осінь, о, та сама...
Лишень восени бувають миті, коли серце зупиня..., тобто коли час зупиняється. Сонце надвечірнє розливаєтья навкруги, воно ж золотить вершечки дерев, а, може, то просто пора природніх змін. Вулиця, люди рухаються, колеса крутяться. Аж раптом промінь рудий пробиває голкою зелене скельце. І це знак. Все зупиняється, завмирає. І не дише, і не шелестить. В такі моменти краще іти, рівномірно міряючи кроки, бо в іншому разі ризикуєш стати частиною спектаклю, й не відчути, як все завмерло. Вмерло і не дише. ось ходить тихолапо кішка, м′яко пливе поміж гарячим барвінком. Вона теж в курсі, що почалася гра, її улюблена гра. Поволі котяться перехожі, та вони не порушують правил, так треба, щоб ясніше бачилася нерухомість. Щоб ясніше усвідомлювалася несідомість, й чіткіше проступала закономірна випадковість. Подріботів чолов′яга, лишаючи по собі шлейф клопотів і поту й порушуючи розмірений нерухомий поступ.
Ти ідеш і не думаєш геть ні про що
і ти розумієш, що то не правильно, що
Треба мислити й омбірковувати,
Зважувати, рахувати й запаковувати,
Але лінощі розливаються тілом,
вже змоги нема подивитись сміло.
І ти розумієш, що так треба.
Чи колись виникала потреба,
Чи думалося, що кішкою стати треба?
Щоб бачити менше прозорого неба
І лапами тихо приминати траву,
й подалі ховати свій норов у
щілину між дошкАми
щоб сидів він там роками.
а самій ходити по вікні
й солодкі хмари бачити вві сні.
