Коли тебе раптом викидає з важкого, хворобливого сну, це схоже на стусан зсередини. М'язи скручуються грудками, судинами прокочується гарячий струмінь, різко вмикаються слух і нюх.
Надалі ти намагаєшся втямити, де саме зараз перебуваєш (актуальна річ, коли за останні кілька діб довелося здолати пів-країни і змінити декілька прихистків). Збагнути, чи немає поблизу чогось небезпечного. Обережно намацати нагрітий теплом твого тіла важкий шмат заліза біля стегна, що зручно вмощений у «люльці» з рушника.
І лише тоді розплющити повіки.
Ні, все гаразд. Тиша. Хіба за вікном цвірінчать і сваряться горобці. А ще чути гуркіт автомобільного двигуна, що поволі віддаляється. Мабуть, машина проїхала повз будинок, от і збудила.
Втім, смикатися сенсу немає. Якщо ТІ тебе вирахують, то не вчинятимуть автоперегони попід вікнами. Полишать автівки віддаля і підійдуть стиха.
Принаймні, намагатимуться.
Хлопці, от щиро раджу – не варто. Будь ласка. Зауважте досвід попередників і лишайтеся вдома. Так буде краще насамперед для вас. Живіть собі далі і тіштеся життям. Не треба чіпати людину, якій нема чого втрачати. Не грайтеся в полювання з тим, про кого анічогісінько не знаєте. Вже були такі, що погралися. Годі.
Ще поспати, чи шо? Ні, не вийде. Сон вже перебило.
Маленьку кімнатку з щільно запнутими фіранками огортає примарна помаранчева напівтемрява. Схоже, сонце надворі вже сідає. Від нестерпної задухи тіло рясно спливає потом, пересохле горло боляче шкрябає…
Трясця! Зрозуміло, чому шкрябає. Двері до сусідньої кімнати напіввідчинені, і звідти до помаранчевого сутінку плинуть сиві пелехи тютюнового диму. Погойдуються, згинаються, розтікаються пасмами і скручуються кільцями у стовпчику світла, що зазирає крізь шпарину між фіранкою та луткою.
Хай йому грець! Що ж оцей паскудник сидить, мов пень, і безперестанку смалить свої смердючі цигарки!
Роздратування накочує раптово і хлюпає у мозок, мов нестримна каламутна хвиля.
- Загаси цигарку, падло – ХУТКО!
Еге ж, аякже. За дверима жодного шереху, що б свідчив про бодай якийсь рух у потрібному напрямку. Хіба ще одне блакитне пасмо упливло до кімнати.
От тварюка!..
Схоже, на слова брат вже не реагує. Це недобре.
Отак би зараз устав та й затопив у писка!
Проте нехіть ворушитися. Не той фізичний стан, аби вчиняти бойовисько. З животом досі дуже недобре. Шлунок таки відбили добряче. Кілька днів було так зле, що трохи не конав. Нині вже трохи ліпше - принаймні, допоки не рухаєшся. Але напружуватися ще не варто.
- Агов, потворо! Я сказав – БІГЦЕМ загасив свою смокталку! Бо я зараз устану й увіткну її тобі до беньки! Втямив, чи шо?!!
За дверима щось грюкнуло – схоже, брат схаменувся. Важко, гучно бухикнув. Хрипко пробурчав:
- Таж хазяїн дозволив палити у хаті…
Твою ж дивізію!..
Агов, лише не горлати. Це марно.
Хоча зараз кортить саме горлати. Люто, нестримно, до зриву горлянки. Так, як брат кричав три дні тому – до того, як остаточно поринув до нестямного заціпеніння. Тепер вже не кричить. Заклякло витріщається кудись у простір, наче зомбі, без упину палить цигарки і час від часу з мудрим виглядом верзе якісь нісенітниці. Дякувати Богові, хоч під себе не сере.
Ото слушно кажуть, що інвалід – це не коли бракує рук-ніг, а коли немає мізків. Колишня важка травма голови у брата таки далася взнаки. А був же ж красень, мажор, ерудит, відмінник з червоним дипломом, фаховий фінансист. Колись трохи не об'єкт благоговіння – бо набагато старший, гарніший і освіченіший. Навіть після автотрощі і попсованої довбешки лишився розумнішим, аніж переважна більшість «пересічних громадян». Еталон, щоб його! А тепер отака халепа…
На жаль, деякі люди дуже погано витримують стрес. Навіть дивно споглядати, як розумний чолов’яга здатний під впливом стресу, розпачу і краху усіх сподівань за якісь півгодини перетворитися на причинного. Тепер ото панькайся, мов з дитиною! І невідомо, чи воно минеться.
Відвести нещасного бовдура до лікаря? У нинішній ситуації, на жаль, не можна. Бо те, що здурілий братик здатний вибовкати, може стати для них обох вироком. Таким, що навіть не дадуть легко померти. Хтозна, чи той лікар схоче зберігати «медичну таємницю». А транквілізатори без рецепту не купиш. Напувати горілкою до стану колоди? В брата пошкоджені судини мозку, алкоголь протипоказаний, аби не стало гірше. До того ж тоді треба спочатку міцненько зв'язати, а тоді вже напувати. Бо суміш горілки, пошкоджених мізків і нестями може породити будь-які додаткові мари. А братик аж ніяк не хирлявий.
Вже й так он почалися вибрики…
Ач, як же ж воно, трясця, приємно! Коли посеред ночі прокидаєшся від спалаху лампи просто у вічі, та й бачиш ствол власного пістоля, націлений тобі до лоба.
(Тобто, пістоль не власний, а запозичений у деяких не надто чемних добродіїв. За обставин, які краще б не розголошувати. Досі не викинутий, бо хтозна – може, ще знадобиться. Та то таке).
На ніч зброя була дбайливо вмощена під подушкою. Але тепер пістоль вже не там, а в грабарках нестямного братика. Класична ситуація на тему мавпи з гранатою. Тішить, що пістоль – не граната. Але й брат – не мавпа. Дурне – не дурне, а цукеркою не відволічеш.
І запізно жалітися, що ти, бісів кретин, вирубався після дози знеболювального так, що не вчув ані кроків, ані ворушіння ковдри. Все вже запізно. Бо запобіжник знятий. Вправлятися зі зброєю брат так-сяк вміє.
Чорне вічко ствола. А над ним палають нестямні, люті очиська з несамовито розширеними зіницями. Які дивляться навіть не на тебе, а кудись углиб себе. У присмерки хворобливої уяви, де ти – єдина його близька істота! – перетворюєшся на страховисько. На помилку природи, почвару, яку треба якнайскоріше знищити. Задля блага усього людства.
Отакі в нас, людоньки, веселі братерські розваги…
І підскочити й перехопити руку з пістолем не вийде. Був би здоровий – може, вийшло б. Але тепер нутрощі відбиті, м'язи живота майже не скорочуються. Не встигнеш. Ще й ліжко старе і провалене, не дає опори при поштовху.
Але жодних емоцій тієї миті не було. Аматор, чи що? Лише у кров звично хлюпнув адреналін, і хід часу різко сповільнився. Освітлення ніби потьмяніло, але предмети навкруги вималювалися чіткіше. Надто вирячені, чорні, обведені темними колами братові очиська, набряклі від сліз і тютюнового диму. Мокрі плями на щоках над чорною щетиною, що виткнулася на колись гарному і витонченому обличчі за кілька днів без гоління. Мабуть, оте лишенько ще звечора рюмсало й набиралося наснаги, аби втнути «чоловічий вчинок» – розтрощити довбешку своєму молодшенькому.
Аби розплатитися…
За що? Хтозна. В уяві причинного може міститися що завгодно.
Це було б навіть смішно. Якби не цілком реальна небезпека, що дурень таки натисне на гачка.
От халепа!
- Ти вже надумав, куди трупа подінеш?
А що ще було казати? Волати «що ти робиш?» або «не треба!» А сенс?..
Втім, це питання брата трохи спантеличило. Навіть закліпав очима, мов дитина.
Схоже – ні. Нічого такого не планував. Самісінькі емоції.
Божечку милосердний! Як же ж бридко мати справу з довбнями і аматорами!
- Слухай мене сюди. Якщо облишиш трупа тут і звалиш, господареві хати буде халепа. Якщо у садку закопаєш – теж. Занапастиш гідну людину, що нас прихистила і допомагає. Так чинити недобре.
Чорна рурка ствола нервово гойднулася.
- С-стули пельку…
- Це ти стули пельку. І слухай, якщо не розумієш. Куди б ти не встрелив – з трупа сильно тектиме кров. Потрібна велика церата. Ковдра не зарадить, лише церата. Ти дивився в коморі? Там є щось таке?
- Н-ні...
- Немає, або не дивився?
- З-замовкни…
- Ти дурень. Сам не знаєш – то слухай того, хто знає. Коли мене вб’єш, вже ніхто не підкаже. Отже, так. Коли кров тече на підлогу, вона просотується в усі шпарини. Будь-яка експертиза її визначить. Тому не забудь після цього добре помити підлогу. З якимось їдучим миючим засобом. Не просто водою. Зрозумів мене?
- Т-так...
- Тепер ще. Ми у цій хатині вже три дні. Скрізь повно відбитків пальців. Не забудь перед тим, як піти, все витерти. Геть усе, зрозумів? Столи, стільці. Вимикачі, одвірки, клямки. Посуд. Вбиральню на вулиці не забудь, ти туди теж ходив.
- Ти… ти що, мерзото… знущаєшся з мене?..
- Ні. Я пояснюю речі, на яких розуміюся набагато ліпше за тебе. А ти слухай і бери до уваги. Інакше без мене тебе дуже швидко знайдуть. А мені не байдуже, що з тобою станеться надалі. І ще. Мені не подобається, як ти тримаєш ствол. Під таким кутом стрелиш – не вб'єш. Стріляти треба або от сюди, або сюди. Під прямим кутом. І не забудь «контроль». Ззаду за праве вухо. Обіцяй мені, що не забудеш.
- Н-нащо?
- Я не хочу, аби ти мене з переляку не добив і закопав живцем.
- Ти… навіщо ти мені оце кажеш?..
- Не хочу мучитись. Годі вже з мене. А ти бодай щось зроби по-людськи.
Але тут з братових очей потоком хлюпнули сльози. Пістоль вивалився з рук і з грюкотом беркицьнувся на долівку. А оте нещасне обернулося і дременуло геть з кімнати.
Тож лишилося потроху видихнути. Підібрати пістоля, встановити на запобіжника і вмостити на місце. Вже не під голову, а під ковдру, між стіною і стегном. Аби випростана рука одразу втрапляла на руків’я. Так зручніше. Якщо виникне потреба, можна стріляти просто крізь ковдру.
Та після такої забавки вже було не до сну. Аж надто коли чуєш, як невротичне чудисько нестримно рюмсає за дверима.
А двері до кімнати, до речі, не замикаються. Ще й треба пильнувати, аби навіжене дурко не дременуло кудись галасвіта…
Отака, панове, психологія!.. Дипломовані фахівці відпочивають.
Може, й собі порюмсати, га? Аби хтось пожалів? Не дарма ж вигадали приказку: «хто везе, на тому й їдуть». Коли ти усе тягнеш на власному карку, усім допомагаєш, рятуєш і навіть не просиш нічого навзаєм – ніхто ж навіть не замислюється про те, що тобі теж може бути зле!
Але запас міцності ж не безмежний...
От господар будинку, схоже, це зрозумів. З першого погляду. Чолов’яга досвідчений, офіцер десанту, свого часу воював в Афгані. Тож коли дехто зі старих бойових друзів попросив зробити ласку і терміново десь приховати двох хлопців – так, аби не знайшли ані бандюки, ані менти – не виникло жодних зайвих питань. Добродій навіть особисто прикотив забрати їх з братом з приміської станції о п’ятій ранку, аби вони там не стовбичили на видноті.
І чолов’яга одразу втямив, що тут щось недобре. Що старший прибулець трішки несповна розуму. Не до такої міри, аби негайно пакувати до гамівної сорочки, проте якийсь закляклий і майже не реагує на довкілля. А молодший хоч і дієздатний, та наче з хреста знятий, і на ходу аж заточується.
Добродій поцікавився, що трапилося. Відповідь «бандюки побили» чолов’ягу задовольнила, принаймні, подробиць не допитувався. Але спантеличився. Бо домовлялися про те, що хлопців треба тихцем, оминувши офіційні транспортні канали, перекинути з Києва далі, до західного кордону. А тоді звести з якимось Зеником, що той їх так само нишком доправить до Польщі. Але як перетинати кордон у такому стані?
Проте чолов’яга довго шмарклі не жував. Добре мати справу зі справжніми, не паркетними вояками – в них усе чітко й визначено.
Одразу ж розпочалися запитання по суті. Мовляв, хлопці, справи ваші, схоже, кепські. Допомога потрібна? Лікар? Ні? Лише з тиждень відлежатися? Впевнений? Гаразд, є дачна хатинка в області. Без розкошів, занедбана сільська хата, проте там тихо і ніхто не доскіпається. Годиться? Добре є. З фінансами як? Маєте? Теж добре. Тоді плануйте, що вам треба. Наразі заїдемо до маркету, скупуємося. Бо їжу краще привезти з собою. Там поблизу є якась крамничка, але якщо ви переховуєтеся, то радше не світитися. Крамарі завжди мають бандюківський «дах», хіба мало хто щось бовкне. Мобіли? Е-е, салони працюють лише з десятої. Я сам пізніше можу під'їхати до салону, взяти для вас телефони і сім-картки, і надвечір підвезу. Так годиться? Чудово. Аптека? Поблизу є цілодобова, заскочимо. Хлопче, ти таки певен, що не треба до лікаря? Щось ти зле виглядаєш… Хоч покажи, що в тебе пошкоджене, може, щось підкажу. Трясця! Ото ти втрапив! Живіт аж чорний. Певно, внутрішня кровотеча, але невелика. З великою ти б уже не ходив. Я тобі сам куплю в аптеці все, що треба. А то ще пошкутильгаєш і зомлієш. Ліпше посидь у машині.
Таки є у світі добрі люди!
Лише це й досі примиряє з життям. Не дозволяє остаточно зневіритися…
Таки треба вставати. Сьогодні субота Надвечір на одному з центральних каналів виходить тижневий огляд кримінальних новин з усієї країни. Треба глянути, що там скажуть. Звісно, інформація не буде вичерпною, але бодай щось.
Вставати… Ох, хай би ‘го чорти схопили!..
З ліжка треба зводитися помалу і навкоси, аби не напружувати живіт. Так… ще трохи… Фу-у, вийшло. Коліна тремтять від кволості, і знову накочує запаморочення. Але байдуже. Не вперше. Вигоїться. Бувало й гірше.
Де там, до речі, той бовдур?
- Агов!
- Чого? – хрипко бурмоче брат і знову починає надривно бухикати.
- Зроби мені чаю. Свої пігулки від голови пив сьогодні?
- Так.
- Не забувай.
«Пігулки від голови» – тобто, фірмові німецькі ліки для стабілізації мозкового кровообігу – брат після автотрощі і травми вживав постійно. Аби запобігати нападам мігрені. Проте для лікування емоційного зрушення такі речі, на жаль, непридатні.
- Поставив чайника? Угу… Ти ниньки щось їв?
- Так…
- Що саме?
- Картоплю вранці варив… і курячі стегенця підсмажив… Ще лишилося. Може, ти, оце… теж поїси? Нагріти тобі?
- Не треба. Лише чай.
- Ти вже відколи нічого не їси… Три дні? Самий чай п’єш…
- І ще два дні не їстиму. Хай все добре вигоїться. А зелений чай дубить і дезінфікує.
- Так охлянеш…
- То й що? Дбаєш про моє здоров’я?
Брат скрушно зітхає і йде запарювати чай. Незграбно брязкає кухлем, щось впускає, стиха матюкається…
Втім, це вже цікаво. Ти ба, воно не лише сидить пнем і смалить, але й помалу господарює. Стегенця, бач, посмажив!.. Ще й турбується… Як це співвідноситься з нічними нападами люті і витребеньками з пістолем, зрозуміти важко. Проте то є приємна новина. Може, з часом мізки у хлопа виправляться? Було б незле…
- Агов, котра година? Увімкни телевізора. А тоді викинь бички і провітри хату! Надалі смолитимеш у сінях. У хаті – ні. Зрозумів?
- Так…
Брат пригнічено щулиться. Певно, після невдалого нічного замаху мучиться докорами сумління. Та й не звик, аби ним попихали. Аж надто «шмаркач». Ще напередодні все в них було навпаки. Старший – бос, молодший – трохи не служка. Прибери у хаті – звари обід – сходи до базару – чом на роботу спізнився? (бо у братовому бізнесі працювали разом).
Але нині все змінилося. Бізнесу вже нема. Нічого нема. Панування скінчилось. Якщо ти старший, то відповідай за те, що робиш. Не здатний – нема чого вдавати супермена. За пістоля ще хапається, тупий мажор! Проти бандюків треба було хапатись, а не очима кліпати. А то шо вже тепер?..
Телевізор у хатинці старий і без пульта. Хтозна, як вмикається. Добре, що брат знає. Еге ж, якраз працює потрібний канал. Навіть показує навдивовижу непогано. То котра там вже година?..
Еге, от воно! Пішла заставка. Огляд кримінальних новин...
Щось знову паморочиться у голові. Ліпше на щось опертися.
Ні, поки не цікаво. Напад на пункт обміну валют... у лісосмузі знайдено тіло дівчини… невідомий автомобіль збив велосипедиста…
«Велика пожежа сталася у приватному домоволодінні в одному з районів…»
Серце гучно вдарило знизу в горлянку, у вухах залунав придушений подзвін.
Це воно…
Так, пішла картинка…
Ох, оце так… хай би його!..
Від знайомого обійстя не залишилося нічого. Тобто, ВЗАГАЛІ нічого. На місці охайного, доглянутого будиночку зяяло чорне місиво, що нагадувало обвуглене звалище будматеріалів. Шматок призьби… скручений лист, що колись був ворітьми гаража…
«За даними слідства, причиною вибуху став витік газу…»
…так… а отам, біля воріт, зім'ята задня частина знайомої «Мазди»… шиферну огорожу рознесло на друзки, навіть поза нею валяються кавалки цегляної стіни… добре, що поруч не було інших будівель, а то сусідам теж добряче б прилетіло… а онде, схоже, стирчить чорна, обгоріла людська рука, скарлючена, мов пташина лапа… але камера прослизнула швидко, не фокусуючись…
«… кількість і особи загиблих встановлюються…»
«Кількість»... еге ж, вибух був такий, що, мабуть, навіть потрощило кістки. Спробуй у цьому звалищі тепер зібрати усі фрагменти тіл та й порахувати, скільки їх було. А збирати доведеться чимало. Вісім рил було на початку, та й пізніше скількись приїхало…
Еге ж, от ще!.. Біля того місця, де були ворота, розкарячилися дві посічені скалками машини, проте обоє не горілі. Це тих, хто навідався пізніше, коли будівля вже була замінована. І сірий джип, до речі, до біса знайомий... овва, який там номер?.. нумо, операторе, покажи... є!..
«…розглядається версія кримінальної розбірки…»
Картинка на екрані різко змінилася. Нові кадри, наступна новина… втім, то вже байдуже…
Еге ж... тепер видихнути… ще раз… ще…
«Версія кримінальної розбірки»… Та нехай розглядають.
От пазл і склався. Цілком.
Треба ще раз видихнути. Бо голос не проріжеться.
Збоку щось брязнуло. Брат... Закляк біля дверей, притулився до одвірка з паруючим кухлем у руці. Прибито витріщається на тіні, що мигтять на екрані. Схоже, забув, куди йшов.
- Постав кухля на стіл! Ти джипа бачив?
- Якого?..
Цить, не треба кричати. Спокійно.
- Ти не сліпий. Ти все бачив. Чий то був сірий джип біля воріт?
- Баркаса…
Брат не замислився ані на мить. Пробурмотів механічно, ніби уві сні.
- Впевнений?
- Я їздив із ним разом на цій тачці… з Баркасом… там ззаду ще наліпка…
- Я бачив. Так і думав. То що?
- То… Баркас що… теж?.. ОТАМ?.. Триндець… Звідки він взагалі узявся?..
Тихо, тихо. Подумки порахувати до п’яти. Брат нині не здатний швидко міркувати. Треба поблажливіше. Нема сенсу горлати й матюкатися. Воно лише перелякається.
- Що? Ще не втямив, бовдуре? Баркас тебе продав. Ти, дебіл, вважав, що він - твій компаньйон. А він тебе викинув, мов недопалка. Нічого особистого, лише бізнес. Домовився, що в тебе відберуть документи на ту ділянку під забудову, а тоді Баркас з цього матиме частку. Але НЕ З ТОБОЮ, кретине! І Баркас не став заперечувати, що нас мають прибрати. Тобто, прибрати ТЕБЕ. Мене вже так, за компанію. Аби згодом не спричиняв клопоту. Знаєш, нащо Баркас туди приїхав? Особисто упевнитися, що ти перереєстрував усі документи. І що нас із тобою вже опорядили як треба. Що ми вже не заважатимемо. Тепер втямив?
- Ти… верзеш дурню…
- Це ти верзеш дурню! Увімкни мізки! Якого дідька Баркас робив ТАМ, у ТОМУ будинку, ТОГО дня? Ти мені можеш сказати? ЩО він там забув? У свого головного конкурента?! Це останнє місце, де Баркас міг з'явитися! Якщо хотів розмовляти щодо справ – зробив би це на нейтральній території! Зустрівся б десь у місті! Але не ТАМ! Не на ТІЙ хаті! Ти це знаєш незгірш за мене! Ну?.
- Н-не… не знаю… не кричи…
- Чому я, баран, що навіть у школі не довчився, одразу ж зрозумів, чим оті твої круті оборудки закінчаться?!! А ти, довбень з червоним дипломом, сране фінансове світило, не допер?!! Якого хріна ти мене не слухав?!! Я ж тобі казав!.. А якби мене там одразу забили? Якби я не встиг вихопити того пістоля в охоронця? Що б ти там сам-один робив, га?!! Писком клацав? Рачки повзав? Прутні їм смоктав?.. Розумник, твою Бога душу!..
Брат мерзлякувато зіщулився і закляк посеред кімнати. Примружив очі, стиснув долонями скроні.
Знову прикидатиметься нещасним? От чи не потвора?!
- ЯКОГО ХРІНА! Я! ТЕБЕ! МУСИВ! ВИТЯГАТИ З ЦЬОГО ЛАЙНА?!!!
- Не кричи… в мене голова болить…
- Я тобі її розіб'ю на хрін, щоб не боліла!!! Якого біса ти ЗАРАЗ з себе клеїш незайманку?!! Стрес у тебе?!! Що?!! Тобі досі щось не подобається?!! Я тобі не подобаюся?!! Отака я почвара, так?!! Я тобі, суко, влаштую стрес!!!
- Не кричи… сусіди почують…
- Та мені по тулумбасах!!!
Тихо, тихо… Спокійніше. А й справді – сусіди. Звісно, вже вечір, навряд чи хтось порається на сусідньому городі. Проте звукоізоляція в хатинки навряд чи досконала.
Та й взагалі… що вже тепер?.. Брата не переробити й не перевиховати. Що маємо, то маємо.
Єдина розрада – судячи з новинного відео, «хвости» обрубані на совість. Від ТОГО будинку залишилося цегляне кришиво й випалена земля. Те, що не рознесло вибухом газу, вигоріло дощенту. Пізнавати трупи будуть рік. Цікаво, експерти зуміють визначити, що в хаті були розтяжки з гранат, саморобні тротилові фугаси, ще й півсотні літрів бензину? Але навіть якщо й визначать, то нема різниці. Все одно випалило все, що можна. Нехай гадають до другого пришестя, звідки там узявся бензин.
І ще чудово, що бандюки полюбляють тримати у коморах усілякі корисні вибухонебезпечні речовини. Тротил і гранати з їхнього сховку якраз придалися. Без них такого розкішного «бабаху» б не вийшло.
І Баркас там теж з'явився дуже вчасно. На таке щастя навіть не випадало сподіватися – але воно таки трапилося. Бо Баркас міг стати небезпечним свідком проти брата, а тепер не стане. Вже ніхто не стане. Зрештою вибух таки справді спишуть на розбірки між двома відомими «зубрами» рейдерства. І, можливо, їм з братом під це шумовиння вдасться вискочити. Адже хто вони такі є? Та ніхто!.. Два звичайні хлопці, які ненароком опинилися на шляху в потяга…
Раптом брат щось пробурмотів. Але від люті кров стукала у скронях так, що навіть заклало вуха. Треба перепитати.
- Що ти кажеш?..
- Ти… ти… за все це… горітимеш у пеклі…
Повітря зупинилося в легенях на половині вдиху.
Та що ж це за муйня, га?!.. Знов за рибу гроші?.. Чи цей тупий мажор взагалі нічого не втямив?..
Як бовдурові усе пояснити?. Якими словами?.. Якою мовою?..
Була б чужа людина – послав би на фіг. Навіть слів не витрачав. Але ж це ж брат. Єдиний. Подітися їм одне від одного нікуди. Попереду чорна діра невідомості, саме зараз їм треба триматися разом. Якнайміцніше. Бо врятуватися вони можуть лише вдвох. А тут таке!..
Тихо, тихо. Спокійно. Спробуй спокійніше. Так, аби воно втямило. Треба, щоб втямило.
- Ти мені про пекло кажеш? Ти що, не розумієш? Я і так у пеклі. Давно. Лише нещодавно подумав, що майже виборсався. Що в мене теж може бути нормальне життя. Але ти мене одразу ж знову запхав до цього пекла. Знову. ТИ!!! Мажор хрінів... Ти що, справді вважаєш, що я з цього тішуся? Ти це серйозно?. Що я за своє життя ще не настрілявся? Що, мені більше робити нема чого?!!!
Бісів довбень притуляється до одвірка і починає нервово тремтіти. А тоді знічено бурмоче:
- Гаразд… я розумію… вибач… я же вже казав… он, я тобі чай зробив…
- Дякую.
Брат якось незграбно сіпнувся. Обережно вмостив кухля на столі, розгублено потер скроні.
- Чуєш… я вже нічого не розумію… Якийсь туман у довбешці… Мені треба... не знаю… Але все одно… ти…
- Так, знаю. Вже сто разів чув. Що я бездушна потвора. Але я тобі скажу одне. Коли ви, розумні й чутливі жевжики, коїте дурниці, то вас здатні врятувати лише отакі бездушні потвори. Отакі, як я. Бо я нікому й ніколи не дозволю поводитися з собою, як з бидлом. Нікому й ніколи, затям! І я все одно з цього лайна вигребуся. Як завгодно. Не вперше. І витягну тебе, довбаного бевзя. Навіть якщо доведеться тягти за карк, мов цуцика. Втямив? Усе! До мене не лізь. І в хаті – не палити! Я це ненавиджу! Зрозумів?
- Так... добре…
Отвір дверей розпливається перед очима. У грудях наче стирчить шмат залізяччя. Помаранчеве світло за фіранками вже згасло. Сонце сіло. Попереду лише темрява.
Навіть у бездушних потвор, бува, вивертає душу. Просто вони цього не виказують.
Нестерпно кортить плакати. Аж горло болить від судом.
Та що вже тепер робити? Волати «я не хотів»?
Все одно ніхто не почує.
До того ж не було іншого вибору. Або ми, або нас.
Хто швидший, той і встиг. І вижив.
Хто на шо вчився…
