникнення. А оте «все добре», на якому я почав червоніти, – це, власне, було останнє повідомлення з того судна... Отже, тепер, коли я зізнався та попросив вибачення, мушу розповісти все.

Малим я мріяв про море; особливого в таких мріях хлопця немає нічого, хіба що в мене був власний корабель. І неабиякий! – п’ятищогловий кліпер, як вам таке? Де він узявся, і хто довірив дитині таке судно? Про це я вже розповідав; не хочу втомлювати переказом і псувати ту, першу та щиро натхненну розповідь; хто чув, той згадає за першими словами, а хто не чув – нехай читає всю, уважно та неупереджено; на щастя, хтось її занотовував, коли я вимахував руками та бігав по палубі… перепрошую, бігав по кімнаті, захлинаючись спогадами, почуттями та словами:

…в этих широтах ухо надо держать востро. Метрополия – о, какое таинственное, какое величественное слово! – за тысячи и тысячи миль; океан – пустыня; острова – ненанесены на карту, необитаемы или обитаемы враждебными дикарями. Парус! Парус на горизонте! – это к беде; сто раз нахмурится капитан, разглядывая в подзорную трубу вырастающий из моря корабль; сто раз ёкнут сердца матросов, ожидающих его решения. И вот решение принято, звучат команды, свистит дудка, объявлен курс, рулевой ворочает штурвал, корабль накреняется, матросы взлетают по вантам, канониры, стуча пятками, рассыпаются по палубам и застывают у орудий, поглядывая на тусклые ядра, уложенные в пирамиды.
Наступает тишина, только море плещет в борт корабля, только ветер свистит в туго натянутых снастях, и каждый нерв на корабле натянут сейчас так же туго и, кажется, даже звенит. И в эти краткие мгновения тишины, за которыми возможны бой, победа или гибель, всех на судне, от седого, выдубленного штормами всех широт капитана до сопливого юнги, охватывает вдруг нежное, трепетное чувство к своему кораблю. Только от него сейчас зависит исход; если сдюжит, если поймает ветер огромными изумрудными парусами на всех пяти мачтах, тогда уж никому не угнаться! Но сейчас еще ничего не ясно; чужак вырастает из горизонта и вдруг словно выскакивает из воды – он поймал ветер! Капитан глядит на карту – нет ли где укрытия, но карта сплошь белое пятно. Дистанция между кораблями сокращается; теперь уже и без подзорной трубы видны матросы, снующие по реям вражеского парусника, и орудийные порты – один за одним они распахиваются, и в черной тьме вдруг показываются жерла пушек. Тревога над палубой сгущается так, что кто-то не выдерживает и разражается в тишине длиннейшим замысловатым ругательством – о, молитва перед лицом смерти бывает и такой! Сейчас, еще мгновение: и надежда в сердцах сменится страхом, страх - ожесточением, ожесточение – азартом, и тогда пусть гремят орудия, пусть свистят пули, пусть летят абордажные крюки, ох, и славная будет сеча! Да! Но тут небо окрашивается в зеленый - это изумрудные паруса вдруг распахиваются над океаном, словно крылья невиданной птицы, и весь огромный тяжелый корпус клипера, со всеми мачтами, пушками, бесценным грузом в трюмах и сотней матросов возносится из воды, кажется, вот-вот полетит, едва касаясь волн килем! Ветер пойман! – и крик торжества разносится над палубой, и кто-то уже отплясывает джигу. Ветер пойман! – даром чужак окутался дымом, это залп бессильного отчаяния – клипер набирает ход, узел за узлом, и возносится над водой, бесконечно собираясь взлететь, а вражеский парусник, напротив, погружается в океан и – вот, вот! – проваливается за горизонт. С мостика несется команда, ей вторит дудка, капитан склоняется над картой и делает на ней отметку…
…Как объяснить? Как передать устройство этого клипера, мостик которого – узкий балкон «девятиэтажки»; упирающиеся в небеса мачты, вооруженные изумрудными парусами, - одна, две, три, четыре, пять! – акации*, огромные, как секвойи, шеренгой растущие вдоль дома; карта, которая сплошь белые пятна – столешница престарелого кухонного шкафа, на которой седой, выдубленный штормами всех широт капитан – мальчик лет шести – рисует карандашом острова и рифы, обозначая деревянными прищепками свой зеленокрылый клипер и чужие корабли, один из которых только что убран с карты и упрятан в ящик – он провалился за горизонт, обставленный по всем статьям и всем правилам пятимачтового полета над волнами; подзорная труба – сломанный калейдоскоп; ядра в пирамидах – огромные херсонские арбузы, которыми мостик, то есть балкон, завален так, что капитану бывает непросто добраться до карты… Как объяснить, что августовское небо над акациями, на первый взгляд еще по-летнему бесцветное, но уже на второй открывающее первую осеннюю синеву, - океан? И как перестать верить, что шестилетним я командовал самым быстрым клипером по обе стороны экватора и самым отчаянным экипажем к востоку и к западу от Гринвича? Как?! И… зачем?»

Ось звідки взявся той корабель, ось хто мені його довірив; і без того доволі ефемерний, згодом мій кліпер зробився примарним остаточно та невиправно: якісь йолопи спиляли ті п’ять дерев. Мої щогли, що сягали неба та несли цілі хмари вітрил, одна за одною впали долі та перетворилися на дрова та сміття. Та лишився спогад; у тому спогаді мій вітрильник набув незнищенного буття та рушив у нескінченну подорож…

Я зауважив, що чиясь добра рука занотувала мою розповідь; згодом невідомий добродій надіслав її мені, ретельно переписану каліграфічним почерком на аркуші щільного паперу. Сповнений вдячності та схвильований, я вирішив її оприлюднити, а для цього заходився шукати в мережі зображення вітрильники при п’яти щоглах. Мій корабель був таким прекрасним і таким достоту справжнім і дійсним, що я понад усе волів, аби читачі побачили його так, як бачу його я; на силу своїх слів я не дуже покладався, а довіряти читацькій уяві бачити абищо не хотів – ось чому я шукав гідне зображення. І пошуки мої були щасливі; щоправда, корабель на малюнку, неймовірно схожий на той, яким я мандрував океанами дитинства, не мав ані назви, ані автора; так могло статися і через моє недбальство: як побачив ті зеленкуваті вітрила, забув геть про все… Отак і з’явилася нотатка з доточеним до неї першим-ліпшим зеленокрилим вітрильником.

Минув рік; якось похмурого серпневого ранку я гортав деякий фотоархів, шукав зображення китобійних суден – адже щойно дочитав «Мобі Діка» та волів очима побачити ті кораблі, які так жваво слідом за Мелвілом малювала мені уява. Аж раптом мою увагу привернула світлина – вже не малюнок! – вітрильник: вишукана велич, зворушлива краса, а головне – п’ять щогл із величезною хмарою вітрил; саме ті щогли, саме ті вітрила! København – «Копенгаген» – отак звався корабель; на малюнку, знайденому рік тому, зображений саме він. Отак мій вітрильник, яким я мандрував океанами дитинства, а згодом – океанами пам’яті та аркушами ностальгічних нотаток, оздобленими анонімним малюнком безіменного корабля, здобув ім’я та вже незаперечне, дійсне, неспростовне буття.

І я взявся досліджувати. Крок за кроком переді мною постала ціла історія; еге ж, про «Копенгаген» написано багато, і ця історія відома світові вже 90 років, але її фінал знаю лише я; а за хвилину знатимете і ви. Отже…

Коротке викладення історії барку «Копенгаген»

14 грудня 1928 року 5-щогловий навчальний барк «Копенгаген» (на той час – найбільший вітрильник у світі) під командою капітана Ханса Андерсена, з 25 моряками та 45 кадетами на борту вийшов з Буенос-Айреса курсом на Мельбурн. Судно йшло без вантажу, під баластом; передбачалося за 45 діб перетнути Південну Атлантику та Індійський океан. 21 грудня 1928 року вітрильник по радіо привітався з двома пароплавами та повідомив, що «все добре». До Мельбурна корабель так ніколи й не прийшов; повідомлень чи решток по собі не лишив – зник без сліду; пошуково-рятувальна експедиція охопила величезний район Світового океану, але нічого не знайшла; окремі свідчення та деякі артефакти не можна вважати достовірними або такими, що незаперечно стосуються «Копенгагена»; офіційно корабель оголошений загиблим через нездоланні сили стихії та непередбачувані небезпеки (айсберг; перекидання під час шторму). Так, опісля 14 грудня 1928 року жодна жива душа не бачила вітрильник; натомість з початку 30-х років у різних куточках світу моряки повідомляли про корабель-привид: п’ять щогл, чорний корпус із широкою білою смугою, величезні вітрила; дехто навіть роздивився назву – KOBENHAVN. Так чи ні, але флот «летючих голландців» поповнився ще одним кораблем-привидом, а що саме сталося з судом – донині напевно невідомо.

Повне викладення історії барку «Копенгаген»

Данці були чи не останньою нацією світу, що користувалася вітрильниками для потреб морської торгівлі; мало не весь парусний флот зник ще за часів Першої світової, морями запанували пар, електрика та залізо. Але Данія (чи то з романтичних міркувань, чи то з прагматичних) виводила на морські траси свої вітрильники аж до 30-х років ХХ століття. Отак 1913 року в Шотландії замовили будівництво 5-щоглового барку; через війну та інші негаразди його спустили на воду тільки 1921 року. Судно отримало назву København («Копенгаген») і стало найбільшим у світі вітрильником свого часу (звідси його прізвисько Big Dane, тобто «Великий Данець»); до того ж, корабель був щирий красень; газети, що виходили в портових містах, які відвідав барк у 1921-1928 роки, заздалегідь із радісним піднесенням повідомляли про очікувані візити вітрильника, а його прихід у порти збирав натовпи – видовище непересічне, а головне – таке романтичне та ностальгійне: барк чи то повертав старі добрі часи, чи то забирав охочих у ті часи із собою…

Попри те, що корабель будували за принципами, якими керувався ще Ной при спорудженні ковчегу, його зробили настільки сучасним, наскільки це видавалося можливим без порушення головної вимоги: рух за рахунок вітру. Отже, «Копенгаген» мав сталевий корпус, два дизельні двигуни потужністю 600 кінських сил, електрогенератор, електричні приводи лебідок і вітрильного оснащення та радіостанцію. Головне ж – його п’ять щогл несли понад 5000 квадратних метрів вітрил з кращої парусини; на судні взагалі все було кращим і по-скандинавському добротним, тому гордий судновласник, данська East Asiatic Company, вважав свій корабель незатоплюваним. Зрозуміло, коли белетристи послуговуються цим словом: перш ніж «втопити» корабель, його обов’язково слід проголосити незатоплюваним: це інтрига, несподіванка, читач буде вражений! Але дивно чути такі заяви від судноплавної компанії; вже хто-хто, а ті хлопці мали би знати, як легко море дає раду чому завгодно – згадати хоча б «Титанік», що загинув за 9 років до появи «Копенгагена» у першому ж рейсі!

Але судно й справді було надійним; за кілька років вітрильник відвідав усі континенти та двічі обігнув Земну кулю. Побудований як суховантаж, «Копенгаген» перевіз між портами світу десятки тисяч тон збіжжя, вугілля, цементу та добрив; водночас він виконував ще одну, дуже важливу та навіть делікатну місію: на ньому проходили навчання кадети морських шкіл Данії. Якщо спершу з 70 членів екіпажу кадетів було 10-15, то за кілька років ситуація змінилася, і 45 кадетів керували величезним вітрильником під наглядом капітана та 25 професійних моряків. Служба та навчання на «Копенгагені» вважалися справою престижною; за це право змагалися, і не диво, що серед кадетів було чимало членів найповажніших родин Королівства Данія. Чи данці такі здоровані від природи, чи якісь потаємні механізми відбору працювали, але у серпні 1925 року газета Australasian повідомляла про «48 кадетів 6 футів зростом» (180 см) на борту «Копенгагену»; таки на тому кораблі все мало бути кращим!

У листопаді 1928 року «Копенгаген» прибув до Буенос-Айреса, розвантажився та заходився шукати фрахту до портів Австралії, але гідних вантажів не було; пронидивши мало не місяць у Аргентині, 14 грудня 1928 року порожній вітрильник на чолі з капітаном Хансом Андерсеном (як по-данські це звучить!), 25 моряками та 45 кадетами вирушив через південну Атлантику до Мельбурна та далі в Європу, додому. Подорож до Австралії мала тривати приблизно 45 діб.

