Скажу вам правду, археологічні розкопки – це просто вищий пілотаж. Пам’ятаю, дивився колись фільм про археологів, уявляєте, вони можуть працювати і вдень при температурі повітря в 40 градусів вище нуля, і вночі, коли навіть не видно, що копаєш… Хоча, стосовно останнього, я, можливо, й переборщив, але нам, спецагентам, можна.
Бабця мені розповіла, що коло села ведуться розкопки якогось древнього поселення, чи що… Одним словом, історія. А там, де історія, там таємниці, а де таємниці – там пригоди, а де пригоди – там я – Сашко Підітриногу. Тому все було вирішено одразу – я стану археологом. Ну, в сенсі, на місяць-другий. Хоча, хто зна, може й на все життя.
Бабця Муська давно мені торочила, що ще мій прадід був визначним археологом, однак його імені я в історичних підручниках не вбачав. Проте бабця уточнила, що був він відомим серед так званих «чорних археологів» – себто, серед тих, хто не має офіційного дозволу на проведення досліджень. Але твердила, що в мені тече кров археолога.
Побачимо, чия в мені кров.
Потрапив на розкопки я вже наступного дня після приїзду. О-г-г-о, яка тут сила-силенна людей. Один… Два, три, чотири… Десять, одинадцять, дванадцять… Двадцять три, двадцять чотири.
Двадцять чотири археологи. Хоча, ні. Археолог тут один, його видно за верству. Він знаходиться в центрі викопаної ями, бігає з лінійкою, щось вимірює, водночас замальовуючи все на папері. Це чоловік років тридцяти. Я його знаю – це наш вчитель історії. Сергій Дмитрович прибув до нашого села два роки тому. З того часу почав займатися археологічними дослідженнями й ось бачите, щось таки знайшов. Гадаю, стосовно поселення, то бабця перегнула палку, але якийсь побитий горщик зі сріблом знайдуть.
- Добридень, Сергію Дмитровичу! – вітаюся я з місцевим археологом.
- Здоров був, Саш! – посміхнувся той. Він мене майже й не знає, а так відкрито розмовляє. Ще й ім’я моє пам’ятає.
- А що це ви тут копаєте? – цікавлюся я, водночас зиркаючи навсібіч, аби розгледіти всіх членів археологічної експедиції.
Бачу, Сергій Дмитрович посміхнувся й полишив свою біганину.
- А ти нікому не промовишся??? – питає мене. Мене!!! Агента Комітету з вирішення конфліктних ситуацій у Всесвіті. Та я – могила. Жодного звуку не вилетить із мого рота! Мій язик ніколи не ворухнеться, якщо на кону життя. Що ж, розумію, що пафосно, але правда.
- Обіцяю! – твердо кажу, аби скласти враження серйозної людини.
- Та от, Сашко, знайшли ми динозавра й хочемо відкопати! – мовив історик-археолог й посміхнувся. Бачу, що дівчата із експедиції теж почали реготати. Вирішили потішитися з мене. Нічого не вийде!
- Сергію Дмитровичу, а можна мені з Вами покопати? – чемно питаю я.
- Кого, динозаврів? – жартує археолог.
- Ні! Слов’янське поселення. Наскільки я розумію, саме на цьому місці повинен бути жертовник. Чи не так???
Археолог став серйозним. Поставив я його на місце. Проте, якщо сказати відверто, всю цю інформацію мені протороторив мій Гігант. Я ж казав, що це чотиринога енциклопедія знань. Додам, що він має ще й унікальний зір. Його очі бачать крізь стіни й землю.
- Звідки ти знаєш про це? – здивувався Сергій Дмитрович.
- Я знаю про археологію все! – гордовито мовив я, задерши носа. Надалі запитав: – То візьмете до себе???
- Якщо виконаєш одне доручення.
- Все, що завгодно…
* * *
ГОТУЄМОСЯ ДО АРХЕОЛОГІЧНОГО КАРНАВАЛУ
- Тільки не це! – горланить на все село бабця Муська. – Ні в якому разі!
- Ну, баб! – ледь не хникаю я.
Мені допомагає наш сусід – дід Варнава. Його баба Катря поїхала на три тижні в санаторій, то він у бабці Муськи ошивається мало не щодня й мало не цілий день.
- Та чого ти! – кричить він. – Хіба тобі важко побути Бабою Ягою? Ти ж на неї і так схожа.
- Що??? – бачу, очі бабці налилися кров’ю. Зараз буде битва титанів.
- Ну, я не в тому значенні, – виправдовується дід. – Я маю на увазі – образно, так сказать.
- Образно? Та ти… Ти сам, як той Чахлик Невмирущий. – Ображена бабця – це гірше атомної бомби. Якщо вона злиться, від неї можна почути вишукану народну лайку, щоправда, сьогодні якось минулося. Поки що…
Вирішую втрутитися у цей конфлікт перш, ніж все дійде до бійки.
- А от і з’явилася нова роль. У нашому концерті візьме участь і дід Варнава.
- Не буду! – насупився дід й відійшов у сторону.
- І я не буду! – насупилася бабця й повернулася в іншу сторону. Я ж стояв між цими двома й думав, що робити далі.
- Ну ви, як діти малі! – не витримав уже я. – Баб Мусь, твій внук просить про допомогу, а ти… Я ж так хочу стати археологом. Ти ж сама казала, що в мені тече кров археологічна… А якщо завтра ми не поставимо виставу на День археолога… – Думаю, ви зрозуміли, що я тисну на жалість.
– А ти, діду. Я ж тобі минулого року картоплю викопати допоміг. І на рибалку весь час бігав з тобою. А як мовчав, що ти трішечки випивав на рибалці, га? Баба Катря до цих пір нічого не знає…
- Так же ж… Ти ж з мене три кілограми цукерок збрив за це, – виправдовується дід. І справді, давав цукерки, але це так давно було.
- То ти, значить, від своєї Катрі секрети маєш??? – оживилася бабця.
Точно, ці старі, як малі діти.
- Гаразд. Вмовив! – змахнув рукою дід.
Я прикипів поглядом до бабці.
- Та не дивися так на мене. Я згодна, згодна я…
На тому й зійшлися.
Думаю, всі зрозуміли, що за доручення дав мені Сергій Дмитрович?!! Поставити на День археолога виставу на історичну тематику… А так, як ведуться розкопки саме слов’янського поселення, вирішив зіграти сценку зі слов’янської міфології.
* * *
РЮКЗАК З НЕЗВИЧАЙНИМИ РЕЧАМИ
15 серпня настало швидко. Я навіть не встиг заснути. Річ у тім, що всю ніч ми репетирували нашу виставу. Бабця весь час забувала слова, дід Варнава весь час скиглив. Я ж, як справжній герой, тримався з усіх сил. Не лягали спати, доки все не було готово.
Домовилися, що зранку підготуємо костюми. Хоча з цим проблем не було. Бабця Муська грала Бабу Ягу. Для цієї ролі в неї було все – і харизма, і одежина. Діду Варнаві його племінник пообіцяв принести костюм кістлявого Чахлика Невмирущого. Щодо мене, то я грав БОГА БОГІВ, тобто молоде сонце у міфології давніх слов’ян. Вирішили, що нічого особливого мені не потрібно, лише золотисту накидку. Така була у бабці.
За сценарієм потрібні були ще Коляда і чорт. Дід Варнава привів своїх сусідів – Івана та Настю Петренків. Ті, без проблем, погодилися.
Прокинувся я близько десятої. Спати не міг – так хвилювався за виставу. Адже на кону – право входити до археологічної експедиції. Сергій Дмитрович сказав, якщо все пройде добре, то візьме до себе одразу ж. Тому потрібно зібрати рюкзак.
Наскільки знаюся в цих справах, збирати потрібно всі найбільш потрібні речі. Тому я взяв зубну пасту, котру привіз із планети КАРІЄС. Вона заліковувала будь-які ранки в яснах. Зуби просто сяяли на сонці – як у справжнього кіношного героя. Наступним був суперклей. Питаєте, нащо він мені??? Пояснюю! Дістав я його у вимірі ЦЕРБЕРС, в якому весь час йшли війни. І от жителі цього виміру користуються такими клеями, аби скріплювати відірвані руки, ноги, голови тощо. Такий клей мав здатність зрощувати відірвані кінцівки з тулубом. Візьму, про всяк випадок. Згодиться! Далі – каплі для очей. Пам’ятаю, захворів колись мій батько. Весь час сльозилися очі, почервоніли всі, ледь не згнили, уявляєте. То ж я капнув йому такими ліками і все. Очі, мов нові. А привіз я їх з однієї планети, якої і назви вже не пам’ятаю, знаю лишень, що там мешканці можуть бачити з одного краю планети в інший. Отак ось.
А ще кинув до рюкзака пістолет-ключ, що водночас стріляє і відмикає всі двері (конфіскував колись у одного крадія), гумку-передавач, жуючи яку зв’язувався зі своїм шефом – Миколою, складну мітлу, якою прилетів сюди, сандалії-крила, які привіз із країни МІФІВ. Оскільки ми будемо ночувати на свіжому повітрі, потрібно взяти ліки від простуди. Це не завадить. Начебто, все. Хоча… Ні. Накидав я ще безліч непотрібних речей, які називати не варто, лише відніматиму ваш час. Домовимося так: якщо якась із не названих речей знадобиться, обов’язково розповім, де дістав.
Останнім елементом мого гардеробу був мій песик Гігант. Його я помістив у малесеньку кишеньку, залишивши її трішки відкритою, аби моя чотиринога енциклопедія, не доведи Господь, не задихнулася.
