Мама не дозволяє ходити на гарай, каже, що мене можуть з’їсти вовки. Але я чула, як дід жалівся сусідові, що у гайку старі дерева повирубували, і тепер на гараї не те, що вовка, їжака не зустрінеш. Що таке гарай? Це низенька гора, пагорб. Коли йти вуличкою від нашого двору, і пройти ще п’ять дворів, тоді миловарню, то за городами вже й гарай. Я більше вірю діду, бо якщо б там були вовки, то ніхто б туди по козарі та червоноголовці не ходив.
Я щойно другий клас скінчила, але за рік вимахала ого як, малявкою не виглядаю. Он і Лінка, яка вже в четвертому, мене на гарай давно кличе, вони туди з подружками засмагати ходять. Якби не мамин ремінець, давно б з ними пішла. Хоча коли мама на роботі, то ремінець не такий вже й страшний
– Ти куди? – Бодька висуває носа з кімнати
– До магазину, – кидаю, заступаючи рюкзак.
– А рюкзак чого ховаєш?
– Який рюкзак?
– Брешеш, ти не в магазин, а на гарай з дівчатами зібралася. Я мамі скажу.
– Цить, мовчи, на тобі, – тицяю молодшому братику почату пачку «Орбіту».
– Фотки покажеш?
– Які такі фотки? Не збираюся там фоткатися. Ми засмагати і по гриби.
– А Вітька казав, що бачив, як Лілька і Нуська там зажди фоткаються. Спочатку губи помадою навацькають а потім фоткаються.
***
Лілька в солом’яному капелюсі. Нуська тягне торбинку з капою. Лінка припасла канапки і пляшку з компотом. Чимчикуємо гусачком городами. Сонце вже височенько. Пригріває Золотить голівки соняхів і вінички кукурудзи. Бджоли гудуть, коники стрекочуть, пташки щебечуть. Краса.
– Добридень дядику Степане, – кричить Нуська і махає рукою дядечку, що порається біля грядки з помідорами.
– Здоров, сороки, на гарай загорати? – махає у відповідь дядько Степан.
Лілька ловить ґав і перечепившись за камінь, падає на стежку. Нуська лелить на неї. Лінка регоче, а подруги, обтріпуючись від пилюки, огризаються.
«Треба було патичками запастися, як я, то б носами не запороли», – з гордістю опираюся на обтесаний кишеньковим ножичком ліщиновий дрючок. Знадобиться, щоб гриби в траві вишукувати. Дівчата казали, якщо маю, обов’язково палку захопити, от і взяла. Нехай не думають, якщо я вперше без дорослих на гараї, то не знаю, що й до чого.
Стелимо капу під молодими сосонками на дрібній муравці, розкладаємо речі. Вішаю рюкзак на колючу галузку, палицю кидаю поруч. Лілька знімає капелюх і витягає з торбинки коробочку з тінями, дзеркальце і флакончик з тушшю. Нуська дістає з кишені сукенки помади.
– Мамині? – Лілька діловито відкриває, кожну, оглядає і нюхає.
– Сеструхи. Поїхала на змагання, не засіче.
Лінка бере дзеркальце і починає малюватися помадою, потім тінями і тушшю. Дзеркальце і косметика мандрують з рук в руки і врешті доходять до мене. Думала засмагати і по гриби, а тут такий поворот. Бодька був правий.
Хвильку вагаюся, фарбуватися не хочеться, особливо на спеці, але щоб не зганьбитися, підфарбовую вії і роблю кілька мазків помадою.
– Давайте фотік, – командує Лілька. Дівчата по черзі знимкують одна одну і по двоє.
– Тепер з палкою, – глипає на мене Лілька. – Взяла? То чого стоїш, тягни сюди.
Не розумію, навіщо фоткати дрючок, але йду по нього. Приношу, простягаю.
– Що це? – не розуміє Лілька.
– Палка, – відказую. – Самі питали, чи маю. От я і взяла.
– Палка? Оце?! – Лілька дивиться на мене, як на мокрицю.
Лінка починає хіхікати, Нуська приєднується.
– Дуринда! – кричить Лілька, – Я казала про селфі-палку. Як ми тепер разом сфоткаємся? Га?!
За кару бігаю, фоткаю подруг. Від сорому й досади ледь не плачу. Але тут мені в голову стріляє геніальна думка. Відмотую скотч, яким склеїна тріснута пряжка на лямці рюкзака, і кріплю ним камеру до свого «грибного» дрючка. Чим не палка селфі?
– Скотча мало. ВІдвалиться, – каже Лінка
– Витримає, – заперечує Нуська.
– Та ставайте вже, – бере нетерплячка Лільку.
Вмощуємось гуртиком, настроюю автоспуск, витягую руку з палкою вперед, раз, два, три…
Білозубі усмішки завмирають. В той момент Лінка не втримує свою «ластівку» і спирається на Нуську, Нуська падає на мене, моя рука стрясається і камера здираючи скотч і клацаючи на льоту і здираючи скотч, валиться вниз у траву.
– Чорт! – волає Лілька, і кидається до камери.
***
В домі тиша. Муха б’ється до віконної шибки. Але я не кидаюся проганяти. Через самовільний похід на гарай мене покарано. Добре, хоч камера не пошкодилася. А то було б. Сиджу за столом, вдаю, що читаю.
– Ну як, обміркувала свій вчинок? – мама заходить у кімнату, відслоняє фіранку, відчиняє вікно і проганяє муху.
– Угу.
– Добре, «угу», йде вже, але щоб більше так не робила.
Камінь спадає з душі, цілую маму в щоку, розмазуючи по ній свої сльози.
– А що фотографії? Вдалися? Будеш мати, покажи, – кидаю навздогін мама.
Жену до комп’ютера, залажу в фейсбук, відкриваю месенджер. Є!
– Чоткі дівчонки, – чую за спиною Бодьків голос. Братик зазирає з-за моєї спини і давиться сміхом.
Клікаю останню світлину, де ми всі разом. Мамочко! Півколом розмиті риси, а Лілька ще й з вибалушеними очима і кумедно відкритим ротом. Регочу разом з братом. От тобі і палка селфі .
– Що там у вас таке смішне? – підходить мама і зацікавлено втуплюється в екран.
