А літа тихенько крались
І сльози сушили,
Сльози щирої любові;
І я прозрівати
Став потроху… Доглядаюсь –
Бодай не казати,
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
Т. Г. Шевченко «Три літа»
Черв'яки вилазять із ґрунту - це не жарти, насправді…
(маловідомий сучасний автор)
Ранок, літній ранок, нескінченно довгий літній ранок. Зарослою польовою дорогою, порушуючи тишу брязкотом, галасливим сопінням, гикавкою, а деколи й досадливо обуреним чортиханням, мчить на розбитому велосипеді хирлявий на вигляд рибалка, одягнений у не доведи Господи що, а саме в те непристойно зношене та майже завжди дещо неохайно паскудне, що любить напнути на себе це неспокійне та невибагливе плем'я одвічно охочих до ранкового клювання громадян. Поклажа, найдорогоцінніша поклажа за його плечима, жмут пов'язаних вудок всіх кольорів і розмірів, то снує догори, коли велосипед, трохи нахилившись, ненавмисним ривком пірнає в западинку, калюжку чи просто вириту сумлінним псом ямку, або раптово, коли велосипедисту вдається з розгону вискочити на деяке підвищення чергового горбка, вельми чутливо та боляче, з усього розмаху плескає рибалку по щуплій його спині, вірніше, по надзвичайно делікатному й вразливо значущому її закінченню, що знаходиться трохи нижче пояса.
До речі, треба зауважити, що цей хитромудро розміркований маневр, а саме вискакування з розгону з ямок і западинок, а іноді й непередбачено глибоких калюж, не завжди вдається квапливому рибалці, тому що ланцюг велосипеда вочевидь старезний і зношений (до того ж його слабко натягнуто), тому що зубчатка, точніше незмінно належний до неї атрибут - настовбурчені колючим їжаком зуби, давно ступлено стерта та безсило слабка, як жалюгідно слабкі зуби вісімдесятилітньої шепелявої старої, тому що заднє колесо, голосно скриплячи й виляючи з боку на бік, виписує по трав’яній росиці та дорожньому пилу готичну хитромудрість витончено небачених вензелевих вісімок. Тому, варто лише велосипедисту необачно упіймати ґав та при підйомі натиснути від усієї окрилено нетерплячої рибальської душі на скавчачи педалі – мерзенний і остогидлий ланц підло зіскакує з цієї самої зубчатки, змушуючи мандрівника в який вже раз безславно покидати сідельце та, прикро лаючись, перекидати свого норовливого залізного коника навзнак , щоб знову, нашвидкуруч, квапливим поспіхом, прилаштувати заіржавілий ланцюг на належне йому, відведене самим Господом Богом, гідне його званню та призначенню законне місце.
Втім, саме те, що перед нами рибалка, зовсім необов'язково виводити з наявності бідолашного жмута вудок, похапцем перев'язаних першою-ліпшою шнурівкою. Але прискорене дихання й гучне, по-юнацьки гучне серцебиття, але радісне збудження очікування, але посмішка, що час від часу несподівано та раптово блукає на губах (звичайно непосвяченому читачеві дивно незрозуміла та абсолютно ні з чим не пов'язана, подекуди її ще називають пришелепуватою), замарена посмішка щасливого та водночас мрійливого, нестямно-одержимого завзяття - все це разом, смію зауважити, є незаперечною ознакою високо одухотвореного створіння під лагідно милозвучною назвою - рибалка.
Однак наш рибалка вибрався вочевидь рано. Ще все спало, віддаючись розкоші досвітнього спокою та блаженству ранкового сновидіння, розкоші того чуттєво солодкого й водночас чуйного сновидіння, коли витончена снага полохливої уяви цнотливо чиста та прозора, коли легкий серпанок примхливо оманливого мріяння плине над вашою головою, являючи перед очима бажані картини - одну яскравіше, жвавіше й натхненно спокусливішу за іншу, коли дрімота хвилинного забуття небесною принадою обману чарує ваш розум, коли... Одним словом, ще все спало, тихо й мирно віддаючись лінощам досвітнього забуття.
Спали птиці, в чуйній напівдрімоті примостившись край затишних своїх гніздечок над численним, крикливим і ненажерливим потомством, що ще не встигло позбутися м’якого та привабливо ніжного, як дотик материнської руки, пуху. Спали спритні й верткі миші, яким минулого, осяйно жаркого літнього дня після щасливої біганини округою полів і городів підфортунило понатягати в дрібнопомісні свої нірки безліч дорогоцінного скарбу: зерняток, стеблинок, пір'їнок, та й іншого безсумнівного в наших очах мотлоху. У чималій калюжі, безтурботно закотивши опуклі оченята та з очевидним задоволенням виставивши з води передні лапки й широко усміхнену умиротвореним спокоєм фізіономію, спало зелене жабеня галантно привабливої, з витонченим лоском перламутрового переливу, колірної зовнішності. Жабеня, яке лише нещодавно перейшло з убогого чину темношкірих пуголовків до величі титулярного кошу яскраво голосистих жабок, надзвичайно пишалося цим своїм чудовим перетворенням, цим несподіваним стрибком у ієрархічній табелі кар'єрного росту, цим подарунком мінливої долі, цією посмішкою відтепер прихильної йому, непостійної та примхливо непередбачуваної планиди.
Також чим ще останнім часом вельми пишалося наше жабеня, так це спритною стрункістю надзвичайно рвучко стрибучих і рухливо прудких задніх лапок. Саме тепер, коли гігантська хвиля здійнята велосипедним колесом, що раптово влетіло до калюжі, накрила його з головою, саме тепер, блискавично розвернувшись углиб, очманіле та нічого не розуміюче, воно з особливо героїчним завзяттям сильно й безглуздо почало борсатися перетинчастими й стрункими своїми задніми лапками та... майже миттєво опинилося в благодатно рятівній каламуті знайомо мулистого дна.
Однак, ще було очевидно рано. Все дрімало, втішно прохолоджуючись у сірій млі досвітнього спокою. Сонце, легкою блискавицею лише позначивши місце свого сходу, мабуть ще не могло зігріти ні турботливої птиці, ні моторної миші, ні метелика, ні бабки, ні навіть найдрібнішої, самої незначущої, крихітної чорної мурашки – тої, що відбилася від свого мурашника та й чекає тепер під листочком чебрецю першого сонячного променя, щоб за тінню деревоподібних, високих трав вгадати надійно рятівний напрямок майбутнього шляху. Хоча, звичайно, мурашка могла забратися й десь вище, наприклад, на самий верх будь-якої травинки, і вже звідти, докладно та розсудливо, провести рекогносцировку довколишнього ландшафту, що вона, мурашка, раніше з незмінно супутнім успіхом робила не раз. Але саме тепер це зробити було неможливо. І зробити це було неможливо з однієї вельми простої та важливо значущої причини, усе навкруги: трави, кущі, птахи, миші, бабки, листя, не розквітлі суцвіття, розквітлі суцвіття, стебла, гілки, зав'язі, дерева, сама мурашка та й взагалі все, все, все довкола, навіть небачене по вишукано витонченій, ажуровій красі штудерно вигадливого оздоблення павутиння - усе довкіл, весь благословенний промислом Божого провидіння, весь благословенний втіленням любові та досконалості, весь благословенний Божий світ, яскраво виблискуючи сліпучим багатством срібла, діамантів і перлів, потопав у холодно тремтливій свіжості вранішньої роси.
Навислі химерними гірляндами опуклі, прозорі, великі краплі цієї самої роси, відбиваючи в собі як у перевернутому задзеркаллі, відбиваючи в собі весь чудернацький довколишній світ, нестримно стікаються між собою, наливаються пружною своєю силою та вагою, чудно округлюються завершено цілковитою своєї повнотою та... та й, врешті, падають униз, гучно вдаряючись об землю та розбиваючись з цим веселим, дзвінким звуком удару, розбиваючись на найменший, не помітний неозброєному окові, одрадно цілющий вологий пил. Все було мокре. Все було мокре й звабливо прекрасне водночас...
Втім, не завадило б зауважити, що було холодно. Наш рибалка, завзято вчепившись дещо задубілими руками в холодний і мокрий руль, відчував всім своїм тілом… що замерз… Разом з тим Ростислав Іванович, що їхав попереду на старенькому мопедику, який час од часу лячно та несамовито страхітливо кахикав зношеним моторчиком, був радісно збуджений бурхливою думкою щодо майбутнього лову та й зовсім не звертав увагу на геть піднесено захеканого свого друзяку, який вже неабияк відстав і вочевидь абсолютно не знав цієї дороги...
Але тут, любий мій читачу, нам належить зупинитися, уважно оглянутися та й згорнути убік, з тим щоб перевести дух і звести тісне знайомство з нашим, абсолютно безсило виснаженим рибалкою. Незайвим при цьому було б провідати ім'я, походження, цивільний статус, сумні або навпаки радісні сторінки багатостраждальної його долі, а також те, як він опинився тепер на цій польовій дорозі, в передранкову годину досвітньої роси й тихого забуття.
Отже, той, з кого ми почали своє оповідання, іменувався Андрієм... Андрієм Гулі... Андрієм Вільгельмовичем Гулі...
Бачу, бачу, перебірливий мій читачу, твою поблажливо іронічну посмішку, знаю, що тобі не раз траплялося зустрічати на сторінках інших, багато цікавіших оповідань більш чудово вигадливіші імена не тільки головних але й стафажно другорядних героїв.
Письменникам, з мерзотності їх невгамовно марнославного єства, вільно змагатися в дотепній винахідливості оригінальних, нечуваних раніше назв, вся зваблива краса яких, смію припустити, беззаконно ґрунтується виключно на дратівливій для вуха несподіванці в поєднанні зрідка вітчизняних, а часто й зовсім чужих, навдивовижу незрозумілих за своїм значущо надуманим вибриком - звуків й іменувань. Однак ім'я нашого головного героя геть чисто не залежить від навіженої примхи очманіло винахідливого автора.
З усім одкровенням, властивим виключно цим самим безсоромно винахідливим авторам, смію запевнити, що наш Андрій Вільгельмович звався саме Андрієм Вільгельмовичем лише тому, що батько його, Вільгельм, в давній, тривожно неспокійний час сорокових років минулого століття, час безславно розбійного захоплення шматка фінської землі своїм жадібним і нестримно нахрапистим сусідом, вирішив дещо спадлючити перед новою владою, перед обставинами та реаліями нового, принесеного ззовні буття, захотів заслужити прихильний погляд нового начальства та й взагалі, взагалі захотів в цьому неймовірному котлі народів і нових, безумовних до виконання правил здаватися, а в подальшому можливо й бути, - бути своїм. Саме тому він і назвав свого сина на новий, схвалюваний і заохочений тим самим ‟новим” начальством манер - Андрієм.
Однак сам Андрій Вільгельмович при знайомстві з новою, раніше ним незнаною людиною, у все своє життя відчував почуття істинного, невимовно безмежного задоволення та тихо марнославної втіхи, спостерігаючи піднесено здивовану брову співрозмовника, який уперше почув не зовсім звичайне поєднання слов'янського імені та й німецького, добірно німецького, по батькові - Вільгельмович.
За походженням, як вже здогадується мій читач, Андрій Вільгельмович був споконвічний фін. Втім, й вся його лисава та кирпата фізіономія зразу ж і негайно поспішала ніби навмисне стрибнути в очі та й повідомити першому зустрічному, що ці абсолютно невиразні риси обличчя, ці худі плечі, ця сутула спина невисоко непоказної й щуплявої та слабосилої його фігури належали, належать і можуть належати виключно уродженцю суворих скель та соснових лісів безлюдно неприступної та віддалено глухої фінляндської сторони.
Взагалі, Андрій Вільгельмович був мирна, тиха істота з тієї нешкідливо недолугої породи сором’язливо скромних людей, які поспішають з усім і завжди негайно ж достовірно погодитися, навіть із внутрішнім відчуттям власної, найчастіше надумано вигаданої, провини.
Не можна було б сказати, що доля Андрія Вільгельмовича з самого початку складалася дещо нещасливим, невдалим та й взагалі безталанно паскудним чином. Зовсім навіть навпаки - після закінчення школи Андрію Вільгельмовичу пощастило вступити до військового училища (по інтендантському напрямку); шляхи, що відкривалися перед молодим (і вже тоді починаючим трішечки повняво лисіти) лейтенантиком, здавалися привабливо багатообіцяючі, можливості - спокусливо значущі.
До місця служби Андрій Вільгельмович прибув вже одруженим чоловіком. Його гарненька молода дружина (яка лишень недавно вступила в права володіння серцем, часом і достатком рожевощокого зарозумілого офіцерика) володіла привабливими якостями, властивими всім без винятку гарненьким дружинам (всім без винятку гарненьким дружинам цих самих молоденьких лейтенантиків), а саме: якостями чарівно сміхотливої жвавості, граючого в дорослість дівочого кокетства, а також самовпевнено гордовитої наївності та чарівно звабливої глупоти одночасно.
Андрій Вільгельмович був зразковим офіцером, офіцером служби тилу, у якого наявна даність завжди сходилася з цифрою відомості (не більше й не менше, але як раз із точністю до дрібноти мізерної одиниці). Мабуть, частково цьому сприяло його майже німецьке походження та, як наслідок - пунктуальна акуратність, деспотизм коректної вимогливості до службовців рангом нижче та любов до ригористичної правдоподібності виписаного виразно великим і правильним почерком відомчого рядка. Крім того, Андрій Вільгельмович абсолютно нічого не петрав у справах підприємливого молодецтва та договірного діляцтва, в слизьких справах кмітливої спритності та сумнівної бездоганності, таких милих і близьких лукавому серцю середньостатистичного слов'янина.
Деякі з однокурсників Андрія Вільгельмовича, ті, що закінчили училище водночас із нашим героєм, піддалися спокусі та й виконували службу, свято узгоджуючи її з власними міркуваннями праведної законності та моральної чистоти категорій крадіжки, шахрайства й обману. По службі ці колишні однокурсники Андрія Вільгельмовича росли незрівнянно швидше, домагаючись чергової зірочки та вигідного переводу мало не вдвічі раніше проти звичного. Але кар'єра цих ранніх капітанів і майорів, інтендантів і начальників служб часто закінчувалася так само несподівано раптовим і безрадісно гірким чином, як свого часу починалася - запаморочливо яскраво та привабливо блискуче. Закінчувалася, зазвичай, немилістю раптово нового, або старого, несподівано прозрілого начальства (начальства, яке раніше було добре поінформоване за шахрайські нахили кмітливого ділка, яке дивилося крізь пальці на творчі оборудки практикуючої натури та, здається, навіть потурало цим капітанам і майорам, інтендантам і начальникам служб у ризикованих і в’юнких оборотах службової винахідливості).
Несподіваним службовим розслідуванням, зненацька й раптом, розкривалася тьма-тьмуща зловживань, порушень, а то й просто - фактів недбалого нехлюйства та зловживань. Кар'єра цих однокурсників закінчувалася в кращому випадку тихим і швидким звільненням (вигнанням з армії) та й холодним упередженням загально глухого забуття.
Однак не таким був наш Андрій Вільгельмович, він не піддався оманливій спокусі швидкого кар'єрного зростання та приємності начальницької прихильності. Вірніше, він був би зовсім і не проти ходити в якомусь фаворі обраних улюбленців, користуючись усіма вигодами заступницької поблажливості, але німецька прихильність його до буквального розуміння порядку, правильності та пунктуальної точності того самого, уклінно шанованого майже святим, писаного ним же, Андрієм Вільгельмовичем, відомчого рядка цілком і повністю володіла розумом і переконаннями бездоганно доброчесного офіцера.
Саме в цей час у Андрія Вільгельмовича прокинулася маленька слабкість, прокинулася пристрасна, мрійлива прихильність, майже любов, до правильної виразності рівно та купно виписаних ним букв й цифр. Він любив їх усіх, усіх без винятку, кожна буква та цифра здавалися йому давніми, чудернацькими знайомими й що-небудь та й говорили пафосно піднесеній душі вигадливо замріяного тиловика. Всі вони, ніби рівний ряд слухняних солдатів, лише чекали наказу, умовного руху руки, виявлення його, Андрія Вільгельмовича, найменшої волі, аби, з'явившись у всій парадно урочистій красі ідеального строю, відкрити перед проникливим поглядом всевидячого полководця невидані, мальовничі картини, картини повні хвилюючих знаків і привабливих сенсів чарівного тайнопису.
Так одиниця, в залежності від канви відкритої Андрію Вільгельмовичу таємної оповіді, то представлялася грізним і невблаганно суворим вартовим, що стоїть на варті біля старовинного й похмурого особняка - насуплено пихатої великої літери Д, або ж ця одиниця була безцінним артефактом - майстерно та примхливо кованим списом у важких лапах гордовито розгорнутої довгою шиєю, страшної й чарівно звабливої істоти що стоїть поруч - прописаної з каліграфічною бездоганністю цифри два.
Через те серце Андрія Вільгельмовича, ніби серце невинного, чистого дитяти, раділо кожній зустрічі зі сторінкою (нехай навіть і самою мізерно непоказною, убого бездарною та зім'ятою) ще не прочитаного ним між рядків, раніш небаченого та прискіпливо не вивченого нового документа.
Ти можеш погодитися, мій читачу - не було нічого надзвичайно виняткового в тім, що між товаришів по службі Андрій Вільгельмович вславився винятковим буквоїдом, а позаочі до нього й зовсім, міцно та надійно, приліпилося непристойне прізвисько, прізвисько, яке добропорядному авторові, авторові люблячому свого героя, вимовити вголос, а тим більше прописати друкованим тихцем дещо ніяково й соромно... Ну а втім, що вже там... Товариші по службі за очі, проміж собою, з дещо глузливою зневагою іменували нашого Андрія Вільгельмовича - німчурою, або ж і зовсім із презирством само собою зрозумілої переваги - фашистом. Що, однак, аж ніяк не означало скасування з боку нічого не знаючого за це, лагідного та добросердного Андрія Вільгельмовича по відношенню до цих самим лукавих своїх товаришів - щиро дружньої прихильності та й приязні.
Але минав час, служба просувалася вперед, і Андрій Вільгельмович, тихо та в термін дослужившись до чину майора, отримав давно примічену посаду зампотилу в невеликому курортному містечку того ж військового округу. У веденні Андрія Вільгельмовича виявилося кілька невеликих пансіонатів санаторного типу, що проходили по військовому відомству як лікарні від найрізноманітніших кишково-травних непорозумінь, нажитих скверною нервозної служби, огріхами військового раціону та й надмірно старанним споживанням міцних напоїв, що взагалі було аж ніяк не рідкістю для нижчого, середнього, а часто що й вищого командного складу тієї армії, в якій пощастило служити нашому фінові.
Треба було б ще зауважити в дужках, що сам процес непробудно оглушливого споживання цих самих, виключно шкідливих здоровому та правильному травленню міцноп’янких крайнощів аж ніяк не суперечив сформованим у той час і в тому суспільстві уявленням за міру допустимого та за пристойність цього самого допустимо можливого.
Служба почала бути схожою на тихе, цілком незворушне життя якоїсь зовсім цивільної людини, навіть краще, - якогось чиновника районного масштабу. Справи йшли самі по собі та саме так, як їм належало йти; про ранкові й вечірні шикування, наряди та інші військові строгості Андрій Вільгельмович незабаром і зовсім щасливо забув за повною їх відсутністю; начальство, з вищого, поправити свій травний тонус не заявлялося зовсім (у нього, у вищого, для того були спеціальні пансіонати та санаторії більш престижного й респектабельного типу) - щонайбільше, хто міг навідатися, так це який-небудь підполковник із сливовим, закопиленим носом, якій постійно скаржився на все та й вся, був незадоволений всім і вся та страждав від постійної мігрені, невідступної срачки, обжерливості та щовечірньої пиятики. Нечисленні товариші по службі, перебуваючи в більшості своїй під керівництвом саме Андрія Вільгельмовича, цілком добровільно й щиро поспішали улесливо прислужитися своєму новому начальнику, з люб'язною винахідливістю простодушних вірнопідданих, наполегливо й яскраво, доводячи своє співчутливе завзяття в багатьох, майже у всіх, відправленнях не тільки службового, а й приватного порядку його, Андрія Вільгельмовича, існування.
Щоденні дрібні підношення (курочкою, грибами, варенням, проводкою, руберойдом, фарбою, курчатами й препаскудно рудим та дурним кошеням) вже не сприймалися як щось надзвичайне, але, навпаки, як само собою зрозумілу буденність, не прийняти яку вважалося мало не образою, мало не демонстративно неповажною крайністю з боку вередливо вибагливого зампотилу.
Одним словом, серед цієї провінційної, благословенно забутої начальством та й Господом Богом глухомані Андрій Вільгельмович відчував себе таким собі повноважним і всемогутнім государем, таким собі мало не батьком, мало не доброчесним патріархом мирної й дружньої сім'ї (сім'ї отих щирих та задушевно прихильних людей, які завжди, з превеликою охотою готові приязно симпатизувати та послужливо падлючити перед начальством), сім'ї підлеглих товаришів по службі.
Втім, ще одна, нова та дивовижна обставина теперішнього його положення якось несподівано й випадково відкрилася перед очима Андрія Вільгельмовича. Начальницька вдача настільки узвичаїлась у впевнено окриленому, амбіційно зміцнілому дусі його, що при читанні, складанні та звірці чергового службового документа, наш майор відчував у собі сили, здібності та й непереборну потребу (чого раніше він не смів навіть і замріяно побажати в нестримно заповітних, потаємних жаданнях своїх), - потребу не тільки та не стільки читати тайнопис відкритого перед ним міжрядкового оповідання, але самому розставляти парадний стрій хвилююче значущих, відібраних виключно на його, Андрія Вільгельмовича, самовладний розсуд, букв і цифр.
В Андрієві Вільгельмовичу прокинувся художник, можливо найбільший, неперевершений, небачений до того в століттях тисячолітньої історії художник - за приголомшливою новизною творчого прозріння, за гостротою неупереджено відстороненого, сміливого судження, за захоплюючою оголеністю чарівно заповітної краси роздумливого мудрування.
Йому було знайоме все: незбагненні таємниці душі та неосяжні картини світобудови, креслення небесних сфер і лінії земної долі, безсистемна логіка думки та безглузда система вчинку, непередбачувана механіка причини та безжальна пружина наслідку, - все, все, над чим окремі, допитливо знаттєлюбні доброзичливці з нерозбірливо убогого людського племені ламають у століттях собі та й другим-іншим (іншим з прихильних їм роззяв) голови, все це було відкрите перед наївним, чистим і тому невибагливо відстороненим поглядом нашого майора.
Погодившись з отим своїм потаємним запевненням у силі та досвіді пізнання, Андрій Вільгельмович почав творити. Спочатку несміливо й боязко, тихо й майже непомітно він дозволяв собі лише поміняти в віддаленому, затертому кутку якогось незначного документа щось занадто нахабно підперту в боки, крикливу букву А на привітно благовидну послушницю О, або ж нерозумно настовбурчену колючим своїм їжаком літеру К на спритну та жваво податливу, ту що завжди готова втішити погляд й зігріти душу, язикату щебетушку Л.
Та й взагалі, у натовпі покірних його волі та примсі друкованих знаків утворилася нечисленна, але особлива партія обраних улюбленців, партія символів, найбільш часто згадуваних на письмі міжрядкового оповідання, вибрано наближених його, Андрія Вільгельмовича, прихильно уявній увазі та утішно доброзичливому милуванню. Решта ж алфавітної маси була відтіснена до розряду іноді необхідних за смисловим звучанням, але низьких по статутному своєму становищу (менш бажано достойних згадки на письмі) підданих.
Втім згодом, маленькі успіхи таємної його творчості перестали задовольняти велич масштабів оригінально розгорнутого й невгамовно зростаючого генія. Андрій Вільгельмович жадав більшого, був здатний до більшого й, головне, був готовий до більшого. Картини, які вимальовувались перед його поглядами, були звабливо прекрасні, образи - спокусливо витіюваті, і тому натхнений задумом все нових і нових казкових сюжетів, фантасмагоричних видінь і повчальних іносказань він прагнув передати їх на листі у всій натхненно-неприборканій, буйній красі первозданного творіння.
Пишні в'язі, на перший погляд, нічого не значущих букв і цифр почали, до невимовно захоплюючого задоволення Андрія Вільгельмовича, почали вибудовуватися на напівпорожньому просторі смиренно понурого відомчого рядка. Згуртовано рівними, щільними рядами ці букви й цифри, зливаючись і поглинаючи в собі (вербуючи в свою незліченну рать) споконвічно законну цифру документа, утворювали той самий парадно урочистий, красномовний стрій вигаданого оповідання. Чи можливо собі уявити тріумф самодіяльного автора, який почув уперше, який відчув у повну силу правильну податливість слухняно говірких письмових знаків ?!
Зауважимо й те - малозрозуміла несподіванка цих поетично проникливих писань здавалася б дивакуватою та чудернацькою лише для тебе, простодушний мій читачу. Андрій Вільгельмович міг розтлумачити суть написаного з будь-якого, самим випадковим чином вибраного місця будь-якого ж, самого незначного й заваляще другорядного документа, що пройшов через його руки.
О жаль моєї душі! О смуток! О печаль! Серцева, непереборно скорботна печаль оповідання!
Само собою є зрозумілим, що творчі звершення Андрія Вільгельмовича не могли довгий час залишатися непоміченими. Серед найближчого оточення будь-кого з людей незмінно знайдеться якийсь сумлінний доброзичливець, якийсь потаємно незримий приятель, який завжди буде радий прислужитися ближньому та й цілком по-дружньому, добровільно та простодушно вкаже дорогоцінному своєму товаришеві, найближчому його оточенню та й просто всьому світу на будь-яку мізерно дріб’язкову, випадкову, жалюгідно копійчану помилку, на найменше незначущий непотріб, який невідомо яким чином, невідомо якими шляхами цей люб'язний доброзичливець самою докладною манерою довідається, рознюхає та й виведе назовні. Немає навіть такого відчайдушно приховуваного, зазвичай приховуваного за замовчуванням факту, якого б не проник допитливо доброзичливий погляд цього, втім, гідного чоловіка.
Крім того, ще зовсім не рідкість особливий, марнославно неспокійний сорт людей, головний акцент існування яких, чудно показовий, визначний акцент існування, зводиться завжди, всюди й єдино до здійснення потаємно заповітного, віддавна виплеканого та завзято випещеного в собі бажання, здається, єдиного бажання всього їх цілеспрямованого життя, - безмежного бажання слави. Тому вся суть помислів, надій і сподівань невгамовних здобувачів цієї самої, капризно невловимої й непостійної слави одвічно зводиться до одного - пошуку всіма можливо доступними шляхами хоч якої-небудь подоби нарочитої популярності та визнання.
Саме для таємничого (в їх очах) священнодійства - дотику до блукаючої з вуст в уста галасливої популярності, нехай навіть самої зубожілої та безглуздо нікчемної, ці люди готові на все - як на небачено жертовне самозречення в звершеннях нечувано високого героїзму, так і на самобутньо оригінальну ницість нечувано огидних і мерзенно недостойних діянь. Причому цим людям, по їхній любові до слави, зовсім навіть байдуже, чим саме прозвучить, що саме позначить їхнє ім'я в майбутніх оповідках слуху, пліток та спокусливих помовок.
Андрій Вільгельмович також у свою чергу міг би (та мав на те всю безперечну серйозність підстав), щиросердно нарікаючи й жорстоко обурюючись, згадати одного достойно славнозвісного, приязно найдобрішого чоловіка, одного люб'язного доброзичливця, одного колишнього свого товариша по службі, одного капітана, який формально, по чину служби, знаходячись під безпосереднім началом нашого майора, будучи дещо молодше й по роках, тим не менш був прийнятий самим Андрієм Вільгельмовичем із належною великодушністю прихильного наставництва, а саме - добродушно приязно та поблажливо відкрито. Капітан був вхожий до будинку Андрія Вільгельмовича, користувався всіма правами мало не довіреного приятеля Андрія Вільгельмовича та й по отій самій покладливій поблажливості його, Андрія Вільгельмовича, дружньої прихильності був поставлений мало не на рівний щабель, займав статусне положення чи не рівного йому товариша. Старшинство Андрія Вільгельмовича лише зрідка проявлялося привітним словом заступницького заохочення та ласкавою опікою товариської ж його уваги.
Однак вже дуже скоро Андрію Вільгельмовичу з очевидністю яскраво відчутого, обуреного жалю довелося гірко покаятися в своїй благодушній відкритості та й самовпевнено зайвій довірливості.
Капітан, запримітивши творчі посягання Андрія Вільгельмовича на багатостраждальний рядок внутрішньовідомчого документа, по-дружньому (негайно й раптом) вирішив прислужитися старшому своєму товаришеві та цілком сумлінно й детально вказав вищестоящому начальству на факти винятково талановитих, безумовно геніальних затій новоявленого майстра пера. Крім цього, будучи за своєю природою людиною, що завжди та усюди шукає знаків скандальної знаменитості, будучи невгамовним здобувачем тієї самої невловимо привабливої й капризно показової слави, а також будучи розв'язним мужчиною бездоганно привабливої зовнішності та безумовно незначних моральних засад, злощасний капітан почитав мало не обов'язком, мало не найсвятішим обов'язком своїм - спробувати звабити гарненьку дружину свого необережно поблажливого начальника.
План спокуси вдався цілковито; окрім цього, саме за наполяганням капітана, любовна інтрижка отримала найбільший, наскільки це було можливо, розголос і поширення. Щоб отримати більший ефект яскраво значущої фабульності та гомінкої цікавості, крикливий ефект екстравагантної новизни та сентиментального звучання, капітан зробив все можливе для якомога більш скандального й гучного розірвання шлюбу майора рогоносця. У свою чергу, щоб здобути якнайшвидшу наочність цих самих ефектів, солодких ефектів куртуазної манірності та штучно завченого романтизму, негідник, який отримав після доносу посаду відстороненого свого патрона, з негайною рішучістю добропорядного чоловіка вельми самовіддано й поспішно одружився на гарненький і простодушно глупуватій своїй пасії. Невдовзі, з черговим переводом по службі, новоспечена пара зовсім і назавжди зникла з поля зору нещасного Андрія Вільгельмовича.
Втративши колишнє своє становище, вигнаний із армії, всіма покинутий і забутий, Андрій Вільгельмович виявився абсолютно один у нестямі скорботного й безвихідно тяжкого свого становища. Навіть фігура його з цього часу прийняла якийсь вираз покірною затурканості та боязкого смирення перед відвернутою від нього, капризно вередливою та й невдячно егоїстичною зрадницею долею. Худі плечі та сутула спина скромно непоказної, щуплявої фігури саме з цього часу стали... стали якось по-особливому, саме, сутулі та худі. Знак мрійливого самовдоволення та супокійного блаженства, який раніше настільки щасливо, затишно та й здавалося назавжди оселився на безтурботно округлому, сановито поважливому його обличчі, який проявлявся в гордині впевнено розгорнутих і піднятих плечей, в приємно-пружинній красі самолюбиво підтягнутої постави, в акуратній, нарочито показній прим'ятості бездоганно чистого кітеля, в марнославного блиску строго відточених погонних зірочок, - одним словом, все це змінилося виразом приреченої безвиході, виразом байдуже прозаїчного смутку та безрадісної відчуженості одночасно.
О горе! О лихо стражденно багатосторінкового оповіданні! О гіркота рядків, гіркота багатослівно суперечливих відчуттів!
Ти напевне надзвичайно здивуєшся, мій читачу, дізнавшись, кого ж у першу голову винуватив мій Андрій Вільгельмович у всіх тих незліченних і нечуваних діяннях, котрі відбулися з ним у дуже короткий час, в усьому тому поганому, прикро негідному та сумному, що неймовірним чином змінило саму суть його існування. У всіх цих тяжких непорозуміннях і скорботно кричущих несправедливостях нещасний майор звинувачував аж ніяк не себе, не легковажно гарненьку свою дружину та й навіть не підлого й зловмисно зухвалого підлеглого свого товариша по службі...
У всіх жахливих випробуваннях неприкаяної та сумної своєї долі Андрію Вільгельмовичу дістало кмітливої винахідливості звинувачувати... звинувачувати їх, тих що раніше служили вірою та правдою, умоглядно пещених і жадано відсортованих букв і цифр з того самого парадно-урочистого фрунту уявного оповідання. Всі, всі вони (навіть ті, котрі перш вигідно користались статусним фавором обраних улюбленців), - всі, всі вони були звинувачені в крамольній, тяжкій зраді та й віднесені в низько зневажений розряд опально вигнаних, злочинних негідників.
З тих самих пір Андрій Вільгельмович і думати забув за прекраснодушний тайнопис міжрядкового оповідання. Гримаса непозбутньої відрази й боязкого невдоволення щоразу несподівано та яскраво виявлялася на його байдуже відчуженій і невиразній фізіономії, тільки-но варто було йому запримітити будь-який листок, який-небудь клаптик друкованого тексту, в якому між рядків, обов'язково та раптом вислизала, мерзенно підлим, натякаючи неприємним чином вискакувала яка-небудь буква з тих самих обманно-красномовних зрадницьких букв, колишніх обранців заступницької його уваги та творчого милування.
Скажу навіть більше, не тільки букви, але також (та й навіть більшою мірою) люди, особливо самовпевнено безапеляційні повсякчасною своєю правотою, лаконічно категоричні та пихато сановиті люди чиновного кола, люди жорсткі, кмітливі й винахідливо спритні в вимогливій обґрунтованості вигаданого ними ж грізного фантома, - фантома іменованого «Буквою закону», люди причетні до складання та написання того самого, невиразно нудного, сухого й манірно вимогливого рядка відомчого документа, - власне ці люди, казна від чого та чому, в очах Андрія Вільгельмовича набули несподіваного значення, значення огидних і мерзенно недостойних людей.
Чи говорила в ньому ревність колишнього чиновника, який раптово опинився не при справах, чи був це праведний гнів затурканого, ошукано скривдженого, невизнаного та й ганебним чином затертого в століттях творчого генія, - судити не беруся, але одне можна стверджувати з достовірною переконаністю: Андрій Вільгельмович до глибокої старості носив у собі це непереборне, почасти несподіване й нам не зовсім зрозуміле почуття - почуття неприхильної ворожості та неприязної відрази до всіх друкованих букв і цифр, а особливо до тих букв і цифр, що бездарно непристойним і капосним чином вписуються чиновницькою рукою в мерзенно сумнозвісне поле офіційного документа. Саме в них Андрій Вільгельмович із умоглядним розмахом неспокійно творчої своєї натури припускав незгубний корінь зла, невичерпно печальне джерело всесвітньо значущих нещастя, горя та бід.
Але минав час. Опинившись не при справах, позбавлений влади та, найголовніше, можливостей влади, позбавлений найменших засобів до існування, Андрій Вільгельмович був змушений влаштуватися нарешті сантехніком у один із тих, знайомих йому та щасливо перш очолюваних ним пансіонатів. Туди, де ще зовсім недавно Андрій Вільгельмович безтурботно був начальником і майором, зампотилом і офіцером, чиновником і сім'янином, і де з гордовито зарозумілою пихатістю самовихваляння вважав себе майже всевладно повноважним государем, майже батьком, майже патріархом мирної, послужливої та й завжди плазуючої перед ним сім'ї підлеглих товаришів по службі.
Втім, треба б відзначити, що ці самі колишні підлеглі його товариші по службі, ті самі, які раніше, перебуваючи саме під началом Андрія Вільгельмовича, цілком добровільно та щиро, з люб'язною спритністю наполегливо вірнопідданського співчуття поспішали прислужитися своєму боготворимо улюбленому начальникові, тепер, дещо несподівано й цілком безповоротно, охололи до персони колишнього патрона. Байдужість стриманого відчуження, а часто, що й уїдливий кураж дошкульно глузливої переваги стали не в новинку сумирно мовчазному та боязкому сантехніку.
Однак навіть в цих, нових і плачевно безвихідних обставинах Андрій Вільгельмович залишався вірним собі та зберігав звички смиренної скромності та й прискіпливо в'їдливого (притаманного виключно уродженцям фінської сторони) педантизму. Навіть тепер, будучи пересічним майстром гумових прокладок і розвідного ключа, трубної різьби та сальникової набивки, він, Андрій Вільгельмович, не дозволяв собі зневажливої недбалості в накладанні самого необов'язково другорядного, безглуздо третьосортного бандажа на трубу самого убого нікчемного й жалюгідно непотрібного стояка. Або ж, приміром, закручуючи шуруп і не сміючи противитися незбагненним нахилам пунктуально неквапливої своєї натури, Андрій Вільгельмович терпляче й стійко продовжував перебувати в виключно незручному та каверзно невигідному положенні тіла саме до тих пір, допоки цей черговий заіржавілий шуруп, з завзятим напруженням кволих його сил і незламної волі, не бував закручений в належне йому місце (до думки Андрію Вільгельмовичу, навіть дріб’язково випадковим ненароком, не входив рятівний здогад тямущого слов'янина за гучно розмашисте, миттєве запровадження цього самого шурупа на те саме єдино призначене йому місце коротким і потужним ударом безапеляційно тяжкого молотка).
Чи є необхідність, мій проникливий читачу, зайвий раз згадувати за безумовно неминуче, вірне та й само собою зрозуміле: люди, які близько знали Андрія Вільгельмовича, з невпинною душевністю глузливої дотепності (втім, незлобливі та по-своєму добрі люди) як і раніше іменували нашого героя - німчурою, а іноді, з особливим задоволенням винахідливо дотепного гострослів'я - фашистом.
Чудний пізньою осінньою порою вигляд даленіючого за горизонтом ключа. Ключа сірих відгодованих качок. Й чого не увійде тоді роздумливою дрімотою в ваш розчулено схвильований розум, й чого не прокинеться в дивно душевнім відголосі, й чого не розгорнеться перед вами в картинах виразних і зажурливих, печальних і сумних, й що не відгукнеться, не розіллється, не роз’єрепениться й не розкомизиться, не заспіває та не пронесеться ген за край зальотною тінню миттєвого міркування перед вашим плачливо зачарованим поглядом? І як тоді добрій людині утриматися, обурюючись надлишком несподівано пробуджених, заповітних мрій, щоб просльозившись і махнувши рукою, не гукнути ревно та голосно та й не промовити переконливо красномовною маячнею: ось воно... ось воно теє чогось!
Так і роки життя нашого головного героя (подібно до цього невловимого ключа диких, відгодованих та зажирілих качок) промчали скороминущою, швидкою чередою. Тепер Андрій Вільгельмович постає перед нами непримітним, сухеньким чоловічком пристойно поважних років і відповідної цим літам скромно невиразної та й прикро підстаркуватої зовнішності.
Лисина на його голові (яка з незмінною охайністю покривалася в літню спеку полотняною панамкою білого, а з осінніх негод добротним кашкетом сіро-крапчастого відтінку), так ось ця, поважно знайома за попередньою розповіддю, лисина дуже навіть порядно розрослася до розмірів середньостатистичного млинця. Треба також зауважити, що, незважаючи на ретельність у покриванні цього млинця головними уборами білого та крапчасто-сірого забарвлення, він, цей знайомий нам достопам'ятний млинець, аж ніяк не відрізнявся зніженою невинністю рожевого відливу, але, навпаки, з роками дуже свавільно, статечно й чудно здобув переконливу ознаку суворо змужнілого, обвітреного та цілком собі засмаглого й випеченого жовтуватого млинця. Навіть більше, варто було б ще прописати маленьку, приватну та майже необов'язкову до поширення подробицю з життя цього млинця, - наш млинець аж ніяк не виділявся здоровим блиском соняшникоолійного благополуччя, але, навпаки (що дуже характерно для млинців саме цієї вікової приналежності), відрізнявся видом скромно зношеної потертості та невибагливо блідої оригінальності.
Мабуть, більше нічого й не змінилося ні в долі, ні в оточенні, ні в обставинах існування знайомого нам фіна. Андрій Вільгельмович жив там же, в тому ж містечку та як і раніше працював скромним сантехніком у невеликому пансіонаті санаторного типу. Убого непоказна його фігура настільки стала повсякденним і майже необхідно звичним атрибутом не тільки пансіонату, але й містечка взагалі, що на неї вже давно ніхто не звертав хоч трохи значущо зацікавленої уваги.
Нічого не змінилося в житті Андрія Вільгельмовича... хіба одне (що має пряме, найважливіше відношення до фабули подальшого оповідання), - наш фін обзавівся дачею. Дачна ділянка, знаходячись у п'ятнадцяти кілометрах за межею міста, непристойно виділялась власне своєю крихітною мізерністю, а також цілковито паскудною непридатністю землі під неї відведеної (в пансіонаті, коли відбувався розподіл паїв, абсолютно справедливо вирішили, що сантехніку, з причини його холостяцької самотності, і цього наділу буде вистачати з надлишком). Однак Андрій Вільгельмович і тому був радий надзвичайно. Згодом була зведена одноповерхова халупка в одну кімнатку, яка закривалась на важкий, заіржавілий і неприступний амбарний замок.
Саме тут Андрій Вільгельмович познайомився з Ростиславом Івановичем, близьким сусідом по дачній ділянці - бухгалтером якогось там коопторгу, не надто удачливим садівником і аграрієм, але невгамовним, закоренілим і невтомно швидким на підйом рибалкою, якого проте сам Андрій Вільгельмович іменував Івановичем, риб'ячим прихвоснем, а також по-дружньому, із деяким відтінком приховано потайного захоплення - карасятником.
Спостережливий мій читачу, чи траплялося тобі помітити саме дивину цих дачних товариств - їх члени знають один одного й звертаються один до одного виключно та не інакше як через поважну, майже незмінно обов'язкову форму по батькові та на ви:
- Ілля Маркович, серденько, коли ви нарешті приберете до бісової матері шифер із мого городу?
- Ні, Матвій Захарович, моя коза відрізняється вишуканістю чистоти й благородства; ваша ж породиста цюця – препаскудне стерво, яких ще пошукати.
- Оля Петрівна, ви ось восени полінувалися обтрусити горіх, - наплодили ворон, а ось тепер, по весні, ось сороки мені весь посіяний горошок повисмикали!
Як погодиться читач, безумовно виключне застосування форм наполегливої толерантності має свої безперечні переваги.
Але знайомство Андрія Вільгельмовича з Ростиславом Івановичем дивно переросло з просто дачного знайомства в якийсь рід сусідської прихильності та товариської приязні. Та навіть більше, можна з цілковитим запевненням стверджувати, що вони стали майже приятелями, майже друзями.
По-перше, вони зверталися один до одного не інакше як на ти:
- Здрастуй, Андрій Вільгельмович, - при зустрічі зазвичай промовляв бухгалтер коопторгу, - Зробіте ласку, здраствуйте - вельми ввічливо відповідав ґречно винахідливий сантехнік.
По-друге ж, Ростислав Іванович, без сумніву проявляючи почуття високо довірчого благовоління, у дивовижно яскравих і надзвичайно привабливих оповіданнях про рибальське своє дозвілля, щиросердо та нічого не приховуючи, ділився важливо конфіденційними відомостями рибальської премудрості. Кому доводилося стикатися з громадянами несамовито захопленими щодо навичок і кмітливої вправності рибальського хисту, напевне погодиться, що вивудити в них, у цих громадян, нехай навіть самий звичайний, нікчемний і бездарно абиякий рецепт самої вульгарної та бездарно нікудишньої мастирки - можна почитати за щастя майже нездійсненне, а вже вивідати секрети хитромудро вітіюватого в'язання гачків - немислима, нечувано рідкісна по небаченій своїй значимості удача.
Розсудливо вдумливий мій читачу, ти напевно справедливо та й по достоїнству оціниш великодушну безкорисливість бухгалтера. Однак поспішу повідомити тобі ще одну маленьку деталь, майже дрібницю, майже дріб’язок - Ростислав Іванович все ж таки не зовсім безкорисливо розпалював дух і чутливу уяву легковірного свого сусіда. У Ростислава Івановича були відомі тільки йому задуми та плани, і далекоглядні міркування, і вірно розрахункові амбіції щодо простодушного свого приятеля.
Все полягало в тому, що Ростиславу Івановичу надзвичайно хотілося мати компаньйона, а також вірного, надійного та й безвідмовно поступливого товариша в несамовито невгамовних і відважно підприємливих рибальських своїх набігах на навколишні болота, ставки та озерні гладі. Втім, для втілення цих планів і далекосяжних намірів Ростиславу Івановичу не довелося надто вже витончувати красномовство ораторської своєї майстерності та чудернацьку досконалість правдоподібно складених байок. Чи то слова перевіреного рибалки потрапили на благодатний ґрунт, чи то сама матінка природа непередбачливо й яскраво нагадала про себе, пробудивши в носієві цієї лисавої, кирпатої фізіономії віковічну пам'ять про безлюдно дикі береги, холодні фіорди та рибальській промисел суворо неприступної й віддалено глухої, милої та рідної його серцю фінляндської сторони, але раптово, в дивовижно короткий термін, скромний наш сантехнік запалився захопливою ідеєю рибальського почину. Він був твердо та цілком рішуче готовий до одчайдушно зухвалого молодецтва ранкових вилазок на добре знані Ростиславом Івановичем прилеглі болота, де за запевненнями того ж невгамовно всюдисущого Ростислава Івановича рясно розплодився, жирував і охоче клював довжиною з долонь, добре вгодований, м'ясистий червоний карась.
Саме на півдорозі до бажано шуканої болотної заплави, перевівши дух і звернувши кілька в сторону, ми й залишили наших нетерпляче завзятих рибалок...
Нарешті, змокнувши та добряче замерзши, компаньйони досягли мети жаданих своїх устремлінь:
- Лагуна! - таким ім'ям замріяно піднесений Ростислав Іванович визначив власне саму суть зарослого очеретом берега, до котрого їх привела вузька стежина, яка заглухнувши, непримітною змійкою губилась десь далі, там, в густім покривалі переплутаної трави. Над озерцем стояла молочно матова непохитна пелена щільного досвітнього туману. Пахло тванню та болотом, і ще тим, від чого затято закоренілим рибалкам (а втім, і ледь починаючим вудити молодикам, а втім, і панночкам різних віку, забарвлень і комплекцій, які випадковим чином, незмінно та зненацька опиняються на рибалці, та й незмінно ж дратують чоловічу половину чомусь завжди більшим уловом і несамовитістю радісного крику з приводу "отої, тьху, дрібниці"), - одним словом, публіці, публіці будь-якого штибу, що красується на березі в цей благословенно ранковий час, безсумнівно було очевидно, що тут і відбудеться бенкет, багатолюдна учта, бучне гуляння рибальської потіхи, що тут, зараз і негайно, необхідно чим швидше втоптувати п'ятачок берега, розгортати снасті, чіпляти наживку та й... швидше, швидше - не змірявши глибини, навмання, примостити якраз серед болотистого баговиння нахилений, безнадійно сумний, нерухомий поплавець.
Однак повернемося до Андрія Вільгельмовича. Уперше опинившись у чудових обставинах цього безсумнівно привільно привабливого та вишуканого місця, наш сантехнік спочатку розгубився. Найпростіша, необхідна та безсумнівно очевидна послідовність дій по турботам облаштування, очевидна послідовність дій із розбирання рибальського інвентарю (для того щоб приступити до таємничо сакрального та й бажано довгоочікуваного початку риболовлі), - все це змішалося й переплуталося в розумі замерзлого фіна. Насамперед Андрій Вільгельмович відкрив пластмасовий контейнер із хробаками та зручно (принаймні, так здавалося самому Андрію Вільгельмовича) по праву сторону від своїх ніг розмістив його в притоптаній траві. Запах, млосний і нудотно солодкий запах черв'ячного житла мутив розум і навіть, натщесерце, викликав якусь неприємну подобу легкого запаморочення.
Взагалі, в тих краях черв’яки становили особливу цінність - чи то ґрунт, його склад, був по-особливому непридатний і убивчо негожий для тонко організованої натури черв’яка, чи то черв'яки тих земель відрізнялися від своїх побратимів лякливо здогадливою кмітливістю та й особливою проникливістю не в міру підозрілого та чуйного розуму, але тільки роздобути вертляво пружного п'ятисантиметрового хробака в тамтешніх рибалок вважалося завданням майже нездійсненним. Ще варто було б відзначити, що розпещені поживними витребеньками, вельми розгодовані й ледачі карасі та коропи тих країв велися виключно неперевершеним чином саме на рідкісну дивину черв'ячного делікатесу. Черв'як вважався еталонною запорукою гарантовано безвідмовного клювання, вдалої рибалки та невловимо примхливого рибальського щастя взагалі.
Втім, на велику втіху автора, у Андрія Вільгельмовича в пластмасовій скриньці таки кишіла добряча кількість відмінної черв'ячної наживки. Невгамовно завбачливий бухгалтер познайомився з підприємливим пенсіонером, престарілим рибалкою, який на спеціально відгородженій земельній ділянці, з внесенням одному йому відомого набору добрив, компостів і ґрунтів, під плівкою парника створив вельми сприятливі, підходяще привабливі умови для розмноження, благого проживання та швидкого тілесного зростання черв'ячного організму. Престарілий селекціонер вельми успішно, поштучно, під найсуворішим секретом і хіба за особистим знайомством реалізовував серед рибалок червонотілих своїх вихованців.
Чи треба уточнювати, з якою саме самовпевненістю успіху, з яким піднесенням схвильовано радісного очікування, з яким запалом таємниче жаданих (жаданих для рибальської душі) передчуттів, надій і сподівань компаньйони, в чиїх руках опинилася винятково чимала кількість добірно верткого хробака, дісталися нарешті до болотистого берега "лагуни". Андрій Вільгельмович вже заздалегідь тріумфував, з деякою приємністю погляду жваво малюючи перед собою приголомшливе передбачення майбутнього улову.
Ось уже й пучок вудок розв'язаний та акуратно покладений збоку... тільки тепер Андрій Вільгельмович із деяким невдоволенням і навіть роздратуванням зауважив, що всі ці найважливіші дії з підготовки до риболовлі він робить, як і раніше перебуваючи на велосипеді - ліва нога постійно зісковзувала з мокрої педалі, права ж, по коліно змокнув і заплутавшись у високій траві, служила єдиною точкою опори...
Нарешті й велосипед був покладений ззаду, приминаючи цілий сніп трави... Взагалі все: і велосипед, і перев'язаний набір вудок, - все це було власністю Ростислава Івановича, з нагоди прийдешньої першої риболовлі милостиво позиченої своєму компаньйонові.
Андрій Вільгельмович, тремтячи всім тілом (від нестерпного бажання свого швидше, ще швидше, приступити до лову, а також дещо, як автор може обережно припустити, від проймаючої вогкості досвітнього ранку), тремтячи всім тілом, приступив до розбирання та підготовки снастей.
Добре пам'ятаючи байки Ростислава Івановича про затаєно дрімаючих під берегом гігантських коропів, здатних по-розбійному, злодійкувато й стиха, потягти в воду не те що бамбукову легку вудочку, а навіть що й піврічне теля, - старанно пам'ятаючи за це, Андрій Вільгельмович у першу чергу розклав велетенський, вражаючого розміру підсак, у який вже точно могли поміститися піврічне теля, гігантський короп, та ще й попри них карась розміром із добрячу долоню (поміститися туди вони могли раптово й разом - причому ніхто б не поручився напевне, що у цьому підсакові не розміститься ще якась абсолютно несподівана й злякано дивовижна живність об'ємних розмірів і пристойно вражаючої, відповідної цим об'ємним категоріям ваги). Потім у воду на товстій волосіні був спущений не менш вражаючих розмірів, іржавий, старезний садок, причому вільний кінець волосіні для наочно переконливої надійності та міцності був намертво прив'язаний спеціальним потрійним вузлом до лежачого позаду велосипеда.
І тільки потому Андрій Вільгельмович приступив до розбору вудок. Шестиметровий синьо-чорний телескоп був розкладений на одному диханні, волосінь випущена, залишалося лише прилаштувати на заточених гачках (гачках, що одразу й вмить впивалися в що завгодно) саме найголовніший і найнеобхідніший атрибут риболовлі, звабливо запаморочливу для коропа, карася, окуня та й самого мілко остогидлого, остатнього, нікчемного піскаря, - апетитно запашну, збудливо дражливу наживку.
Андрій Вільгельмович цілком справедливо розсудив, що нема чого розмінюватися на бездарно нікчемні каші, суміші, ароматизатори, але необхідно, не витрачаючи часу даремно, починати з безвідмовно ефективного й винятково бажаного, пружно спритного червонотілого хробака. Андрій Вільгельмович нахилився до скриньки, де зберігалася безцінна наживка, простягнув руку та й... о жах! - застиг у здивуванні очевидного. Пораючись із підсаками та вудками, повідками та велосипедами, ймовірно за випадкової необережності, похапцем і в поспіху, Андрій Вільгельмович перекинув пластмасовий контейнер, виваливши увесь його дорогоцінний вміст назовні.
Чи є необхідність згадувати особливі, неабияк видатні та дивовижно значущі можливості тамтешніх черв'яків до велемудрої благодаті проникливого міркування? Окрім всього іншого, саме зараз місцеві представники черв'ячного роду показали надзвичайні здібності кмітливої винахідливості, сміливості та зухвалої спритності враз.
Тісно сплетеному співтовариству контейнерних черв'яків незбагненним для автора чином одностайно, рішуче й відразу заманулось розповзтися в різні боки за своїми невідкладно найважливішими черв'ячними справами та турботами. Тому, коли Андрій Вільгельмович глянув на брудно пластмасове житло черв'яків, його погляд неприємно здивувала страхаюча порожнеча запустілого забуття. Черв'яки - вгодовані, повнощокі, п'ятисантиметрові красені, принаймні такими вони представлялися засмученій уяві Андрія Вільгельмовича (повнощокі, вгодовані красені по запаморочливо немилосердній ціні), досить поспішно, самовільно й безцеремонно покинули відведене їм житло.
І тільки один черв'як, зростом шести сантиметрів із гаком, вельми гладких форм (з пристойно розгодованою, приємно округлою конституцією черевця та попереку), відчуваючи, мабуть, особливо значиму важливість своєї представницької персони, відчуваючи піднесене завзяття нахабного молодецтва та особисто зрозумілого достоїнства - неспішним, поважливим маневром віддалявся геть, ніби зовсім не розуміючи святотатської скверни злочинно протиправного свого вчинку. Черв'як був негайно виловлений та й неделікатним чином поміщений між великим і вказівним пальцями замерзло синюшної руки нетерплячого сантехніка...
Ще мить – та й звиватися б йому на гачку, залучаючи погляди млосно зацікавлених коропів та карасів. Але хробак... І куди тільки-но поділася неспішна впевненість значущо багатомовних рухів та достойно мовчазне представництво величної постаті?.. Крутливий, пружний черв'як, виявляючи чудеса гімнастичної еквілібристики, так і намагався вислизнути геть із руки недосвідченого рибалки... однак Андрій Вільгельмович із терплячою наполегливістю затятого педанта продовжував утримувати втікача. І лише одне ніяк не вдавалося прискіпливому сантехніку - піднести жало гачка до слизько розгодованого тіла норовливого впертюха та й встромити його саме туди, куди за порадою Ростислава Івановича мало б його втикати, - лише тільки випадковим чином, на мить, пощастило наблизитися та навіть вже прикласти гачок до того самого визначеного місця, як черв'як, сильно смикнувши, в чергове вивернувся убік і, подряпаний від загостреного жала, відчайдушним зусиллям розвернувся до рибалки...
Гнів... лють гніву... лють і ярість гніву... обурення і презирство, вираз невимовно вишуканої відрази (ніби черв'як з висоти свого шестисантиметрового зросту з гаком дивився на щось мізерне та непотрібне, негідно паскудне та бридке, на яку-небудь і зовсім вже недостойну особину блохи або воші, мерзоту й погань), - все це виразно читалося на гладко закругленій, закривавленій морді добірно розвиненого представника сановитої черв'ячної раси. Здавалося, ще мить, і черв'як, багряніючи роздутою шиєю, промовить напутливо безпощадним, грізним тоном начальника якогось поганенько зубожілого ЖЕКу: "Яке ж ти, Андрій Вільгельмович, препаскудне падло, шельма та гидь!"... І тільки досвідчений, відмінно досвідчений спостерігач, який з'їв не тільки собаку, а навіть, мабуть що, й цілий віз кухонної солі самого грубого помелу на читанні потаємних рухів прихованої натури, тільки ось цей високо обізнаний безцінним своїм досвідом спостерігач зміг би помітити десь там, у кутку грізно насуплених очей хробака, тремтячий відблиск зовсім, здавалося б, несподіваного до згадки, абсолютно, здавалося б, ганебного почуття... ганебно низький порив розпачливо злобного, тваринного одчаю та жаху.
Розгубившись, а частково й злякавшись, Андрій Вільгельмович випустив черв'яка зі своїх задубілих рук і отетеріло спостерігав, як ображено збурений черв'як, сповнений поважно гордовитої гідності та пихи, неспішно віддаляється геть...
У Ростислава Івановича почалося неабияке клювання - поплавець, який ще мить тому нерухомо красувався на мертво холодному полотні водяної гладі, раптом коротко здригався, починав тремтіти, підстрибувати, пускати навколо себе дрібні кола - частіше, частіше, ще частіше та й… нарешті, зрушений невідомою силою, різко та швидко пірнав кудись углиб і вбік, віщуючи оторопілому рибалці бажано омріяну, заповітну удачу незнаного улову.
Андрій Вільгельмович із безрадісним захопленням стороннього спостерігача стежив за рибальським торжеством щасливого свого сподвижника, проте йому було ніяково зізнатися в власній незграбності та й попросити в Ростислава Івановича хоча б пару-трійку тих самих повнощоких і відгодованих красенів-хробаків... Хоча, припустимо, Ростислав Іванович безумовно й змилостивився б над невдачливим своїм компаньйоном, але до голови роздратовано засмученого фіна неймовірним роєм незвано уявних міркувань зайшло...
Та й Бог його знає, що тоді приверзлося Андрію Вільгельмовичу - скажу більше, автор зовсім навіть і не зобов'язаний володіти детальним переліком роздумливо потаємних прагнень свого героя, хоча б тому що вони, ці прагнення, як правило, у всякого розсудливого сантехніка мають суть характер непостійний, мінливо примхливий, паскудний і дуже часто безпосередньо залежать від непостійних же обставин оказії, місця та часу.
Тільки за одне (як незабаром зрозуміє високоповажний читач - найважливіше для подальшого оповідання) ми можемо говорити з майже повним переконанням достовірного знання: саме тут Андрію Вільгельмовичу, спочатку натяком боязкого міркування, туманно й неясно, ніби ненароком, подумалося, що непогано було б зайнятися (виключно для повноти персонально особистого рибальського щастя), - зайнятися за прикладом підстаркуватого селекціонера, власне, розведенням вишукано повнощоких і вертких красенів черв'ячного роду. Вигоди, які виразно та живо вставали перед уявою Андрія Вільгельмовича, були безсумнівні, витрати - очевидно нікчемні й щасливо зменшувалися до розміру дріб’язково обнадійливого слова "дурничка".
Несподівана ця думка настільки захопила та натхненно заполонила розчулену уяву рибалки початківця, що він вже готовий був забути (а забувши, навіть що й пробачити) - і вогкий холод ранку, і власну свою необачність, і невдячно свавільне безчестя черв'яків, і, можливо, вражаюче погляди та саме душу, завидно рясне й щасливо багатообіцяюче клювання свого компаньйона.