21 грудня «Копенгаген» привітався по радіо з двома пароплавами; «морзянкою» повідомлялося, що до островів Тристан-да-Кун’я ще 900 миль, а на борту «все добре» (ті острови лежать майже посередині між Південною Америкою та Африкою). Після цього вітрильник на зв’язок більше не виходив, з іншими суднами не зустрічався, а до Мельбурна так і не прибув; але тривожитися підстав не було, вважали в Данії. По-перше, судноплавство в тому районі мляве, і те, що ніхто не бачив вітрильника, цілком нормально; по-друге, радіостанція на судні мала невелику потужність, тому її сигнали могли й не почути; по-третє, вітрильник іноді не виходив на зв’язок по кілька місяців; по-четверте, корабель практично незатоплюваний; по-п’яте… – людина завжди знаходить безліч аргументів для надії, натомість море здатне спростувати їх єдиним контраргументом; море тим контраргументом і є; а ще воно, як завжди, ретельно зберігає свою таємницю.

Та коли минули всі строки, а «Копенгаген» так ніде і не з’явився та не вийшов на зв’язок, надії почали випаровуватися. В Данії захвилювалися; деякі дослідники стверджують, що спеціальна комісія взялася вивчати креслення, шукати конструктивних недоліків судна, що могли зумовити його загибель, але таких не знайшла та переконалася у бездоганності судна (знов аргумент для надії). Щоправда, у корабельних новинах газети News (Adelaide) повідомлялося, що у жовтні 1925 року на «Копенгагені» сталася масштабна пожежа через загоряння пального для двигунів; полум’я знищило всі каюти, і корабель замість Австралії, де піднесено чекали на найбільший в світі вітрильник, рушив до Англії – на ремонт, який тривав аж до грудня. Полум’я, між іншим, така стихія, що не гірше за море дає раду всім людським розрахункам і сподіванням; не виключено, що креслення, за якими збудований вітрильник, були нездатні повідомити про шкоду, яку судну заподіяла ця стихія; втім, аж до кінця 1928 року воно мандрувало навколо світу без значних пригод.

Аж навесні 1929 року розгорнулася пошуково-рятувальна операція; за курсом «Копенгагена» один за одним вирушали кораблі, в тому числі озброєні гідропланами; данці та англійці спільно дослідили південну Атлантику, Південно-Західний берег Африки, Індійський океан аж до західного узбережжя Австралії, а також всі острови в цих неосяжних районах. Пригадуєте, серед кадетів була еліта нації, представники родин з вищого світу? – можливо, через те пошуки видалися на диво масштабними.

«Но море хранит свою тайну»; все намарно! – попри те, що на «Копенгагені» було чимало дерев’яних частин, пошуки не виявили ані трісочки. Надії танули; в Данії панував скорботний настрій, а 14 квітня 1929 року в Лондонському офісі Lloyd’s пролунав самотній удар дзвону – так тоді повідомлялося про загибель судна; того дня подзвін був по «Копенгагену».

Аж раптом надійшла обнадійлива звістка: нібито 21 січня 1929 року з островів Тристан-да-Кун’я бачили п’ятищогловий вітрильник; його фок-щогла (перша від носа) була зламана. Корабель пройшов повз острови; на морі тоді панував шторм, через що острів’яни не змогли вийти в море на своїх човнах і дізнатися, що то був за корабель та запропонувати йому допомогу. Цю історію розповів проповідник на ім’я Філіп Ліндсей, який мешкав на островах; згодом з’явилися повідомлення, що той проповідник був несповна розуму, довіряти йому нібито не варто. «Копенгаген» чи ні, але той корабель рухався у напрямку вкрай небезпечних рифів, утрапивши посеред яких, навряд чи б звідти безпечно вибрався; за кілька діб море винесло на берег дошки, ящики та один човен, але (тут джерела сперечаються) пошуково-рятувальна експедиція або не змогла їх визначити як належні зниклому кораблю, або навпаки, визначила, але як «вироби фінського походження» (а дехто навіть і корабель назвав, який теоретично міг бути в тому районі в той час, Ponape; щоправда, той мав лише 4 щогли, а на його чорному корпусі не було широкої білої  смуги). Щойно відроджені, надії знову перетворилися на пекельне випробування для десятків данських родин.

Як на мене, розповідь пана Ліндсея не була божевільною маячнею; а звідки тоді ті уламки? З голови проповідника? Йдеться про вітрильник з п’ятьма щоглами, перша з яких була зламана, але все ще несла один клівер; решта вітрил була прибрана, лише на деяких інших щоглах майоріло по одному маленькому вітрилу; корпус судна був чорний із широкою білою смугою – все збігається з описами та фотографіями «Копенгагена»; судно низько сиділо у воді – аж до білої смуги – з помітним диферентом на корму (а корабель пішов у рейс порожній, тільки з баластом; отже, його трюми могли були затоплені забортною водою); на палубі не помітили жодних ознак життя; корабель повільно наближався до берега, а потім змінив курс – радше під впливом вітру та течії – та рушив в бік дуже небезпечних рифів. Ця розповідь, як на мене, свідчить, що на вітрильнику ще раніше сталася якась пригода; можливо, на той час, 21 січня 1929 року, «Копенгаген» вже перетворився на корабель-привид – судно, що мандрує океаном самотнє, без екіпажу, який загинув або змушений був судно покинути. Про це також можуть свідчити такі розрахунки:  21 грудня 1928 року вітрильник знаходився за 900 миль від Тристан-да-Кун’я; за місяць, тобто до 21 січня 1929 року, він здолав ці 900 миль; саме це видається дивним, тому що постійні та дуже свіжі вітри в тій частині океану переважають західні, тобто попутні на шляху до Тристан-да Кун’я, а «Копенгаген» зазвичай долав по 300 миль за добу; отже, якщо корабель пройшов 900 миль за 30 діб, він радше за все тривалий час блукав океаном покинутий моряками, «без стерна і без вітрил»…

Офіційний висновок про зникнення «Копенгагена» пролунав як пересторога усім, хто плекає думки про незатоплювані судна та можливість підкорити море: корабель загинув через нездоланні сили стихії та внаслідок непередбачуваних небезпек, які діяли так швидко, що зробили порятунок і подачу сигналу SOS неможливим. Серед вірогідних причин називали зіткнення з айсбергом або перекидання під час шторму.

Батьки зниклих кадетів, незадоволені офіційними зусиллями, звернулися по допомогу до медіумів; нібито консультувалися із самим сером Артуром Конан Дойлем, відомим не лише як «батько» Шерлока Холмса, але й як затятий містик. І Дойл, і решта спіритів, які досліджували зразки почерку та листи кадетів, були одностайні: «смерть через утоплення». Отже, метафізичні пошуки дали результат, але напевно не той, якого очікували; мабуть, мало хто сподівався на іншу відповідь, але всі воліли знати, що сталося між зникнення «Копенгагену» та «смертю через утоплення». Через це зафрахтована батьками яхта ще кілька років досліджувала шлях «Копенгагену» в (марних) пошуках будь-яких решток або натяків.

А тим часом чутки про загадково зниклий вітрильник поширилися світом і породили вельми очікуваний наслідок; впродовж 30-х років із різних куточків світу надійшло чимало повідомлень про примарний корабель, що виринав нізвідки та зникав у нікуди, ледь торкаючись хвиль, під хмарою вітрил, напнутих на всіх його п’яти щоглах, найпевніше – той самий «Копенгаген»... Гадаю, це саме так і працює: перша легенда про «Летючого голландця», краса й трагічна загадковість якої подарували йому вічне життя, знов і знов і безкінечно відроджується щоразу, коли в морі при загадкових обставинах зникає корабель; можливо, до цього докладає руку й необорна пристрасть людини, її компас, який часто хибить, але ніколи не буває відкинутим, – надія… Попри скорботу, що охоплює мене тепер, звертаю увагу, що з настанням Другої світової війни про «Копенгаген» забули, як і про решту «голландців», і повідомлення про корабель-привид більше не надходили аж до середини 50-х років.

Проте надходили інші звістки; так, 1934 року The New York Times повідомила про пляшку з щоденником одного з кадетів; її знайшли на узбережжі острова Буве; 1938 року у Milwaukee Journal з’явилася новина з Кейптауну – рибалки також піймали пляшку, цього разу із запискою, у якій зазначалися координати катастрофи; і Буве, і позначене координатами місце знаходяться істотно осторонь – на кількасот миль осторонь! – можливого курсу «Копенгагену». До речі, цей курс вартий уваги: він проходив тими самими широтами, що відомі як «ревучі сорокові»; тут переважають потужні вітри, що дмуть із заходу на схід; це надає перевагу вітрильним суднам, що рухаються на захід; водночас у випадку негараздів судно перебуватиме під постійним і безжальним впливом вельми бурхливої погоди; згадаймо, як Джозеф Конрад описував тривалий шторм: «на кораблі не було жодного сухого місця, з нього мало-помалу виривало нутрощі». Отже, якщо на судні щось сталося після дати останнього радіо-контакту, 21 грудня 1928 року, то морякам – з яких більшість недосвідчені юнаки, хай і 6 футів зростом – довелося керувати величезним кораблем за дуже несприятливої погоди (а про айсберги вже згадувалося).

Це так нагадує пригодницький роман: загадкове зникнення корабля, відсутність слідів, і раптом – лист у пляшці; Жюль Верн, та й годі! Але правда в тому, що не морське життя нагадує пригодницькі романи, а навпаки – романи наслідують морське життя, яке – вельми романтичне в книжках – насправді сповнене тяжкої щоденної роботи, безкінечного очікування та невідступної смертельної небезпеки, про які романи воліють мовчати. А відкриття та знахідки, якщо й трапляються, часто бувають прикрого ґатунку; іноді здається, що безвість краща за ті знахідки. Я не знайшов документальних підтверджень або фото, але деякі дослідники згадують уламки, знайдені на західному узбережжі Австралії – і нібито дещо, що нагадувало уламок стерна, мало позначення København; це видається малоймовірним з огляду на «щоденник у пляшці» з о.Буве та «лист у пляшці» з околиць Кейптауну, а також з огляду на ще одну знахідку – але повідомлення про неї таке непевне, що кожну його частину варто починати з «нібито». Так, 24 вересня 1935 року Мельбурнська газета Arghus з повідомленням на кореспондента британської The Morning Post у Йоханесбурзі повідомила: на Західному узбережжі Африки, за 400 миль на північ від містечка Свакомпунд у Намібії, англійські дослідники знайшли скелет, а за сім миль від нього, у захищеному від вітру місті, ще шість скелетів; неподалік на березі лежали уламки шлюпки. Висловлюється припущення, що ці шестеро відрядили свого товариша шукати воду; повідомляється, що скелети мали «нордичні» черепи, шлюпка була «скандинавського типу», а рештки тканини свідчили про «флотський одяг» (naval cloth); на цій підставі (майже напевно) стверджується, що то були рештки екіпажу зниклого (тепер вже загиблого) корабля «Копенгаген». Додам, що місце скорботної знахідки вкрай негостинне; не дарма воно відоме як Берег скелетів; це Намібійська пустеля, безводна, безлюдна, безжальна, що споконвіку споглядає велику пустелю Атлантики – безлюдну, безжальну, натомість багату на воду, поруч із якої смерть від спраги – найвірніша. Тут часто гинуть кораблі; шлюпки, що дістаються берега, зазвичай розбиваються через постійний та надзвичайно потужний прибій; порятунок в такому місці – радше відстрочення загибелі, адже води тут немає; так, від сімох скелетів найближче джерело питної води знаходилося за 50 миль (90 км), для виснажених морем людей нездоланна відстань. Щодо твердження про належність решток екіпажу «Копенгагена» можна сперечатися; їх знайдено аж надто далеко на північ від курсу вітрильника, а вітри, що переважають в Південній Атлантиці, мали би нести безпорадний човен на Cхід, а не на Північ…

***
Аж ось і той фінал цієї історії, що відомий донині тільки мені (або існує тільки для мене). Вигаданий мною у дитинстві вітрильник – п’ять  щогл-акацій, зеленкаві хмари вітрил-верховіть – насправді й був зниклим «Копенгагеном»: і його вигляд, і його доля – збігається все. Це він носив мене океанами дитинства, а потім чекав на слушну нагоду заявити про себе, аж доки я згадав про нього, розповів, оздобив розповідь його зображенням, і тоді він з’явився нізвідки, як і належить кораблю-привиду, та проголосив:

– Я не твоя вигадка, не фантазія, не маячня, я – дійсний корабель-привид, зниклий без сліду вітрильник København! – і рушив у безкінечну подорож у своєму іншому, незнищенному бутті…

…Що? Ні, навіть я, впродовж кількох років капітан примарного вітрильника, не знаю, що трапилося з барком «Копенгаген» і його екіпажем після 21 грудня 1928 року, коли їх чули востаннє, коли ще було «все добре». Дуже хотілося б дізнатися, надто б хотілося…

«Но море хранит свою тайну!»

вересень 2018

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Avtor, 12-09-2019

[ Без назви ]

© Артур Сіренко, 11-09-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-09-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 09-09-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82447695732117 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …