Продовження. Початок http://gak.com.ua/authors/55761
«А що всім, те й нам…» Просякнутий дитячим нігілізмом, я не погоджувався з бабиними словами. Чому ми, чому нам… Це тепер крізь роки видко життя, що наче каток, ‒ чавить хисткі миті сьогодення, трамбуючи минуле в суцільне полотно історії. І не оминути, і не звернути. Та одна дорога, та пряма, наперед визначена, ‒ не думаю, що тільки людьми. А що всім, те й нам…
Мені малому життя було все попереду, де люди на очах не старіли, не всихали, як дерева, а коли світом котилося лихо, то не в нас, а десь, у дозованих новинах московського «Врємєні».
В бабів не було екрану, хіба лише в старості завішена хустиною темна «Весна», «бо вже не робе».
Було наяву. І більше в страху, зусиллі та відчаї.
Невдовзі тріщини імперського каміння дотяглися й до села, що загойдалося знову, та вже не лише чутками. Розгорталася битва за Україну, і вкотре ворожнеча, інспірована ззовні, википала війною ‒ між старим і новим, своїм ‒ чужим, багатим чи бідним, жадібним і хитрим…
Вишукуючи мізерні свідчення, в тій борні я хочу впізнати всіх, хто стояв за волю України, і хотілося би вірити, що для мого прадіда вона була синонімом землі.
Вірити…
Нині вздовж сільської вулиці Героїв Небесної Сотні на кількох парканах видніються вуличні таблички зі старою назвою, ‒ і не тому, що на них пролетарський вождь написаний ‒ за них же гроші плачені! Отак матеріальне переважає над духовним. Якщо останнє взагалі є.
Згадавши мірове ім’я, додам, що багато з тих, хто горлав зі мною на співах «…на Дону і в Замостьє тлєют бєлиє кості…» далеко від тої музики не втекла, не зважаючи на третій десяток Незалежності. Принаймні, про це можна судити за їх убогими постами в соціальних мережах, починаючи з імен чужою мовою. Не знаю, хто винен більше – чи та радянська школа, що затовкла мізки брехнею, чи брак просвіти сьогодні, чи власне неуцтво, спровоковане століттями нищення українського духу. Так що справа може виявитися не лише в скупій копійчині.
Та, врешті, тієї назви Героїв ще треба бути гідними.
Земля матеріальна теж, як би її не оспівували поети.
Провідник визвольного руху завважив, що той, хто між волею та хлібом візьме останнє, згодом втрачає і те, й інше.
Не знаю, що тоді обрав Войцех. Та не змінити, й не повернути. Каток.
Ядвіга в тім часі кісток не бачила, та от людську кров довелося. А кості були пізніше. І не бєлиє, а білі.
На цвинтарі про ті часи нагадує хіба непримітна зірка, що стримить в гущавині на давно занедбаній могилі. Метал до сьогодні віддає червонуватим, але то вже не фарба ‒ іржа. Схожі пам’ятки бовваніють на багатьох таких кладовищах, завжди край дороги, за зогнилою хвірткою, і хтозна, може, там де справді лежить борець за мірову революцію, але, здається мені, що закопували ті зорі виключно з метою пропаганди більшовицького імперіалізму, аби піонери покладали квіти і свято віддавали честь, постигаючи зі шкільної парти, про кого заливалися на співах.
‒ Ба, чого могила без хреста?
‒ Не положено там. То ще в гражданську…
І теж ‒ про війну ‒ рускими.
Бабі Гані пролетарська революція розчахнула юність, поглинувши батька. Ще малою бачила, як гарячим маревом палахкотіли до неба панські маєтки з «рижернями» та як сільська голота, сп’яніла від безкарності, вогню й самогону, дерла пролетарських пісень на тлі пожежі серед мальовничого парку. Одні співали, інші ‒ тягли, що очі втрапили, а потому ‒ вирубали все, до пня. Тож під іржавою зіркою може спочивати хтось із тих вогнепоклонників. Хто зна...
До слова сказати, і для мене «рижерні» були загадкою ‒ пізніше довідався, що так бабця називала панські оранжереї.
Бо на її віку з малих літ науки не було ‒ лише «гусей повен став», та ще вівці, свині, корови, коні, воли… Прадід Оксен, очевидно, був у Татарнівці міцним господарем, мав добрі статки, все горбом своїм тяг, і сім’ї в труді не жалів, та за вироком божевільних комісарів пішов у безвість слідом за подохлими кіньми, занапащених «ворогом народу», ‒ нагодованих чи то цвяхами, чи то камінням… Так що Оксен невідомо де ‒ може, доїхав до Биківні, а може, потяг свою смерть аж до Колими. Не поталанило прадіду ні зі старим кладовищем, ні з новим. Нема його там. Ніде нема.
Та' Україна побачила багато людей зі зброєю. З усіх кінців, доріг і напрямів, на зламах світоглядів і світів.
‒ В Бистрику щотижня мінялася влада, ‒ з десятиліть часу донесу слова Ядвіги, що якось зачепилися в тій моїй піонерській свідомості. Вдосталь нагодований мальчішамі-кібальчішами чи схожою маніпулятивною писаниною, я пристрасно симпатизував пролетарям, «голодним і гнаним», які трясли знаменом кольору пролитої крові.
З часом мої акценти суттєво змістилися, адже не переламати просту істину ‒ одне, заробивши копійку, понесе її сім’ї, а інше – потягне поли до шинку, де залишить гроші й сорочку. От вам свіжий гнаний і новий голодний. Винні всі, крім нього? Рятуйте пролетаря!
Воно і нині багато не змінилося: поможіть нужденним та незаможним, про що нагадує тисячолітня мораль, і до чого схиляється й моє серце.
Та пролетар швидко звикає до дармового, не натрудженого, це стає мірилом його життя. Зі своїм єдиним нажитком ‒ дітьми, як і задовго до Христа. Я перше гадав, що мова лише про матеріальну бідність, а тепер знаю, що й про духовну. Бо звідки? Дійсно, звідки?
А коли в руки нужденному вміло впхнути зброю, задурманивши несвіжу голову ідеями дарованої рівності, він перетворюється на демона, жадаючого сліпого поклоніння світу своїй фальшивій правді.
Бистрик боявся їх найбільше ‒ обідранців з червоною смужкою на шапці чи нашитою зіркою, ‒ такою, як та іржава на цвинтарі. А особливо, коли вулицями горлав чужий язик, спасу не було нікому:
‒ Рубі!
‒ Жгі!..
Люди втікали з села, ховали дівчат від хтивого ока, а зайди в хмільному свавіллі цупили з обійстя все, що трапиться ‒ експропріювали политі по´том селянські пожитки в ім’я міфічного «трудовога народа».
Сяк-так стягнувши порепані постоли, зібганим рядком за ними шкурбали свої, місцеві любителі швидкої наживи.
Хоча були й інші: в ретельно підігнаних військових одностроях, галантні та чемні, але й вони врешті хотіли того самого ‒ землі і води, як у давніх скіфів, крізь низку тисячоліть. Та скіфську пам’ять їх могили й донині сторожать, а наші за сто літ не знайти.
Військові заїжджали в село, прив’язували попідтинню стомлених коней, розбрідалися по хатах:
‒ Проше пані, дайте пити…
Ще зовсім безвусі вояки нерішуче прочинили сінешні двері. Ядвіга метнула стривожений погляд на непроханих прибульців, проте зачувши польську, трохи заспокоїлася. Та й ті не виявляли жодних ознак ворожості ‒ лише втома і випалений сонцем одяг.
‒ Пийте… ‒ принесла спраглим повний глек молока, ‒ млєко…
Хлопак узяв до рук глечика, підніс до рота, Ядвіга похопилася за кухлем. Проте поляки напитися не встигли: зненацька з вулиці донеслися лункі постріли, тупіт копит, громове «Урр-я-а!..». Вони кинулися до коней, а дівчина припала до вікна.
Перемішана ґвалтом і лайкою, моторошна лавина хлюпнула вулицями заціпенілого села, нагло розтеклася кутками, падаючи полиском смерті лезами шабель на чужий цвіт .
‒ Вся дорога була устелена польським трупом, аж до ставу…
Кров змішалася з дорожньою пилюкою, між стиглих груш, що опадали додолу. Лише розлите молоко біліло на порозі, а повсюди ‒ густіла в’язка темна смерть.
Як прожила Ядвіга до кінця той день, чи й наступний, я вже не допишу. Натомість залишаю тут часточку бабиної пам’яті, яка нарешті піде в майбутнє.
--
Думаю, далі буде...
