Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2571
Творів: 46713
Рецензій: 91090

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Конкурс

Конкурс. Твір 15. БАМБЕТЕЛЬ, або Повернення в літо. Автор Лідія Нестеренко-Ланко

© Вікторія Штепура, 07-09-2019
Весняний ранок заглянув сонячними променями у вікна будинку, озолотив затишну оселю і рясно розсіявся на стінах. Тітка Олена швидко опустила жалюзі, щоб зберегти прохолоду.
- Навіщо закриваєшся від сонця? Це ж останні промені тепла! Літо з Австралії тікає!… – промовила з жалем.
- Хочу трішки прохолоди…
- Скоро прийде зима, то ти нею натішишся з червня по серпень, а я буду в Україні, – вихопилося мимохіть. Тітка обернулась до мене. Здивовано звела брови, усміхнулась і трохи зверхньо зауважила.
- До кого ти поїдеш, коли з нашої родини там нікого нема... Квартиру твоя мама продала, всі родичі в Канаді. Будеш в готелі жити? Краще сиди вдома. Зима в Австралії приносить масу несподіванок, а я буду сама тут кукувати?.. На цьому дивному континенті все навпаки. Двадцять років минуло, а я не можу звикнути до нього. Згадую Львів, літо і теплі дощі. Мамину садибу і бамбетель…  Він мені часто сниться.... Жаль, що його не  можна було перевезти в Австралію. Я так любила спати на ньому, на свіжій соломі під периною…  – тітка подивилась на мене вологим ностальгійним поглядом. «Не звикла вона тут жити і край,   – подумала з гіркотою. Мама  вирішила забрати її з собою. Не хотіла залишати саму молодшу сестру в  батьківській хаті  Нехай би жила там, де народилася. І не тужила б, і не плакала б ночами після смерті мами. Мала б там коліжанок, далеку родину, сусідів і не мучила б її ностальгія».
- Тето, не журись.. Я обов’язково щось тобі привезу зі Львова. Може з села якийсь спогад знайду в дідовій хаті. Я там буду, поїду в гори, до друзів дитинства, з якими гайнувала ціле літо і буду тобі цілу зиму розповідати про мандри в літо. Я теж засумувала за Україною.  Не журись!  – пригорнула її до себе.
- Їдеш туристом?
Їй кортіло дізнатися, як це я так швидко й несподівано вирішила відірватись від дому, від неї і від своєї керамічної майстерні, де зранку до ночі працювала з глиною, готувалась до виставки в Монреалі.
- Ти все докоряла мені, що марную час з Інтернетом, а він допоміг зустріти на Facebook  –  Альбінку.  Пам’ятаєш її? Вона жила з нами в одному будинку.
- Звісно, ви ж були не розлий вода. Чорнява дівчинка - вірменка з ожиновими оченятами і темним, як воронове крило,  волоссячком.
- Я так зраділа, що аж розплакалась, коли переписувалась з нею. Вона запросила до себе в гості. Розповіла, що викупила будиночок діда, який він збудував за часів панської Польщі. Отже, їду не туристом…
- А як з виставкою в Монреалі? Ти  до ночі в майстерні сиділа зі своєю глиною, а тепер все кинула і гайда?..
- Виставки ще будуть і не раз, а от зустріч з літом у рідному місті – вперше за багато років – велика нагода!...
Тітка поволі піднялась з улюбленого шкіряного крісла і мовчки пішла на веранду. Мені було її шкода, але бажання повернутись туди, де народилась і виросла не відступало. Домовилась з сусідами, щоб приглянули за нею. Залагодила справи. Зібрала речі – і на літак. Лечу в літо, до свого європейського міста, яке  змалечку люблю за все, що у ньому є.  За теплі дощі дитинства і калюжі, по яких бігала босоніж. За старовинні брами, де ховала з коханим поцілунки. Поблукаю  старовинною бруківкою, яка старенькою бабусею шкутильгає вузенькими вуличками – Лисенка.  Пісковою – аж до парку Кайзервальд (сьогодні Шевченківський гай).   А львівські трамваї! Вони будуть мої! Їздитиму з кінця в кінець і  згадувати, як переховували вони мене, коли тікала з уроків,  з лекцій… Коханий мій Дідугане, зустрічай мандрівницю!
    Рожевий ранок купався в озері з лебедями на окраїні міста, коли мій літак плавно сідав на великий аеродром Міжнародного аеропорту «Львів» імені Данила Галицького. Хвилююсь… Стільки літ минуло! Чи впізнаємо одна одну? Підходжу до виходу, а назустріч з розкритими обіймами біжить красива чорнява жінка.
- Альбінка! – вигукую радісно. Обоє дивуємось, як мало час позначився на наших обличчях. Вона споважніла, але залишилась та ж добра усмішка на пухких устах і очі з дитячими бісиками. Такими були вони в дитинстві. Почуваюся щасливою. Повернулась у своє загадкове, сповнене легенд місто, де кожна вуличка, старовинна будівля, як у чарівній скрині, ховає безліч таємниць і легенд з минулого.
Машина зупинилася біля дому, що притулився до високих стін колишньої біологічної лабораторії медінституту. Двоповерховий будиночок у готичному стилі зустрічає усміхненими вікнами,  обіцяє казкове життя. Із гострого вершечка даху, тягнеться до низу ринва для дощової води, напуває маленький трояндовий садочок. Альбінка приготувала для мене кімнату зі старими меблями.
- Сподіваюсь, атмосфера артефактів  тобі сподобається. Сповнить думками, фантазіями. Вони мають якусь магію і  впливають на творчих людей. Ну, розпаковуйся. Я каву зварю, – і побігла углиб будинку. Кавували  на веранді, ховаючись від сонця, милувались старим садом, якому минуло вже двісті років і згадували дитинство: як висіли на цих деревах. Лаштували на них хатинки, бавились у «дітей -мауглі». Гійкали, кричали і слухали як луна йде садом аж до лісу Погулянки. З лівої сторони будинку розкинувся невеличкий басейн з підігрівом. Я пірнула у теплу голубінь, щоб скинути напругу дня. Альбінка сиділа в кріслі-шезлонзі й спостерігала за мною.
- Чоловік плаває, як дельфін Не може без води, бо народився біля моря, а я ні.  Маю страх ще з дитинства і плаваю, коли він поруч.
- Звідки в тебе той страх? – запитала і вмить пригадала нашу пригоду на Погулянці. Альбінка, наче вловила той спогад.
- Ярино, а ти пам’ятаєш як в дитинстві я, ледь, не втопилися в озері? – питає й хитро мружить ожинові очі.
- Звісно! Ти дуже хотіла зірвати в озері чарівну рожеву лілію для мами, бо вона любила розкішні квіти.
- А ти лементувала зі страху на весь ліс, бо злякалася жаб, які на тебе плигали.
- Я не жаб злякалася. Боялася, що ти втопишся у Панському озері, яке  було вкрите тими чарівними водяними ліліями. Вони  манили нас до себе, а тобі було мало милуватися. Ти, враз,  захотіла зірвати одну, бо ця чарівна рожева квітка магнітом притягувала тебе. Я  була проти. Передчувала біду. Знала, що озеро забирає дівчат, як у тій старій легенді, що мені бабуся розповідала. А ти – вперта. У гарячці повторювала: «Хочу принести мамі лілею»… Тож я погодилась допомогти. Однією рукою вхопилася за тоненьку берізку, що росла біля водойми, а другою тримала тебе за руку, поки ти тягнулася за тою квіткою…
- А лілея не давалась: то наближалася, то відпливала… Не могла її дістати. І раптом відчула, що хтось тягне мене за ногу, я почала сповзати з берега.
- Я теж це відчула і з усієї сили тягнула  тебе до себе. У цю хвилину привидівся силует молодої дівчини з простягнутими догори руками і я витягла тебе з того озера, напрялась і вирвала з мочари, що тебе тягнула, як траву із землі…
- Чого ж ти мені про неї тоді не розповіла, коли йшли на Погулянку?  Була б обачнішою і  не тягнулася б за лілією…
- Думала, що, коли сядемо дивитися на них, розповім….
- Ти врятувала мені життя, адже ти займалась гімнастикою?…
- Страх і сила рук тоді допомогли… А легенду досі пам’ятаю… Це було у минулому столітті. Погулянка належала заможному австрійцю –  Кляйну. Це був великий маєток заможного графа... Він на одному озері, яке осушив, збудував  зі смачним пивом ресторан -броварню. Після  війни її забрали совіти. Кляйн мав красиву доньку Емілію і в  її день народження на великому озері слуги розсадили лілеї. Кожного ранку юна Емілія приходила милуватися ними. Назвали цю невимовну красу – «Озеро Емілії». Дівчина  закохалась  у простого львівського хлопця Яна. Він був бідний, але дуже гарний,  працював кельнером у барі. Коли батько дізнався про їхнє кохання, вирішив силоміць віддати її за старого барона в Австрію. Надіявся, що все мине. Емілія пручалася. Закрив  у кімнаті, але служниця випустила її,  ще й домовилась про зустріч з коханим біля озера. Емілія хотіла нарвати лілій та сплести віночок до вінчання, бо вже домовилася з ксьондзом про таємний шлюб у старовинному костелі черниць – бенедиктинок. Маленький човник з Емілією, яким кермував Ян, легко плив озером, оминаючи велике листя, подібне на святкові таці. Хлопець допомагав нареченій  рвати лілеї. Коли Емілія дотягнулася до останньої рожевої лілеї, човен перехилився і перевернувся. Озеро було мулисте,  глибоке. Хлопець прагнув врятувати кохану. Схилилася над водою гілка верби він дотягнувся до неї і подав їй. Дівчина  повисла над водою і побачила, що Ян заплутався у лататтях і вони потягли його на дно. Батько з охоронцями  знайшли  застиглу від жаху доньку з простягнутими з води руками…  Озеро забрало багато життів…
- Але люди не вгамовувались, і піддавались звабливій спокусі, тому його занедбали – додала з сумом Альбінка.
- А пригадуєш вечірні посиденьки, коли всі діти нашого будинку збиралися на твоєму балконі? — запитала раптом.
- Звичайно пам’ятаю!  Це були найкращі часи нашого дитинства.
- Тоді кожен приносив щось з своєї національної кухні. Агата – грецькі мигдальні тістечка. Сьома — халу. Софа – молдавські булочки з айвовим варенням, а Валерій — оладки з яблучним повидлом. Ти – смачні вареники . І кожен з нас, по черзі, розповідав якусь страшну історію. А ти – легенду…
- Любила полювати на них. Мені було цікаво щось дізнаватись і лякати вас на посиденьках. Ми обоє засміялися.
- А  «страшилки» були цікаві, — додала Альбінка.
- Справжню страшилку  пережила наяву. За радянських часів мама працювала в музеї історії та релігії у  Домініканському соборі. Я знала, що там  велика бібліотека і попросила показати старі книги. Ми з ліхтариком спустилися до підвалу. Йшли тихо, поволі, коли почули за спиною кроки. Повіяло  холодом, хоча протягу не було. І тільки - но мама простягла руку до полиці з книжками, як вони почали падати, попри наші голови,  одна за одною, ніби хтось зумисно вирішив кидатися ними. Ми завмерли. Враз все припинилось. До нас наблизився привид у білому вбранні з каптуром на голові. Стояв і дивився. Мама почала вголос молитися. Я повторювала за нею. Ми перехрестилися — і примара зникла. Співробітники сказали нам, що це дух монаха -охоронника. Він не злий, шкоди  не робить та  може побешкетувати, коли його турбують. Часто  приходить до кабінету і розсуває портьєри. Вночі  поливає квіти.  Я так перелякалась, що не могла спати, але якось оговталась…
- Фантастика, – розсміялась Альбіна, – я б звідти суха не вийшла. _  До нині боюсь привидів, невідомих звуків, тому біля мене завжди спить собака. Альбінка свиснула. До кімнати вбігла  красуня Лама – золотистий ретривер.
- Вона в нас дуже розумна, чутлива. Має особливу «чуйку», як говорить мій чоловік. Ми  у Верховині купили старовинний різьблений бамбетель. Лава-ліжко.  Розсувається для спання вночі та складається для сидіння вдень. Та ти, напевно, знаєш, адже такі ліжка виготовляли селяни у минулому столітті, тоді  вони були в кожній хаті.
- Певно що знаю. Спала на такому бамбетлі в дитинстві. Дідусь Мико їх робив, був столяром. Це родинне ліжко переходило з покоління в покоління. Моя тета Олена  питала, чи можна його купити і перевезти з України до Австралії. Вона постійно ностальгує. Хоче їхати вмирати на рідну землю, а мені аж страшно якось подумати, як вона сама, старенька, буде жити в горах і чекати на смерть…
- Ти, напевно, мало даєш їй тепла, уваги, тому вона сумує, – додала товаришка і я з нею мовчки погодилась. Альбінка продовжила.
- Привезли його і поставили у вітальні. Але коли бамбетель побачила Лама, почала гавкати, крутитись проти сонячного кола, бити лапами – всіляко вимагала його винести. Не побачивши нашої дії, вибігла на подвір’я і більше до вітальні не заходила.
Якось до мене зайшла в гості кума Ніна. Я розповіла їй про бамбетель і Ламу. Ніна зняла з руки обручку і попросила нитку. Протягла її в обручку, склала у два кінці, взялася за нитку правою рукою і стала над бамбетлем. Раптом ми з  подивом побачили, що  обручка крутиться великими обертами проти сонячної стрілки, не зупиняючись. Кума спостерігала за мною,  я нічого не розуміла. Думала, що ж це має означати? Згодом Ніна пояснила, що на цьому бамбетлі є мертва енергетика. Старовинний артефакт пережив багатьох покійників. Біоенергетичне поле золотої обручки це яскраво показало, а Лама відчула: адже собаки і коти не тільки чують за запахом, а й бачать покійників, реагують на них, захищаючи господарів.
- І що ви з ним зробили? Викинули?
- Та ні. Поставили в мезонін на другому поверсі. Лама туди не ходить. Заспокоїлась, але вітальню не любить досі.
Ми допізна сиділи на веранді, розповідали одна одній «страшилки», згадували студентські роки і дитинство.  Я  склала план літніх подорожей. Розповіла товаришці, що хочу відвідати село, де народилися мої предки, побачити як живуть друзі мого дитинства в Карпатах.
- Дам тобі машину і ти поїдеш, –радісно пообіцяла Альбіна, – часу в тебе буде багато. Я не заважатиму. Ми ще по Львову походимо. Улюблені місця відвідаємо,  подивишся як змінився Львів за ті роки, коли ти його покинула… А тепер — спати. Втомлені і щасливі від спогадів та бесіди, ледве дотяглися до ліжок.
Мені не давала спокою розповідь про бамбетель. Ходила кімнатою і намагалася вгадати, де той мезонін? Чи над моєю головою, чи там, де готичний дах? Сон не йшов. Ніч з повним Місяцем заглянула у вікно… «Мені гаплик», – подумала  злякано і подивилася вгору. Гардин та штор не було. Висіли розкішні фіранки. Ну і як заснути темної літньої ночі, коли круглий Місяць нахабно сів у розкішне крісло з хмар і налаштувався підглядати за мною? Добре знав, що я «місячна дитина».  Треба було знайти місце, щоб  могла сказати срібним променям – зась! Та  місяць, наче,  спостерігав за мною. Світив так яскраво, що в кімнаті стало видно, як удень. А я, бідолашна, совала маленьку канапу по всій кімнаті, аби знайти притінок і сховатися від нав’язливого нічного залицяльника. Йому будь-що заманулося виманити мене на вулицю… Може хотів втопити в озері біля медінституту? Чи повести на Личаківський цвинтар і заховати у старовинний гробівець?… Виявилась хитрішою за нього, знайшла куток, куди кругла голова Місяця не пролізла.  Срібний промінь таки завис над моєї головою  Сон не йшов. Ніч з повним Місяцем залізли  у вікно через шпарку…  Розсунула  фіранки і дозволила їм дивитись, і світити, а сама, навшпиньки, пішла шукати артефакт. Знайшла круті сходи на мезонін. Відкрила двері. Реставрований старовинний бамбетель зачудовано дивився на мене. Він був подібний до виріб мого діда. Мико. Усміхнулась і згадала, як фантазер Мико розповідав мені на ньому "несусвітні речі"...  Сміялася, а іноді  й плакала, злякавшись легенд про Мавок, Чугайстрів, про Бісиць, які крали дітей до лісу.  
Через верхні вікна мезоніну промінь розкинув на ньому  широке срібне простирадло і я побачила діда Мико. Він сидів, підібгавши ноги, і курив файку, примруживши хитрі фантазійні очі, які питали: «Як сі чуєш, пані з Австралії? Добре тобі там? ... Не тужиш за дідом, за ґраждов, десь виросла і де ті вибавив? Втіклась? А тепер сі навернула до Вкраїни? Привези Олені бамбетель і рихт! Най сі не журит...» , –підняв на мене широко відкриті  очі і, враз,  махнув лівою рукою. Почула: «А, йди-но моє  дівча до мене…Йди!.. Борзо!..».  Зблідла білим папером. Позадкувала назад і полетіла сходами вниз…
- І дався тобі той бамбетель! -– докоряла Каріна і витирала кров, що цівкою текла з розбитої голови…  
На другий день зібралася в Карпати. Альбіна вмовляла не спішити
- І куди  ж ти збираєшся з розбитою головою.? Можливо ще й додався струс мозку... Тобі до лікаря треба піти, а ти в гори  зібралася. Давай підем, щоб  не переживала...  Погодилась, бо знала, що дорога довга, спека і моя «міні-травма» може створити не бажані проблеми. Лікар-травматолог Олег Гудницький виявився однокласником. Радість. Емоції і огляд з насмішками, а коли розповіла звідки летіла, як і чому, то він так реготав, що не міг заклеїти пластир на рану. Потім була кава і поїздка містом на його авті. Дивилася на свій Львів і не пізнавала його. Висотні будівлі змінили старе обличчя на нове, а перші поверхи в центрі перетворилися на реставрації і кав’ярні.
- Ще зі школи пам’ятаю як ти дуже любила шоколад і як я його в тебе випрошував, бо теж був ласуном. Тепер тебе почастую теплим шоколадом з чарівної Львівської майстерні шоколаду. Ми увійшли всередину і очі розбіглись. Дивовижні смаколики, запахи прянощів, шоколаду закрутили голову. Аромат львівської кави дуже смакував з шоколадними цукерками, а теплий шоколад – дійство про яке розповісти не можливо. У подарунок я отримала декілька коробок з чудовим графічним оформленням з львівськими цукерками,  зробленими вручну. Найбільше мені сподобавсь «Чоколядовий бамбетель», у якому два рівня коробок, за формою бамбетля, а всередині них, наче розкладена солома, лежали  рядком  смачнючі цукерки ручної роботи. Зраділа...  
- О, я привезу теті Олені незвичайний презент! Будемо  смакувати у зимові вечори й згадувати, – подякувала Олегу за подарунок і з радістю дізналася, що в гори можу їхати через три дні.
Блукала стежками правічного лісу. Чула його дихання, дивилась в очі старенькому лісовикові і прислухалась, чи де не грає чугайстрова сопілка, чи може щось шепоче мавка… У шарудінні листяного дуба чула як зітхає  Ох. Постояла біля гірської ріки і не наважилась замочити ноги, щоб  не заскочила мене звідти русалка зі своїми пустощами…  А далі дорога полониною. Мене зустрічають пальовик, рута-м’ята, спориш. Маки й з ромашки розвіялися навколо,  лежать в обіймах петріва батога. У дідовому домі  вдихала чарівні пахощі ладану, воску меду.  Смачно пахкала кулеша  з кахельної гуцульської печі. Раділа, що у ньому живе тепло, існує і дихає  минуле у меблях, мальованих горщиках, у дідовому  бамбетлі.  Двоюрідна племінниця Дзвінка від радощів шукає найкраще місце, де б мене посадити.  Вона заглядає в очі і посміхається
- Яринко, мені передали, що ти приїхала. Говорила з тіткою по скайпу. Просила за бамбетель. Чоловік зробив його тітці в  подарунок. Ось він, – вона поклала в руки пакунок. Розгорнула і побачила справжній, але мініатюрний бамбетель, виготовлений за старовинним дідовим зразком. Саме на такому спала в дитинстві. Хотіла заплакати, але стрималась…  Два тижні в Карпатах пролетіли, як один день. Друзі дитинства, родичі,  приїжджали на конях. Вітали  з подарунками на згадку. Могили діда і бабусі були гарно придбані. Навколо цвіли квіти і стояли дерев’яні лави. Засвітила свічку і помолилася за них, подякувала за ту любов і турботу, яку  віддавали мені  безоплатно.
Неквапно поверталася машиною в місто, в якому  століттями переплітаються зустрічі, новели життя, оповіді,  легенди, жарти і привиди з віщими снами. Зі мною – копія  бамбетля – дарунок - спогад, який  завжди буде нагадувати дитинство, Дзвінку і рідні Карпати, за якими почала боліти душа. Відтепер я буду жити надією від літа до літа,  зимовими  вечорами буду топити  ностальгію у розмові з тетою, з теплим шоколадом, зі смачними цукерками  «Чоколядовий бамбетель» . Львів зустрів мене з теплим літнім дощем. Зупинила машину біля узбіччя і побігла до вибоїн на асфальті. Топталася, танцювала в них, як у дитинстві й не звертала уваги на дивні сигнали, репліки, реготи з іномарок, яких з’явилося на дорогах дуже багато. Дурниця це все. Головне, що дощ ллє, як з відра і полощить мене з голови до ніг. Змокла до нитки й перебралась у довгу гуцульську, шиту на густо  старовинну сорочку тітки Олени, яку вийняла із скрині Дзвінка. Вишита низинкою низом, на рукавах. Тета Олена вишивала її на весілля. Чекала нареченого. Не дочекалась. Ворожа куля розстріляла їх кохання в лісі…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Автору від адміна: будь ласка, надішліть Ваші оцінки

© Вікторія Штепура, 14-09-2019

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 11-09-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Янко, 07-09-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75928401947021 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …