Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47064
Рецензій: 91463

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

САМА – САМІСІНЬКА…

© Зоряна Зінь, 01-08-2019


Валерія прокинулася. Сонце ще не сполохало птаства, світла смужка над обрієм не вигулькнула й не оголосила, що розпочався новий день. Ця звичка ,, прокидатися ще до сходу сонця, вироблена роками ніяк не могла покинути її. Хоча минули роки ( навіть пару десятиліть), а прокидалася вдосвіта так, ніби поспішала на роботу. Ота робота часом ставала зовсім немилою їй. Їздила за тридцять кілометрів за місто, щоб сіяти вічне й мудре. «Ох-ох, мудре…- зітхнула й стала вибиратися із свого ліжка. – Де то тому мудрому взятися, коли боялася його вголос казати…». Жінка навпомацки пройшла у кухню й клацнула вмикачем. Невеличка кухонька була затишною. Скромне кухонне начиння сяяло чистотою. На підвіконні прокидалися од сну її квіти. Вони тішили її око, вабили своєю красою. З ними вона щораз розмовляла, починала свій день. Запарювала каву, сідала поряд на табуреті й мимоволі розказувала свої болі й жалі. А кому більше довіритися? Нема нікого поряд з нею. Самотня одинока стара й нікому непотрібна. Вона примружила око, так, ніби побачила щось чи когось у далині й застигла…
Сполошилася за мить, що ж там можна зогледіти? Стіна висотного будинку навпроти заступила їй горизонт , ще кілька літ тому виднілося поле із високими тополями на обрії. А там птаство оживало щоранку. Летіло гайвороння до міста на лови. «На роботу птаство летить, як людина, щоб поживитися й додому вернути, до гнізда свого, до родини…» - думала не раз так споглядаючи оті ранкові пейзажі. Коли вийшла на пенсію, то з часом думки ті заглибилися. Вона також птахою багато літ покидала своє гніздечко і вдосвіта пересікала усе місто, поспішаючи на автостанцію, а звідтам на роботу. У переповненому старенькому ЛАЗі смерділо маслом, бензином, картоплею із погребу, а часом застояним молоком, котре пролилося і викисало у калюжі під сидінням. Тридцять літ із хвостиком мандрувала туди й назад. Часом, правда, залишалася на ніч, бо автобус не вийшов у рейс або по нараді було вже досить таки пізно. Не любила таких моментів, бо чулася геть нікому непотрібною. Кругом вирувало життя. Діти бігли до череди за коровою. Матері готували вечерю. Часом із сусідського подвір’я, що поруч із гуртожитком чулося п’яне белькотіння, котре заглушував верескливий жіночий голос : « А бодай би тебе шляк трафив!!! П’янь ти така, вимучив мене вже така чортова з-з-зараза!» Дивувалася обом. Любилися ж колись. Дав Бог так, що одружилися, діток у світ привели й зненавиділи одне одного? Не знають глупі, що щастя поряд. Не самі у цьому світі… І їй ставало ще сумніше, бо їх із чоловіком роз’єднало життя…
Коли скасували гуртожитки для дітей, бо стали їх щоденно звозити у школу, то зовсім відмовилася ночувати не вдома. Гадала навіть купити собі якусь невеличку стареньку машинку, бодай «Запорожця» аби лише добиратися додому. Усміхнулася, згадавши оту мрію – «»Запорожця»! Химера яка! Вона і ця машинка! Якою б кумедною була сама ця ситуація, коли б ВОНА всідалася за кермо отого, що зветься автомобілем… Усмішка осяяла обличчя Валерії. Поріділі кучері, вифарбувані у каштановий колір, затремтіли, ха-ха-ха-а-ааа! Вона, дама із великими претензіями щодо себе та навколишнього світу, у цьому пуделочку, що носить горду назву «Запорожець»!!! Світ би перевернувся й остання курка б у селі померла від сміху ха-ха-хааа! Сьогоднішній спогад таки зробив свою справу, розвеселив її. Настрій - річ непередбачувана.
Навкруги стало світліше. Сонце виглянуло з-за отої бетонної висотки, що сірою стеллою бовваніла перед її вікнами. Її фіалочки , герань розпростали пелюстки, підставили їх під теплі промені й запахнили на радощах маленьку кухоньку. Тепер вона остаточно прокинулася, прийшла до тями. За вікном оживало місто. Посунули тролейбуси, загурчали авто. Птахи защебетали веселіше. Молодь заспішила у справах. Хто на роботу, хто на навчання. Валерія ж вирушила на закупи. Сьогодні п’ятниця й уже багато літ вона у цей день робить закупи на базарчику, що за три зупинки від дому. І у дощ, і у спеку, тобто за будь-яких умов, вона ходить туди лише пішки. «То мій тренажерний зал. Підтюпцем уже не вдається , але ж усе таки рухаюся, а рух – то життя! Ох-ххх! - зітхає на порозі свого помешкання. – Філософ доморощений. .. Давай, рухай своїми кістками й гляди, щоб не розсипалася бува»… Сама із собою сперечається. Бере у руки стару парасолю, вона й служить і за костура, і за накриття при несподіваному дощі. Радше найчастіше використовує як палицю. Соромно ж самій собі зізнатися, що часом потребує чиєїсь допомоги. Ось вийде із під’їзду, посидить на лавчині й поволі подасться до базару. По дорозі отак разів із три – чотири перепочине. Має свій маршрут, через сусідні подвір’я, а там лавок досить є. Найгірше дорогу переходити. То нічого, що смужки білі на асфальті вималювали, але кого вони лякають? Часом стоїть кілька хвилин, щоб отой бевзь за кермом котрийсь зупинився й дав змогу перейти вулицю. Вона ж за молодими не поспіє. А ті, що за кермом ,поспішають і не можуть зрозуміти, що вони з часом доженуть її роки… Молодість… ах молодість…
Хіба ж то у молоді роки думається про старість? Тільки тоді, коли стаєш неспроможною починаєш розуміти , що ти ,як зачахла гілка вишні. Ще ніби то й живеш і листочок зеленіє, навіть квіточка може заквітнути, але… але… Ноги вже не слухаються, пам'ять тратиться часом, очі туман оповива і спогади частіше виринають із закапелків пам’яті. Виринають, витягують на світ Божий по тоненькій цівочці саме її життя. А може то життя тікає тією цівочкою від неї, покидає старе змучене болями, знищене тривогами тіло? Може…Були б діти, онуки, діждала б правнуків, а так сама, сама- самісінька у світі.
Кругом люди, сусіди, знайомі та одинока…
Стріпнула рукою поділ плаща й почимчикувала за звичним маршрутом. Ставна колись постать бралася у маленьку грудочку. Помережана борозенками рука міцно тримала парасолю, тепер вона її опора. Охайний капелюшок вкривав дрібні кучерики й злегка прикривав зморшки обличчя. Ховала очі під його крісами( полями) і від сонця , і від недобрих очей. Часом тапляються такі, що ненавидять старість, бо вона їх, напевне , лякає. Глупі, не старості потрібно боятися, не старості. Від злості їх ховає свої очі.
Поволі чимчикує завченим маршрутом. Он там, біля п’ятого, мабуть, заквітла матіола. Її пахощі ще не встигла розігнати міська суєта. Боженьку!!! Який ти добрий! Той п’янкий запах її найулюбленіший. Він такий ніжно-трепетний, як її спогади. То з Станіславом вони просиджували допізна на лавці у невеличкому квітничку. Мріяли про щасливе життя, про родину, про власний будиночок на околиці міста й про те, що у них попід вікнами ростимуть найкращі квіти. З ранньої весни й до найпізнішої осені квіти тішитимуть око… не судилося. Війна забрала їх мрії. Не війна, а люди. Він не міг погодитися із політикою отого великого й братнього народу. « Я єстем поляком! Моя Ойтчизна – Польска!» Кликав її за собою… Кликав. Благав. Нагадував, що вони шлюбовані перед Богом та людьми чоловік і жінка… А вона…вона затялася. Молоде. Дурне. А гонору,гонору того, де ж набралося. Та не одним лиш гонором керувалася. У неї теж своя Батьківщина і мама, і мала сестра, а батька забрали у сороковому…
Старенька зупинилася на мить. Важко зітхнула. Тремтяча рука міцно стиснула парасолю. « Потрібно сісти,- подумала. - Але ж то до лави ще кілька метрів. Пересунули чи що?» У голові запаморочилося й вона налякалася. А що як упаде й не зможе піднятися? І потрібно ж до того базару пертися? Хіба недостатньо їй магазину поряд? Зрештою, можна й сусідів попросити про допомогу. Але ні! Що то за клята натура! Ото ж Господь нагородив! Сердилася на саму себе. Ось добереться до лавчини, перепочине й назад додому почимчикує.
Посивілими очима обвела навкруг. Світ такий прекрасний. Барви квітника вабили людське око, тішили й милували світ. Зітхнула голосно. А що там голосити й жалітися. Хто те почує? Сама собі болю завдає. Душу тривожить. Серцю не накажеш. Затріпотіло, як пташка. Готове тіло покинути. А що тіло без серця та душі? « Ніц воно, те тіло, без душі не вартує! Ніц! Ні шеляга. Ні крейцера, навіть ламаного гроша,» - зітхнула ще раз, міцно стиснула руків’я парасольки й подалася за звичним маршрутом. «Треба жити, раз Господь так дає!»

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 02-08-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Штепура, 02-08-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій , 02-08-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71600413322449 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …