Нове керівництво в агенції було сприйнято неадекватно, адже коли в колективі з’являється нова людина, та ще й чоловік, то жіноча цікавість не має межі; відчувалося якесь пожвавлення, шушукання, будувалися всілякі футуристичні здогадки, натяки на чиюсь волохату руку, чоловіки споглядали на директора з прихованою заздрістю.
– Дівчата, що ви голови сушите здогадками, Мальвіна (так позаочі називали Світлану) полегшує собі життя, от і все, – зробила свій висновок Вероніка, – дизайнер верстки, - сама буде займатися фінансами, а йому передасть створення творчого продукту, чоловікові це більш притаманно, а ніж копирсання в дебетах і кредитах.
Після всіляких юридичних процедур, Світлана відразу перейшла в тінь, а Вадим взявся за комунікацію. Співробітникам, з першого дня, дав зрозуміти, що він не якийсь там пан Вадим Юрієвич Білоцерківський, а просто Вадим, поставивши себе на рівні з усіма. «Ми команда однодумців», – твердо і переконливо сказав він, – «деталі одного механізму, якщо якась деталь спрацювалась, а це не виключено, її ремонтують, або замінюють на іншу». «Круто загрібає», – подумала Жанна, прискіпливо вдивляючись в постать мало схожу на директора, що рухалася поміж столами.
На директора він дійсно був не схожим, а швидше невимушено копіював голлівудського, впевненого в собі продюсера, що не збирався марно витрачати кошти. Класичні джинси «Levi’s» і куртка «бомбер» підкреслювали цей вдало підібраний образ, а окуляри «Авіатор» навівали якусь утаємниченість.
«Свєтка сіла на свого коника – але курчат рахують восени», – думала Жанна.
Вадим розумів, що бути в тіні Світлани, та ще й користуватися її зв’язками і репутацією не створюючи чогось свого, нового, не прокладаючи свої тернисті шляхи до пухкеньких гаманців товаровиробників, котрі не знали як відірватися від своїх конкурентів; не створювати свій особистий спрут зв’язків серед володарів рекламного часу, означало бути звичайним нікчемою, на якого в решті-решт просто не звертали б уваги, або ще гірше – спробували б викинути на смітник, як зайву річ.
Вадим з запалом вхопився за нову для нього справу, але, десь в глибині зраненої душі, він підсвідомо відчував, що погнався не за своєю птицею щастя; та було вже пізно і боязко навіть думати про музику, агенція не стерпіла б млявого зануди; і він зробив ставку на Пітера (колишнього барабанщика їх гурту), свого давнішнього товариша, який за цей час став босом на радіо «Штучка». Вадим і дотепер міцно тримав у пам’яті усіх членів екіпажу «Сталевих крил»: Серж, бас-гітарист – заякорився у Штатах, буцімто весь в шоколаді; Манюній, соліст, веселить публіку по кабаках; клавішник – музикальний гігант Гарик, їх керівник, створивши студію звукозапису, з жадобою накинувся загрібати гроші на створенні всіляких реміксів та кліпів, виносячи попсу на вершину музикального олімпу.
Коли «Сталеві крила» вислизнули із їх рук, вони, як сліпі кошенята, розповзлися хто куди, залишившись в пам’яті фанатів все тим же забійним гуртом молодих ловеласів.
Вадим довго вагався подзвонити Пітеру (це його музичний псевдонім), а так, пожиттю, він був Петром Сіроштаном. Хлопець приїхав до Києва з Полтавщини шукати свою удачу, не маючи навіть уявлення про музичний світ, особливо про його потаємну сторону – вади і пристрасті, але з таким фанатичним бажанням грати рок-музику, що Гарик, прослухавши його викрутаси Музики Турецьких Барабанів, сказав: «Сьогодні, о восьмій вечора, на репетицію».
Гудок довго шукав Пітера. Нарешті десь там почувся знайомий голос:
– Радіо «Штучка» на зв’язку.
Це було так не очікувано, що Вадиму заклинило язик.
– У вас є замовлення на радіо? то дзвоніть у відділ зв’язку з громадськістю, – завченою фразою відповів мобільний, чітким впевненим голосом Пітера.
– Я… Вадим, той, що був Янком у «Сталевих крилах» – пам’ятаєш?
– Ти?.. Ти звідки дзвониш?
– Я в Києві.
– В Києві? А я думав ти з Сержем в Штатах «капусту косиш».
– Марно думав. Капусту можливо косити і вдома.
– Так-так, головне щоб вона в когось виросла… Я дуже радий, що ти подзвонив… Слухай, Ян, а давай сьогодні по обіді заглянемо в «Козацьку хату», що на «Осокорках» – і шлунки побалуємо, і язикам волю дамо. Адже так давно не бачилися. Згода?
– Ти читаєш мої думки.
– Зустрінемося на тролейбусній зупинці «Осокорки», о тринадцятій.
– Добре. Взнаєш мене по оберемочку червоних троянд.
– Глузуєш негіднику! А я буду з палицею ковбаси в руці!
– До зустрічі.
– До зустрічі.
Зустрівшись, колишні члени екіпажу «Сталевих крил» надали стусанів один одному, потім обнялися, поплескуючи долонями по спинах.
Пітер-Петро, втративши зв'язок з другом після розпаду рок-гурту, довго не сидів без справи. Спершу думав якось перебитися на радіо, куди запросила його знайома, як експерта-музиканта, для підняття рейтингу передачі «Ви нам писали», та так і присох до мікрофону по сей день, ставши музикальним редактором.
– Ну, друже, замовляй, – підсунув Петро ресторанне меню до руки Вадима.
– Е ні, бачу, що ти тут не вперше, з музиками ручкаєшся, та й кухня знайома, тобі й карти в руки.
– Гаразд. По чарчині накотимо?
– Я пас.
– Це що, бойкот зеленому змію, чи є на то причина?
– Довго розповідати… Я, Пітере, своє вже випив.
Петро поставився з розумінням і алкогольна тема минула їх стіл.
Подали борщ затертий салом і пампушки змащені часниковим соком, що надавало страві не стільки вишуканого вигляду, як виклик здоровому чоловічому шлунку. Пампушки були здобними, зверху трохи засмаглими, вони ніби підморгували гостям своїми глазурованими часником голівками, і просто благали: «візьміть нас». Терпкий смак гарячої страви і тонкий запах часнику, геть витіснив з пам’яті розмову про минуле, чоловіки їли з насолодою, зрідка перекидаючись поодинокими словами похвали на адресу вмілого кухаря.
М'ясо тушковане з горохом сорту «Нут», подане в керамічних горщиках, для когось можливо було б і зайвим, але чоловіки з гідністю прийняли виклик, надавши волю рецепторам смаку. Яловичина танула в роті, а розпарений горох, здобривши м'ясо своїм неповторним ароматом благодатної східної кухні, викликав почуття справжньої насолоди.
Ситий шлунок надав змогу будувати плани на майбутнє.
– Давай, розповідай, ти чим займався весь цей час? Я всіх тримав у полі зору, а ось ти вислизнув,.. – Пітер з докорою поглядав на посивіле волосся Янка.
– Я, друже, випадково зійшов не на своїй станції, – відхилився від прямої відповіді Вадим. – Довго блукав позауманню, надивився всякого, достеменно взнав ціну чоловічого життя після нашого тріумфу. Друже, воно аж ніскілечки не коштує, воно як примара, сьогодні є, а завтра нема і всьому світу байдуже до цього, і ніхто не пригадає вже через тиждень, що воно існувало в чиїйсь душі – це нерозгадана таємниця людського буття… Французи ближче всіх підійшли до її розгадки, тому й сказали: Шерше ля фам…
Вадим змовк.
– І ти скористався цією мудрістю?
– Можна сказати й так, але в моєму випадку, це Вона знайшла мене, тому я перед тобою. Я зараз працюю в Неї директором рекламної агенції «Порціон».
– І це все? – посміхнувся Петро.
– Особисте життя, це інша справа.
– Гаразд, гаразд, про особисте ні слова. А тебе часом не цікавить рекламний час на радіо? бо ми трохи зараз в скруті, нещодавно обладнали нову студію, устаткування поновили, рекламодавці по заріз потрібні.
– Я на це дуже розраховую. Надіюсь на твою молодіжну аудиторію.
– Слухай, а це був не ваш промоушен «Мистецького Арсеналу»?
– Так, і наша доля в цьому проекті є.
– О, ви розбудили народ.
– Ну, що ти. Це нарешті вони, – Вадим підняв вказівного пальця догори, – задумали створити символічний капітал нації. Знаєш, рекламний бізнес дуже залежний від ключових рекламодавців і тут дуже важливу роль відіграють міжособистісні комунікації. Тому зв’язки, зв’язки і ще раз зв’язки – це залог успіху. Вовка ноги годують. Вадим на мить змовк, щоб пересвідчитися, як сприймає його Петро.
– Я так тебе розумію, що зв’язками з рекламодавцями і володарями рекламного часу займалася сама господарка, а зараз ці потуги передала тобі.
– В тому й справа. Її татусь велике цабе в уряді, він і вивів її на цю ниву. Мені ж зараз не перелюбки, приходиться орати цілину.
– Ти почуваєшся невпевненим?
– Так. Розумієш, цей вид бізнесу в нас доволі слабкий, ми відстаємо від наших сусідів по об’єму валового доходу в 5-8 разів, але по швидкості розвитку ми їх вже обігнали, перспективи є, та спиратись на досвід лише господарки, мало. В мене є задумка створити таку рекламу, щоб вона несла не лише інформацію про товар чи послугу, а ще й була елементом національної культури, щоб її дивилися з задоволенням, а не поспішали тиснути на «MUTE».
Офіціант подав чай. Аромат «ахмата з бергамотом» лоскотав ніздрі.
– У мене є знайомі телебоси на «плюсах», можу познайомити. Люди спритні, талановиті і жадібні до серйозних клієнтів.
– Ми в рейтингу зараз на другому місті, після беззаперечного лідера «ADB Group» – це наш основний конкурент.
Міцний, гарячий чай обпікав губи ніби підкреслюючи кінець ділової бесіди. Петро глянув на годинник.
– У мене виникла приманлива ідея, не знаю як ти її сприймеш, – Петро зоглянув на Вадима з-під густих брів, що нависали над очима, прищурився, всміхнувся.
Вадим допивав чай.
– Ну-ну. Я слухаю.
– А може нам труснути сивиною?
Вадим поперхнувся, заливши чаєм скатертину і став незграбно серветкою затирати шкоду.
– Ти про що? – нарешті він видавив із себе, хоча зрозумів Петра з полу слова.
– Та все про те ж, – натяк був зрозумілим, але прямо висловитися і йому не вистачало духу.
– Я побалакаю з Гариком, може й він буде не проти зібратися колись у нього в студії, та побринькати, просто так, для душі. Га? Я з ним в контакті.
Вадим відчув як запульсувала кров у скронях. Щемляча туга пристрасті зачепила його поранену душу. Смутні образи замелькали перед очима. Він чомусь згадав своє життя волоцюги, побачив нещасного дога Сьому біля сміттєвих баків і злу сучку Хамку з обвислим животом. Він тріпнув головою зганяючи примару.
– Ти не згоден? – розпач почувся в голосі Петра.
Розпочати першу зустріч запереченням Вадиму не хотілося – це не по діловому, і він, проти своєї волі, всміхнувся.
– А чому б і ні. Давай спробуємо.
