Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46831
Рецензій: 91226

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Черв'як (2 ч.)

© Руслан Герасімов, 31-07-2019
     Ніщо не вічне, але, навпаки, все швидкоплинне й неухильно минуще. Минув без сліду й достопам'ятний день нещасливої риболовлі. Радісно окрилений Ростислав Іванович, проте ж, все ніяк не міг второпати, чому в Андрія Вільгельмовича виловлених карасів виявилося двоє проти його двадцяти трьох, а молоденьких коропців (вагою - грам із триста) та й зовсім жодного. Але на початках Андрій Вільгельмович залишився вельми задоволений цим днем, його перебігом, уловом і лише мрійливо зітхав за ймовірно майбутніми експедиціями (що безумовно викриває в ньому натуру природженого, справжнього рибалки) та за спеціально вирощеними для цих експедицій зрілими, п'ятисантиметровими екземплярами черв'яків-красенів.
     Однак для вирощування цих красенів була необхідна одна обов'язкова умова - була необхідна нехай маленька, незначна, але все ж деяка ділянка землі; причому відшукати цю нехай занедбану, пустельну та нікому непотрібну ділянку треба було саме в містечку, де щасливо проживав наш сантехнік, і навіть по можливості чим ближче до його оселі. Дачна ділянка не підходила з однієї простої, але дуже важливої причини - не з'являючись на дачі по п'ять-шість днів, Андрій Вільгельмович справедливо та й небезпідставно вважав, що за відсутністю щоденно пильного батьківського контролю, його черв'яки можуть бути піддані акту безсовісного насильства, а саме - акту вилучення будь-яким першим, що випадково підвернувся, безмежно охочим до риболовлі та чужого добра, дачником.


     Провівши на дачі довгу, безсонно жахливу ніч (у невідступних і нав'язливих мріях своїх про черв'яків, риболовлю, віроломно мінливу та гірку юдоль, недостатність слюсарського доходу, вбогість слюсарського ж інструменту, зламану ніжку кухонного табурета, гладких карасів та гігантських коропів, Ростислава Івановича, з вражаючою його удачливістю в мистецтві риболовлі та спокусливій спритності красномовного вмовляння), вже на наступний ранок, невиспаний і розбитий, Андрій Вільгельмович сідав у переповнену маршрутку. Ця вщент пошарпана маршрутка щодня, у визначено обумовлений час, курсувала між дачним селищем і невеликим курортним містечком, де проживав наш сердешний фін.


     Маршрутка з потертими, засидженими сидіннями невизначеного кольору була переповнена від'їжджаючими після вихідних дачниками. Було задушно, сильно пахло кропом, свіжими огірками, квітами, землею... та ще, непереборно нав'язливо й недобре, чимось знайомо нудотним і млосно солодким, чимось таким, що безжально каламутило зомлілий розум і викликало непередаваний ефект огидно невідбутної відрази. Андрію Вільгельмовичу здався напрочуд знайомим цей запах, проте він не міг зараз же, зненацька й раптом пригадати, де саме чув його ще зовсім недавно...


     Заплативши за проїзд, Андрій Вільгельмович, щоб знайти незайняте місце, почав обережно просуватися вглиб салону. Цю мимовільну обережність пересування заздалегідь передбачала неабияка кількість ніг, сумок і пакетів всіх розмірів і кольорів, виставлених у проході. До того ж, несподівано для себе, Андрій Вільгельмович побачив п'ять або шість погребальних вінків, яких також було притулено серед цього великого розмаїття накладеного скарбу.
     Щоб тепер не зачепити суперечливо делікатних почуттів вельми благочестивого читача, ми не будемо уточнювати з безпардонно упередженою наполегливістю, навіщо, куди та, головне, для кого було підготовлено цих сумних предметів прощально обрядового призначення. Скорбота, у всякому разі, має право на таїнство недомовки й повагу замовчування.


     Нарешті приблизно посередині салону наш фін примітив ще одне незайняте місце. Мирно примостившись на потерто зношеному сидінні, Андрій Вільгельмович мимоволі почав оглядатися. На подив, серед від'їжджаючих дачників були все незнайомі йому люди, і тому з деяким очікуванням допитливості наш герой почав вдивлятися в обличчя навколишніх, шукаючи, можливо, люб’язність приязні та деякого призову до добросусідського спілкування в випадково короткочасних своїх попутниках. Але обличчя людей, що сиділи в маршрутці, не висловлювали нічого крім суворої байдужості та холоду неприступної погорди, буцімто наш сантехнік зайшов із якої-небудь потреби в бухгалтерію й, тихо присівши край стільця, боязко очікував, коли хто-небудь із поважних небожителів тої самої бухгалтерії зверне на нього хоч якусь крихту найменшої уваги та й зволить видати необхідну йому, Андрію Вільгельмовичу, дріб'язково незначну довідку або підтвердну записку.
     Такий настрій сусідньої публіки дещо збентежив і навіть більше - спантеличив розгубленого сантехніка. Втім, холод неприступності Андрій Вільгельмович охоче й цілком вибачливо відніс на рахунок трагічності драматичного моменту та занадто глибоких переживань дачників із поховальними вінками. Абсолютно заспокоєний цією своєю винахідливою догадливістю Андрій Вільгельмович зацікавлено поглянув на сусіда біля вікна.


