Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46975
Рецензій: 91386

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Небезпечне полювання

© Влад Ворон, 02-09-2019
- Ану віддавай всі свої гроші, а не то ми заберемо їх з твого трупа. — Кричав коренастий чоловік в сірій лляній одежі та мечем у руці. Іншою рукою він тримав за грудки переляканого вельможу, що можна судити по його одягу червоно-блакитного кольору, і якому адресувались його слова. Біля нього стояло ще двоє бандитів, проте ті, на відміну від свого лідера, були озброєні звичайними сокирами. Останній же грабіжник тримав коня вельможі і якоїсь зброї при ньому не було.
- Ти чуєш що я тобі кажу? — ще раз прокричав лідер розбійників. — Віддавай усе, що маєш, інакше прощайся з життям.
- Я, я б з радістю все віддав би, але в мене нічого не має, — заїкаючись, видавив з себе вельможа.
Вони стояли посеред ґрунтової дороги, з одної сторони якої тягнувся височенний ліс, а з іншої розкинулись зелені рівнини пасовищ. Сірі хмари затуляли передвечірнє небо, а вітер то мовчав, то зривався з місця, подібно звіру із засідки, чим ще більше нагнітав ситуацію.

Лідер грабіжників приставив лезо меча до горла вельможі та крізь зуби гнівно процідив:
- Ти знущаєшся з мене? Думаєш я повірю що у вельможі в одежі кольору герба графа Балларда немає з собою нічого цінного? Повторюю востаннє – віддавай все що маєш, або я заберу усе з твого мертвого тіла. І мені байдуже що ти вибереш.
- Можливо ви все ж дасте йому спокій? – пролунав голос позаду. – Раз він каже, що нічого немає, то, ймовірно, так воно і є.
Розбійники обернулись на голос. Перед ними стояв юнак, середнього росту, міцної статури, широкоплечий. Коротке неохайне русяве волосся було схоже на копицю соломи, а на круглому обличчі застигла легка посмішка. Зелені очі з насмішкою дивились прямо на ватажка бандитів і той лише більш злився від цього. З виду зброї у юнака не було, проте під лляним плащем, в який той був закутаний, цілком міг ховатись меч, а за спиною висіла сіра сумка.
- Йшов би ти звідси, малий. – Гаркнув лідер банди. – А не то і тебе прикінчимо.
Юнак оглянув бандитів, оглянувся по сторонах, після чого з неприхованою насмішкою відповів:
- Звісно ваші слова мене дуже лякають, аж мороз по шкірі, проте я наполягатиму на своєму. Відпустіть вельможу, інакше вам же гірше. – З останніми словами юнак злегка відгорнув плащ в сторону показавши руків’я меча.
- Ти ще смієш нам погрожувати, дитино? – Лідер бандитів засміявся. – Бен, Генрі, давайте но покажемо малюку дорогу до мами.
Бандит кинув вельможу на підлогу і тримаючи зброю напоготові, разом зі своїми підручними став наближатись до юнака. Той демонстративно посміхнувся, дістав з ношей меча і направивши його на бандитів, пожав плечима і сказав.
- Троє на одного? Ви впевнені що вам не знадобитися допомога?
- Допомога потрібна буде тобі, коли … - не встиг ватажок грабіжників договорити, як юнак зірвався з місця і з розбігу протаранив того плечем в груди. Важко видихнувши, бандит упав на землю, а тим часом юнак вже атакував іншого. Лезо меча перерізало руків’я сокири, мов те було із масла і не встигло топорище упасти на землю, як його господар вже отримав руків’ям меча по голові й упав вслід за ним. Третій бандит вже готувався ударити, проте юнак швидко збив того з ніг підсічкою. Випрямившись, юнак вказав пальцем на останнього бандита, який тримав коня.
- Тепер твоя черга.
Той злякано глянув на своїх колег і кинувши лійці, утік в ліс.
- Ви в порядку? – Наблизившись до вельможі, спитав юнак і простягнув тому руку.
Вельможа прийняв допомогу, підвівся і постукавши долонями по одежі, мовив:
- Я вже було думав, що ці грабіжники й справді мене вб’ють. Я дуже вдячний вам, юначе. Можу я дізнатись ваше ім’я?
- Артур. – відповів юнак, спостерігаючи як решта бандитів приходить у себе. Ті піднялись і помітивши юнака, швидко повтікали до лісу.
- Артур? А ви раптом не дворянин.
- Та де там, я звичайний мандрівник. А що, я схожий на дворянина?
- Хіба що на дуже бідно. - Вельможа посміхнувся. - Ім'я у тебе дворянське, от я і подумав. Мене ж звати Адісон і я є радником графа Балларда Венгеранського, якому належать ці землі.
- Це звісно дуже цікаво, — Артур демонстративно позіхнув, — але мені потрібно рушати далі, дорога не чекає. Якщо у вас є чим віддячити, я з радістю прийму це, а ні, то прощавайте.
Юнак розвернувся і вже хотів йти, проте радник затримав його.
- Зачекайте но, я ще маю вам дещо сказати.
- І що саме? – Артур повернув голову до радника.
- Я не міг не помітити як ви вправно розібрались з цими грабіжниками.
- Це звичайні селяни, з ними будь-хто впорається.
- Та це зменшує вашої заслуги.
- У вас усе? Мені до заходу сонця потрібно знайти нічліг.
- Я якраз про це кажу. Можливо ви чули, що граф Баллард збирає загін найманців для дуже важливої, а головне добре оплачуваної роботи?
- Добре оплачуваної, кажеш? – Артур повернувся до радника. – І що це за робота така?
- Вже декілька місяців в Олвудському лісі живе гігантський звір, який нападає на подорожніх і граф Баллард збирає людей щоб вполювати його. Раніше він з’являвся лише уночі, але вже місяць як нападає і вдень.
- І скільки ваш граф заплатить за голову того звіра?
- Це вже варто обговорювати з самим графом Баллардом, проте попередній групі він обіцяв 300 срібняків.
- Попередній групі?
Вельможа раптом зніяковів, немов сказав щось не те.
- Так, розумієте вже не одна група найманців намагалась вполювати те чудовисько, проте ніхто з них не повернувся. Та я впевнений, що з таким вправним воїном як ви, у наступної групи просто немає шансів на поразку.
- Схоже я зрозумів чому тебе обрано радником. Заговорювати ти добре вмієш.
- То як, ви згодні.
Артур мовчав. Він перевів погляд кудись у далечінь і настукуючи якусь мелодію пальцями по руків’ю меча, над чимось думав.
- Знаєш, я згоден. Зайві гроші ніколи не завадять.
- Гарний вибір, — мовив вельможа залізши на коня. — Тоді рушай за мною до замку графа, там якраз збираються інші найманці, та й переночувати є де.
*        *        *
Наступали сутінки й небо поступово втрачало свої багряні фарби, коли Артур та Адісон прийшли до замку, який сірою брилою нависав над зеленою долиною. Майже всю дорогу радник нахвалював свого графа і стверджував як юнаку пощастило працювати на того. Не те щоб Артуру все це було цікаво, проте деякі слова радника були доволі абсурдними й до того ж смішними, що юнак ледве стримувався, щоб не засміятись.
- А одного разу, — не замовкав Адісон, — наш благородний граф врятував кішку, яка…
- Стій! – Вигукнув один з вартових біля воріт, перебивши розповідь радника. – Хто йде?
- Як ви могли не впізнати радника графа Баларда Венгеранського? – обурився радник. – Чому ви тут взагалі стоїте, раз не можете відрізнити своїх від чужих.
- Пробачте пане раднику а…, як вас там звуть?
Хоч вартовий і говорив з неприхованою насмішкою, радник не звернув на це уваги, а навіть ще вище задрав носа.
- Арісон.
- Звісно ми вас упізнали, – сказав другий вартовий, – проте статут каже що потрібно перевіряти усіх. Та і вашого супутника ми бачимо вперше.
- Це Артур … як твоє повне ім’я?
- Просто Артур.
- Це Артур, він врятував мене від розбійників, яких ви повинні ловити, і крім того хоче записатись в загін для полювання для звіра.
- Отже, ще один смертник. – Сказав про себе вартовий, проте до Артура все ж долетіли його слова. – Усі найманці вже в трактирі. Правила прості – ти не створюєш проблем, а ми тебе не вішаємо. Де трактир тобі покаже радник.
З цими словами ворота відчинились і Артур та Адісон увійшли в середину.
Перше що Артур побачив коли потрапив до фортеці, так це десятки солдат і прислуг, які метушились туди-сюди. Сама фортеця з середини здавалась куди меншою ніж зовні, в основному через невеликий двір і чималі кам’яні та дерев’яні споруди. Артур до цього ніколи не був в середині фортець, лише спостерігав зовні, тож як усе повинно бути насправді сказати не міг.
Двір в центрі якого стояли юнак і радник розходився чотирма дорогами. Перша дорога вела вліво від юнака, оминаючи таверну, єдину в фортеці споруду назву і призначення якої Артур знав. Друга вела до сходів, які повертаючи, прямували до замку, напевне, де жив граф. Третя дорога була ширшою за ворота і вела до масивних будівель де жили солдати й зберігалась амуніція. Принаймні так думав Артур. Четверта ж, як і перша, йшла понад стіною, з правої сторони від юнака, оминаючи невелику, квадратну, кам’яну будівлю.
- Ось ми й на місці. – Мовив радник. – сьогодні граф Балард вже не прийматиме відвідувачів, тож поки відправляйся в таверну, повечеряєш, переночуєш, заодно і з іншими найманцями познайомишся. Лише не створюй проблем, інакше солдати тебе швидко на місце поставлять. І ще дещо, якщо немає грошей, можеш сказати трактирнику, що від мене, той повинен обслужити тебе безкоштовно. Усе зрозумів?
- Так, цілком.
- Чудово, тоді завтра побачимось на приймані у графа Баларда.
З цими словами радник Адісон зіскочив з коня і покликав до себе одного з прислуг. Артур же відправився в місцеву таверну, яка навіть не мала назви.
*        *        *
Ще з двору Артур добре чув гамір, сміх і ансамбль лютні, флейти й барабанів – незмінні атрибути будь-якої таверни. Відкривши двері, юнак увійшов в середи, повністю занурившись в цю атмосферу. Дерев’яні люстри рядами звисали зі стелі, добре освітлюючи чимале приміщення таверни. Туди-сюди ходили офіціантки, розносячи їжу і в переважній більшості ель відвідувачам, які майже повністю забили приміщення. Всі столи були зайняті. Декілька чоловіків, старшого віку, сиділи за стійкою, мовчки випиваючи. Ще близько десятка стояли навколо музики, танцюючи та співаючи. Повільним кроком, оминаючи офіціанток і підвипивших відвідувачів, Артур пробрався до стійки. Трактирник, масивний, міцний чоловік з щетиною, протирав дерев’яну кружку, коли Артур представ перед ним.
- У вас є вільні кімнати? – запитав трактирника юнак.
- 6 мідяків.
- Я від радника Адісона.
- Від радника? Тоді 10.
- Тобто 10? Можливо я не зрозуміло висловився, але я від радника Адісона, і як мені відомо, ви повинні прийняти мене безкоштовно.
На останніх словах Артур підняв голос. Він цілком міг оплатити кімнату, якби трактирник відмовився прийняти його безкоштовно, натомість той навіть підняв ціну, і нині добитися справедливості для Артура було справою честі. Ніхто не сміє так у відкриту дурити його на гроші.
Трактирник відклав кружку вбік і обпершись обома величезними руками на стійку, грізно промовив:
- Якби я кожного хитруна, який начебто прийшов від радника поселяв і годував безкоштовно, я б вже давно пішов по світу. Тож або ти платиш 10 мідяків, або я попрошу декількох п’яних солдатів, яких майже повний трактир, викинути тебе на вулицю. А якщо вже дуже хочеш, то безкоштовно можеш переночувати у свинарнику.
У Артура вже уривався терпець. Ще б трохи й він сказав би про трактирника все що думав, проте голос, який звернувся до нього, зупинив від невиправної помилки.
- Щось сталось, юначе?
Повернувши голову вліво, Артур помітив чоловіка, молодого, з русявим, нестриженим волоссям і квадратним обличчям. Одягнений той був в сіру шкіряну броню, не схожу на ту, що носили місцеві солдати та вартові, а на поясі в ношах висів меч.
- Я прийшов від радника Адісона, а цей… добрий чоловік, замість того, щоб поселити мене безкоштовно, чи хоча б зробити знижку, навпаки – накручує ціну. Ще погрожує нажалітись солдатам.
Незнайомець, почувши історію Артура засміявся на весь трактир.
- Я вже декілька днів тут і не одноразово бачив, як такі любителі халяви, як ти неодноразово вилітали на вулицю. Нам цей радник теж обіцяв знижку, якщо ми згадаємо його ім’я, проте ми одразу ж заплатили як усі, і як виявилось, недарма.
- Ви? Ти тут не сам?
- Так, нас 5. Ми найманці, прийшли на полювання на того Звіра, якого так всі бояться.
- Я теж тут з цією метою.
- Та я вже зрозумів, що ти не мимо проходив. То як звати тебе?
- Артур. А тебе.
- А я Стівен. Ходімо, Артуре, я тебе познайомлю з рештою команди. Нам же ще разом працювати.
Артур кивнув.
- І ще дещо. – Стівен звернувся до трактирника і поклав руку на стійку. – Цей юнак з нами, поселіть його як і усіх.
Стівен прийняв руку і на її місці залишилось 6 мідних монет. Трактирник з незадоволеним обличчям все ж згріб монети в долоню і так само, незадоволено мовив:
- Нагорі, остання кімната зліва. Вечерю подадуть як скажете.
- Ось і усе. – Тепер Стівен знову звертався до Артура. – Ідемо, наш стіл неподалік. А, і ще дещо, принесіть до нашого столу 6 келихів елю.
Вони підійшли до столу в дальньому кутку таверни. За столом сиділо 4 чоловіків в такій же броні, що і Стівен і щось активно обговорювали. Виділявся серед них лише чоловік, який поверх броні носив чорний плащ з капюшоном і не приймав участі в обговорені, а натомість дивився у стіну і час від часу натягував дужче капюшон. На мить один з них, високий чоловік, з чорним волоссям, карими очима і витягнутим обличчям, підняв голову і помітивши Стівена, який вже був на підході, промовив до того:
- Де тебе стільки носило? Ми тебе за елем послали, а не за смертю. І що це за юнак біля тебе? Йому хіба додому не пора, діти вже міцно сплять о такій порі.
- Роджер, ти хоч колись думай, що говориш при незнайомцях. Ель скоро принесуть, а цього юнака звати Артур і він тут по тій же причині що і ми.
- Отже, Артур. І що, думаєш зможеш вполювати Олвудського Звіра, юначе? Ти хоча б зброю в руках тримати умієш?
Артур, поклавши руку на руків’я меча, самовдоволено промовив:
- Вийдімо на вулицю і дізнаємось, вмію я тримати зброю чи ні?
Роджер серйозним поглядом подивився на юнака і після не тривалої паузи засміявся.
- Зухвалий цей юнак. Ну, раз Стівен тебе привів, то сідай за стіл, поговоримо.
Роджер показав на місце навпроти себе. Артур і Стівен сіли за стіл. В цей момент офіціантка піднесла ель.
- Ну що, Артур, я, Роджер, лідер цього загону, Стівена ти вже знаєш, а це Томас, Саймон та Ісаак. – Роджер по черзі вказав на кожного з найманців.
- Приємно познайомитись. – привітався Томас, невисокий міцної статури чоловік із довгим волоссям, зібраним у пучок.
- І мені. – приєднався до слів Саймон, який зовні був повною протилежність Томаса, високий, худий, з витягнутим обличчям і майже лисою головою.
Ісаак, повернувся, кивнув головою і розвернувся назад до стіни та ще дужче натягнув капюшон. За цей момент Артур встиг побачити лише коротку, посивілу бороду.
- Ну, раз ми закінчили зі знайомством, думаю можна поговорити та про справи, — Сказав Роджер і відпив трохи елю з келиха. Тепер він розмовляв куди тихішим і більш спокійним тоном, ніж до цього. – Що ти знаєш про цього Олвудського Звіра?
- Лише те, що це якесь чудовисько, і що за його смерть добре платять. – Відповів Артур.
- Так, платять добре, — погодився Роджер, — а ще ми вже далеко не перший загін, який намагається його убити. Ті що пережили зустріч з чудовиськом, описують його як гігантського двоголового вовка, який дихає туманом смерті, а очима якого дивиться сам диявол. Не знаю чого тут більше, правди, чи вигадки під впливом страху, та ясно одне – робота в нас непроста. Тому нам знадобиться будь-який меч, навіть якщо його тримає рука юнака. То як, приєднаєшся до нас, чи пошукаєш іншу групу?
- Думаю, кращої групи мені не знайти. – Не вагаючись відповів юнак.
- Я радий що ти так думаєш. Загалом справи такі – головний тут я і мої команди виконувати доведеться. Не згоден, можеш іти звідси.
Артур кивнув в знак згоди.
- Чудово що ти розумієш прості речі. Завтра ми йдемо до графа, найматись на роботу і домовлятись за плату. Повинні бути усі, в тому числі й ти. Збираємось зранку за цим столом. Тоді й деталі обговоримо.
- Я зрозумів.
- І ще дещо. Це стосується Ісаака.
- Я не думаю, що йому варто це говорити. – втрутився Ісаак. – Ми ще його добре не знаємо, щоб довіряти такі таємниці.
- Та годі тобі. Малий іде з нами, то ж йому варто знати.
- Як хочеш. – фиркнув Ісаак.
- Загалом, річ у тім, — Роджер нахилився ближче до юнака, — що Ісаак маг-ренегат, і його, цілком ймовірно, розшукує Інквізиція. Проте він наш близький друг, тому якщо задумаєш здати його, ми тебе поріжемо на стрічки, ти зрозумів.
Юнак кивнув. На мить запанувала тиша, яка різко обірвалась сміхом Роджера.
- Та не бійся, ніхто тебе вбивати не буде. Бачив би ти своє обличчя. Ну що ж – Роджер звернувся до решти найманців. – Про справи поговорили, тепер можна і випити. За те, що б у нас все вийшло!
Найманці та Артур взялись за келихи, і стукнувшись ними, випили.
*         *        *
Артур прокинувся рано. Почував він себе не дуже, голова боліла, а в роті стояв неприємний присмак. Він майже ніколи не пив, і нині пожинав плоди від одного келиха елю. Взявши себе в руки, юнак все ж підвівся і почав збиратись. Почувши як двері відчиняються, Артур перевів погляд на них і побачив Стівена.
- Ти вже прокинувся. – Полегшено мовив той. – Швидше одягайся і спускайся вниз, тільки тебе і чекаємо.
- Так, скоро буду.
Стівен посміхнувся і покинув юнака, закришив за собою двері. Артур, долаючи похмілля, як міг швидко зібрався і спустився вниз. Найманці сиділи за тим самим столом що й учора і мовчки снідали.
Одна тарілка з їжею стояла незайманою й Артур зрозумів, що вона призначалась для нього.
- Всім доброго ранку. – привітався юнак сідаючи за стіл і одразу ж взявся за сніданок.
- А ми думали ти до обіду спати будеш. – З насмішкою мовив Саймон. Воно і не дивно, враховуючи як тебе вчора від одного келиху розібрало. Томас тебе ледве до кімнати дотягнув.
Артур нічого не пам’ятав з учорашнього вечора, тож цілком ймовірно що так усе і було. Він нічого не відповів, лише злегка пожав плечима.
- Ось, випий, — сказав Роджер і підсуну до юнака келих з якимось гарячим напоєм. – Тобі одразу легше стане.
До юнака донісся аромат ягідного узвару. Доївши, він взяв келих і за один раз осушив його вміст. Приємне тепло огорнуло його, знявши біль і неприємні відчуття.
- Граф вже чекає на нас. – сказав Роджер. – Щойно приходив його гонець і повідомив нас про це. Думаю, нам варто поспішати. Негоже змушувати чекати вельмож, особливо якщо вони тобі платять.
До замку, де мешкав граф, вели кам’яні сходи, які на середині шляху повертали вліво. Сам замок знаходився на найвищій точці фортеці та, мов кам’яний велетень, велично нависав над іншими будівлям.
- Хто такі? – пролунав голос вартового, коли найманці та Артур підійшли до дверей в замок.
- Найманці, — виступив уперед Роджер, — прийшли щодо контракту на Олвудського Звіра. Граф Баллард проінформований про наш прихід. Вартовий кивнув в сторону іншого вартового і той взявся відкривати двері, доки перший уважно розглядав прибулих.
- Проходьте, — мовив той, коли двері відчинились.
Найманці й Артур увійшли в середину. Двері одразу ж зачинились. Вони стояли посеред просторої кімнати без вікон, яка натомість освітлювалась тьмяним світло десятка свічок, які висіли в окремих свічниках на колонах, що двома рядами пронизували кімнату. Вартових в кімнаті було стільки ж, скільки й колон та ще по одному стояло по обидві сторони від дверей навпроти тих, в які вони зайшли. І хоч ці двері були куди меншими від тих, різьбою вони були прикрашені куди більше.
- Граф Баллард вже чекає на вас. – мовив вартовий біля дверей і відкрив їх. Через них найманці й Артур потрапили в кімнату, куди дещо меншу від тої, в якій вони щойно були. Граф возсідав на кам’яному троні посередині віддаленої стіни й над його головою знаходилось кругле вікно, яке було єдиним джерелом світла. Біля трону також стояв радник Адісон, з яким Артур вже був знайомий, а також двоє вартових. В тіні стін також стояли вартові, проте скільки їх було, точно сказати не можна.
- Це ви ті самі найманці, про яких мені говорив мій радник.
- Найманці Роджера до ваших послуг. – Сказав Роджер в напівпоклоні.
Граф відкинувся назад і провів поглядом по найманцях.
- Отже, ви вирішили що можете здолати Звіра?
- Звісно, ваша світлість, — затвердив Роджер. – Інакше ми б тут не стояли.
Граф випрямився, поклав руки на підлокітники, і трохи подумавши, мовив.
- Мене радує ваша впевненість. Сподіваюсь вона чогось варта.
- І в скільки ви готові оцінити її?
- Ну, думаю 200 срібняків цілком справедлива ціна.
Роджер обурився пропозицією графа.
- Вибачте мені, але 200 срібняків це малувато за таку роботу. Можливо хоча б 300.
- 200 срібняків – це моє перше й останнє слово. Погоджуйтесь або відмовляйтесь, знайдуться інші, хто не буде перебирати ціну.
- 200 срібняків. – Роджер намагався приховати незадоволення, проте виходило в нього не дуже. – Гадаю ми по…
- Ми не згодні. – Втрутився Артур і став перед Роджером.
- Не лізь не у свої справи. – Гаркнув Роджер, проте Артур вдав немов не чув його.
- А це ще що за зухвалець? – Здивувався граф неочікуваній заяві.
- Це наш рекрут, ваша світлість. – Виправдовувався Роджер. – Ми його буквально вчора узяли, він ще не зовсім зрозумів усі правила, тож не варто слухати його. Ми цілком згодні на 200 срібняків.
- Можливо ти й згоден, — знову перебив Артур Роджера, — а от я ні. І гадаю твої люди теж.
- Прошу не варто звертати на нього уваги, ваша світлість, — Роджер намагався відштовхнути юнака назад, проте той просто відійшов вбік, — я займусь ним, як тільки ми покинемо ваш замок.
- Нехай говорити, — сказав граф, відкинувшись та троні, — мені аж цікаво що він скаже. Адісон, це ж той юнак, який врятував тебе?
- Так, ваша милість.
- Що ж, тоді йому варто дати слово.
- Дякую. – Артур зухвало посміхнувся до Роджера і зробив ще кілька кроків уперед. – 200 срібняків звісно гарна плата, проте ми тут не овечок пасти будем. Полювання на Олвудського Звіра куди більш небезпечна справа і вимагає відповідної оплати.
- І яку ти плату вважаєш відповідною?
- 600 срібняків.
Граф засміявся.
- Ти це серйозно?
- Абсолютно.
Граф Баллард вмить посерйознішав.
- 200 срібняків. І все не згодні, ваші проблеми. Найманців нині багато.
- Пропоную угоду. – Артур підійшов ще ближче до графа.
- І яку це? – Зацікавився граф Баллард.
- Дуель. Тут і зараз. Я проти найкращого вашого солдата. Перемагає він — ми погоджуємось на ваші умови. Перемагаю я – ви погоджуєтесь на наші.
Граф на трохи задумався.
- Згода. Тільки тепер моя ціна 100 срібняків.
- Ти що робиш? – Роджер вхопив Артура за плече щоб відтягнути назад, але той з легкістю вирвався.
- Домовляюсь за нормальну плату, ось що. Не заважай. – Артур звернувся до графа. – Нехай буде так. То хто буде моїм опонентом?
- Вільям.
- Так, ваша світлість. – відгукнувся солдат справа від трону.
- Іди но і покажи тому зухвальцю де раки зимують.
- Як накажете, ваша світлість.
Солдат дістав з ношей меча і став перед Артуром. Він був повністю закований у броню, тож міг не боятись ударів юнака. Артур відступив трохи назад, дістав свою зброю і став у бойову стійку.
- Ти почнеш чи я? – Запитав він у солдата, на що той одразу ж кинувся у бій.
Солдат графа орудував, тяжким дворучним мечем, тож Артур з легкістю ухилявся від важких, проте повільних ударів.
- Це все що може ваш найкращий солдат? – Знущаючись сказав Артур, ухилившись від чергового удару під ліву руку Вільяма і пхнув того ногою у спину, від чого солдат ледве не втратив рівновагу і не впав. – Я бачив селян, які бились краще.
Слова юнака розлютили Вільяма і той з усієї сили махнув мечем перед собою, сподіваючись перерубати того навпіл, проте Артуру це і було потрібно. В удар було вкладено забагато сили і солдат вже не міг зупинити меч, доки той не найде на щось. І юнак цим і скориставсь. Парирував меча так, що той вилетів з рук солдата в сторону.
- Ось і кінець. – мовив Артур, приставивши кінчик меча до незахищеної ділянки горла Вільяма. – Що скажете, граф Баллард? Ви стримаєте ваше слово, чи воно як і бойові навички ваших солдат, нічого не варте?
Граф мовчав. З його виду було явно видно, що він не очікував подібного розвитку подій. Його обличчя почервоніло від люті, проте він стримав її та спокійно, на скільки міг, сказав:
- Вільям, підбери меча і стань на місце.
Солдат одразу ж взявся виконувати наказ. Артур теж заховав меча.
- Тепер мені зрозуміло чому за звіром ви не послали власних солдатів. – Мовив той. – Так що з нашою угодою?
- Як і домовлялись. 600 срібняків.
- То ми можемо йти.
- Так. І чим швидше, тим краще, доки я не передумав.
- Дякую за увагу. – Артур поклонився. – Зовсім скоро голова Звіра буде біля ваших ніг.
З цими словами Артур і найманці покинули зал.
- Ще раз втрутишся, куди не слід і я тебе випотрошу на місці. – Розлючено мовив Роджер, коли вони виходили із замку.
- Я лише зробив те, що не спромігся зробити ти. – Спокійно відповів Артур. – А зараз немає часу на суперечки. Нам ще в дорогу сьогодні збиратись. Тож уперед.

*        *        *
Ще сонце вже було в зеніті, коли найманці й Артур вийшли із фортеці. Олвудський ліс, в якому мешкав звір був за пів дня пішої ходьби, тож варто було поспішити, щоб опинитись там до заходу сонця. Це було важливо для плану, а план був простий: до заходу дібратись до лісу, там ставати табором і чекати напоготові коли звір з’явиться. Тоді бій з ним, перемога і вже на світанку дорога назад. Цей план придумали найманці, ще до того як до них приєднався Артур, і юнака в нього посвятили, лише коли збирались в дорогу. Він був дійсно простий і цілком ефективний, якщо вони дійсно переживуть бій зі Звіром. Все ж Артура не покидало відчуття тривоги. Немов обов’язково щось піде не так. Просто не буває ніколи, це він знав точно.
Сьогодні сонце було особливо жарким. І хоч нині було літо, погода в цих північних краях рідко була теплою. До того ж і вітер мовчав, що теж було явищем рідкісним. І від цієї жари та мовчання вітру тривога Артура лише наростала. Він ішов позаду всієї групи, намагаючись тримати відстань, але так, щоб геть не відставати. Припаси йому нести не довірили, лише дали одне покривало і флягу води. Як юнак зрозумів, це призначалось для нього. Свою ж сумку він залишив у таверні. Раптом Стівен відокремився від решти найманців і став очікувати Артура. Коли юнак наблизився, пішов поряд з ним.
- Я хотів би з тобою про дещо поговорити, — мовив той, коли рушив поряд з Артуром.
- Справді? І про що? – Артур вдав немов зацікавлений.
- Про сьогоднішній інцидент у графа.
- І що саме тебе турбує?
- Ти ж знаєш що Роджер наш лідер. І ми виконуємо усі його накази. Звісно ми вдячні тобі за те, що ти вибив нам кращу оплату, проте більше не сперечайся з Роджером. Інакше добром це не кінчиться.
- Слухай, — розлючено сказав Артур, — доки ваш ’’лідер’’ плазував перед тим вельможею, я зробив те що повинен був зробити він. І якщо через це він хоче бійки, нехай підійде сам, а не посилає своїх людей.
- Я сюди прийшов сам і доки не сказав що хотів. Загалом, якщо діло дійде до бійки, я і хлопці будемо на стороні Роджера, незважаючи на те хто правий, а хто ні.
- Так, добре, як скажеш. – Артур демонстративно зробив декілька кроків вбік.
- Я сподіваюсь ти почув мої слова. – Винуватим тоном мовив Стівен і поспішив наздоганяти решту найманців.
Артур дивився уперед. Зелена стіна лісу була десь попереду, майже не наближаючись, безкінечною лінією ділячи небо і землю. Вони йшли лугами, долаючи горби і ями. Згодом земля вирівнялась і обіцяла бути такою до кінця. Лише коли небо почервоніло вони прибули на місце. На фоні звичайних людей ліс виглядав немов армія велетнів, готових до бою. Височезні крони схилялись під подувами вітру, який знову з’явився під вечір. Артур підняв голову угору. Здавалось що по деревах можна було залізти на небо і там залишитись.
- Тут і зупинимось. – Скомандував Роджер. – Чудове місце для ночівлі.
Вони стояли посеред поляни, яка з трьох сторін була оточена деревами, немов вгризалась в лісову стіну.
- Отже, так, — продовжив командувати Роджер, — Саймон і Артур, ви в ліс по хмиз. Зрозуміло?
- Так. – Сказав Саймон. Артур кивнув.
- Цілком.
- Це добре. Решта, ставимо табір. Нам ще тут ночувати, тож постарайтесь.
Всі в мить кинулись виконувати команди.
- Ходімо, — звернувся Саймон до юнака. – Нам краще поспішити. Сонце скоро зайде.
Вони відійшли не далеко, а на землі вже було безліч хмизу. Густі крони дерев не пропускали проміння сонця, тож можна було сказати, що в лісі ніч уже настала. Артур одразу ж узявся за роботу, доки світла було хоч трохи.
- А ваш командир завжди такий? – Запитав той у Саймона.
- Який такий? – не зрозумів питання найманець.
- Я про те, що було в графа. Він завжди не задоволений тим, що хтось робить те, що йому не вдалось?
- Ти про це. – Саймон підвівся і перейшов на інше місце, ближче до юнака. – Так, характер в нього непростий, проте він наш командир, і неодноразово його своєчасні рішення рятували нам життя. А щодо того інциденту, то він завжди сильно реагував на те, що хтось лізе в його справи. Якось він ледве не побив одного капітана, за те, що той вказував йому як керувати загоном.
- Капітана? Ви служили в армії?
- В армії? – По голосу Саймона було зрозуміло, що він сказав те, що не варто було. – А, ну так, звісно. Проте ми чесно закінчили службу. Тільки ти це не кажи хлопцям, що я тобі розказав про це. А щодо Роджера, то він ще відійде, ти не переживай. Він же робить все для нашого блага. Головне не повторюй більш подібного.
- Постараюсь. – Артур посміхнувсь.
- Добре що ми зрозуміли один одного. – Саймон глянув на свою купу хмизу і на купу Артура. – Думаю, цього вистачить. Якщо що, ліс поряд. Повертаємось.
*        *        *
Вогонь горів, розганяючи нічну темряву. Артур сидів поряд, спостерігаючи, як його язики то тягнуться вгору, то різко гаснуть, досягаючи невидимої межі. Він зі Стівеном залишились вартувати, коли решта лягла спати в шкіряних наметах.
Навкруги панувала нічна тиша. З лісу час від часу лунали вигуки сови, в траві співав цвіркун, а дрова потріскували йому в такт. Ніч була холодною. Артур окутався своїм плащем, проте допомагало це не дуже. Рятувало лише полум’я, проте спина все одно мерзла від холодних, нічних вітрів.
- Можна тебе дещо спитати? – Стівен підкинув до вогнища декілька гілок і те вмить розцвіло стовпом іскор.
- Так, що саме? – Відповів юнак дивлячись кудись в нічну темряву.
- Просто цікаво, чому такий молодий юнак сам блукає світом, та ще так вправно орудує мечем.
- Я так виріс. – Артур опустив погляд униз, немов намагався щось пригадати. – З самого дитинства я подорожував зі своїм наставником.
- Наставником? А де тоді твої батьки?
- Померли. Ще коли я був малий. Я їх майже не пам’ятаю, тож можеш не співчувати. Батьків мені замінив Дарет. Він виховав мене і навчив, як постояти за себе. А також показав кілька трюків.
Артур витягнув перед собою праву руку долонею уверх і заплющивши очі, щось нечітко прошепотів. Вмить в його руці засіяла невелика, менше долоні, куля. Стівен відкрив рот від здивування.
- Це ж справжня магія! – Стримуючи вигук, сказав він. – Я і подумати не міг, що ти маг.
- Я і не маг зовсім. – Артур стиснув руку в кулак і куля зі світла зникла. – Дарет намагався мене навчити куди більш ефектних речей, проте в мене майже нічого не виходило. Лише освоїв пару подібних фокусів, якими лише селян налякаєш. Все ж з мечем я вправляюсь краще.
- А де твій наставник нині, раз ти ходиш сам.
- Він … - Артур важко видихнув – помер. Також. Та коли Дарет мене знайшов, то вже був далеко не молодим. І на щастя, помер він своєю смертю. Все що від нього мені залишилось, це меч, амулет і декілька книг, які я навіть не можу прочитати, бо написані вони на якійсь древній мові.
- Тобі не позаздриш. – Сумно зауважив Стівен.
- З цим не посперечаєшся. – Артур посміхнувсь. – Та я вже давно змирився з усіма втратами й живу далі. Минуле не повинне стояти у нас на шляху, яким би тяжким воно не було. Так казав Дарет. – Артур посміхнувся.
- Гарно сказано. А твій меч, можна глянути?
- Так, звісно.
Артур дістав зброю із ношей. Біле лезо меча виблискувало у світлі вогню. На гарді були вирізані незрозумілі символи, руків’я прикрашало навершя у формі восьмикутної зірки. Юнак передав меч найманцю і той став його уважно розглядати.
- Ніколи не бачив подібного металу. Настільки біле лезо, це точно не сталь. Більш схоже на срібло, але не чисте. А руків’я із золота? Навряд чи тут якийсь сплав із золотом, це я скажу точно. – Ще трохи оглянувши, Стівен повернув меч Артуру. – Ніколи не бачив подібної роботи. Мій батько був ковалем, тож я трохи в цьому розуміюсь. Подібна зброя виготовляється лише на замовлення.
- Чесно кажучи я і сам не історію цього меча. – Артур заховав збою назад до ношей. – Та і про своє минуле Дарет розповідати не любив. Все що він казав, так це те, що цей меч наділений надзвичайною силою, яку розкрити може не кожен. Не знаю що це означає, можливо він натякав на те, щоб я більше навчався фехтувати.
На деякий час запанувала тиша, яку перервав Артур.
- Кажеш ти був сином коваля. А як в найманці подався?
- Ну, це довга історія. Не знаю чи встигну розповісти. Давай іншим разом, як зі Звіром розберемось, тоді й розповім.
- Та годі тобі. – Артур штурхнув Стівена в бік. – Я значить йому усе як на духу розповідаю, а він не хоче. Розповідай уже, раз мова зайшла. Саймон казав ви були солдатами.
Стівен підкинув ще трохи дров в зголодніле полум’я і сівши трохи назад, мовив:
- Так, були. Служили в армії короля, під кінець десятилітньої війни.
- І що сталось? Чому покинули?
- Коли це сталось, до кінця війни залишалось декілька місяців. Правда нам здавалось, що війна не закінчиться ніколи. Наш загін і трьох військових магів відправили в хащу, через яку проходила дорога на передову, по якій доставляли припаси й солдат. Нещодавно розвідка помітила там Антрійських шпигунів і нашим завданням було знайти їхнє лігво. Та в результаті ми потрапили в засідку. Це був не бій, а справжня бійня. Якби Роджер вчасно не зреагував і не згрупував солдатів, всі ми лежали б в тому лісі. А так нам вдалось перемогти. Якщо це можна назвати перемогою. Вижили лише ми п’ятеро. А навколо одні трупи. Тіла наших друзів. Тіла ворогів. Тоді було байдуже. Що та тих, що на інших дивитись було неможливо. Ось вони, реалії війни. – Стівен натужно посміхнувся. – Здається все просто. Здається борешся за благе діло, за свої країну. Проливаєш кров. Проте коли ти стоїш посеред хащі, в оточені мертвих тіл, один з небагатьох тих, хто вижив, уся картина, яку ти бачив раніше, змінюється повністю. Найтяжче тоді довелось Ісааку. Одним із магів була його дружина. Її голову розсікли навпіл. – Стівен на мить затих. По його щоці прокотилась сльоза, проте він одразу ж її витер. – Тоді ми й вирішили покинути службу. Хтось назве це дезертирством. Я ж називаю це вимушеною мірою. Швидше за все нас вважають мертвими. А з мертвих питань немає. А стати найманцями була ідея Роджера. Коли ми зрозуміли, що єдине, на що здатні, це битись, за тих, хто нам платить.
- Історія не з веселих. – Зауважив Артур.
- Так, веселого тут мало. Проте, як ти сам казав, минуле не повинне стояти у нас на шляху, яким би тяжким воно не було. От і ми намагаємось наше минуле зайвий раз не згадувати. Ти тільки нікому не кажи, що я тобі розповів. Роджеру це точно не сподобається, та і хлопці будуть не у захваті.
- Як скажеш. Я мовчатиму до останнього.
- Дякую за розуміння. – Стівен перевів погляд десь у даль. – Я вже думаю пора передавати вахту Томасу і Саймону. Ато щось ми тут засиділись.
- Згоден. Нехай теж посидять, померзнуть.
*        *        *
Артур прокинувся від того, що хтось штовхав його убік.
- Годі спати. – Пролунав голос Стівена. – Звір з’явився.
Артур одразу ж підвівся, схопив ноші з мечем і одягаючи їх на пояс, вибіг з намету. Решта найманців стояли вже біля вогнища. Звір, гігантський, двоголовий вовк, вищий за Артура в рази два, стояв під самим лісом. Ісаак стримував його, метаючи в того згустки вогню. Звір же стояв на місці та лише оскалював зуби. Роджер, Саймон і Томас стояли біля мага зі зброєю напоготові.
- Ось і ви. – Промовив Роджер, коли Артур і Стівен підійшли до них.
- То це і є те саме чудовисько, про якого стільки розмов? – Спитав Артур.
- Як бачиш інших гігантських двоголових вовків тут немає. – Відповів йому Роджер. – Ісаак, що скажеш.
- Не схоже, що мої заклинання завдавали йому якоїсь шкоди. Якби він хотів, то вже давно перебив нас, проте він чогось стоїть на місці. Не подобається мені це. Я міг би спробувати щось більш потужне, але боюсь що може загорітись ліс.
- Цього нам не потрібно. – Зауважив Роджер. – Спробуємо своїми силами, але на всякий будь готовий до того, що лісом доведеться пожертвувати. – Роджер звернувся до всіх. – Загалом, діємо так. Артур і… а де той вискочка? – Роджер покрутив головою по сторонах в пошуках Артура, проте помітив, як той вже наближався до Звіра. – Ти що робиш! – Розлючено викрикнув лідер найманців. – Ану назад, ти ж помреш там!
Артур не слухав Роджера. Найманці надто довго говорять, а це не найкраща тактика в даній ситуації. Невідомо коли Звіру набридне стояти, терплячи заклинання Ісаака, і він піде в атаку. Потрібно користуватись моментом, доки той стоїть на місці, що юнак і зробив. Він підбіг до лівої лапи чудовиська. Звір помітив його і спробував придавити Артура лапою. Артур відскочив назад і та якраз приземлилась біля нього, здійнявши клуби пилу. Артур, не чекаючи доки та вляжеться, пішов у атаку. Махнувши мечем він відрубав кінцівку, немов очеретину. Гігантська лапа звалилась на землю. Звір похитнувся, проте встояв. Не схоже, що він відчув втрату кінцівки, адже ніяк не відреагував на це. Він і далі стояв, оскалюючись. Артур тим часом вже був біля задньої лапи, яку теж з легкістю відрубав. Звір в той же момент упав на бік, та останню мить юнак встиг пробігти під ним. Коли чудовисько вже лежало на землі то почало гарчати. Артур же встромив йому в живіт меча й одним махом розпоров його. Чудовисько одразу ж затихло, а із рани до ніг юнака потекла чорна рідина. Артур полегшено видихнув і відправився до найманців, проте ті вже йшли йому на зустріч.
- Ось і все. – мовив юнак, ховаючи зброю в ноші. – Звір мертвий. Відріжте в нього щось для доказу, а я піду далі спати.
Проте Роджер зустрів юнака ударом кулака в живіт.
- Ти куди поперся, виродку. – розлючено сказав той.
Артур зігнувся від неочікуваного удару, та одразу ж відповів ударом в обличчя.
- Я робив свою роботу, доки ви базікали. А зараз я хочу відпочити. Завтра ми заберемо нагороду і більше ніколи не побачимось. Не бійся, на вашу долю я не претендую.
Роджер знову спробував ударити юнака, проте Артур вже очікував цього і з легкістю ухилився.
- Вдруге це зі мною не пройде. – Глузливо сказав Артур.
- Я дав наказ. – сказав Роджер, вже більш спокійно. – Якого дідька ти не слухаєш.
- Слухай, Звір мертвий. Нагорода наша. Яка різниця, виконав я твої безглузді накази чи ні.
- Коли ти приєднався до нас, у тебе було одне завдання, слухати мої накази. Проте ти усе робив на перекір. І думаєш я усе стерплю.
- Я домовився за кращу ціну, я вбив Звіра, не наражаючи твоїх людей на небезпеку, а ти ще чимось незадоволений? Завтра ми розійдемось, і, сподіваюсь, ніколи не зустрінемось. Тож доки прикиньмось друзями.
Роджер було хотів щось відповісти, проте гнів на його обличчі змінився на здивування і нерозуміння, а погляд був прикований кудись за спину юнака. Артур почув гуркіт і тихе гарчання за спиною. Обернувшись, він побачив Звіра, який підводився. Його лапи знову були на місці, а рана на животі затягувалась на очах.
- Чесно кажучи, я вражений. – пролунав невідомий голос. Артур оглянувся по сторонах, щоб знайти того, хто говорив. Проте побачив наступне. Їхній табір був оточений фігурами в чорних рясах, обличчя яких ховались в тіні капюшонів. Невідомий голос знову промовив:
- Я аж ніяк не очікував, що хтось впорається з моїм творінням. Тим більше що це зробила купка обірванців.
- Ви ще хто такі?! – Викрикнув Роджер.
- Неважливо. – пролунав вже інший голос. – Згодом ви усе зрозумієте. Вам варто дізнатись лише одне. Вам випала велика честь послужити Королю Мертвих.
- Погані новини. – Промовив Томас, кивнувши в сторону Звіра. Той плавно задер голови, після чого різко опустив їх, відкривши обидві пащі. З пащ полинув сірий туман, який вмить окутав найманців і Артура.
Юнак нічого не бачив. Лише сіра пелена перед очима. Він не дихав і пробував вибратись з цього туманну, проте трохи пройшовши, спіткнувся об чиєсь тіло. Хоч він і не дихав, туман здавлював його, притупляв відчуття. Артур не чув навіть власних кроків, у вухах дзвеніло. Не витримавши він все ж вдихнув. В очах одразу ж потемніло, в голові паморочилось. Тіло не слухалось, Артур навіть не відчував його. Закривши очі, юнак упав на землю, проте він вже дув непритомний.
*        *        *
- Ти зможеш це зробити? – Почув Артур голос крізь сон.
- Цілком. – Відповів інший голос. – Проте потрібно придумати, що робити з вартовими.
- Гадаю потрібно почекати, доки прокинеться Артур, можливо він щось підкаже. – Мовив третій голос.
- Ми розберемось і без цього вискочки. – Знову пролунав перший голос.
- Роджер, я розумію що ти не долюбляєш його, але не варто відкидати того факту, що його непокірність була корисною для нас. Крім того варіантів у нас не багато, доки по нас не прийшли як по Саймона і Томаса.
Артур відкрив очі. Він лежав на сирій, кам’яній підлозі під стіною в темниці, судячи з відсутності вікон і решітко, замість однієї зі стін. Спершу він не зовсім розумів що тут робить, проте поступово пам’ять повернулась.
- Схоже Артур покинувся. – Пролунав голос Стівена і через мить він вже стояв над юнаком.
- Ти в порядку? – Запитав той, протягнувши руку. Артур вхопився за неї й підвівся. Ставши на ноги він ледве не впав. Все тіло було немов налите свинцем. Юнак обперся рукою об стіну і віддихуючись, відповів.
- Бувало і гірше.
- Довго ж ти провалявся. Ми вже було думали що ти помер.
- Де це ми? – Запитав юнак, розминаючи руки та ноги.
- В темниці. Схоже нас сюди принесли ті люди в рясах.
Артур оглянувся навколо. Незважаючи на найманців, камера була порожньою. Стіни були порослі цвіллю і грибком, а зі стелі час від часу капала вода. Товсті прути ґрат, хоч і були покриті іржею, виглядали міцними. Проте було те, що Артур просто не міг не помітити. Двоє вартових, які охороняли камеру. А точніше, хто виконував їхню роль. Два висохлих трупи в продірявленій броні, яку носили люди графа Балларда. Сіра шкіра виглядала немов натягнута на кістки, а мертві очі світились тьмяним, зеленим світлом і юнаку здавалось, немов вони дивляться на нього. Мерці стояли непорушно і з їх напіввідкритих ротів долинав ледве чутний стогін. Вони були озброєні мечами, а між ними в стіні був закріплений факел, який служив єдиним джерелом світла.
- Мені здається, чи тут когось не вистачає? – Поцікавився Артур, коли підійшов до найманців.
- Не здається. – Відповів Роджер. – Ці виродки забрали Саймона і Томаса. І ми якраз придумуємо як вибратись звідси та врятувати їх. Можеш приєднатись, якщо хочеш.
- Можливо це не точно, але, боюсь що їм ми вже нічим не допоможемо. – Артур очікуючи негативної реакції на свої слова, відійшов трохи назад.
- Можливо ти краще закриєшся. – Розлючено сказав Роджер. – Вони живі й крапка. А тепер, якщо не хочеш допомагати, то краще не заважай.
- Я не хотів сказати нічого поганого, проте якщо ви не помітили, ми в полоні некромантів. Якщо Саймона і Томаса забрали, то в живих їх вже точно немає.
- Некромантів? – Перепитав Стівен.
- Якщо це некроманти… О боже… - В голосі Ісаака лунала тривога.
- Ти щось знаєш про них. – Запитав Роджер.
- Якось в академії магів нам розповідали про них. Це маги-відступники, які практикують заборонену магію смерті. Вони оживляють мертвих і оскверняють саму сутність життя. І наші вартові цьому яскраве підтвердження.
- Дарет, мій наставник, дещо розповідав мені про них. І якщо хоча б половина з того правда, боюсь шансів у нас дуже мало.
- В будь-якому випадку варто звідси вибиратись. – Твердо сказав Роджер. – Я не збираюсь сидіти склавши руки, в очікуванні смерті.
- Я чув у вас є якийсь план.
- Так, — кивнув Стівен. – Ісаак може зрізати грати магією, проте нам заважають вартові. Як тільки ми підходим до грат, ті теж наближаються.
- Ісаак, а ти не можеш їх спопелити магією?
- Мої заклинання не нанесли жодної шкоди Звіру, якого, схоже, теж створили ці некроманти. Навряд чи вони зашкодять і цим. Крім того нам потрібна їхня зброя, адже нашу нам люб’язно не залишили, а я володію лише піромантією і в гіршому випадку розплавлю зброю. Загалом це не варіант. Потрібно придумати щось інше.
- І більш ніяких ідей немає?
Найманці похитали головою. Артур опустив голову і занурився в роздуми. У нього була одна ідея.
- Я можу дещо спробувати, — мовив юнак, — проте не обіцяю що це спрацює.
- І що це? – запитав скептично Роджер.
- Просто спостерігайте. І вам краще відійти трохи далі та прикрити очі.
- Йому краще довіритись. – Вступивсь за Артура Стівен. – Схоже я знаю що він робитиме.
Артур повернувся обличчям до вартових мерців і дістав з під лляної сорочки амулет у формі восьмикутної зірки, який висів у нього на шиї. Стиснувши амулет лівою рукою, а праву витягнувши уперед, долонею вверх, почав нашіптувати необхідні слова.
- Аврора Астра Анов.
Проте нічого не відбулось.
- Аврора Астра Анов. – Повторив Артур знову. І знову без змін.
- Аврора Астра Анов. Аврора Астра Анов.
Вмить амулет засіяв білим світлом. І такий же згусток світла з’явився в його долоні. На обличчі юнака з’явилась посмішка.
- Аврора Астра Анов. Аврора Астра Анов. Аврора Астра Анов. – Повторював Артур і з кожним разом згусток світла ріс.
- Аврора Астра Анов Вентіроус. – Ледве не викрикнув юнак і направив долоню в сторону вартових. З долоні зірвався потік світла в сторону мерців і тільки він їх торкнувсь, як ті обернулись попелом. Причому ні зброя, ні обладунки не постраждали, лише лежали в купі попелу.
Найманці повідкривали роти від здивування.
- Я і подумати не міг що ти теж маг. – Сказав Ісаак.
- Запевняю, це максимум моїх вмінь, тож справжнім магом мене назвати важко. Краще но займись ґратами, як і обіцяв.
- З легкістю. – Ісаак і решта найманців підійшли до ґрат. Маг підняв руки перед собою і вмить почервоніли, немов розпечене залізо, а навколо них було видно, як ходить повітря.
- Потримайте прути, доки я їх поперерізую. Некромантам краще не здогадуватись, що ми вибрались з темниці.
Стівен та Роджер одразу ж взялись виконувати прохання. Ісаак вхопися руками знизу за два прути, стиснув руки та відпустив. Розпечене залізо потекло униз, а там, де маг тримався вже не було нічого. Теж саме він зробив зверху. Коли він відпустив руки, Стівен і Роджер одразу ж відклали прути в сторону.
- Думаю, цієї діри достатньо, щоб вибратись. – Мовив Ісаак і його руки вмить стали звичайними.
Першим з камери вийшов Роджер і підібрав з попелу мечі, один з яких передав Стівену, який слідував за ним. Коли з камери вийшли Ісаак і Артур, Роджер сказав:
- Мечі будуть у мене і Стівена. У вас же двох є магія, користуєтесь нею. Ідемо тихо, один за одним. Я попереду, за мною Стівен, тоді Ісаак і Артур. Наше завдання знайти Саймона і Томаса, а якщо вони й справді мертві, як стверджує Артур, не дамо тим виродкам осквернити їхні тіла. Усе зрозуміло? – Роджер дивився прямо на Артура.
- Зрозуміло, зрозуміло. – Відповів юнак.
- Точно?
- Точно.
- Сподіваюсь що ти кажеш правду. А тепер за мною. І ще одне. Ісаак, якщо що, будь готовий спалити усе що зможеш. Ті виродки більше так просто нас не візьмуть.
Вони підійшли до дверей і спробував відкрити їх, проте двері не зрушили з місця. Спробував ще раз, проте ті так і не піддались.
- Та щоб його, двері закриті.
- Я можу розплавити замок. – Сказав Ісаак, і в цей же момент пролунали звуки кроків з-за дверей.
- Схоже хтось іде. – Сказав Роджер. – Стівен приготуйся зустрічати гостей. Ви двоє теж гав не ловіть, можливо знадобляться ваші заклинання.
В темниці запанувала тиша. Звуки кроків невпинно наближались, та раптом обірвались. Натомість забряжчали ключі, клацнув замок і двері повільно відчинились. У дверному проході з’явилась темна фігура. Роджер махнув мечем і на землю упала голова покотившись до його ніг. Фігура мить похиталась і з гуркотом звалилась на кам’яну підлогу і полум’я факелу освітило його. Перед найманцями лежало тіло такого ж вартового, що охороняли їхню камеру. У дверях відразу ж з’явилось ще троє мерців-вартових, а за їх спинами стояла особа в чорній рясі з капюшоном.
- Навіть не намагайтесь чинити супротив. – Пролунав хриплий чоловічий голос з-під капюшону і некромант махнув рукою. безголовий мрець заворушивсь на підлозі, повільно підвівся і підібравши голову, прикріпив її на місце і мертві очі засвітились блідим зеленими світлом. Роджер знову замахнувся, проте помітив що його меч буквально на очах з’їдала іржа, доки в руках не залишилось лише руків’я.
- Узяти їх. – прохрипів некромант. Мерці, підкоряючись наказу, схопили найманців та Артура за руки. І хоч вони намагались пручатись, проте їх старання були марні.
- А тепер ведіть їх на гору. – Скомандував некромант і зник у дверях. Колона з мертвих вартових і полонених рушила за ним.
Безпомічність – ось що відчував Артур. І хоч вони були готові зустріти противників, все ж некромант застав їх зненацька. І підкоритись було єдиним рішенням. Єдиним розумним рішенням. Їх вели вузьким, прямим коридором, вверх по сходах, де мерехтіло тьмяне світло. Сам же коридор не освітлювався, тож час від часу Артур спотикався об високі сходини. Згодом вони опинились в просторому залі. Зала була майже пустою, попри підвищення ближче до дальньої стіни. На підвищені тому знаходився кам’яний п’єдестал, перед яким знаходилось два підсвічники, а навколо стояло п’ятеро некромантів, які відкидали моторошні тіні на голі стіни. По двоє некромантів стояли по боках п’єдесталу і ще один за п’єдесталом. Усі вони, окрім некроманта за п’єдесталом були в капюшонах і склавши руки перед собою та опустивши голови щось шепотали, а від їхніх рук до п’єдесталу тягнулась темна, хвиляста смужка. На самому п’єдесталі щось світилось білим світлом, і коли Артура підвели ближче, він зрозумів що то був його меч. В цей же момент Артур помітив статую жінки перед дальньою стіною, з відбитими руками.
Артура і найманців підвели до підвищення. Некромант без капюшона затих, опустив руки та підняв голову, коли решта продовжувала обряд. Мерехтіння свічок вихопило його обличчя й Артуру стало моторошно, немов його охопила лихоманка, а тіло закував мороз. Шкіра некроманта була блідо-коричневою, довге зелене волосся було зібране в косу, а висушене, немов натягнута на череп шкіра, обличчя було вкрито безліччю шрамів. Очі його світились, подібно до очей тих мерців, повні мороку, а на висохлих губах з’явилась посмішка.
- Я казав привести одного, а ти привів усіх. – Голос некроманта був спокійним і …. красивим, подібно голосам менестрелів, що повністю контрастувало з його зовнішністю. Паніка що наростала ще мить назад щезла, а серце, що з усіх сил намагалось вирватись з грудей, заспокоїлось.
- Вибачте майстре, — некромант, що привів їх, упав на одне коліно, — але вони якимось чином вибрались з клітки й знищили приставлених вартових.
- Справді? – мовив майстер-некромант з непідробленою цікавістю і махнув рукою. Решта некромантів зупинили обряд. – І як, на твою думку, їм це вдалось?
- Я, ну напевне…
- Напевне не варто було залишати мага-піроманта не зв’язаним і в одній камері з іншими. – майстер-некромант був явно роздратований подібною ситуацією і це добре чулось в його голосі, від чого в юнака пішли мурашки по шкірі.
- Підійди-но сюди. – Головний некромант махнув рукою до іншого некроманта. Той підвівся, і повільно наблизився. Коли він був на відстані витягнутої руки, той жестом зупинив його.
- Достатньо. А тепер нагадай-но мені, що я тебе просив зробити?
- Привести когось одного для обряду. – Тремтячим голосом говорив некромант.
- А ти що зробив?
- Привів усіх. Але що я мав робити, адже…
- Я от і питаю в тебе, що ти мав зробити. І, як ти сам сказав, привести когось одного. Одного, без решти.
- Я, я, вибачте Майстре Лейхальд. Більше цього не повториться.
- Я вірю тобі. – Голос Майстра Лейхальда знову став спокійним. – Звісно ти більше не помилишся. Адже мертві слуги ніколи не помиляються. На відміну від живих.
Лезо кинджалу блиснуло в руці Майстра Лейхальда і блискавкою пройшлось по горлу некроманта. Чорна кров бризнула з рани й той, хапаючи ротом повітря, упав на землю. Пролунав скрип дверей. З темряви вийшло два оживших мерці в селянських одежах, підхопили тіло некроманта, і понесли туди, звідки прийшли.
- Ще одного доведеться воскрешати. - Мовив некромант, проводжаючи поглядом мерців, — Нині важко знайти нормальних помічників, чи не так, Роджере?
Лейхальд обернувся і дивився прямо у вічі лідера найманців. Схоже він насолоджувався здивуванням, що застигло на обличчі того.
- Здивований що я знаю твоє ім’я? – некромант підійшов ближче до Роджера і став навпроти нього. – Мені відомо куди більше, а ніж ваші імена. – Лейхальд розплився в посмішці. – Про кожного ж вас.
- Кажеш усе? – грізно промовив Ісаак. – Тоді ти напевне знаєш, що я можу ось так.
З цими словами руки мага різко запалали. Різким рухом він перерізав мерця, що його тримав навпіл, після чого виставив обидві руки уперед. Перед його долонями з’явилась і почала збільшуватись вогняна куля. Досягнувши розміру долонь, куля зірвалась і полетіла в сторону Лейхальда. Та в останній момент некроманта немов щось відтягнуло у бік і вогняна куля пролетіла повз нього, ледве не зачепивши. Проте як тільки вона досягнула п’єдесталу, одразу ж вибухнула розкидавши решту некромантів, яких одразу ж охопило полум’я. Ті несамовито кричали, качались по землі, в надії погасити вогонь, проте воно лише сильніше розгоралось освітлюючи похмуру, сіру залу. Меч Артура, який лежав на п’єдесталі, вибухом відкинуло майже під ноги Ісааку. Той, не зволікаючи, схопив зброю і приставив кінчиком до горла майстра-некроманта.
- То що, читаєш нас як відкриту книгу. – Маг дивився прямо у вічі некроманту. – Щось я в це не вірю. А тепер, якщо нема більш нічого сказати, відповідай на мої питання. Де Саймон і Томас? Що ти з ними зробив?
Лейхальд мовчав.
- Ти чуєш що я тобі кажу? – розлючено викрикнув Ісаак. – Відповідай негайно, інакше помреш, як твої прибічники.
- Чесно кажучи, я здивований. – Заговорив некромант. – До того ж чи довів що покарати Нормана було правильним рішенням.
- Ти думаєш я жартую? Відповідай, де Саймон і Томас, інакше відправишся вслід за ним.
- Не перебивай мене. – Грізно мовив некромант. – Май терпіння і все почуєш. - Його голос знову став як раніше. – А щодо твоїх друзів, можу сказати одне – їхні тіла і їхні душі послужили гарну службу Королю Мертвих.
- Тобто, ти убив їх. Вони мертві, чи не так. – Ісаак притиснув кінчик леза до горла Лейхальда. – Кажи, негайно!
Некромант же лише засміявся у відповідь.
- Я і забув, що для вас, смертних, неживе означає мертве. – Некромант знову засміявся. – В такому випадку так, вони мертві. Але це не означає, що вони мертві назавжди.
- Що ти хочеш сказати?
- Ісаак! – Раптом викрикнув Роджер. – Не слухай цього виродка. Прикінчи його і діло з кінцем.
- Можеш послухати свого командира. – Спокійно сказав Майстер Лейхальд. – Тоді й справді усе закінчиться. Або, можеш вислухати мене і тоді я скажу як можна повернути твоїх друзів. І, що головне, я скажу як можна повернути Амату. Адже ти хочеш знову її побачити.
Почувши ім’я своєї коханої Ісаак затрясло, а тіло огорнув холодний піт.
- Ти… звідки ти знаєш її ім’я?
Некромант розплився в посмішці, яка на його вкритому шрамами обличчі виглядала моторошно.
- Як я уже казав, мені відомо про вас усе. А ще мені відомо наскільки тобі була небайдужа Амата. І те, що у вас повинна була бути дитина, я теж знаю.
Ісаак опустив зброю. Тремтіння лише підсилилось. Цей некромант, він дійсно знав усе. А якщо так то він може усе і повернути.
- Ісаак, ти чуєш мене! – Знову викрикнув Роджер і спробував вирватись із рук мертвого солдата, та хватка і досі була надто міцною. – Годі його слухати. Вбий його й усе закінчиться! Чуєш! Це наказ!
- Це правда? – з надією в голосі запитав Ісаак. – Ти і справді можеш її повернути?
- Звісно. Проте чи дійсно ти цього хочеш?
- Понад усе на світі. Я готовий віддати усе, щоб її повернути.
- Справді? Тоді доведи це?
- Як?
- Думаю ти сам усе знаєш.
Ісаак мовчав. Роджер же і далі намагався до нього докричатись, проте той вже немов його і не чув.
- Вбий вже цього, Ісаак! Він обманює тебе! Амату вже не повернути. Як Саймона з Томасом. Так помстись за них. Прикінчи цього виродка.
- Я зрозумів.
Ісаак різко випрямився, стиснув у руці меч.
- Я усе зрозумів.
- Зрозумів? – з облегшенням сказав Роджер. – Тож дій. Роби, що повинен.
- Так, тепер я усе зрозумів.
Маг різко обернувся в сторону лідера найманців.
- Я зрозумів як довести свою готовність на все.
Ісаак швидким кроком підійшов до Роджера.
- Що, якого ти це задумав. Він наш ворог, його потрібно вби…
Різкий випад в живіт перервав Роджера. З рани, на сірий камінь потекла червона кров. Ноги підкосились, голова упала униз. Мертвий вартовий продовжував тримати вже мертве тіло, яке більш походило на маріонетку, якій перерізали нитки. Ісаак дивися на свого мертвого командира і тихо промовляв.
- Я зрозумів. Я довів свою готовність. Я знову побачу її. Я … Що я наробив. Ро… Роджер.
Ісаак опустивсь на коліна. Меч висковзнув з його рук і зі дзвоном упав на землю. Маг, узявшись руками за голову, тихо повторював.
- Що ж я наробив. Я… я не хотів цього. Пробач мені.
Майстер Лейхальд голосно засміявся.
- Як же вами, смертними легко маніпулювати. Проте я і так витратив за багато часу на вас, тож покінчимо з цим швидко. Вартові, вбийте їх.
Чим довше Артур спостерігав за усім цим, тим більш розлюченим він ставав. І зараз, коли на його очах було вбито Роджера, а Ісаак зійшов з глузду, лють юнака стала нестерпною. І разом з цим він відчув небувалий прилив сил.
- Закрий очі. – Сказав Артур до Стівена і той одразу ж виконав наказ.
Амулет юнака на мить спалахнув світлом білим, що огорнуло всю кімнату. Коли спалах згас, амулет продовжував світитись, а на місці оживших мерців залишились лише купки попелу. Артур одразу ж підбіг до свого меча. Коли юнак підібрав зброю, її лезо огорнуло таке ж біле світло, як і амулет і Артур кинувся на Лейхальда, який ще був засліплений неочікуваним спалахом.
- Думаєш мене так просто застати зненацька, — мовив некромант і перед ним, пробившись крізь кам’яну підлогу, виросли чорні пагони дерев, закривши від удару.
Артур з легкістю перерубав їх, проте некромант вже був біля безрукої статуї.
- Я подумати не міг, що ти здатен на подібне. – Здивовано мовив Лейхальд.
- В мене ще багато неочікуваностей для тебе. – Артур говорив зухвало і з насмішкою. – Підійди но ближче, я тобі усе покажу. І, до речі, дарма ти приніс сюди мого меча.
- Промінь Аврори послужив би мені гарну службу, заверши я обряд до кінця, який ви перервали. Проте нині мені потрібно поспішати. Покажеш, свої сюрпризи моїм слугам, а я вимушений вас покинути. Проте знай, ми ще зустрінемось.
З цими словами з-під ніг некроманта знову з’явились чорні пагони й огорнувши того, забрали з собою. Разом з цим пролунав скрип дверей і з кімнат по боках на світло почали виходити оживші мерці. Повільним кроком, один за одним, вони наближались до юнака. Селяни й купці, солдати та найманці, ось ким були ці тіла, то того, як потрапили в руки некромантів. Артур приготувався до бою. Невідомо скільки людей замучили ці некроманти.
- Артур! – Пролунав голос Стівена. – Я знайшов вихід, тікаємо.
- Неможна залишити цих мерців ось так, інакше вони виберуться назовні. І навряд чи графу сподобається, що по його землях бродить армія мертвих.
- Ісаак подбає про них, а нам краще забиратись звідси, доки не пізно.
Юнак мить повагався, та все ж прислухався до слів Стівена і підбіг до нього. Той стояв біля відкритих дерев’яних дверей, тримаючи в руках круглий чорний згорток.- Ти впевнений, що це вихід? – Запитав Артур, коли вже був біля найманця.
- Це одні, з двох дверей двері, з яких не йдуть мерці. Другі, як відомо, ведуть в темницю, тож думаю так, це вихід.
- А Ісаак, він залишається тут? І що він задумав.
- Немає часу пояснювати. Нам краще тікати, доки тут не настало справжнє пекло. А Ісаак, він хоче спокутувати свою вину. І його вже не переконаєш.
Більше ні слова не сказавши, Стівен схопив Артура, за зап’ястя і потягнув в темряву тунелю, який, на його думку, вів до виходу. Тунель цей не освітлювався і якби не світло амулета і меча Артура, вони не одноразово натикались би на стіни, адже тунель цей петляв немов змія. Невідомо скільки часу вони бігли, але після чергового повороту тунель різко перейшов в сходи, а в кінці з’явилась смужка світла.
- Я казав, що це вихід. – на обличчі Стівена з’явилась посмішка. – А ти мені не вірив.
Вже зовсім скоро вони були на поверхні. Денне світло вдарило по очах тисячею голок і Артур прикрив очі рукою. Його переповнювала радість. Нарешті цей кошмар закінчився. Та радів він не довго. Коли очі звикли, Артур побачив останню перешкоду. Прямо перед ними стояв Звір.
- Та щоб його. – Вирвалось з уст Стівена. – Артур, ти вже одного разу переміг його, то можливо повториш.
Юнак мовчав. Він виставив меч уперед. Його меч досі сяяв. Звір не реагував. Він стояв нерухомо і лише дивився на юнака і найманця своїми чорними очима.
- На цей раз він більше не оживе. – Мовив юнак і з його меча вирвався промінь білого світла, наскрізь пройшовши через чудовисько. Біле світло поступово окутало Звіра. Подібно листкам, від чудовиська відривались світлі частинки й недалеко відлетівши, зникали. Згодом звіра не стало, а попіл, що залишився на його місці, підхопив і розвіяв вітер. Меч і амулет юнака згасли.
- Ось тепер точно все. – Промовив він.
Артур оглянувся навколо. Вони стояли посеред лісової галявини, в оточені височенних дерев і чагарників. Хід в лігво некромантів знаходився в невеликій скалі, на половину вищої за юнака.
- Ісаак якось розповідав, — мовив Стівен, — що в академії магії їх навчили спеціальному заклинанню, на випадок, якщо вони опиняться в оточені ворогів і смерть буде неминуча. В такому випадку вони створюють потужний вогняний вибух, який знищує все, до чого дістане. Ціною власного життя.
- Мені шкода, що так сталось з твоїми друзями. Якби я міг, я б…
- Нічого б ти не вдіяв. І не потрібно. Тепер вони у кращому світі, я впевнений. А я буду нести пам’ять про них, доки не приєднаюсь до них. Таке життя найманців. Ми рідко доживаємо до старості.
По щоці Стівена потекла сльоза, проте він швидко її витер.
- Крім того ти сам казав, що варто жити далі, не оглядаючись назад.
- І що ти думаєш робити далі? – Поцікавився в найманця Артур?
- Не знаю. – Пожав той плечима. – Спершу потрібно забрати нагороду, а там побачимо.
- Думаєш граф повірить нам на слово, адже від звіра лише попіл лишивсь.
- Не переживай. – Стівен похлопав по згортку. – За це, нам ще доплатять, от побачиш. А тепер вибираймось звідси.
*        *        *
- Можете заходити. Граф Баллард вже чекає на вас.
Охоронець відкрив двері й Артур та Стівен зайшли до тронної зали. З останнього разу тут не змінилось нічого.
- Минулого разу вас було більше. – Промовив граф, коли вони стали перед ним. – То де решта?
- Померли. – Різко відповів Стівен.
- А Звір, він помер?
- Звісно. – Мовив Артур. – інакше ми б тут не стояли. Проте є ще дещо. Те, що потребує вашої уваги.
- І що це?
Артур обернувся до Стівена і кивнув. Той різко смикнув за згорток і із чорної тканини викотилась обвуглена голова. Граф і його радник завмерли від здивування, а вартові дістали зброю.
- Звіра створили некроманти, — продовжив юнак, — вони ж ним і керували. Некроманти, за допомогою цього чудовиська, ловили людей і проводили на них обряди у своєму лігві. Ми самі потрапили до них у полон. І лише нам двом вдалось вибратись. Та нам вдалось знищити те лігво і вбити звіра.
- Некроманти? – перепитав граф. – Це ті відступники, що мертвих оживляють.
- Так, мілорде. – Відповів Адісон. – Вже давно ходять чутки що десь в цих лісах є їхнє лігво. І якщо ці двоє говорять правду, вони зробили неоцінену послугу всьому королівству.
- Гадаю нам варто відправити туди солдатів. – Мовив граф, розглядаючи голову. – І де ж знаходиться їхнє лігво?
- В хащі лісу, в якому жив Звір, є поляна, серед якої стоїть камінь, в якому і є прохід в лігво. Відправте туди своїх солдат, вони підтвердять мої слова.
- Я обов’язково так зроблю. Та зараз я не бачу причин вам не вірити. Адісон, принеси плату найманцям. Шістсот срібняків.
- Як скажете, Мілорд.
- А для вас у мене є ще одна нагорода.
Артура зацікавили слова графа.
- І яка?
- Ви, обоє можете піти до мене у варту, одразу на посаду командира загону. Якщо ви й справді пережили зустріч з некромантами, то мені необхідні такі воїни як ви.
- Я з радістю буду служити вам, Мілорд. – Стівен став на коліно.
- А ти юначе, що скажеш? – Баллард звернувся до юнака.
- Пропозиція звісно щедра. Проте я відмовлюсь. Мені подорожі куди миліші, ніж служба.
- Ти добре подумав. Я пропоную лише один раз.
- Так. Цілком.
- Що ж, твій вибір. В будь-якому випадку оплату ти отримаєш.
В цей момент повернувся радник Адісон, з шістьма мішечками монет. Артур, не чекаючи доки йому вручать його долю, забрав з рук радника три мішечки і вже було розвернувся, щоб піти, але його зупинив Стівен.
- Ти точно не хочеш залишитись? – Запитав найманець.
- Точно. Моя подорож ще не закінчена. А тобі бажаю удачі.
- І тобі. – Посміхнувся Стівен. – Сподіваюсь наші дороги ще перетнуться.
- Колись, можливо, ми знову зустрінемось в таверні, а доки мені потрібно йти. Дорога вже чекає на мене.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Вікторія Штепура, 06-09-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65273308753967 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …