Попри всі побоювання Василеві на засіданні профкому ніхто не дорікав інцидентом в їдальні. Навпаки, подякували за плідну працю й одноголосно затвердили кандидатури - його та секретарки, - для поїздки на море.
"Так он чого вона підморгувала мені в приймальні", - тільки й встиг подумати хлопець. Бо секретарка якраз підсіла до нього й прошепотіла:
- Нам тепер майже два тижні разом загоряти - то що, знайомимося? Я - Марина.
Й простягнула йому тонку й довгу, як у чаплі нога, руку.
Василь не був розбещений жіночою увагою, тож спочатку отетерів, але руку легенько потиснув і, червоніючи, пробурмотів своє ім'я у відповідь.
- Я знаю, як тебе звати, - усміхнулася Марина. - Робота в мене така.
На Василеве щастя дівчину відволікли, тож хлопець, щоб уникнути подальших запитань, вирішив скористатися моментом і пересісти на інший стілець.
"З лиця гарна, але ж худюща, наче тріска. Таку притиснеш і зламається. От у моєї Марії!.. - Василь відвів погляд від секретарчиних принад і зітхнув. - Втім, вже не моєї…"
Минулого тижня хлопець якраз посварився зі своєю дівчиною, бо та обізвала його "Ні риба, ні м'ясо". Хтозна, що їй в голову втелющилося, але Василя це зачепило - він же не такий, він же… передовик, врешті-решт. Його на роботі онде в приклад ставлять, путівку дали…
Василеві раптом захотілося поділитися приємною новиною зі своєю колишньою, але він знав, що не зробить цього. Бо Марія дурна, раз таке сказала, а він… гордий!..
Василь ще раз оглянув секретарку: "Якщо її підгодовувати, то може трохи на кістках і додасться. От якби ще й цицьки від харчів росли - хоча б трішки, щоб триматися було за що… Вітько на жінках знається - принагідно спитаю, що для цього робити слід?.."
Як тільки голова оголосив зібрання закритим, Василь відразу поспішив до виходу - через хвилювання перед засіданням профкому нічого до рота не лізло, тепер же знову дуже захотілося їсти. Тож він у ятці купив десяток пиріжків з капустою й пляшку яблучного сидру - відмітити путівку. Після чого вмостився на лавці, що стояла під старою акацією й, запиваючи сидром пиріжки, та споглядаючи перехожих, які кудись поспішали, отримав нарешті (бульбашки з напою вже дісталися голови!) справжню насолоду від життя...
Наступні дні були сповнені біганиною: то оформлення закордонного паспорта (який, втім, на руки не видали, мовляв, зберігатиметься у керівника групи); то медкомісією.
Проте, найважчим виявився пошук пристойного одягу й взуття - не їхати ж в гості до іноземців аби в чому! Василь чув, що купити щось варте уваги можна лише з-під прилавка, або вистоявши велику чергу. Під яким прилавком ховаються потрібні йому речі, ніхто не знав. А черги, що наразі траплялися, були з іншої категорії - недавній указ про боротьбу з алкоголізмом призвів до великих натовпів біля горілчаних магазинів, - тож одягу, чи взуття, там годі було й шукати.
Та врешті-решт в універмазі вдалося натрапити на блакитний спортивний костюм вітчизняного виробництва, з двома білими смугами на рукавах куртки та штанях. Цим обнова здавалася схожою на фірмовий “Адідас” - в ньому й на люди не соромно буде вийти, навіть за кордоном. А от зі взуттям не пощастило - те, що потрапляло на очі, йому зовсім не подобалося. Тож довелося у Вітька позичити більш-менш пристойні, хоч трохи й затісні, туфлі, а для моря купити звичайні в’єтнамки - навіть якщо й не пасуватимуть, то можна буде згадати дитинство й побігати босоніж…
В день від’їзду туристичну групу, до якої зарахували Василя, зібрали в актовому залі облпрофспілки й майже пів години інструктували, як поводитися за кордоном - щоб і собі, і державі соромно потім не було. Василь спочатку уважно слухав промовця, та коли інструктор почав розповідати про "підступних імперіалістів", зрозумів, що нічого нового не почує, тож став роздивлятися своїх супутників.
Чоловіків та жінок, - на перший погляд Василевих однолітків, - в групі було майже порівну. Оглядини жіночої частини відпочивальників хлопця засмутили: одні дівчата фізією не подобалися, другі були худющі, як секретарка Марина, а в третіх - що й при тілі, й на лице нічогенькі, - красувалася на безіменному пальці обручка, яка нівелювала всі їхні чесноти. До речі, біля Марини, яка трохи спізнилася, вже сидів якийсь довгов'язий дрищ і щось нашіптував їй на вухо. Секретарка у відповідь хихотіла й пересідати, схоже, нікуди не збиралася. Василя це спочатку зачепило, та потім він заспокоїв себе тим, що насправді не дуже й хотів зблизитися з дівчиною...
Після інструктажу автобус довіз туристичну групу до залізничного вокзалу, а ще через дві години відпочивальники вже освоювалися в міжнародному вагоні швидкого потяга.
Василь вперше бачив такий вагон - в кожному купе були: умивальник, міні-бар (як виявилося, порожній) і дві полиці… на три людини. Хлопець здивовано подивився на Женька, з яким тільки-но потоваришував. Та той у відповідь лише знизав плечима - мовляв, я сам не розумію.
Ситуацію прояснив третій їхній супутник, Андрій. Він поклав свою валізу на підлогу й, зі словами:
- Ех, село, село! - зі спинки нижньої полиці зробив ще одне спальне місце. Після чого знову трансформував його в спинку. - Ось так! То хто нагору полізе? Я - внизу, без варіантів. Бо уві сні впасти можу.
Довелося Василеві, як наймолодшому, вилазити на третю полицю. Втім, він цьому навіть зрадів - ніхто не заважатиме дивитися у вікно, чи книжку читати, чи спати... Що Василь, між іншим, потім і робив. Бо хлопці після обіду - кожен виклав на стіл те, що брав у дорогу, - порозбігалися по інших купе. Женько пішов до знайомих дівчат. Андрій же, який до столу витягнув було пляшку горілки та не зустрів у супутників розуміння - і Василь, і Женько пити не захотіли, - знайшов собі компанію, де його задум підтримали. Підтримка, мабуть, була дієвою, бо невдовзі в коридорі пролунав грізний голос керівнички групи, Ольги Леонідівни, яка обіцяла всіх “компаньйонів” висадити з потягу ще до перетину кордону. Чим все закінчилося, Василь не дочекався, бо під ритмічний стукіт коліс потихеньку заснув...
Розбудило його яскраве світло, що раптом спалахнуло в купе. Як доповнення в коридорі пролунало гучне контральто керівнички:
- Прокидаємося! Під час проходження паспортного контролю ніхто не спить!
Після чого всі отримали на руки закордонні паспорти, а невдовзі до вагона зайшли чоловіки в одностроях. Один передивився полиці, оглянув поверхнево багаж і пішов далі. Другий в цей час прискіпливо перевіряв документи.
Василь, який під час огляду разом зі своїми сусідами стояв у коридорі, пошепки перепитав у Женька:
- А валізи хіба не відкриватимуть?
Втім, відповіді почути не вдалося, бо Андрій смикнув здивованого Василя за лікоть і просичав:
- Помовч!..
Нарешті прикордонники залишили вагон, потяг рушив, щоб через якихось десять хвилин знову зупинитися. Нові перевіряльники в незнайомих одностроях ні валізи, ні навіть полиці не передивлялися. Зате всім пасажирам в паспортах поставили якісь штампи й перейшли до іншого вагону. Ольга Леонідівна швиденько позбирала документи й Василь знову заліз на свою полицю, щоб там прикипіти до вікна - ось бо вже й воно, справжнє закордоння!
Втім, перше враження його розчарувало: за склом була така сама темрява, як і вдома; і схожі силуети дерев тікали у напрямку хвоста потяга; навіть місяць на небі був точною копією того, що ночами заглядав у вікно Василевого будинку. Нічого нового, чи незвичного - хіба що колеса не так часто вистукують по колії…
Потім серед ночі був ще один перетин кордону. В коридор їх ніхто не виганяв - сонна керівничка мовчки роздала паспорти, прикордонники їх перевірили, проштампували й тихенько зникли. Василеві навіть здалося, що то все йому лише наснилося…
А вранці потяг з відпочивальниками прибув до кінцевої станції - великого міста на Дунаї. Ольга, як позаочі називали керівничку хлопці, знову позбирала документи й роздала нарешті валюту. Після чого автобус доправив усіх до готелю, де вже чекав перший у їхньому закордонному турне сніданок.
Василя, котрий зранку звик з'їдати щонайменше яєшню з шинкою, те, що подали на стіл, трохи здивувало.
На тарілці до великого й наче зіжмаканого листка невідомої рослини притулилося варене яйце та маленький кавалок масла, загорнутий у блискучу обгортку. Шматочки хліба, крізь які можна було побачити сусіда, були з'їдені хлопцями ще до того, як принесли тарілки, тому, куди намазувати масло, ніхто не знав. Довелося звати на допомогу керівничку групи.
Ольга їх вислухала й, нахилившись до столу, пошепки пояснила:
- Хлопці, звикайте їсти те, що дають. Хліб та вода, яку ви вже встигли випити, входять до сніданку й більше ніхто вам нічого не додасть.
- Але ж ми не знали, - озвався Женько. - Що ж тепер - масло без хліба їсти?
- І компоту, чи чаю теж не буде? - вклинив свої п'ять копійок Василь.
Керівничка лише подивилася на них, нічого не відповіла й мовчки почимчикувала на кухню...
Невдовзі офіціантка доправила їм на стіл вазу з хлібом і повну карафку води. Слідом з'явилася невдоволена керівничка:
- Більше не змушуйте мене червоніти перед менеджером ресторану, - просичала вона крізь зуби. - Сьогодні нам пішли на поступки, але в майбутньому цього може й не бути, зрозуміли?
Василь не став уточнювати, хто такий менеджер, натомість швиденько налив у склянку води, схопив свої два шматочки хліба, намазав на них масло й разом з очищеним вже яйцем доправив до рота.
Щодо листя спочатку виникли сумніви - їстівне воно, чи просто заради краси тут лежить? Та Андрій смакував ним, наче голодна коза на перелазі, тож Василь вирішив спробувати й собі. Втім, хоч як він те листячко не пережовував, трава залишалася травою - ні смаку, ні аромату. І виплюнути шкода - бо заплачено.
Після сніданку Женько побіг у кімнату до дівчат - "доганятися", як він сказав, салом (от що значить - завбачливі жінки!). Василь же дістав з валізи солодку соломку та яблуко, які не встиг доїсти у потязі, й теж трішки ними "догнався".
Потім були загальні збори в кімнаті Ольги Леонідівни. Керівничка повторила те, що казала хлопцям й додала, що зараз буде автобусна екскурсія містом, а після обіду - вільний час. Адреси великих магазинів, за потреби, повідомить гід. Але до ночі щоб всі були в готелі, бо завтра, ще до світанку, вирушатимуть нарешті до моря…
Василеві екскурсія нічим незвичним не запам'яталася. Жінка-гід монотонно розповідала про те, що: ось пам'ятник державному діячеві ***; це споруда часів заснування міста; там-де парк, в якому є зоопарк… Аж раптом вона замовкла на хвильку, сама собі усміхнулася й продовжила:
- А зараз ми їдемо повз кінотеатр, де цілодобово демонструють фільми для дорослих.
На якусь мить в автобусі запанувала тиша, після чого всі кинулися до вікон, щоб роздивитися, де ж той осередок невідомої багатьом культури?
Василеві навіть здалося, що якби не вправність водія та переляканий вигук Ольги Леонідівни: "Сядьте негайно на свої місця!", то автобус міг би й перевернутися.
Вигук подіяв, але в салоні загуло, наче у вулику. Врешті решт хтось насмілився озвучити питання, що вертілося на язиці ледь не в кожного: "Як дістатися з готелю до цього місця?" Екскурсовод, продовжуючи посміхатися, розповіла, яким транспортом дістатися кінотеатру, та й заодно - до великих магазинів…
Потім був обід. Хліб та вода вже звично чекали на столі. А першою стравою чомусь подали салат з капусти та огірків. Василь здивовано озирнувся - за деяким винятком, ніхто не став його їсти, - мабуть, як і він, чекали на щось рідке! Втім, наступною стравою теж були не суп, і не борщ. Велика таріль з макаронами та дебелим шматком підсмаженого м'яса, щедро политого апетитною підливою, змусила забути про звичну послідовність подачі страв і по справжньому насолодитися довгоочікуваним обідом. Женько, той навіть не доїв свою порцію, тож Василь переклав його макарони собі й мурчав біля них, наче кіт біля сметани.
Врешті решт принесли суп. Василь, перемішуючи ложкою рідину й намагаючись впіймати хоч одну картоплину серед поодинокої вермішелі, усміхнувся: "Зрозуміло тепер, чому його насамкінець подають - щоб розбавити макарони у шлунку."
Після чого свій суп все одно висьорбав - хоч і вода, але смачна. Від Женькової порції довелося відмовитися, бо ще треба було швендяти містом, а з повним шлунком це не дуже й комфортно...
А місто зблизька не переставало дивувати. Компостери в автобусах були без таких звичних вдома ручок - якби не місцеві жителі, то так би й не допетрав, що весь компостер і є та сама ручка. На стовпах було повно реклами всіляких спортивних секцій, типу карате - Василь спробував легенько відідрати одну, на пам'ять, та якісний клей не дав цього зробити.
Втім, найбільше Василеві сподобалися газетні ятки. Чого тут тільки не було: і жувальні гумки, і напої, і всілякі цигарки, до яких, на щастя, Василь був байдужий. Звичайно, що тут продавалися газети й журнали, теж на будь-який вибір: з шикарними авто на обкладинках; зі світлинами різноманітних страв, роздивляючи які, Василь знов захотів їсти: і основне - з оголеними жіночими тілами, різного кольору й у різних позах. Від їхнього споглядання штани в паху раптом стали затісні - хлопець навіть озирнувся, чи ніхто не помітив його конфузу? Та, здається, нікому з оточення не було ніякого діла до Василевої проблеми. Тож він лигнув слину, обсмикнув штани й пішов далі...
Місцевий універмаг вразив своїм барвистим розмаїттям. Довелося навіть вирішувати, що ж насправді хочеться купити? Бо від великої кількості товару очі розбігалися, а грошей було не так вже й багато. Тому секції електроніки, як і меблів, килимів, побутової та мото- техніки, Василь роздивлявся поверхнево.
Зате в відділі грамплатівок захотілося затриматися.
"От якби їх всі, та додому! Це ж можна знаменитістю стати, і не лише серед меломанів", - промайнула думка.
Насамкінець Василь придбав лише дві платівки: з улюбленим Пінк Флойдом та ще одну - на яскравому конверті якої на фоні пальм красувався незнайомий африканець в темних окулярах. Бо музика музикою, та грошей на неї шкода витрачати.
Після грамплатівок була секція взуття, де нарешті затісні Вітькові туфлі, від яких пальці на ногах майже навчилися крутити дулі, вляглися в коробку з-під кросівок - Василь раніше навіть не мріяв, що матиме такі. Продавчиня, спостерігаючи, як покупець радіє обнові, показала йому білі шорти, мовляв, якраз пасуватимуть. Василеві не подобався колір - на ньому ж будь-яка пляма виділятиметься, - і він заради пристойності перепитав:
- Це - "Адідас"?
На що продавчиня, усміхаючись, вказала на трилисник і закивала головою:
- Адідас, Адідас!
Довелося придбати ще й шорти - все одно на морі в чомусь треба було ходити, бо в спортивному костюмі незручно та й спекотно, мабуть, буде.
Біля секції посуду раптом згадалося, що у того ж Вітька намічається весілля. Гламурні пастушки на блискучому фаянсі, ще й за смішні гроші (такого вдома не дістати) - як подарунок, саме те. Тож до пакунків зі старими туфлями, шортами й грамплатівками додався пакунок із сервізом.
В пошуках виходу - універмаг дійсно був здоровезний, - Василь зачепився поглядом за парфуми. Роздумуючи, він трохи постояв, та врешті решт придбав собі туалетну воду з розпилювачем і пляшечку жіночих парфумів - раптом з Марією миритися доведеться?
Вже на вулиці, згадуючи, куди треба йти, щоб доїхати до готелю, Василь зустрів Женька. Той теж йшов з пакунками і теж заблукав.
Після недовгих міркувань хлопці вирішили розпитати у місцевих, де знаходиться потрібна їм зупинка транспорту. Але відразу постало питання, як серед перехожих впізнати місцевого?
- Мені здається, вони мають бути одягнені краще, ніж ми, - висунув свою версію Василь.
Женько з ним погодився й хлопці в натовпі почали шукати кандидатуру, яка відповідала б їхнім запитам.
- Глянь-но на того дядька, - пальцем Женько вказав на незнайомого чоловіка. - Одягнений пристойно й не поспішає нікуди - стовідсотково місцевий.
- Зараз перевіримо, - Василь переклав пакунки в одну руку й підійшов до незнайомця…
Місцева мова теж була із сім'ї слов'янських, та зрозуміти аборигенів не завжди вдавалося, хіба що лише коли вони розмовляли повільно. Тож Василь спробував заговорити, як йому здавалося, з місцевим акцентом:
- Вібачтє! Нє скажєтє, куді пройті до автобуса #**? Бі-біп! - для яскравості Василь доповнював свої слова жестами. - Мі тут гості, поблукалі…
Місцевий дядько спокійно жував жуйку й продовжував мовчки роздивлятися дивного хлопця перед собою.
- Бачиш, він тебе не розуміє, - втрутився Женько. - Треба іншого шукати.
Василь хотів було щось відповісти, та дядько раптом виплюнув жуйку до урни, що стояла поряд, витер губи й заговорив чистою українською:
- Тю, хлопці, то ви теж з України? А я дивлюся й не розумію, що цей хлоп каже, - чоловік тицьнув пальцем на Василя. - Я - Михайло, з Житомира, турист.
Женько з Василем від несподіванки спочатку пороззявляли роти, а потім, наче по сигналу, разом голосно зареготали.
- Чого це ви? - здивовано перепитав Михайло.
- Та, так, нічого, - крізь сміх відповів Женько.
- Це треба ж вміти, - спромігся додати Василь. - Серед сотень перехожих вибрати саме такого "місцевого".
Й продовжуючи хихотіти, хлопці розповіли про свою проблему.
Як не дивно, але Михайло з Житомира їм допоміг:
- Онде там - проспект, - вказав напрямок "місцевий" дядько. - Може й ваш автобус теж ним курсує.
Після чого підморгнув й почимчикував собі далі...
В готелі хлопці саме вихвалялися один перед одним покупками, як зайшов Андрій з коробкою, на якій було зображено двокасетний магнітофон.
- Ого! - здивувався Василь. - Він же, мабуть, коштує всі гроші, що нам видали?
- То й що?- Андрій влігся на своє ліжко. - Я через кордон дві зайві пляшки горілки провіз і здав місцевим перекупникам. Наша горілка тут цінується, тож на кіно-вино, й на інші дрібниці, вистачить. До речі, був я в тому кінотеатрі - мені фільм зовсім не сподобався. Тільки й того, до гола дівка на коняці каталася, а так - ніякої "полунички". Може на вечірньому сеансі щось інше буде, та я вже не піду - краще місцевий бар відвідаю.
Женько, як виявилося, теж не планував відвідини кінотеатру, - сказав, що з дівчатами дивитиметься на Дунай.
Зате Василь для себе вирішив на фільм обов'язково піти, бо хтозна, чи доведеться ще коли побачити таке. Тож після вечері, яка була доволі ситна: м'ята картопля з куснем м'яса, салат, компот і булочка, - він перевдягнувся в спортивний костюм й тихенько залишив готель.
Сеанс вже розпочався, але квитки Василеві продали. Хлопець навпомацки пройшов на своє місце, зручно всівся й став дивитися на екран. Нічого надзвичайного там не відбувалося - звичайнісінька сцена зі звичайного життя. Хіба що мова, якою розмовляли герої фільму, була не зовсім зрозуміла.
Василь озирнувся - в напівпорожній залі багато відвідувачів сиділи парами, але були й одинаки, як і він. Онде жіночка - сама сидить. І, до речі, на Ольгу Леонідівну схожа, навіть окуляри такі, як у неї. А попереду наче силуети дівчат з їхньої групи…
Втім, Василь не став далі придивлятися, бо головна героїня саме роздяглася й гола вляглася поперек ліжка. Хлопець вперше бачив зазвичай сховані від сторонніх очей жіночі принади, та ще й такі - збільшені в багато разів. На екрані героїня ласкала себе, а в штанях у Василя знову стало тісно. Він завмер, щоб ніхто ненароком не помітив його ситуацію, і просидів так аж до кінця фільму. Коли пішли титри, хлопець швиденько залишив кінотеатр й поспішив на зупинку. В автобусі він помітив і керівничку, і знайомих дівчат - отже, в кінотеатрі були дійсно вони. Втім, підійти до своїх Василь так і не наважився - ще розпитуватимуть про фільм, а воно йому треба? Нехай вже йдуть собі самі…
В номері був лише Андрій, котрий хропів на своєму ліжку, наче трактор. Женько, мабуть, і досі гуляв з дівчатами. Василь не став його чекати, вмостився під ковдрою й склепив повіки.
Засинаючи, він уявляв, як завтра побачить нарешті море і їжаків у ньому. А може й зустріне свою русалку - нехай і без хвоста, але з жіночими принадами, як у фільмі для дорослих…
