Ранок нового і щасливого робочого дня.
Пузата маршрутка ще натужно відкриває свої двері, немов не може розклеїти повіки після нічного сну, а її нутрощі уже заповнюють пістряві маси пасажирів. Вони наче змія, яка своїми перистальтичними рухами затягує Вадіка все глибше і глибше, доки невблаганний закон збереження маси не розподілить усіх - кого на кричуще сині новенькі сидіння, когось між ними, а когось у проході, затиснутого між тендітними студентами у рожевих куртках і громіздкими сірими шубами-бабками з кульками.
Вадіку пощастило, його відтиснули до вікна, лише трохи помнувши, і він навіть має чим дихати. Всього лише походили по черевиках, майже житейські дрібниці.
Кожного разу в цій марштурці він задихався, пітнів навіть у холодну погоду, мусив притискатися до таким самих спітнілих, злих і втомлених.
Ранок нового і щасливого робочого дня.
Він прокинувся о восьмій, саме вчасно, щоб усвідомити що проспав усе на світі, в тому числі усі рейси, які могли винести його із вічного сонного спального району у новенький і блискучий офіс.
Після вчора Вадим відчував себе одночасно висушеним і розпухлим, голова гуділа як дзвін, а думки, укутані ковдрою тупої приглушеності, спали або ліниво крутилися в ліжку.
Спати, йому всього лиш треба маленький перепочинок від усього цього гівна.
Вадік приклав голову до вікна, немов холодне скло могло чимось йому допомогти. З блискучої поверхні на нього дивилося одутлувате лице, з широко посадженими міхами під очима, і зовсім не мужньою лінією підборіддя. Дводенна щетина робила його схожим на невиспаного безхатченка.
Майбутній топ-менеджер із продаж, обличчя компанії. Майбутнє.
Він фиркнув і закрив очі.
***
Квартира привітала його темними пащами дверей і тихим шумом стареньких батерей. Вадим ввалився всередину, і поспішно закрив за собою двері, немов боявся, що хтось заскочить у квартиру слідом.
Повільно, мов в'язень, скований ланцюгами, він побрів у кімнату, і за ним тягнувся невидимий вантаж.
На паркеті залишилися брудні відбитки підошв, але юнак не зважав. Потім витру, хай лиш приляжу на секунду…
М'який диван не приніс полегшення, хоч Вадим закрутився в ковдру і зажмурив очі до сліз, намагаючись заснути .
Але сон не йшов, як на зло, цілоденна дрімота змінилася скаженим мандражем. Йому стало жарко, голову розпирало від тупого болю, немов мозок там усередині задихався у чотирьох стінах.
Юнак незчувся як повільно сповз униз, з гулким ударом опинившись на підлозі. Вилаявся і якусь мить тупо дивився в темну стелю, не маючи сили і бажання вставати. Потім змерз, і набридло лежати. Важко піднявся, кинув ковдру кудись у темряву.
“Сьогодні просто такий день… Як мене це вже дістало, ненавиджу, сука, ненавиджу блять…” - він почав скажено топтати ковдру, наче вона була в чомусь винна або могла щось змінити.
*-Тілесні вібрації матеріальних сутностей розтрушують нереальну реальність уламка матерії, на якому зафіксована матеріальність теплових частинок у теперішньому її прояві.*
Вадим підскочив як ужалений, у грудях затеплівся страх.
-Хто тут?!
Звук звучав штучно і далеко, немов злегка заглушений статикою голос із радіо, але одночасно настільки близько, що у хлопця волосся стало дибки
*-Спонтанна флуктація в потоці немає значення. До тих пір. Загальний потік когерентний і не спить дуже глибоко, тому що з області найглибшого… Червоне сонце бірюзи, тонкі шипи автомобіля, ункікальна пропозиція, як ти ставишся до того, щоб, шелест клавіш на листку паперу…*
Рука ніяк не могла намацати на стіні заповітний вмикач, і Вадим запанікував. До коридора було не далеко, і він рвонув з кімнати, не чекаючи пострілу або удару.
Голова різко спалахнула болем - він врізався в двері. Виявляється, це двері у ванну. Вадік не дуже довго думав, він заскочив всередину, закрив їх на замок і скрутився в ванні в клубок, жалюгідний, заплаканий і нажаханий. Так він сидів у темряві слухаючи лише своє дихання бозна скільки часу, аж поки не заснув.
