Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46595
Рецензій: 90897

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

ДУРНУВАТИЙ (уривок)

© Зоряна Зінь, 30-07-2019
« Ду-уурни-иий , дурну—ууувати-иий, взє-ииевси дурнува-ааату-уу
Посіда-ааали ко-ооло ха-аати – підпали-ииили ха-ааату
Посіда-ааали ко-ооло ха-аати – підпали-ииили ха-ааату»…

У невеликій хатині сумна мелодія билася у шиби, ніби ж то хотіла вирватися із тієї тисняви й полетіти у світ. Вільний та широкий світ. Наповнений барвами веселки, просторий такий, де вітрам привільно й летять вони то на гори високії, то линуть понад  долами зеленими, то завивають у кичерах або ж у ямах темних. Хотів той голос смутний на волю… а волі катма. У хаті ,закритій на замок, самотує старий скрипучий голос, хоч вовком вий, хоч мичи , як тварюка, а ніхто не вчує й не прийде на поміч. Лиш вечора діждати треба, відімкнуть тії замки: лети де хочеш. «Вольному воля!» - гірко зітхає Ганна. Не всі скористают тією волею, бо до постелі прикута вже понад півтора десятка літ. Ая, тільки  її воля та, що зогледить у вікні, то весь її світ. На ноги болість впала, а потім перестали ноги боліти, але й ходити не може. Її старість й хвороба на чужі голови , своїх нема. По світі порозкидані. Навіть не знають, що жива, і її як матері не знають, бо зреклася їх як тільки- но родилися. Не потрібні їй були діти. По світу моталася, щастя шукала, любови. А не було тої любови у неї. Хіть була, втіха, радість та безтурботність були. А тепер… А що тепер… Наклала б руки на себе - так гріх. Гріх великий життя забирити, в пеклі не хоче Ганна горіти. Гріхи її відпускали святі отці, причащали, поучали. Убити нікого не вбила, усіх діточок на світ привела. Ганна не плаче, бо що ті сльози -  вода солена. День при дні вона вимолює місце на небі, не хоче до пекла, бо те пекло було тут, на землі. Прощення вимолює у дітей своїх народжених та жодного разу не сповитих власними руками, жодного разу не прикладених до маминих грудей.
Світ таки не без добрих людей і вона те знає.  У чужому краю, в чужій сторононьці віку убогого свого доживає. Чужі люди клопіт мають із нею. Їсти дай, перевдягни, помий, ліки купи. І нащо то їм здалося?  
Ганна зітхнула й  те зітхання впало на підлогу й щезло, бо ніхто його не вчув, ніхто не прибіг на нього, ніхто не відізвався. Самотує  довгими днями й ночами. Лиш зранечку хто надбіжить, а ввечері трохи сусідка довше побуде. Спати не може. Тільки задрімає , а перед очима дорога, поїзди, машини, як круговерть яка, аж очі починають боліти. А часом, часом  інша прикрість, а чи спомин  - плач дитячий. Прокидається вся мокра, і страшно їй стає.
«Моліться, - радив священик, -  моліться й просіть прощення у дітей своїх.»
Діти… Не простять їй діти свого жалю й свого болю. Хто вони на тім світі поміж людей? Байстрюки. Безбатченки. А може так ліпше для них? Ага, так думала, бо такого навчили…
«Ду-уурни-ииий, ду—уурну-уува-ааатий…»
Затягнула знов своєї. Ага, дурнуватий. Коли  вперше запізнала чоловіка мале чотирнадцять  літ, тому було двадцять шість. На весіллі то було. Пішли з дівками під весілля, щоб потанцювати, бо де в їх селі можна було повеселитися, у запальному танці ноги загубити? Село по війні так і не віджило, бо чоловіки не повернулися з фронту, а котрий прийшов додому, то мав свою біду: то каліка, то сім’я. Молоді втікали, по союзу розлізлися і не поверталися в далеке Богом забуте село. Воно й вимирало – не перспективне. А життя у ньому все ж було. І хто ж ото придумав такі слова «  не перспективне», коли у ньому, селі жили й народжувалися. Хто забрав ту перспективу у людей?  Виростали діти й собі за наукою їхали у далекі міста і всіма правдами й неправдами залишалися на чужині.  Ганна мріяла «втекти» від такого життя, лиш би школу скінчити і документа до рук доп’ясти, бо не така вже та наука легка. А там до міста подасться в ПТУ яке піде, гуртожиток матиме, бо малозабезпечена і здалеку , а тоді на фабрику яку потрапить і знову гуртожиток і життя розпочне нове. Без гною, землі, коней. Без випалювання груби, без діжі і відер з водою, без виходка,  до котрого чи в дощ, чи в стужу тре бігти. Буде жити по-панськи.
Отож відтанцювала  чуже весілля і додому повів її парубок значно старший за неї. Дівчата лиш провели поглядом малолітку. Щастить же отак. А їй що? Аби не сама, щоб не так лячно було попри цвинтар йти. Згодом вибігала до нього вечорами, пізнала перше кохання і світ заступив він їй із своїми залицяннями, обіцянками, клятвами, словами, що душу лоскочуть так, ніби у тобі метелики крильцями лопочуть. Приходила додому над ранок, ховала щасливі оченята під хустку, котру насувала на лоб, щоб мати не запідозрила чого. Оте ЧОГО прийшло несподівано, як грім серед ясного неба, коли її стало вивертати середину, коли ніщо не допомагало, коли привезли до лікарні, що в райцентрі і там мамі вповіли чого слабує її донька і, коли мама, вирячивши очі на лікаря, а потім на неї дивилася з нерозумінням того, що таке могло статися і хто так поглумився з її дочки . Усеньку дорогу допитувалася мама з ким гуляла Ганна.
- Ганю, ми то так не лишим. Має сі женити і всьо, а нє то до цюпи, бо ти малолітка. Хто то був?
Дівчисько мовчало, бо кохання свого життя не хотіла губити, то йому йти до цюпи що були щасливі? Нє-а, так не буде.  А ближче до села, мама прорекла інакше.
- Мовчи, нікому ніц не кажи, най сі не сміют з нас бідних. Маєм ще четверо дівок в хаті, будут минати їх. Бери документи зі школи і вступай сі з села. Їдь де хочеш, вступай, далеко їдь, щоб слух до села не доходив, а там якось врадимо.
Врадили згодом. Коли народила дівчинку, то відмовилася від неї в лікарні. Навіть до рук не взяла. Сказала, що зґвалтували її і на дитину ту не хоче й дивитися. А не хоче, бо того страху і болю, що натерпілася, тої зневаги, котру зазнала не може простити. До села не повернулася. З училища відрахували і пішла Ганна на фабрику чорноробом. Назбирала трохи грошенят і подалася у більше місто. До моря, де тепліше й ошатніше. Там їй стало тепліше для тіла та душі не зігріло те місто. Змісило її життя у болото те місто. Щоб вижити бралася за будь-яку роботу. Замітала вулиці, прибирала сміття і за людьми, і тваринами. Ставала раненько із першими променями , щоб вимітати вулиці спаплюженого за ніч міста. У чорному халаті, косинці, з-під якої вибивалося волосся зустріла своє чергове кохання.  А що !? Їй лишень сімнадцять і вона вільна як птаха. Її коханням став місцевий батяр, що вмів робити компліменти й гарно залицятися . Симпатичний, «кручений», таких дівки люблять ,але заміж йдуть за інших… Це він привів  Аню до однієї із пивних, де взяли її , щоб продавала на вулицях міста пиво із бочки.
- Заживеш, красуне, краще як тепер, а будеш розумницею, то й збагатієш, - підморгнув карим оком, міцно стис її за талію й пригорнув до себе із усією силою. – Ну??!- голосно мовив. – Як віддячувати будеш? Ох і дорого тобі це коштуватиме!
Задоволена мармиза й змовницька  хвацька усмішка заступила голопузій дуринді світ і поринули будні. Веселі, клопіткі, але все те байдуже було для неї чекала вечорів хмільних від цілунків і пристрасних від тілесних втіх, хтивих і таких бажаних. Будили у ній щось таке, що мало більшу силу над нею аніж обпечена душа із сумними спогадами, бо й спогадів отих не було, а була лише хіть, бажання залишитися удвох й поринути у пристрасть тілесну. Розбурхати отих метеликів, що лоскотали її тіло  вдень при згадці про ніч минулу. Й приходив вечір, втомлена й напечена сонцем вдень вона віддавалася його міцним рукам, губам, що пахли цигарками, пивом чи вином й вона впивалася ним, тим , хто будив отих метеликів і вони брали її єство на свої тендітні криленята й піднімали вище власного натрудженого за день тіла. Й коли її душа наповнювалася чимось легким і теплим, тоді  вже не відчувала лету й падала у забуття блаженства… «Щастя? Це було щастя?» - ловила себе на думці й засинала в міцних обіймах.  
Поміж отого блаженства були й будні. Часом гіркі, часом, тривожні. Хіба втіхи тої, що грошенята завелися непогані. Приходили до її точки більше покупців. Молода, весела, симпатична, уміла побалакати – пожартувати, кому підморгнути, кому усміхнутися.
- Не збіднієш, Анько, не збіднієш, - повчав Сергій.  -  Мужик любить ласку і здачу залишатиме. Копійка до копійки і грошики дзвенітимуть у кишені. Нащо тобі чорні брови і ще карі очі? Губки повні, милі ямки? Причаровуй клієнта, Анютко. З тебе не убуде, а прибуток матимеш.