     Це був доволі огрядний, поставний чолов’яга давно не юнацьких років та приємно пристойної, відповідної цим літам зовнішності. Підкреслену пристойність його видатної зовнішності вигідно акцентував бездоганно підігнаний під форми дорідної статури (й тому здавалося дещо мішкуватий) костюм несподівано землистого відтінку. Однак навіть і сама ця мішкуватість костюма виглядала цілком солідно та презентабельно доречно. На шиї статечного пана красувалася, незважаючи навіть на нещастя пануючої в салоні виснажливої задухи, красувалася ідеально зав'язана краватка бездоганно строгого чорного кольору.


     Величаві риси дещо закругленого обличчя здалися вочевидь знайомими... але відразу, зненацька, наш фін не міг уже й пригадати, де саме раніше мав приємність спостерігати цю неспішну рівність гордовито значущого погляду та неприступно мовчазне представництво самовпевнено амбіційної постави...
     Сусід же його в цей час, сповнений пихатої важливості та пафосно піднесеної урочистості, тримав в руках планшетник... Планшет відзначався матовим лиском досить великого екрану; навушники від нього, обвисаючи тонкими шнурочками чорних дротиків, зручним і компактним чином розміщувалися в акуратних вухах середнього розміру...


     Андрій Вільгельмович хотів було зав'язати дуже безпардонно й недоречно бесіду з єдиною метою, - показати, що й він розуміється в планшетах, що й у нього є цілком навіть дуже пристойний планшет, що за нього в магазині треба було б викласти стільки-то, але йому, завдячуючи прозорливій передбачливості, вдалося через знайомих купити в Інтернеті набагато дешевше вживаний варіант, що цей уживаний варіант ніяк не гірше, а навіть може бути й багато краще, якщо б ви тільки купили в магазині новісінький, коштовний оригінал... але в чергове глянувши на пихливу багатозначність поважного обличчя, сантехнік зовсім засоромився саме навіть нарочитої можливості безпардонно нав'язливого свого вчинку та й розважив за краще делікатно промовчати...


     Поважний добродій біля вікна, не звертаючи жодної уваги на боязкого свого сусіда, переглядав якесь відео. Значущий вираз зацікавленої серйозності й незаперечної зосередженості на його обличчі час від часу красномовним і несподіваним чином змінювався легкою посмішкою приємно захопленої згоди та благочестиво піднесеного задоволення...
     Автор змушений з належною пристойністю простодушного щиросердя зізнатися, що відео не носило загальноприйнятого характеру привабливої цікавості, скоріше навпаки - це було неперевершено епохальне, недосяжно найважливіше з цілого ряду необхідно найважливіших (себто непотрібно бездарне й безнадійно нудне), відео виступу правителя тієї країни, де мали честь проживати й Андрій Вільгельмович, й Ростислав Іванович, й поважний великоможний пан у мішкуватім костюмі несподівано землистого відтінку.


     Втім, нам абсолютно байдуже, якого саме правителя й навіть більше - правителя якої саме країни з задоволенням блаженно найщирішого пієтету слухав у переповненій маршрутці означений пан. Всі властителі рівні, тож Андрій Вільгельмович небезпідставно вважав навіть, що всі вони суть одне й те ж саме, суть одне лице, суть одна людина, або ж, якщо вже бути дуже невимогливим у благодушно поступливих своїх припущеннях - найближча, кровна рідня (як-то, наприклад, рідні, або ж на крайній, припустимо, винятково дивовижний випадок - двоюрідні брати). І тому, чи з'являлося це лице в образі карликової лисавої гниди з жалюгідним убожеством брехливо грайливих оченят, в подобі козирного франта з апофеозом настовбурченого чуба та пісенною дичиною солов'їного звучання, або ж просто в значенні пафосно зарозумілого актора, пишномовного декламатора піднесено нікчемної брехні - наш фін із однаковою байдужістю дивився на ці втілення, твердо знаючи наперед, що це те ж саме, здавна знайоме, нічим не примітне, нудне та артистично споганене обличчя.


     Відвернувшись, Андрій Вільгельмович із щирим інтересом почав знову розглядати дачників із вінками - але ті як і раніше перебували в суворій неприступності гордовито похмурого свого умонастрою...
     Щось, однак, заважало Андрію Вільгельмовичу, - щось тривожне та невідступно нав'язливе...