****
Вранці він прокинувся розбитим і ще більш розгубленим - знадобилося досить багато часу, щоб допетрати, чому він провів усю ніч у ванній в офісному костюмі. Осяяння прийшло раптово і змусило здригнутися, немов від удару током.
Прислухався, але не почув нічого, ні кроків, ні голосів, ні музики. Обережно виліз із ванни, намагаючись не шуміти, і приклав вухо до дверей. Нічого. Вони пішли? Це був розіграш? Настільки дивна спроба пограбування?
Варто було б викликати поліцію… Якби він не залишив телефон у кімнаті.
“Йолопе, його вже вкрали напевно”. Він ще раз проклинав свою дурість.
Треба вийти, забрати телефон, передзвонити в поліцію або хоча би Петі. Петя завжди прийде на допомогу. А якщо злочинець ще досі там, у квартирі? - йому пригадалися десятки статей з присмаком хорор-сторі, прочитаних безсонним ночами із Вікіпедії. Реальність не така захоплююча, вона радше змушує пітніти від страху.
Врешті-решт Вадиму набридло стояти і слухати шурхіт тарганів. В тумбочці він знайшов молоток (давно його там забув, відколи щось там треба було прибити). Озброївшись ним і молячись, щоб скрипу не було чутно, він тихо привідкрив двері в коридор. Там було пусто, тьмяне ранкове світло уже пробивалося через штори і робило його схожим на сірий вицвілий натюрморт.
Окей, далі.
Крок за кроком, тримаючи молоток над головою, юнак неминуче наблизився до дверей. Їх скрип для нього звучав як рев тисячі клаксонів, але нічого не сталося. Кімната пуста, її контури різко виділяються в ранкових сутінках.
Отже все добре, світ знову нормаль- подих застив, а з губ зірвалося прокляття, не стільки від гніву, скільки від крайнього збентеження.
Із стіни його спальні, там, де вчора був синій візерунок модерних шпалер, тепер тирчав дзьоб.
Масивний і короткий, немов покритий чорною емаллю, він розширявся від кінчика і до основи, де починалася мягка, покрита бусинками-пипками плоть. Здається вона вростала прямо в стіну.
Вадим просто стояв, відкриваючи і закриваючи рот, немов риба, викинута на берег.
Що це за?...
Одного разу у кабінеті свого директора він побачив восьминога. Той водний холодець любив розмастити себе по стінці акваріума, як морська зірка, і пульсувати. Потім він роздивився, що в центрі восьминога є маленький дзьобик, як у папуги. Той дзьобик був зовсім як цей.
-Я схожу з розуму?...
*-Ні, ти його відкриваєш, Нам треба більше салату, ця мушля закручена саме тому...і гол! Сантьяго забиває у ворота...міжнародний саміт моє серце-ти знаєш, що вона не твоя, річний звіт з виробництва, двадцяти чотири сутінки, Так! Так!. del canto del canto, a more scariyo *
- далі була музика, крик, механічний шум, і голоси, голоси! Глибокі і високі, низькі і деформовані.
Немов мозок Вадима вирвали і кинули в киплячий казан.
Він люто покрутив головою і закрив вуха, від цього потоку вона загрожувала лопнути. -Я не схожу з розуму, я не схожу з розуму, я не схожу з розуму! - з криком він повернувся і побіг у ванну, подалі від цього кошмару.
****
Цю ніч він також провів у ванній. Зкоцюблений у своєму холодному ложі він плакав доки не заснув, доки забуття не вибило з його голови спів і крики, і музику і рев автомобілів, які розтинають шинами асфальт, і звук глибокого синього моря, спів зірок і механічний стук кісток.
Йому снилася Таня, йому снилася їхня зустріч тієї ночі, смак шампанського і запах її парфумів, солодкі і поспішні слова на вухо, які ніхто на ранок не згадає… і голоси колег, дзвін битого скла, смак крові на губах, гарячий адреналін, коли він прийшов і ударив шефа прямо в його широку, роз’їдену пику…
Вадима розбудив плескіт. Спросоння він не зрозумів, що відбувається і відчайдушно замахав руками, розпліскуючи воду навколо себе. Здавалося, він тоне, тоне на дні своєї білої ванни. Ванни, в якій нема води. Потім, коли він заспокоївся і віддихався, виявилося що все відносно добре. Він живий, він не зійшов з розуму, він просто спить, це все зациклений кошмар.
Зараза він встане, приведе себе в порядок, і знову піде на свою роботу, до шефа, якому так і не зміг врізати.
Але за бортиком ванни плескалася вода. Вся ванна кімната була в ній по гомілку, в справжній морській воді, яка пахла сіллю, йодом і відчаєм загубленого посеред океану.
-Нехай це все припиниться, будь ласка, нехай це все припиниться. - з відчаєм він вперся головою в стіну. - Залиште мене в спокої! Я хочу повернутися до свого сірого і нудного життя! Я не хочу нічого, я можу це отримати!?
Йому відповів лише холодний плюскіт.
-Треба звідси тікати. - перша раціональна думка зненацька прийшла в голову. - Треба втекти і добратися до лікарні, там мені допоможуть.
Він вивалився з ванни головою вниз, промок до нитки, наковтався солі, і якусь мить панікував, що втоне.
Потім стало легше. Повільно, як зомбі він побрів у коридор, залишаючи за собою бурунці.
Вода була всюди, у коридорі, кімнатах і напевне в під'їзді. В сусідів буде істерика.
Дорога до дверей розтягнулася на години, немов він не міг подолати декілька метрів. А він взагалі ішов? Вода вже піднялася до пояса, і його супроводжувала груда тепер уже неважливого мотлоху.
На місці його чекало розчарування. Вхідні двері не відкривалася, немов їх хтось замкнув з того боку. Вони навіть не зрушувалися, а ручка не прокручувалася. Втомившись від марної праці, він зітхнув і побрів у ванну.
****
Відчай не дав Вадиму довго сидіти.
Вікна! Він зможе їх розбити, а далі вже якось спуститься, хоч ніколи і не був великим гімнастом. Інакше не можна, а то він має всі шанси втонути в цій калюжі, в квартирі, яка ставала все більше ворожою.
В кімнату він заходити не хотів, взагалі думати про неї не хотів.
До його щастя вікно лишилося скляним, і не замінилося в цьому кошмарі на який-небудь непробивний адамантій.
На його жаль, на кухні виросли водорості. Не ті, тоненькі, які продають у супермаркетах, а товсті, в руку товщиною, які переплітаються як ліани, відпускають пагони і коливаються в невидимих потоках, немов у кімнаті є течія, котру він не відчуває.
-Блять. - Його кухня перетворилася на чортові джунглі з нешенал джеографік, тільки підводні.
-Я манав цю херню! - він дотягнувся до ножа на обідньому столі, і почав скажено рубати водорості, вириваючи їх цілими жмутками іншою рукою. Підводні джунглі не ставали меншими або рідшими, але Вадим і не зважав, він повністю забувся, думаючи лише про те, як завдати наступному пагону якомога більше болю. Легше не ставало, водорості залишалися беземоційними, і він злився все більше.
Доки не відчув, що загубився. Розуміння прийшло зненацька, немов удар обуха по голові. Він не бачив нічого навколо крім водоростів, тепер схожих на бамбук, він якимись чином занурився під воду, і тепер дихав нею, випускаючи бульбашки.
-Аааааааааа.. .- крик сповнений відчаю прозвучав тихо, немов він кричав у вату, немов вода глушила всі звуки.
Він махав руками, ногами, буцав головою, намагаючись плисти, але нічого не змінювалося, немов Вадим і не Вадим уже, а рибка на гачку, який він не може ні усвідомити, ні побачити.
Врешті-решт він здався, і дозволи собі падати на дно. Якимось чином воно було, і було не підлогою кухні - його ноги занурилися в білий, м'який пісок. Це було і дивно, і приємно одночасно. Якесь незрозуміле відчуття, немов тобі хочеться вмоститися зручніше, зануритися ногою в пісок, відкрити широко стулки мушлі, і дозволити воді пройти через себе. Справді божественне відчуття, достатньо лише розправити рожеві жабра, дозволити собі вдихнути на повні груди...Через нього текла вода, і він відчував себе щасливим, майже як у череві матері. Десь там, вгорі вирує життя, плавають хижаки, чим не прекрасно бути тут? На теплому дні, фільтруючи цінні маленькі моменти прекрасних переживань із кришталево чистої води. Лиш би зануритися глибше, щоб сиділося міцніше. Через нього протікали бульбашки, і в кожній він бачив фрагмент свого життя, запечатаний у сріблястій сфері. Вони всі такі милі, яскраві, живі. Його кар’єра, якій не судилося збутися, забуті батьки (ось тато ковиряється в черговому сталевому гіганті, а мати щось пише) і покинуті брати (він уже не памятає ні імен, ні адрес), та дівчинка зі школи, від якої украв зошит, і так і не повернув… Як її звали? Віка, чи Таня. Йому здавалося, що він її любив, це було у 7 класі, але так і не зважився сказати навіть слово. Біля нього пропливала його молодість, розчинена у часі і воді, і зникала між гілками жабр. Чомусь смаку він не відчував, хоча мав би.
Потім тіло Вадима пронизав біль, і він скажено почав зариватися в пісок, стараючись сховатись від цього болю подалі. Але біль не затихав, і тепер його тіло стало легшим від води і невпинно піднімалося все вище і вище, в клубах піску і обривках морського різнотрав’я.
Він судомно клацав стулками, намагаючись вирватися з невидимої хватки, ворушив ногою туди сюди, немов це мало відлякати кривдника. Допомогло не дуже.
А потім його стулки розкрили, немов з нього зняли не лише одяг, а й тіло, оголили розум і душу, а потім випотрошили і їх. Розіп’ятий невидимою силою, він дивився у безодню і якимось чуттям розумів, що бачить зіницю, зіницю, величину якої ніколи не зможе усвідомити, але яка пильно дивиться.
Що вона бачить? Їй все одно, вона любить його, чи ненавидить? Які думки рояться за цією безоднею? Він навіть не зміг би їх зрозуміти.
А потім Вадим вдихнув воду своїми людським легенями і закашлявся, вивергаючи хмари бульбашок. Він із жахом відчув, що починає задихатися, і на цей раз по справжньому. Я тону! - юнак панікував і хаотично махав руками та ногами, намагаючись відштовхнутися від води, поки вона не задушить його. Це мало допомагало, аж до тих пір, поки він не натрапив на один з тих невидимих потоків, який підхопив тонке тільце як хвиля планктон.
Через мить, виринувши на поверхню з глибини зарослів, весь мокрий і покритий водоростями, він нарешті зміг вдихнути чисте, солодке повітря.
Вадим знову опинився на кухні, там, де починав прорубувати собі дорогу. Але тепер він лежав на мокрій підлозі, важко дихав, і не вірив тому, що живе.
Поруч забринів його бюджетний смартфон.
****
-Що в тебе в квартирі сталося? Я заглянув одним оком, там немов дамбу прорвало, суцільне море.
-А… що? - Вадим розсіяно повернувся, його погляд прикувала велика лампа.
-Кажу, що з твоєю берлогою сталося?
-А, трубу прорвало.
-Ніхеровенька це була труба. - тихо хіхкнув у кружку Петя, круглий, завжди життєрадісний чолов’яга.
-Так, ніхеровенька.
Настала незручна тиша, яку Вадим і не дуже хотів порушувати. Він очевидно спить, і ця лампа, із свої примарним серпанком, лише його в цьому переконувала.
Вони сиділи на кухні - Вадим і його єдиний друг Петя.
Петіна дружина Алла, кругленька руда жінка, уже пішла спати. Вони з чоловіком дуже пасували один одному, і інколи Вадим відчував себе поруч з ними бідними чахлими родичем.
Розмова не в’язалася. Петя забрав його на вулиці - брудного, мокрого і покритого водоростями, але питань майже не задавав, навіть коли Вадим попросив його не заходити в квартиру. Напевне він чекав, що той сам все розкаже.
Вадиму не хотілося. Час для нього ніби сповільнився, немов він періодично “випадав”, дивився кудась у далечінь, на речі, невидимі для інших.
Алла бурчала щось про “дозволив би Вадіку виспатися”, але зрештою пішла, і як помітив Вадим, не без полегшення.Здається, вона трохи нервувала поруч із ним. Вадим її розумів. Він не нервував лише тому, що був занадто виснажений для цього.
- Зараз ми тебе приведемо до тями, друже. - підмигнув Петя, і заліз у шафу. Він рився там доти, доки не витягнув пляшку з чорного скла з яскравою етикеткою. - Ми з Бразилії привезли, хороша штука. Міцна шо капєц.
Він налив обом, і Вадим нерішуче доторкнувся до чарки. Йому подумалося, що чорна рідина зараз несподівано плеснеться прямо в лице. Потім просто вилив в горло всю відразу, аж закашлявся. На очах виступили сльози.
Петя зі сміхом поплескав його по спині:
-Не спіши так, а то швидку доведеться викликати!
Він почав щось розповідати, не то якісь історії з Туреччини, не то пригоди його численних корешів. Петя мав напрочуд цікаве для офісного щура життя.
Вадим випив ще три чарки, він пив до тих пір, поки відчуття не притупилися, а голова не стала ватною. Тепер все навколо здавалося розмитим, немов вечірній дощ пройшовся по стінах квартири і згладив контури
Він закурив і відкинувся на спинку стільця.
-У мене дома не трубу прорвало.
Петя замовк, злегка збитий з пантелику
-Що?
Вадим зітхнув.
-У мене в квартирі з’явилося море-
-Та я бачив, то сусіди, чи шо?
-Ні. - Вадим почав роздратовуватися. - Справжнє море. З водоростями і акулами.
-Харе прикалуватися-
-Та я не прикалуюся твою мать я бачив чортову морську безодню під своїм грьобаним кухонним столом. - він випалив все без пауз, і Петя аж відсахнувся. - Грьобанний дзьоб виріс із стіни і там були ці звуки та-ра-рам тум-пум голоси хтось кричав обривки якоїсь реклами бляха-муха як це забути…
Петя почекав поки він виговориться і примирливо підняв руку:
-Окей, море. Що за дзьоб?
-Як у восьминога.
- І що за звуки?
-Міш-маш, якесь радіо, всякі уривки, я ніхера не пам’ятаю...
-Зрозуміло. - він мовчав, задумливо крутячи у руці чарку. - І що ти думаєш з цим усім робити?
Питання застало Вадима зненацька. Він реально не думав, що далі.
-Не знаю,- чесно зізнався.
Петя зітхнув, і наблизився на дистанцію шепоту:
-Дзьоб досі там?
-Не знаю.
-Тоді поїхали, подивимося на нього. Я знайду спеціаліста на твої дзьоби, і ми всі разом дізнаємося, що там у тебе дома сталося. Може хтось просто передознувся, хоча про кого кого, а про тебе я би менше всього подумав.
Вадим почервонів, від відчаю і від злості.
“Петя нічого не розуміє. Він вважає мене психом. Я йому покажу”.
-От бачиш цю мушлю? - він зненацька підхопив маленький сувенір з Египту, який лежав на підвіконні - Вона співає, ти чуєш? Я чую її як рев сирени, на, послухай!
Петя слухняно і урочисто взяв мушлю і приклав до вуха. Декілька хвилин він вдумливо слухав, і нарешті спокійно кивнув.
-Так, я чую.
-Бачиш, бачиш!
-Так, бачу. - він важко видихнув. - Давай подумаємо, що робити далі, завтра? Ми обоє вже п’яні, а тобі треба відпочити після пережитого. Я розстелю тобі в вітальні, окей? Море далеко, тобі буде спокійно.
-Добре, друже. Вибач, що втягую тебе. Мені, типу, дійсно шкода. - язик Вадима уже трохи заплітався.
-Пусте. - Петя лише махнув головою, і відвернувся. Вадим встиг помітити його в погляді щось схоже на жалість.
****
Цієї ночі він знову спав у себе дома, у ванній, під акомпонамент тихого плеску води, і йому снилася мушля на піщаному березі чистого, прохолодного моря. Вадим втік з Петіної квартири тої ж ночі, через вікно (квартира була на першому поверсі). Після себе він лишив тільки кострубату і злегка плутану записку, в якій просив не шукати, залишки своїх грошей і телефон. Краще написати Вадим і не міг уже, його кидало з однієї крайності в іншу, немов він сам себе розривав на частини. Не міг забутися, і не міг прийти до тями, як алкоголік у безкінечному делірії. Так і біг, через нічні вулиці, куртка з шарфом розвівається за спиною, а все тіло зникає в нічній темряві, мов хтось невидимою гумкою поступово стирає його риси і контури… А чи існував він колись? Вадим не був упевнений. Він зійшов з розуму? Він завжди був такий? Він навпаки прийшов до тями? Вадим не знав, і кожне з цих питань жалило його отупілу свідомість, як удар гострої палиці сплячого осла змушує ворушитися.
Він не хотів, щоб Петя страждав, і був майже впевнений в тому, що Петя страждатиме, якщо він не покине його дім відразу ж. Це не був голос в голові, це було чітке і ясне усвідомлення.
Ще менше йому хотілося потрапити в психушку, там люди сходять з розуму, ще цього не вистачало.
Він думав передзвонити батькам, згадати про них і нагадати їм про себе, плутано розповісти про своє життя, плакати і сміятися разом.
Так і не передзвонив, телефон залишився у Петі.
Квартира зустріла його навстіж відкритими дверима, сухою підлогою і легким запахом плісняви.
Він аж зупинився на порозі, відчуваючи змішані емоцій, ошелешений, стурбований і наляканий.
Насупив брови, доторкнувся до стіни, нічого не відчув. Вогкості нема.
Петя був правий?
Потім полегшено зітхнув. Це все сон, як тільки він засне, все стане на своє місце.
І ось тепер він спав, занурений з головою у ванну, і вода переповнювала всю кімнату до вершини.
Йому снилися мушлі, пісок, свист вітру в завитках, шелест різнотрав’я десь там - він ніяк не міг охопити де це “там” свідомістю, - звук зірок у небесах.
Йому снилося, що він сам мушля, і Вадиму майже хотілося в цьому місці лишитися.
****
Коли його розбудив плескіт води, він не здивувався.
Вода знову була повсюди, і тихо вібрувала, немов у такт його серцебиттю.
На цей раз він не боявся, він відчував лише апатію. Він занадто втомився боятися, він занадто втомився втомлюватися.
Юнак мовчки і безшумно вибрався з ванни, його волосся розвівалося навколо голови як корона медузи.
В квартирі було так само тихо, вона майже не змінилася, лише поодинокі кольорові корали проросли де-не-де.
Вадим мовчки підійшов до вхідних дверей, повернув ручку. Вони не піддавалися. Ах, вони ж проросли коралом. Він дивився у глибину кораловий пухирців і бачив там безліч поглядів - добрих, але з відтінком осуду, з відтінком жалю.
-Зрозуміло. - він зітхнув і пішов-поплив у кімнату.
По дорозі підібрав стілець, який сиротливо лежав посеред коридору - як він у нього не спіткнувся за цей час?
В кімнаті теж нічого не змінилося, і дзьоб так само тирчав із стіни, лиш на цей раз мовчки. Не лишилося про що говорити, тільки мовчати.
Він повільно наблизився, поклав стілець і присів.
Нічого не змінилося. Він не чув звуку. Він зійшов з розуму? Він вилікувався?
-Моє життя щось значило в цьому всьому? Мій вибір щось значив? - він не чекав відповіді від дзьоба, дзьоб не вміє говорити.
-На чорта це все. Я втратив усе, і всі ці страждання щоб опинитися у своїй кімнаті, і говорити з неіснуючим шматком кістки?
Дзьоб відкрив щелепи і видихнув рожевий дим. У воді запахло миндалем.
*-Твій! вибір... завжди? значи- УСЕ.*
Вадим відчув голос всіма жилами тіла, немов говорив не дзьоб, а самі його, Вадима, кістки.
-Досить. - юнак відхилився назад і розслабився. - Я більше не хочу.
Маленькі мандали-зірки на його шпалерах почали обертатися і коливатися, з кожним разом злегка змінюючи форму. Паркет проріс кольоровими коралами, які кожну мить пливли як картинки у калейдоскопі.
Квартира рухалася, як пластилінова, немов хтось виліпив із неживої матерії мязи і волокна.
Його зір загострився, і Вадим побачив тисячу нових кольорів, він почув тисячу нових звуків, відчув тисячу нових вібрацій.
Втрачаючи відчуття підлоги під ногами, губився поглядом у безгранично закручених заворотах Мушлі.
Із тихою усмішкою він закрив очі.
*-Чи є життя на Марсі дорогі радіослухачі?… Цього ми не знаємо, але точно знаємо - життя є на Землі, тому гріх ним не скористатися {м'який голос радіодиктора змінюється закадровим сміхом} Майбутнє перед вашими очима {нерозбірливо, статика, старечий голос} достатньо Бачити! для того щоб Бачити. {статика, мелодійний жіночий голос} Давайте побажаємо нашим конкурсантам щасливої дороги, у них попереду розкішна подорож! {статика, мелодійний чоловічий голос}*