Було якось дивно чути від свого парубка такі речі, але зиск із його порад був очевидним. І користала Ганна із своєї вроди. З часом, коли справи пішли вгору, але амбіції власні зросли, то знову Серж підлив масла у вогонь бажань: « До пивка горілочки підливай, сп’янілий клієнт – найкращий клієнт». До самого пізнього вечора йшла торгівля у Ганни на точці. Приносила добрі прибутки пивній, за котрою була закріплена точка і собі непогані чайові. Уже не  хотіла винаймати куток у квартирі. Навіть про кімнату не думала, а нагледіла будиночок із двох кімнат, лазнички і кухоньки невеличкої на околиці міста, у тихому провулку. Старий та добротний будинок потопав у  зеленому садочку, невеличка ділянка землі купалася у різнобарвних квітах.  Вузенькі стежечки мережали невеличке подвір’я. Для сімейного життя саме те, що потрібно. Вона уявила себе з чоловіком, дітьми на цьому обійсті.
- Ти на себе не пиши, бо здогадаються, що ти державу обкрадаєш. ОБеХес  нашлють і загримиш ти в Магадан. Старушенцію знайди і на неї запиши, а вона на тебе заповіт. Нехай складе.
- Та хіба я маю час тим займатися?
Знайшов  стару, адвоката, склали папери, а вона лише підписала їх.
- Ти ж моя, красуне, - цілував її пристрасно.  – Найчарівніша перлина міста нашого.
За світлою смугою завжди йде чорна. У Ганни вона розпочалася досить таки несподівано. Спочатку Серж перестав її зустрічати з роботи. Все рідше навідувався до неї вдень. Лише вечорами він приходив до їх дому. Поспішав до ванни, й ліжко йому було милішим і сон найріднішим. Картала себе за те, що немає часу на прогулянки, кіно, відпочинок. «Ось і є те, що є, - думала часом, - гроші мають приносити користь, а не заступити світ».  Коли зізналася, що чекає дитину, то кілька днів чоловік навіть не показувався на очі. «Бачиш, дурна, а ти хотіла сім’ю,- розмовляла сама із собою. – Які ще йому діти в голові, сім’я. Йому б ще погуляти. От і кинув. А ти, дуриндо дочекалася, що й аборт тепер не можеш робити» Не милим був дівчині прибуток від торгівлі, не тішилася ні виручкою, ні чайовими. Що робитиме із дитиною? Гроші є, але коли народить, хто ж дбатиме за дитину, за неї? У голові роїлися думки, але вирішити щось конкретне не могла. Одного такого сумного дня прийшов Серж. Із квітами, веселий, пакунок у другій руці.
- Все, рішився, виходь за мене заміж. Раз ми чекаємо поповнення, то воно має мати родину.
Весілля не гуляли пишно. Запросили кількох друзів, сусідів по обидва боки. З’їздили до ЗАГСу, випили шампанського і пообідали у невеличкому ресторані. Розпочалися будні сімейного життя. Десь за місяців два по весіллю прикрили пивну. Звісно, що і точку, на якій торгувала Ганна розливним пивом також закрили. Розпочалися перевірки. Було виявлено «лівий» товар і «лишок» - велику кількість грошей. Директора притягнули до відповідальності, відкрили кримінальну справу, а тоді взялися до продавців. Так як «точка» Ганни давала найбільшу виручку, то її затримали і утримували у слідчому ізоляторі. Ніхто не зважав, що вона на сьомому місці вагітності, допити часом тривали і пів дня. На той час вона дізналася, що чоловік  зник. Продав будинок і щез. Ні записки, ні листа. Був і нема. З’ясувалося, що вона не була власницею  будинку, що все належало її чоловікові . Отак вона у дев’ятнадцять років залишилася сама- самісінька без грошей, житла та підтримки. Постійні стреси, напруга зробили свою справу і Ганна народила знову  дівчинку. І цієї дитини вона не признала, відмовилася  від неї. Власною рукою написала «відказну»  й на наступний день їй уже не принесли дівчинки.
- Вот дура малолетняя, - буркнула наглядачка. – Если судить будут так по погной, а с ребеночком может и скостили немножко.
- За що ж мене судити? Нічого я не зробила поганого. До ночі торгувала, прибуток приносила, на сонці пеклася.
- Дура набитая. Теперь сидеть будиш за всех. У них деньги и связи, а у тебя  -  пустые слова.
На цьому мову було закінчено. Відвернулася до стіни й проплакала усенький день. ЇЇ молоді літа знівечено й поглумленно над її почуттями.  Сьогодні  метелики вмирали. Повільно із кожною сльозинкою, що скочувалася по щоці, скрадалася шиєю й знаходила прихисток на старій смердючій подушці, котра, напевне, давно списана, а на нових хтось із світу великих і могутніх «будить» метеликів блаженства і впивається пристрастю молодого тіла…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Штепура, 01-08-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій , 31-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-07-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50466012954712 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …