Прибіг до табору археологічної експедиції я близько одинадцятої. Хоч час і наближався до обіду, але я помітив, що ніхто й не збирається перериватися. Лише чув здалеку, як один хлопчак, років тринадцяти – це наш сільський відмінник – Олексій – весь час скиглив:
- Боже, як же я хочу їсти. Є ж правило таке: «Війна війною, а обід за розкладом». Тож і я кажу: «Знахідки знахідками, а обід…»
Знахідки???
Знахідки?!!
Знахідки!!!
Невже вони й справді щось знайшли?
Біжу як можна швидше. Зашпортуюся за камінець, перелітаю через окоп і падаю прямо в яму, де порпаються археологи. Мій ніс зупинився саме коло ноги Сергія Дмитровича. Той заклопотано глянув на мене, щось фиркнув й повернувся до своєї роботи.
От тепер я побачив, чому ніхто не збирався на обідню трапезу.
Просто переді мною два десятки помічників допомагали Сергію Дмитровичу відкопувати якусь знахідку. Якщо говорити конкретніше, знахідка набувала обрисів якогось приміщення.
- Бачиш, Саш, – мовив першим Сергій Дмитрович, навіть не повертаючись до мене, – правий ти був стосовно жертовника. Наскільки я розумію, те, що ми копаємо зараз – капище, що приведе нас до вівтаря.
- Клас! – вирвалося у мене. – А що це???
- Це місце, де давні слов’яни приносили жертви своїм Богам. Там часто знаходять і статуї самих Богів.
- А можна… – хотів був запитати я, але археолог перебив:
- Домовленість! Пам’ятай про неї!
- А хоч…
- А це можна!
Я зрозумів: дивитися можна, чіпати руками – зась. Так і зробив. Цілий день спостерігав за возаниною біля Сергія Дмитровича: хтось бігає з олівцем і метрівкою, хтось зі щіточками у руках, хтось з лопатами. Одним словом, творчий процес.
Обід все-таки був. Щоправда, після п’ятнадцятої години. Навіть я зголоднів.
- Йди до нас, археологе! – звернувся до мене Сергій Дмитрович. – Перекусиш маленько. Нам вистачить, ми не жадібні!
Його підтримали й хлопці, й дівчата. Вони всі такі дружні. Справжня команда! Аж задирки беруть, що у мене такої немає! Якби мені хоч би п’ятірку таких хлопчаків і дівчат, то ми б ураз вирішили б усі конфлікти у Всесвіті. А то, що я сам вчиню?!! Звичайно ж, у Комітеті з вирішення конфліктних ситуацій у Всесвіті є безліч агентів, але вони безпомічні. Лише два-три конфлікти за квартал – це, знаєте, зовсім паршиво. Тоді, коли я встигаю вирішити таку кількість конфліктів за день. Іноді, звичайно, бувають моменти, що не все вдається й затримка відбувається лише на два-три дні. А так, то я найкращий у своєму роді. Це без зайвої скромності!
Так, команда мені б не завадила.
А ще, що найцікавіше, сьогодні мій ніс побував на жертовнику. Уявляєте??? Я прочесав носом історичну знахідку. Кл-а-а-с!!!
* * *
БОГИ ДИВЛЯТЬСЯ НА МЕНЕ!
Обідали всі швидко. Перекидалися зрідка фразами. В основному це були слова захоплення тим, що нарешті докопалися до чогось важливого. Адже археологічні розкопки тут ведуться уже третій тиждень, а це лише перша знахідка.
За обідом я познайомився з Оленкою.
- Я – Олена! А тебе як звуть? – запитала вона.
- Сашко… – випалив я. Вперше за своє життя так хвилювався. А потрібно було сказати лише своє ім’я. Хотів відповісти: «Мене звати – Бонд… Джеймс Бонд!!!» А вийшло мляве: «Сашко».
- Я з Києва! У вас тут класно.
- Ага… – язик, наче чужий, відмовлявся чітко вимовляти слова. Лише щось незрозуміло белькотав. А все тому, що ця дівчина мені дуже сподобалася. Їй тринадцять років. Мені стільки ж стукне через тиждень. Тож ми ровесники.
- А ти сам звідси? – питає таким солодким голосом, як оті медові вишні. Ні… Як вареники з медовими вишнями.
- Я до бабусі приїхав. З Києва. У мене відпустка.
- Що? – здивувалася Оленка. – Яка відпустка? Ти що, працюєш?
Тьху! Ледь не проговорився. Отак всі жінки випитують важливі секретні дані. Але спецагенти мого ґатунку завжди викручуються з подібних ситуацій.
- Та, ні. Що ти… Маю на увазі – канікули. Вони як відпустка для робітника.
- А-а-а…
Я полегшено зітхнув.
Потім пролунав голос Сергія Дмитровича:
- Відкладаємо зменшені копії лопат й беремося за оригінали.
Я спочатку недотумкав, про що йде мова, але сміявся разом з усіма. Мабуть, якийсь жарт. Виявилося, ні! У перекладі на археологічну мову, наказ звучав так: «Кидайте ложки і беріться за лопати! На вас чекає історія!» Ну, щось типу цього.
Всі зірвалися. Побіг і я.
Копали до самого вечора. Без відпочинку. Сил додавало лише те, що територія розкопок все більше й більше вимальовувалася на стародавнє місце поклоніння богам.
- Дивіться, – вигукнув сільський відмінник, Олексій, – це ж якась статуя.
- І справді! – підтримала його Оленка.
Я прикипів поглядом до того, що Олексій назвав «якась статуя» і був ошелешений. Прямо мені у вічі холодно дивилася чиясь кам’яна голова.
Чую хтось шепоче мені на вухо:
- Та це ж кумир Світовида! – і це сказав мій песик Гігант. От розумник.
Я ж повторив його слова вголос, направляючи їх до вух Сергія Дмитровича, проте не розуміючи їх значення:
- Та це ж Світовид!
Помітив, як всі кинули на мене здивований погляд.
- А ти молодець! – підхвалив мене головний археолог і схвально кивнув головою. – І справді – він!
Копали ще близько трьох годин, доки не стало зовсім темно. Відкопали ще декілька кам’яних статуй – бога грому і блискавки Перуна, бога сонця Дажбога та бога вітрів Стрибога. Їхні кам’яні очі дивилися на мене. Ставало дедалі моторошніше. На лобі з’явився холодний піт. Щось було живе у цих величезних шматках каміння. І це живе мене лякало до білої млості.
* * *
ДІД ВАРНАВА У ГОЛОВНІЙ РОЛІ
Так сталося, що моя бабця запізнювалася. Хоча на неї це зовсім не схоже. Позаздрити її пунктуальності могли навіть найпедантичніші німці. Напевне щось сталося серйозне і це мене неабияк хвилювало. Ще й Сергій Дмитрович підливав до мого душевного вогнища неспокою високоякісного європейського бензину:
- Ну що там, артисте, буде сьогодні вистава? Чи ти, може, злякався? – каже він мені так, ніби насміхаючись. І вистачає йому сміливості таке питати у спецагента?!! Це ж те саме, що спитати у Джеймса Бонда, чи він бодай не втомився стріляти та підривати все навколо протягом двадцяти трьох серій…
- Що ви, Сергію Дмитровичу, – кажу я з вишуканою стриманістю англійських агентів розвідки, – моє слово – кремінь.
- Що ж, тоді запалюй! – посміхнувся головний археолог, підмигнув мені й подався до решти.
Я ж неспокійно поглядав у напрямку села, виглядаючи бабцю Муську з дідом Варнавою. Невже вони мене підведуть?
Відверто між нами кажучи – я вже почав був задумуватися над тим, щоб тихенько полишити це місце й не слухати насмішок археологічної компанії. Однак, я ж спецагент, тим паче, моя спеціалізація – вирішувати конфліктні, часом непередбачувані, ситуації. Сьогодні була саме одна з них.
Але, мабуть, я марно хвилювався, оскільки через декілька хвилин помітив, як із села польовою дорогою мчався мотоцикл. Щоправда, бачив я лише фару в далині, але прекрасно розумів, що то дід Варнава газує на своєму «Харлею» (так він називав свого важкого мотоцикла часів Другої світової війни).
Фара ставала все ближчою, ніби ангел, що спускається з небес на землю й має ось-ось здійснити мою мрію. Коли я зміг розгледіти всіх, хто їхав на мотоциклі, моя щелепа мимоволі відвисла…
Кермувала радянським чудом мото-автопрому моя бабця Муська, яка вдруге за своє життя сіла на мотоцикл. Вперше вона в’їхала у ворота свого будинку, вихваляючись перед моїм майбутнім дідом, як вона навчилася їздити на моторолері.
Позаду бабці, міцно обійнявши її, сиділа-трусилася Настя Петренко. Ні діда Варнави, ні Івана Петренка я не бачив. Все! Зірвалася моя вистава. Потрібно було просто заспівати якусь пісню, або продекламувати вірша, або ж зачитати монолог і діло в шляпі. Ні, я ж вирішив, що мені під силу організувати виставу.
Моя бабця виглядала дуже кумедно. Крім того, що злазила вона із «бойового коня» діда Варнави мало не півгодини, то ще й ледь не скинула із заднього сидіння прикипівшу бабу Настю.
На голові у бабці Муськи компактно розмістився шолом – приблизно ровесник діда Варнави, який був би гарним місцем для гнізда якогось птаха. Екстравагантний образ доповнювали елегантні окуляри «аля стрикоза». Коли бабця їх зняла, то навіть в напівмороку я помітив, що її обличчя чорне від куряви, а місце під окулярами залишилося яскраво білим.
- Де ви так довго були? – не знайшов я ліпшого питання для початку розмови.
- Трішки затрималися… - якось невпевнено мовила бабця й кивнула на мотоцикл.
- Що, - питаю, - мотоцикл зламався?
- Майже, - відповідає вона й цієї миті я чую голос діда Варнави, який завів приспів відомої пісні «Я свободєн».
Все відбувалося миттєво. З коляски спочатку виглянула голова діда Варнави з наспівом, а потім й писок Івана Петренка, котрий не потрапляв у ноти, проте намагався підтримати філософсько-романтичний настрій приятеля-пенсіонера.
Обидва вилізли з коляски й ледве трималися на ногах. Обіпершись один на одного, вони продовжували співати:
«І в дорогу далеку, ти мене на зорі проводжала…»
…«Давай, баби, давай»…
…«Ой, у вишневому садку»…
Навіть встигли згадати репертуар групи «Руки вверх», заспівавши: «Забірай мєня скорєй, увозі за сто морєй…»
Бабця Муська і так проявила чудеса витримки, однак тут зірвалася на славу:
- Та закрийся вже, романтик радикулітний. Почекай ще трохи, як пісок почне сипатися, не тільки за сто – за тисячу морів повезуть, аби поповнювати пляжні запаси.
- Мусько, - намагався скласти до купи слова дід Варнава, - ти цей… пригальмуй…а то…
- Шо? – завелася ще більше Мусія Петрівна.
- А ти не шокай командиру 115 мотострілкового батальйона Південно-Західного фронту капітану Суховію Варнаві Петровичу…
- Ого-го, як ми на пишного фазана стали схожими! – продовжувала сварку бабця. – Де ти встиг набратися саме перед виставою?
- Я… Ми… - дід Варнава обійняв Івана Петренка й додав: - Репетирували…
- Все ясно! – змахнула рукою Настя Петренко, нарешті злізши з «Харлея». Потім грізно насупилася й, схопивши свого судженого за комір, потягла до бабці Муськи.
- Зараз грим накладемо – з Іваном буде все нормально, у нього слів все-одно немає, - намагалася хоч якось «розрулити» ситуацію бабця Мусія. – А яка різниця п’яний чи тверезий чорт…
- А з цим що робити? – тицьнула пальцем на Варнаву баба Настя. – Він же не фотогігієнічний…
- В якому смислі? – насупився дід Варнава. – Я мився вчора. З гігієною у мене порядок з армії. Я – командир…
- …115 мотострілкового батальйона… - промимрила бабця Муська. – Знаємо ми цю казочку напам’ять. Настя каже, шо ти не підходиш під виступ.
- Це ж чому? Я ж репетирував…
Я взявся за голову. Гарно ж дід Варнава нарепетирував, що весь із сил вибився. Тут чую за спиною голос зі знайомою ноткою іронії:
- Оце і є ця вистава, яку ти обіцяв нам сьогодні, Сашку? – Сергій Дмитрович ніби й не зловтішався, однак вогник в очах горів. Чи-то бажав провчити мене? Нічого йому не вдасться, тому що я – спецагент, а спецагенти без бою не здаються.
- Ні, - видав я, тримаючи себе упевненіше, аніж Супермен перед Лексом Лютером. – Це лише розминка.
- Тоді ходімо до всіх, - приязно мовив Сергій Дмитрович й припросив нас до багаття, навколо якого всілися всі члени експедиції. Пристосувалися тут і ми.
Вечір обіцяв бути веселим і, що найголовніше, незабутнім.