     Втім треба зауважити, що, як і раніше, не дивлячись навіть на рух і відкриті віконця, було нестерпно душно та огидно пахло... раптово Андрій Вільгельмович, на превеликий свій подив, абсолютно несподівано та очевидно зрозумів нарешті, чим саме, настільки препаскудно мерзенним, настільки непристойно бридким та запаморочливо відразним, смерділо в салоні маршрутки, - млосно солодкий, нудотливий запах землі та черв'ячного житла, ще недавно за настільки сумних обставин чутий на рибалці, мутив зомлілий розум і готовий був, здається, у вельми конфузній конвульсії вивернути саме єство... Дещо здивований і навіть вражений цією обставиною Андрій Вільгельмович обернувся до сусіда, аби по добросердності простакуватої своєї душі поділитися випадковим відкриттям...


     На щоці респектабельно високоповажного пана виднілася свіжа подряпина, походження якої цілком резонно можна було б віднести до невдачливої поспішності ранкового гоління...
     Щось несподівано знайоме та незбагненно десь бачене раніше знов начебто здалося, невиразно привиділося Андрію Вільгельмовичу в гладко закруглених рисах... черв'ячного обличчя...


     Черв'ячного?.. черв'ячного ??.. Чи не помилився автор, за інерцією багатослівно проворного письменництва вписавши нерозсудливою рукою своєю це випадкове слівце?
     Саме черв'ячного! мій недовірливо скрупульозний читачу, ти, що завзято вишукуєш між рядків безхитрісного оповідання витіюваті натяки майстерно закамуфльованого глузду. Та й годі! Неперевершено сумлінному авторові цієї безсумнівно правдивої історії притаманна виняткова прямота квітчасто словникового звороту та невигадлива простота дослівно літерального переказу. Ти не помилився, швидкими очима промайнувши над цим слівцем - саме черв'ячного!


     Перед приголомшеним сантехніком, абсолютно вільно та невимушено споглядаючи відео значущо доленосного виступу, в піднесені (у нахабстві!) зарозуміло самовпевненого достоїнства (тобто неприступно велично та урочисто, ніби геть не розуміючи неосяжної, зневажливо блюзнірської скверни недавнього свого протиправно злочинного проступку) сидів учорашній його черв'як! Добре розвинений (шести сантиметрів із гаком!) представник сановито черв'ячної раси, немов із навмисним викликом зухвалого свавілля, сидів поруч! Той самий, мерзенно нікчемний, підлий хробак!..
     Розгублений Андрій Вільгельмович не міг вимовити й півслова... поспішний здогад обпік його уяву, але так і застряг нерозв'язною очевидністю впертого парадоксу...


     Як черв'як? Чому черв'як? Яка дурничка - черв'як! Чому не миша, не жаба або ж, наприклад, припустімо навіть не слимак? Навіщо обов'язково та неодмінно черв'як? Припустімо навіть, що всякий хоч трішечки поважаючий себе черв'як має право на величні риси гладко закругленого обличчя, припустимо навіть, що можна було б погодитися з цією його неспішною рівністю самовпевнено значущого погляду та неприступно мовчазне представництво гордовито амбіційної постави, припустімо навіть, що ніхто та й не ставить під сумнівний докір, під сумнівний докір - щастя цього черв'яка мати бездоганно підігнаний костюм несподівано землистого відтінку, припустімо, що й туго зав'язана на багряній шиї краватка також не викликає серйозних заперечень - але планшет?!..


     Для чого та й звідки навіть у сучасного, велично вифранченого черв'яка в руках опинилася ця делікатно несподівана та вишукана річ? Та й взагалі, навіщо відео саме надзвичайно значущого, офіційного виступу першої особи держави переглядав хробак? Боюся вже вимовити, чи не збирався він глумливим чином підточити самі... самі основи?


     Андрій Вільгельмович із страхом знов глянув на планшет - в екстазі пафосного запалу, витіювато ясно, дохідливо та невибагливо доступно з матового дзеркала екрану красномовно промовляв... промовляв президент-черв'як!
     Він також був одягнений у елегантно підігнаний костюм, на шиї красувалася елегантно зав'язана краватка, говорив доладно розсудливо та й неперевершено дохідливо та ясно (здебільшого за речі безглузді й очевидно зрозумілі), але замість лиця... відверто та виразно... наполегливо та глумливо... проступало розгодоване рило самовдоволено здичавілого черв'яка!..
     Нещасно переляканий наш Андрій Вільгельмович до самого кінця моторошної цієї подорожі не смів не тільки що зі страхом поглянути на раптом зміненого сусіда та жахливий планшет у його руках, але навіть і ворухнутися на потерто зношеному своєму сидінні. Втупившись зніяковілим поглядом у ближній похоронний вінок, він, здається, намагався прочитати на примхливо згорнутій траурній стрічці традиційний вимисел прощально слізливої відозви... Думки, феєрично непослідовні, нескладні думки, мимовільним роєм кружляли в його бідній голові... а втім, автор залишає помірковано здогадливому читачеві самому, на власне зрозумілий розсуд скласти уявлення за рід і порядок думок нашого героя.


     Також не беруся докучати тобі, о мій розважливо премудрий читачу, довгим переказом того, що саме пережив Андрій Вільгельмович після приїзду. Кілька днів потому вразливий фін був, як то говориться, ніби сам не свій. Черв'яки, сановито слизькі, всюдисущі черв'яки маячили йому усюди - у шафі, за холодильником, під ліжком і навіть... - в дзеркалі, в запиленій старизні дзеркального відображення Андрій Вільгельмович боявся побачити раптом (зненацька й виразно) нахабну зарозумілість смішливо презирливої черв'ячної пики.
     Але минав час, ні в шафі, ні за холодильником, ні під злегка похиленим на бік, нещасно скрипливим ліжком не виявлялося навіть найменшого натяку на самовдоволено знахабнілу живність неспішно повзучих, жирних і лінивих хробаків-сибаритів. Дзеркальне відображення також у свою чергу заспокоювало - на Андрія Вільгельмовича дивився в занепокоєнні допитливої серйозності все той же знайомий лик скромно невиразної та прикро застарілої сантехнічної парсуни.


     Цілком заспокоєний і підбадьорений цими обставинами Андрій Вільгельмович тим охочіше запевнив себе, що те, що сталося в маршрутці, йому здалося, що поважний пан біля вікна був всього лише поважним паном вельми шанованої й дуже, дуже, дуже строго значущої зовнішності (але ніяк не більше того), що відео з правителем тієї країни, де мали честь проживати й Андрій Вільгельмович, й Ростислав Іванович, й той же благословенно високоповажний пан у мішкуватому костюмі невизначено землистого відтінку, - надзвичайно значуще, значущо найважливіше з цілого ряду необхідно найважливіших, знаменно визначних і безперечно епохальних відеооповідань саме з правителем і за правителя, але жодним чином не за негідно пасквільного, нікчемного та самовіддано крикливого черв'яка.
     Увірившись у благословенній мудрості несподівано рятівного свого міркування, Андрій Вільгельмович ніби ожив, ніби воскрес; з веселим ентузіазмом (у тихому задоволенні вочевидь очікуваного результату), як би ненароком, він підглядав у старій запиленості дзеркального відображення незмінно переможний погляд пречудово й здавна знайомої йому фізіономії. Тоді Андрій Вільгельмович цмакав язиком, хитро мружив очі, хмикав і, надзвичайно задоволений собою, вирушав геть... проте ненадовго, але саме з тим, щоб щонайбільше за півгодини абсолютно випадковим чином знов не з'явитися перед тим же привітно виправдувальним і рятувальним своїм дзеркалом.


     Все вляглося та заспокоїлось, все само собою вгамувалось і притишилось. Андрій Вільгельмович знову став цілком діяльним, сповненим радісних надій сантехніком із захоплюючою та зачаровано райдужною перспективою планів на майбутнє. Сам Андрій Вільгельмович підсміхався над недавніми своїми страхами, тепер йому здавалися надзвичайно дивовижною нісенітницею та дурістю - і пан біля вікна, і траурні вінки, і той самий навіть президент з його квітчастою нудьгою завчено самовпевнених і докладно беззмістовних промов.


     Однак і то - оговтавшись від незбагненно дивовижної халепи, Андрій Вільгельмович повернувся до нав'язливої ідеї рибальського дозвілля та вирощування для того добірно вертких і пружних красенів-хробаків. Нетерпляче полохлива його натура прагнула дії, піднесено натхненне серце немов птах, що вирвався з пут і бажає забути ще недавні свої страхітливі жахи, жадало дієвого докладання зусиль, думки плуталися в хвилююче пристрасному передчутті щастя та свята, царини, що широко відкривалися перед невгамовним внутрішнім поглядом...
    А втім, саме за царину, вірніше, матеріалістично чуване її втіленні, Андрій Вільгельмович почав піклуватися насамперед. На пустищі, за будинком, в якому мав честь проживати наш герой, він любовно поклав око на невелику, цілком прийнятну йому ділянку покинутої та ні до чого не придатної землі. З давніх-давен сюди скидали будівельне сміття та інше-друге непотрібне паскудство та мотлох, тому, здається, ніхто б не міг і подумати пред'являти на цю малість хоч трохи значущо слушні претензії володіння.


     Андрію Вільгельмовичу тільки того й було потрібно. Кинувшись по всіх необхідних до того інстанціях, невгамовний сантехнік досить у короткий термін отримав офіційний листок, в якому сухою мовою офіційної ж постанови йшлося, що він, Андрій Вільгельмович, усім на втіху може невідкладно та відкрито зайнятися нарешті господарською діяльністю на великодушно наділеному непотребі покинутого пустирища. На бланку значилося кілька підписів (короткі були розмашно широкі, довгі ж, навпаки, тяглися нерозбірливою в'яззю нескінченно зменшуваного письма). Крім того, тут же красувалися відтиски кількох необхідних печаток (круглих і квадратних, прямокутних і овальних, з прямими та зрізаними кутами, чорного, червоного, блідо-бузкового та навіть непривабливо зеленого кольору чорнила). Для додання остаточно завершеної сили та законності, документові необхідні були ще остання печатка й підпис начальника землеустрою, такого собі пана Вірина. Цілком впевнений в успіху нехитрого свого задуму з початком п'ятничного ранку Андрій Вільгельмович відправився на прийом...


     В приємно роздумливому передчутті майбутньої чергової відпустки (майбутня відпустка повинна була початися з понеділка) пан Вірин піднявся на другий поверх муніципальної ради. Співробітники, які попадалися йому на шляху, намагаючись виказати безумовну приязнь особистої симпатії, простодушно нав’язливим чином зображували привітність на добрих, чистих, безхитрісних своїх обличчях і, вітаючись, поспішали засвідчити свої обов'язково щиросердні любов, повагу та захоплення подяки. Між тих же люб’язно усміхнених співробітників він, цей начальник землекористування, по надмірній категоричності свого уїдливо формалістичного, непримиренно авторитарного характеру, за очі, вельми дошкульно та справедливо іменувався "скорботним гемороєм", але знаючи болісно самолюбний характер начальника, але прискіпливо підозрілу його натуру, але його схильність до злопам'яті дрібно мстивої образи, кожен намагався виявити при спілкуванні з ним як тільки можна собі уявити більш шанобливі та благородно послужливі манери поводження.


     Всеволод Володимирович, так кликали начальника землеустрою, зайшов до приймальні свого кабінету. Секретарка його, Софія Павлівна, сувора, гордовито монументальна жінка з незмінно суворим, давно узвичаєним поглядом на оточуючу її дійсність, з настільки ж давно та строго закам'янілим виразом обличчя та й незмінною архаїкою коконоподібного високого начосу на голові зустріла його, як личить секретарці її років і положення - шанобливо урочисто й показово спокійно одночасно.


     Хоча взагалі, потрібно зізнатися, Всеволод Володимирович невідомо з якої причини побоювався своєї немолодої вже секретарки. Острах цей, мабуть, походив із того, що безумовно віддана його секретарка за багато років свого безумовно вірнопідданого секретарства відмінно та й надійно довідалася та засвоїла до підло дріб'язкової подробиці усі таємниці свого поважного патрона.


     На офісному стільці в кутку, скромно очікуючи урочної години високої аудієнції, розташувався єдиний відвідувач, невдачливий наш Андрій Вільгельмович. Звичайно, він міг би віддати свої папірці секретарці, але, знаючи що начальник із землеустрою з понеділка йде у відпустку, Андрій Вільгельмович не зовсім небезпідставно побоювався затягування справи як раз на термін (а скоріше може навіть і більше) відпусткової відсутності необхідного йому підписанта.
     Коли в приймальні з'явився поважний чолов’яга доволі огрядної статури та презентабельно пристойного, гордовито представницького зовнішнього вигляду, він, Андрій Вільгельмович, одразу здогадався, що той статечний пан власне й належить до начальницького статусу очікуваного їм чиновника - по наочному розгляду пристойно розгодованої, приємно округлої конституції черевця та попереку, по облесливо задобреному вигляду та й ласкавій зустрічі неприступно суворої до того секретарки, по апломбу самовпевненої буденності отого, тільки-но прибулого пана. Однак детально його обличчя Андрій Вільгельмович розглянути не встиг.
     Невідомо від чого зніяковілий сантехнік трохи підвівся зі стільця та дещо сторопілим голосом промимрив щось на кшталт вітання. Втім, начальник із землеустрою, не звертаючи найменшої, хоч скільки-небудь значущо визначної уваги, мовчки пройшов повз та й геть... прямо в двері свого просторо мебльованого кабінету.
     Щось, однак... Ні, здалося... Та й потім, не можна ж, насправді...


     Сувора секретарка, урочисто приготувавши чай, негайно увійшла слідом. Софія Павлівна пречудово знала, що Всеволоду Володимировичу необхідно до чаю покласти саме два куснички цукру, з огляду на його природну схильність до деякої огрядності туго розгодованого попереку, але кожного разу, коли подавався чай, на блюдечко поруч вона викладала ще декілька кусників рафінаду для того, щоб начальник із землеустрою міг крадькома, ховаючись від строгих очей немилосердно суворої своєї секретарки, докласти собі ще кусничок-два.
     Всеволод Володимирович до нестями любив надмірно посолоджений чай. У той самий час, в присутності Софії Павлівни, він неначе соромився кинути до чашки злощасного цукру понад норму.


     Всеволод Володимирович тайкома поклав собі ще кілька кусників, повільно перемішав чай маленькою, до неймовірності зручною ложечкою з заокругленим держаком та й із задоволенням заплющеного присьорбування ковтнув гарячої солодкості.
- Нехай увійде, - трохи подумавши, сухо, з деяким акцентом офіціозного капризу вимовив нарешті Всеволод Володимирович, продовжуючи дрібними ковтками смакувати понад міру посолодженим напоєм.


     Йому хотілося як тільки можливо швидше позбутися цього надокучливого відвідувача, котрий вперто не розумів, що сьогодні п'ятниця, що п'ятниця в чиновника (тим більше чиновницького начальника) має якесь неписане, святе право на бездіяльно відпочинкове задоволення, що з понеділка в нього, Всеволода Володимировича, починається довгоочікувана відпустка, що просто непристойно та й геть зухвало ні світ ні зоря муляти очі своїм терпляче настирливим очікуванням, що будь-яка справа (навіть найдрібніша, сама мізерна крапка, яку прописано начальницькою рукою) має першочергово найважливішу та беззастережно найпершу необхідність до важко роздумливого, довготермінового розгляду...
     Все єство розсудливо неквапливого чиновника волало проти... проти... проти цього відвідувача, його дріб'язкової справи, його нікчемного документа в два аркуші, поцяткованого вже різноманітною безліччю печаток і підписів, проти п'ятниці, що починається настільки невдало та загрожує нещасливо перерости в невідомо яку ще п'ятницю, з невідомо яким ще випробуванням, безглуздою біганиною та занепокоєнням.


     Крім того, Всеволод Володимирович цінував і любив виключно багатоскладову заплутаність документа, якого подавали до розгляду. Саме це заплутане нюансування розрізнено багатоскладового та казуїстичного формулювання, обширно багатосторінкової термінології, незбагненно систематизованого хаосу та перекручено витлумаченого факту, давало йому змогу вільно, на власний розсуд поводитися зі справою. Дозволяло, підкреслюючи його, Всеволода Володимировича, безумовну авторитетність, незамінну важливість і персоніфіковану значимість, повертати справу в будь-яке, часом делікатне та несподіване положення. Тут же були хіба два аркуші, ймовірно, елементарно нехитромудрого та простого документа (Всеволод Володимирович із трьох метрів міг оцінити з точністю до одиниці кількість листів у стосі будь-якої товщини). Тому-то з деякою часткою досадливо дратівливого невдоволення, сухо та нарочито офіційно, Всеволод Володимирович і сказав (Бог його знає, щоб таке вже воно могло й обіцяти): "Нехай увійде".


     ...Андрій Вільгельмович з'явився в дверях кабінету. Взагалі, кабінет начальника землеустрою не уявляв із себе щось самобутньо видатне та хитромудро незвичайне, - це був звичайно мебльований кабінет пересічно начальницького чиновника, у будь-якому разі це був кабінет, який не виділявся з нескінченного ряду подібних за рангом і статусом кабінетів муніципальної ради. Посеред нього тягнувся неперевершено довгий, світло лакований стіл для нарад, стіл же начальника землеустрою, приєднуючись у кінці, утворював велетенську дерев'яну конструкцію, що нагадувала велику літеру Т. Збоку, біля стіни, вишикувався пафосний ряд зімкнених шаф, блискучих дзеркальним оздобленням добре продуманої зручності та комфорту. За спиною чиновника в рамковому заціпенінні скромного фотошопа вельми доречно та делікатно розташувалося ласкаво милосердне зображення президента. Президент був лагідний і милий, обличчя його богомільно м'яко та приємно посміхалося зображенням здорової чистоти в міру рум'яних і вгодованих щік...


     ... Але що це?.. Ви бачите?.. Дайте протру очі, дайте негайно протру очі... - все те ж!.. Але чи можливо?.. Невже, справді?.. І як знайти пояснення ?.. Ні, я рішуче відмовляюся вірити... Що ж Андрій Вільгельмович?.. він, вочевидь, бачить те ж саме!


     Перед приголомшеним сантехніком, абсолютно вільно розташувавшись на звично начальницькому кріслі, сповнений пихатої важливості й офіціозно піднесеної серйозності, сидів... сидів вже пречудово нам знайомий черв'як! Так, так! той самий, шестисантиметровий, розвинений представник гордовито черв'ячного роду в суворій неприступності начальницької своєї особи сидів просто перед Андрієм Вільгельмовичем!.. І навіть… на гладко закругленому його обличчі вказівним тавром виднівся ще слід недавньої подряпини. Але, що дивно, це гладко закруглене обличчя зі слідами пріснопам'ятної, ще не зовсім загоєної подряпини, неквапливо сьорбаючи понадміру посолоджений чай, не звертало на з'явлення в дверях Андрія Вільгельмовича хоч скільки-небудь зацікавленої уваги та, здавалося, було цілковито зайнято чимось виключно своїм...


     Андрій Вільгельмович розгубився. Хробак був надзвичайно, що називається страшенно, неймовірно, важливим і неприступним... Пройдисвіт, вочевидь, розумів усі вигоди свого теперішнього становища та безсоромним чином користувався ними. Але, погодьтеся, звертатися до черв'яка, нехай навіть і шести сантиметрів із гаком розвинутого черв'яка, а вже тим більше мати справу з ним як із начальником землеустрою, з чиновником, що перебуває на державній службі, та ще й безпосередньо при виконанні... але його кабінет, немилосердно шановна, суворої зовнішності секретарка, фотографічний портрет за спиною...
     Нарешті нетерплячий чиновник порушив мовчанку:
- Давайте, що там у вас.
Андрій Вільгельмович, злякано підійшовши, вручив йому свої заповітні листочки...


     Я сподіваюся пояснити, фігурально аналізуючи, деякий апломб логічного міркування, умовну рефлексію чиновного хробака? Та навіть більше, я сподіваюся передбачити спритність його вертлявої думки, причинно-наслідковий зв'язок мотиву, понукання та вчинку? Я сподіваюся відкрити, відкрити та доторкнутися до таємничо заповітних, умовно задушевних струн його непередбачуваної душі? А що як немає цих стрімко вразливих, чутливих струн? А що як немає й самої душі?..


    Всеволод Володимирович, нашвидку ковзнувши поглядом по листочках представленого документа, насупився, надумано скривився та й дописав нетерпляче розгонистою, начальницькою рукою коротке резюме: "На прохання громадянина Гулі А. В., про надання йому в безстроково господарське користування земельної ділянки за адресою такою-то, відмовити, з огляду на недостатню обґрунтованість наданих до того доказово пояснювальних  обставин. Дата. Підпис."


     Цілком задоволений собою та тою рішучістю, з якою він прописав це "обставин", начальник із землеустрою зневажливо відкинув у напрямку до настирливого прохача тепер вже непотрібні листочки. У захваті крючкотвора віртуоза він спостерігав спантеличено засмучене обличчя недогадливого громадянина, який необережно затесався до нього на прийом.  Всеволоду Володимировичу була приємна ця хвилина. Внутрішньо пишаючись тією владою, яка була в його руках, полягала в короткому дотику до паперу його пера, він потайки, з незбагненною насолодою спостерігав тепер за справленим ефектом розгубленої спустошеності та зніяковілого сум'яття...


     Андрій Вільгельмович неймовірно, безмежно здивованим поглядом втупився на листочки, що лежали перед ним на столі… Черв'як... Негідний, мерзенний черв'як... розпоряджався його долею, вирішував саме щастя його долі...


     "Обставин... недостатньої обґрунтованості обставин", - огидна спритність витончено бузувірських, брехливо безсоромних букв та цифр, тих самих підступно найпідліших та й по-зрадницьки гидких букв і цифр, винуватців кричущо багатостраждальних несправедливостей його сумної та скорботно неспокійної долі, кинулася йому до очей. Так, так, ті самі букви та цифри, покликані слугувати чарівно заповітній красі всесвіту, високим ідеалам гармонії, добра та досконалості, низько плазували перед заледве шестисантиметровим, безчесно нахабним і слизько розгодованим черв'ячним нікчемою.
     Кров кинулася до голови. Гримаса огиди та мерзенної відрази до невпізнання спотворила обличчя враженого сантехніка. Гнів, гнів праведної помсти, опанував Андрієм Вільгельмовичем... до болю здавив горло Андрія Вільгельмовича... страшною пружиною стиснув сутуле, щупле тіло Андрія Вільгельмовича... схопивши перший-ліпший стілець, що потрапив під руку, він що є сили жбурнув ним у хробака:
     - А-а-а... на! - вельми красномовно, яскраво й дохідливо заволав не в міру розпалений Андрій Вільгельмович.
     - А-а-а... на! - і другий стілець по траєкторії, що не піддається математичному аналізу, по цій незбагненній траєкторії полетів у напрямку здивовано переляканого Всеволода Володимировича, точніше, в тому напрямку, де він до того моменту мав честь перебувати (начальник із землеустрою вельми вдало та своєчасно встиг ретируватися своїм гладким тілом у тісний простір безпечного підстілля). Дивовижно перевернувшись у повітрі, стілець вдало влучив у погрудне зображення президента. Рамковий фотошоп найважливішого, найпершого чиновника зі дзвоном обрушився на підлогу, причому, саме падаючи, до того глузливо усміхнене, пихате та хитро закруглене рильце хробака-президента нез'ясовно таємничим чином встигло зобразити ганебний порив відчайдушно легкодухого, майже тваринного остраху...


     - А-а-а, на! - але в третій раз запустити стільцем Андрію Вільгельмовичу вже не дали; до нього кинулися Софія Павлівна та поліцейський, що чергував у муніципалітеті та й вчасно зреагував на підозріло недоречний, галасливий шум у кабінеті начальника землеустрою. Андрія Вільгельмовича було схоплено, немилосердним чином (незважаючи на поважне достоїнство підстаркуватого його положення), немилосердним чином скручено та й доставлено до найближчої дільниці.
     Незабаром після того Андрія Вільгельмовича було спрямовано на медичний огляд, де місцеві ескулапи від досудової медицини винесли блискуче бездоганний, безапеляційний, без найменшої частки сумніву вердикт щодо його неблагонадійно-психіатричної неспроможності. Негайно Андрія Вільгельмовича було дбайливо відправлено на деякий термін проживання в одну з тих медичних установ, де лікувальні процедури носять виключно примусовий, обов'язковий характер і проводяться під невсипущим наглядом надзвичайно охочих до тісних дружніх обіймів, всезнаючих і всевидющих, всебічно розвинених дужих санітарів.


     Вийшовши з лікарні, не можна б було сказати, що бідний наш Андрій Вільгельмович дуже вже особливим чином змінився. Хіба що одне - худі плечі та сутула спина невисоко щуплявої та непоказно малопомітної його фігури набули ще більшого виразу сумно роздумливої зневіри та прикро престарілої покори, придбали ще більшого, найсильнішого відбитку нещасної затурканості та безмовно боязкої печалі.
     Думка за риболовлю, повністю та назавжди вивітрившись із голови, не дражнила більше нашого фіна радісною невгамовністю п’янкого очікування. Навпаки, остаточне, сумне та справедливе розуміння світу та людей, що його оточували, здавалося міцною заковикою засіло в засмучено розсіяному розумі нещасного Андрія Вільгельмовича. І це, необережно відкрите йому, значущо жахливе значення світу (цього світу) та людей (цих людей) настільки вразило уяву, настільки приголомшило одкровенням цинічно нещадної своєї новизни, що пригноблений Андрій Вільгельмович відтепер із невтішною скорботою байдужої відрази дивився на все - на все, що тільки відбувалося перед його очима.


    Гірким йому здалося небо, що нависло над його головою, і гірким хліб, який він їв, і гірким саме повітря, яким він дихав. Як замковий майстер, пізнавши всі тонкощі хитромудро потайної своєї майстерності, цілковито розчаровується в надійній міцності будь-якого зі складених коли-небудь замків і запорів, як досконалий у віршуванні поет бачить у ефемерно легкодухих творіннях своїх і нещасних побратимів по перу одну лише натягнуту умовність гримаси, манірності та пози, так Андрій Вільгельмович, пізнавши потайливі пружини світоустрою, тільки ахнув і поперхнувся, з невтішним обуренням бачачи, що цим приземлено нікчемним світом править проклятий і мерзенно розпусний, негідний і незламно бундючний рід хробаків, що кожен із людей, навпаки, хотів би потрапити в цей почесний рід черв'ячної раси, що мілкий і підлий чоловік, що бридкі справи його й помисли...


     Втім, ще за одну, маленьку подію, що сталася з нашим самотньо відчуженим фіном, я хотів би розповісти прихильно терплячому читачеві. Одного разу, опісля зливного літнього дощу, коли сонце, розлившись у безмежжі радісного свого торжества, блищало чистим своїм ликом у дзеркалі свіжих калюж, в дощовій росі волого пересичених і радісних трав, кущів, дерев і, взагалі - скрізь, скрізь, куди тільки могло дістатися своїм благодатно пестливим променем, Андрію Вільгельмовича випало врятувати з калюжі потопаючого черв'яка. Це був зовсім не примітний, звичайнісінький дощовий черв'як середнього, а скоріше можна навіть сказати, що й дрібного розміру. Взагалі ж, в тих краях черв’яки становили особливу цінність - чи то ґрунт, його склад, був по-особливому непридатний та убивчо негожий для тонко організованої натури черв’яка, чи то черв'яки тих земель відрізнялися від своїх побратимів лякливо здогадливою кмітливістю потайливої майстерності...
     Але як би там не було, акуратно взявши невдалого потопельника між великого та вказівного пальців, Андрій Вільгельмович тихенько присів із ним на лавочці, що стояла неподалік. Поблизу нікого не було, а якби хто й був, то вже точно не звернув би уваги на недоумкуватого сантехніка, що розмовляв із собою, скорчившись на краю старої лави. Відверто, я не знаю чому, але саме в цьому ще нерозвиненому, нещасно маломірному черв'якові Андрію Вільгельмовичу привидівся нащадок того, сумно знаменного, грізно значимого для нього черв'яка Вірина Всеволода Володимировича. Сердечно співчуваючи втопленику, Андрій Вільгельмович завів із ним співбесіду. Він говорив за все, що недавно відкрилося йому, вразило його... за мерзоту та погань, за негідність і жах, за огиду, скверну та безчестя... за все, за все, в чому за власним своїм, безсумнівно вірним знанням, знанням, що з нещадною відвертістю очевидності було відкрито перед ним, в чому він був упевнений і знав... Він знав, він точно, чудово знав, наскільки винні вони, чиновні, ослизлі, ті, що перекрутили суть самого простого й вірного, брехливі, юродиві черв'яки.
     Андрій Вільгельмович говорив довго й переконливо... допоки черв'як, що надійно утримувався між великим і вказівним пальцями, гірко не сплакнув щирими, покаянно найчистішими сльозами. Андрію Вільгельмовича шкода стало плаксивого черв'яка, і він відпустив його в благословенну розкіш високорослої, вологої та густої трави...                          


31.09.2019

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 40.832136869431 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …