Сьогодні знову субота... Іноді в такий день все проходить тихо і спокійно, а іноді - дуже бурхливо...
Буває і таке, що навмисне не придумаєш... Ось як у третю суботу січня... В пам'яті відклалося все дуже яскраво...
Прокинувся я тоді від почуття голоду... Піднявся ледь-ледь - закінчився трудовий тиждень, насичений роботою... Але їсти ж бажаєш - проти наказу шлунка: «... Вкинь в мене щось, інакше прилипну до хребета!..» не підеш - спокій і відпочинок найдорожче...
Спотикаючись і, голосячи «Ну, скільки можна мене мучити?..», плентаюся до холодильника, благо, що до нього ступити три кроки...
Відкриваю дверцята і обережно заглядаю туди... Очі виявляють порожні полиці. Голова починає немилосердно боліти... У пам'яті спливає той факт, що з вечора не купив продукти - і немає чим вгамувати прохання шлунка вранці...
Всім відомо, що лінощі іноді грають злий жарт - потім доводиться все робити поспіхом, не одержуючи ні задоволення, ні відпочинку (це стосується і покупки продуктів)...
Однак інтуїція підказує, що не все втрачено - ще можна полінуватися і при цьому не ходити по магазинам... І точно, на одній з полиць бачу щось цікаве...
Ага - це "Кілька в томатному соусі"... Ціла банка... Хліб є, чай зараз поставлю, шлунок на час заспокоїться...
Потім прийшла до розуму думка: «Її треба відкривати!..». Важко зітхаю, лізу за ключем, ствлю банку на стіл у своїй мінікухні в невеликій частини кімнати (закуток з холодильника і шафи) і, намагаюся відкрити...
Ключ швидко протикає банку і тут воно, як то кажуть «УПС...»... «ВАУ...» настає значно пізніше... А поки - «УПС...».
Банка вигинається, ключ йде в бік - величезна дірка, але ні виделка, ні ложка не влазять...
Розвертаю банку і намагаюся знову її відкрити... Однак «цирк» триває... З іншого боку - все так само...
Тут я вже остаточно прокинувся, навіть трохи спітнів... Банка вже стала схожою на якийсь безформний клубок жерсті...
З горя мало не плюнув на неї, але вчасно зупинився - там же їстівне... Пішов за ножицями, і розлючено почав розрізати кришку...
Через півхвилини, я її розкрив, немов патологоанатом труп (вибачте за туфтологію). І, ні, щоб викласти вміст на тарілку, покласти туди хліб, взяти філіжанку з чаєм і спокійно сісти біля телевізора - я, як справжній холостяк, все до купи поклав на обробну дошку і поніс до телевізора...
Дошка досить широка, і іноді служила мені як піднос... Ось я і беру її з консервною банкою і хлібом, тягну до дивану, де вирішив, напівлежачи поглинати свій нехитрий сніданок...
Ось воно і саме «ВАУ...». Подія відбувається як в уповільненому кіно. Банка з'їжджає з дошки і падає на підлогу... Масло з томатним соусом, немов плювок верблюда, якого дражнили в зоопарку, вихлюпується: на мене, на штори в мінікухні і на фальшперегородку, що закриває вішалку з зимовим одягом... Не пожаліло: а ні миску для прання, ні холодильник за шторкою...
У мене відібрало мову... Я не вірив своїм очам - все розтікається рудими патьоками, а сама банка невинно лежала на підлозі з кількою, при тому, масло ще і залишалося (нагадаю, в банці 250 гр. всього вмісту!!!)...
Я завжди проти ненормативної лексики - але тут зірвався.. Якщо б мене попросили «на біс» повторити мої висловлювання - не зміг би, що спадало на думку - те і висловлював...
Сніданок був зіпсований... Довелося стягувати з себе одяг, мити миску. Витирати холодильник і фальшпанель, а також знімати штори...
У пральній кімнаті ванни були вільні і, я почав гарячковє прання... Сусідка, яка зайшла випадково подивитися на свою білизну, що сушилася в сушільні, поспішно зникла, щоб не потрапити під роздачу. Напевно я був занадто злий...
Прав три рази - нічого не допомогло - на шторах так і залишилися плями ... А на футболці пляму вивів аж через тиждень...
Коли я розповів цю історію своїм родичам - сміялися хвилин 15-20... Тільки мені було не до сміху...
Ось така була третя субота січня...
Цієї ж суботи нічого такого не відбувається... Суєти поки немає - хоча ще не вечір ... Я нормально поснідав, подивився телевізор і навіть надрукував цю невелику замальовку. Тільки на душі неспокійно...
Так, настрій у мене не дуже гарний - я прощаюся зі своєю кімнатою, якою прожив понад 5 років... Через людські заздрості і підлості я буду швидко змушений залишити її... Можливо, перейду в поки меншу, тільки питання це остаточно не вирішене...
Я не хабарник, не дебошир і не скандаліст - але справедливості в світі не бачу...
Тому у мене в житті тільки суєта. Втрата цієї житлоплощі «на пташиних правах» вплинула вже навіть на особисті відносини - зруйнувалися всі плани...
Може, це на користь мені - а може...
Напевно, ніколи мені не потрібно забувати, що життя - це випробування...
І, якщо я хочу бути лідером - то не повинен розслаблятися - доведеться ставати вище над усіма проблемами...
