Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2572
Творів: 46715
Рецензій: 91100

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

ДУРНУВАТИЙ - 3 (уривок)

© Зоряна Зінь, 18-08-2019
Столиця зустріла Ганну  не сонячним днем. Моросило на вулиці  й сирий вітер раз у раз шарпав легкою одежею. Босоніжки намокли й розлізлися на нозі, й нога вилітала з них.  Сирість й болото дратували Ганну. Правда, найбільше злилася від того,що нарядилася так, ніби приїхала на море відпочивати. Кругом неї вирувало життя. Так, як поїзд прибуває вранці, то люди поспішали на роботу. Тепло вдягнені,хто з парасолею, хто у дощовику, у туфлях чи черевичках. Дівчині стало холодно й самотньо. Вона забігла до магазину й очікувала на те, що от-от перестане накрапати й вигляне сонце. Спостерігаючи за тим, що робиться на вулиці, ще більше засумнівалася чи добре вчинила, що покинула місто і свою брудну працю. Тепер вона засумнівалася у тому, що тут їй буде ліпше. Звісно, що це лише перше враження і що у неї ще все буде добре.
- Приїжджа?  -  голос ніби розбудив її із сну. – Ну, чого мовчиш? Здалеку приїхала чи як? – продовжувала допитуватися прибиральниця, витираючи пилюку з підвіконня. Вона запитливо глянула на жіночу постать, що так легко була зодягнена на сьогоднішню погоду.
- Т-так, сьогодні приїхала…
- І чого ж то ви всі претеся у столицю? Медом вам тут намазано чи що!? – сердито буркнула стара. – Всі хочуть тої столиці, а роботи нема й тут. Перестройка, будь вона неладна. Що робити будеш? Куди поткнешся? Чи приїхала за мужиком? Вискочиш за першого-ліпшого із столичною пропискою й житлом?
- По собі судите? – відрізала старій і відвернулася, бо доля правди у цих словах значна.
Поспішила на вихід,  дощ ущух і подалася Ганна у місто сіре й мокре. Звісно, що план вона собі склала ще кілька місяців тому. Піде влаштовуватися на швейну фабрику, там дають гуртожиток і зарплата досить непогана.  
Їй пощастило. Роботу дістала, гуртожиток також. У цеху, де працювала, були одні жінки. Вона виконувала одну операцію – пришивала кишені до комбінезонів. Ціла купа нарізаних  клаптів на столі і поряд із її робочим місцем у коробці . Скільки їх там тисяча чи півтори то й не рахувала. Цього  матеріалу вистачало їй на усю зміну. Звивалася добряче, аж поки котрась із дівчат не шепнула їй, щоб не так «гнала» , бо « все одно більше не заплатять, а планку піднімеш не лише собі, а й іншим».
- Приглядайся до людей, роби не гірше, але й не викаблучуйся, бо  дирекції не вгодиш, і лаврів не пожнеш, заженеш себе й нас, а копійки все одно заплатять, - повчала Люба із котрою мешкала в одній кімнаті.
Робочі будні марудні й довгі. Ще, коли працюєш у першу зміну якось легше, друга куди не йшло, а от у третю виходити, то вже повний дурдом. День спиш і відіспатися не можеш. Приходить ніч і ти знову хочеш спати. Пропрацювавши три тижні зрозуміла,що то каторжна робота працювати у три зміни. Проте , пошуки кращої роботи, не увінчалися успіхом. Ганна вирішила, що шукатиме іншу роботу, але із житлом, бо винаймати куток у столиці досить таки дорого. Правда, є вихід, знайти дешевше житло можна на околиці міста у приватному секторі. Та є питання як добиратися до роботи?
- Шукай роботу із гуртожитком, - вчила Люба, - бо працюватимеш лише на квартплату.
«Впряглася у воза, то тягни його, - говорила сама із собою, - а як його тягнути, щоб не надірватися?»
Думки змінювалися від настрою, погоди, від того виспалася чи ні.  Зрештою від такого буденного й монотонного життя можна зійти з глузду. Ганна окрім роботи та гуртожитку більше нічого не бачила. Ні-ні, ще були черги. Довгі черги за їжею. Дешевою ковбасою, маслом, молоком, сметаною. За одяг годі й говорити. Коли ще плаття, спідниці та блузочки можна було пошити у гуртожитку, то із взувачкою було складніше. Вітчизняне взуття розлазилося й відклеювалося досить таки часто. Не про таке життя мріяла Ганна, не про таке. Та душу гріло, що не у їх згиблому селі проживає, не по полях тратить свою молодість, вітри не обпікають її тіла, руки не репаються од лопати чи грабель. Сухо й тепло як на роботі, так у гуртожитку. Проте почувалася як заведена лялька, котра виконує чиюсь забаганку. Економила на усьому, як і решта дівчат. Правда, ті, котрі час від часу їздили додому, до тата й мами привозили домашні харчі, подарунки і її душа наповнювалася якимось щемом та смутком. Їй так хотілося додому хоч на день-другий. Та згадувалися мамині слова і їх прощання й бажання зникало. Душа її замикалася на кілька замків,кам’яніла. З дівчатами не сходилася близько, не утаємничувала їх у своє життя, не розкривала їм болю своєї надщербленої душі. Чи згадувала про народжених дітей? Ні, ніколи. Чи боліла її душенька коли  за них? Ніскілечки. А що!? Хіба коли хто її любив? Чи хто згадує за неї?! Мстилася світу ? Ні, вона просто жила сьогоднішнім днем. Ні на кого не жалілася, ні на кого не скаржилася, нікому не бажала зла й на добро була скупа…  
« Ду-уурни-иий , дурну—ууувати-иий, взє-ииевси дурнува-ааату-уу
Посіда-ааали ко-ооло ха-аати – підпали-ииили ха-ааату
Посіда-ааали ко-ооло ха-аати – підпали-ииили ха-ааату»…
Пісня вивільнилася й огорнула стару та пониклу до землі хатину. Оповила смутком й розпукою,полізла вгору по старій стрісі, що блимала до світу прекрасного новими латками снопів соломи. Заглядала у вікно до хати, де на ліжку , оперта на подушки, сиділа стара скоцюрблена постать. Тремтлива рука заправляла пасма сивого волосся під стареньку зіжмакану хустку. Метнулася по  обличчю, по очах, зітхнула голосно, на всю хату. На стільчику обіч ліжка надибала рука склянку з водою. Жінка поволеньки, щоб не розхюпати по постелі піднесла до губ, маленький ковточок, щоб запити таблетку, потім знову лише вмочила уста й відставила назад. Відкинулася на подушки й завмерла, так, ніби слухала чи хто йде, то біль відходив. Вона слухала як тихо біль покидає її тіло.  «Якби хто знав як то болить», - прошепотіли вуста й  з-під повік викотилася сльоза. Ганна втерла її старечою шкарубкою рукою. Життя… Воно таке несподіване…
Пролетіло два роки, як вона працювала на фабриці, а змін особливих у житті не відбулося. Дівчата вискакували заміж одна за одною. У їх кімнаті із п’ятьох залишилася лише вона. На місце тих, хто вийшов заміж і залишив гуртожиток прибули новенькі. Почувалася досить поважною навпроти тих дівчисьок, котрі після восьмирічки закінчили училища, отримали дипломи й подалися у світ шукати своє щастя. А щастя їх, мабуть, не таким уявлялося.
- Тризмінне у нас щастя, дівчатонька, тризмінне,- сміялася із них і з себе, а молодим дівулькам було із того смішно, а згодом розуміли, що сміялися самі із себе.
Ганна, придивившись до устрою на фабриці та гуртожитку, прилаштувалася комірницею у гуртожитку й отримала кімнаточку. Зовсім маленьку, але свою. Дрібненька кімнатка із вбудованими шафами. По обидва боки дверей. Ліжко, тумбочка, стіл і це все, що могло вміститися у новому помешканні. У сусідній кімнаті проживала вахтерша баба Маша із чоловіком Анатолієм, Толиком . Обоє пенсіонери. Він військовий, котрий помикався по усіх гарнізонах Далекого Сходу, а вона колишня медсестра.  Після відставки залишилися без житла. Подалися у світ із двома чемоданами. У столиці вдалося прилаштуватися спочатку чоловікові, на фабрику охоронцем, а тоді він знайшов місце своїй дружині. Без дітей, родини. Такі ж як Ганна. Різниця лише у віці. Жили непогано. Ганна вперше у житті відчула внутрішній спокій. Житло є, то нічого,що ванна й туалет на трьох і кухня на дві сім’ї. Вона вперше за останні роки почала мріяти про затишок, будувати плани й побачила світ іншим. Тітка Маша дбала за свою молоду сусідку, часом «підкидала» нові рецепти, утаємничувала її у кулінарні секрети, навчила вибирати м’ясо на базарі, молоко, сир, сметану. Ганна вперше у своєму житті побувала із сусідкою в театрі. Спочатку не могла відвести очей від сцени, а в антракті розглядала людей у театрі. Так. Так, саме людей. Їх одяг, поведінку, манеру спілкуватися, зачіски у жінок. Ні-ні, вона ж не була така «забита» до нестями й недоглянута , просто ці жінки були іншими, ніж тих, яких вона щодень бачила на фабриці й у гуртожитку, на вулиці чи магазинах. Знітилася, коли оглянула себе у дзеркалі. І одяг модний, блискуча блузка, спідниця кльош, черевички лаковані, сумочка…Нафарбовані вії, губи, рум’яна, але все це якесь недоречне, убоге.  
- Сьогодні прем’єра і весь богемний світ тут, - промовила тітка Маша. – Ми по різних боках барикад. Це еліта, а ми з тобою, Аню, робітничий клас…
« Хммм! Бо-г-гге-мааа…» - подумала Ганна й окинула поглядом фоє по котрому метушилися люди. Такі ж як і вона й тітка Маша,такі ж як і на фабриці , але інші не з такого тіста як усі. Чим, чим вони кращі за усіх решта? Впевнені, елегантні, поважні. Вели розмови невимушено, ділилися враженнями гри акторів, порівнювали з якимось іншими артистами, режисерами.
- Не вірю, що вони інші аніж ми, - сказала вголос,- не вірю.
- Ти чого,- схопила її за лікоть сусідка, - Ань, ти чого?
- Ні-ні, нічого, то так мені прийшлося на думку. Я про виставу . Не може так жити людина, не може.
- Звісно, що ні, то уява режисера й самого актора
Цей вечір змінив погляди на життя. Не зовсім, але Ганна стала приглядатися до світу, що навколо неї. Мало вирватися із глухого села, мати свій куток, вдосталь грошей. З її голови ніяк не хотіли стиратися картинки отого богемного життя. Що не так? Чого вона не розуміє? Не могла ніяк второпати, що люди готові вистоювати черги й шукати та переплачувати за квитки на спектаклі. Це ж не чобітки югославські купити, не кожушок угорський чи сумочку закордонну, зрештою не ікру чорну чи червону, а чи балик. Це шматочок паперу на виставу, котра закінчиться за півтори-дві години  і все… пшик. Нема товару, нема грошей, і ти залишаєшся при своїх інтересах. Диваки! Та ті диваки її таки не давали спокою. Коли профорг приносила квитки дівчатам на спектаклі брала й собі, а часом і тітці Маші, щоб була компанія. Правда, театри були простіші. Не такі ошатні, а часом вистави проходили у будинках культури (БК). І публіка, звісно, була зовсім іншою. Саме серед такої публіки Аня почувалася вільніше, власне  тут вона була «елітою». Смішно, але так. З презирством спостерігала за людьми. В антракті бігли у буфет за канапками й кавою, купляли кавалери шоколадні цукерки, а потім підсовували своїм подружками, а ті під час вистави смакували й шурхотіли обгортками. Кумедно було спостерігати за жіноцтвом, котре витягувало із шаф найяскравіший одяг, напахчувалося так, ніби приймали душ із парфум ( не найкращого ґатунку) яким несло аж на балкон й губилося під стелею. Хто натягував на себе усе золото яке мав, а то й позичав у подружок. Химерні зачіски налаковані та високі. Анька була уже навчена спостеріганнями й начиталася статей із модних журналів. Тут вона таки виділялася серед того робочого люду. Ні-ні, вона не насміхалася із простих трудяг, вона така ж як і всі решта. Проста звичайна працівниця. У неї просто інший смак, не такий як у решта.
На одній із таких чергових вилазок у світ, її світ, вона помітила на собі зацікавлений погляд не дуже молодого чоловіка. Час від часу кидав погляд на неї.
- Ганусю, - прошепотіла  стара сусідка, - на тебе один чоловік заглядається.
- Ай, що ви таке кажете, - відмахнулася від товаришки Ганна.
- Не кажи такого, бо я ці погляди помітила ще минулого разу. То наш працівник, він на фабриці уже років два працює. В адміністрації. Ким не знаю, але дізнаюся, - по- змовницьки підморгнула своїй молодій товаришці.
Ганна лише усміхнулася. Вона розхвилювалася не на жарт. Оті метелики, які так довго спали на споді душі раптом стали розправляти свої крильця. Лоскотали її душу й мрії несміливо народжувалися у голові. Їй захотілося того блаженства, котре зазнала ще у юні роки й котре спало на споді душі, зранене, занедбане й безпомічне. Їй лише тридцять. Не стара. Але й не молоденька. Жінки її віку спрацьовані й недоглянуті, бо родинні обов’язки передусім. Вийшла заміж, нема чого справляти обновки, вимальовуватися, робити зачіски, бо ще хто не так чого подумає. Життя… А вона лише тепер задумалася за своє особисте,потаємне…
  


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Штепура, 19-08-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 18-08-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Янко, 18-08-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ІванТимофіїв, 18-08-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71572089195251 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …