Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46833
Рецензій: 91228

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

Музикант 4

© Анатолій , 25-07-2019
                                                      Щасливий квиток.

        Відчинивши двері квартири Світлана ледь не втратила свідомість. Перед нею стояв оголений Янек, він тримав у руці кульок «Віскас» і хрумтів кошачою їжею, запиваючи її холодною водою, поміж нечесаного волосся блимали сповнені ненависті очі, він був схожим на Мауглі кам’яних джунглів.
Кульки з їжею миттю випали з рук.
Персик, взрівши господиню, жалівся своєю кошачою мовою на пришельця, всівшись зверху шафи у прихожій, він все ще не насмілився кинути своєї схованки. Дві пари очей, стурбованих самців, чекали розради.
   Вона зачинила двері і в розпачі впала на коліна.
   – Любий, пробач! Я принесла їжу… Багацько їжі… Ось глянь, – виправдовувалася Світлана за свою недбалість. «Цим чоловікам так багацько всього потрібно: і їжа, і одежа, а ще всілякі забаганки», – блискавкою майнуло в голові, але вона гнала недолугі думки геть. – Ми зараз будемо вечеряти, залиш «Віскас» киці, – мовила вона голосом приреченої до страти.
   – Ти…и… Ти маніячка. Ти відповіси перед законом за протиправне утримання людини в заперті, та ще й зморивши її голодом, і кіт твій злочинець. Поглянь, – показав він на гітару, що стояла в куту біля шафи. Там блищала невеличка калюжка, що починалася патьоком по гітарі – слід нахабної поведінки Персика.
   – Господи, – вмолилася Світлана, задравши голову до стелі, сплеснувши долонями: – Кицюню моя, тобі не сподобався вуличний дух? Вона піднялася, простягнула руки догори, світло-золотавий пухнастий велетень з мордочкою пікенеса, жалісно мурликаючи віддався господині, але величезні, широко відкриті очі не зводили ворожого погляду з пришельця, що нахабно їв його харчі. Світлана поцілувала кота в ледь помітний носик.
   – Ну…у, гуманоїди, – кинув Вадим на підлогу кульок з кошачою їжею, – ви не знаєте, що таке сміттєві баки. Прирівняла вона людину до кота.
   – Янку, не сердься, напни на себе рушника і мерщій до столу, я тут стільки добра накупила.
   – Мені й так зручно, – випалив він, ще й підстрибнув, шкрябнувши зір божевільній, на його думку жінці, своїм чоловічим скарбом.
Він був, як оголений нерв. Нерозуміння свого становища і відчуття підступної спраги до алкоголю, що рвала тіло, тьмяніла розум, забирала останню надію на звичайне життя. Ним вже оволоділа трясучка, з якою він самостійно впоратися не міг. Музикант в розпачі став знову по-звірячому скреготати зубами.
   – Відпусти мене на волю. Краще я здохну від перепою десь в підворітні, а ніж приймати такі муки. Від-пу-с-т-и-и,.. – завивав Вадим так, що в Персика знову здибилося хутро.
   – Любий, ну потерпи ще дві доби, всього дві доби. Я вже домовилася з лікарями на амбулаторне лікування. Я вірю, що тобі зле, в мене душа болить теж, але прошу тебе, захоти цього сам, а я все зроблю для тебе. Я цілу вічність чекала цієї миті, щоб бути поруч з тобою.
   – Та хто ти така, біс би тебе забрав?! І кликуха в тебе якась циганська!
   – Я… я прихильниця твого таланту, ти ж музикант від Бога. Я тебе кохаю, – в неї сльози текли по щокам. Я не зможу далі жити, знаючи, що доля тебе кинула на смітник. Повір мені, Янку.
   – Не називай мене цим іменем, воно вмерло раз і назавжди! Я Вадим, я ще не пропив своє ім’я, – він здригнувся. – Сера, чи як там тебе?.. В піджаку був мій паспорт. Що ти накоїла!! – Вадим ляскав себе по стегнам, – ти все викинула в сміттєпровід? Ти… ти знищила мою ідентичність!
   – Заспокойся і не галасуй, паспорт у мене. Життя лише починається, любий.
   – Я не той, кого ти кохаєш. Зрозумій! Ти кохаєш надуманий образ. Я ніколи не був тим Янком, якого ти собі уявила. Це був просто сценічний образ музиканта, так би мовити, кураж, заради суцільної какофонії, а ти й досі не вийшла з того дівочого образу; штучного, всеосяжного сприйняття звичайного шоу, в якому біснування натовпу, дехто, і ти в тому числі, сприймали за дійсність. Ви, це ви, біснуваті Роджери, сприймали нас, звичайних музикантів, за якихось над людей. Ви спокушали нас, створювали з нас своїх ідолів заради своєї ж втіхи, заради чергової дози адреналіну, якою спокушували свої людські бажання.
   Світлана слухала монолог Вадима і була впевнена, що він не в собі. Вона дійсно сплутала гарну казку з реальністю, як іноді малі діти путають ніч з днем.  
   У Вадима вже не залишилося ні сили, а ні бажання для подальшої суперечки, він здався, притих і незграбно прикривши долонями грішне тіло, вже не виглядів зухвалим, а швидше нагадував пацієнта лікарняної палати.
   – Ти все сказав? А я все почула. Аби ми на все, що діється навкруги реагували відповідним чином, то давно втопилися б у бруді людського буття. Та слава Богу, що він не лишив нас почуття віри навіть в надуманий образ, співчувати і кохати до нестями. Досить балачок. Можеш сідати до столу і неприкритим, мене вже нічим не злякати, але спершу ковтни пігулки заспокійливого, я зараз тобі дам.
   Доки Вадим запивав, тримаючи нетвердою рукою склянку, що аж цокотіла рахуючи гнилі зуби, Світлана розкладала на столі в кухні покупки. Вона сама не була гурманкою, в неї ніколи не було відчуття наїстися досхочу чогось особливого, її оминула навіть жадоба до солодощів ще з дитинства, а тому вона згрібала з полиць супермаркету все, що може потрапити до рота чоловіка.
Ковтнувши пігулки музикант мовчки пішов у гостинну.  
   – Янку, я купила для тебе універсальну машинку «Браун» для стрижки волосся і гоління…
   – Краще б ти мені купила чимось прикрити грішне тіло, раз викинула моє.
   – Після вечері приведу тебе до ладу, зніму мірку і завтра замовлю в салоні вбрання. Ти ж згоден показатися лікарю?
   Вадим не відповідав.
   – Янку, ти мене чуєш? – скрикнула Світлана ніби в пустоту. Не отримавши відповіді вона увійшла в гостинну.
Вадим стояв перед об’ємною картиною, що висіла над диваном і заворожено дивився на дивакуватих дітей з обличчями схожими  на смайлики з чубчиками, що сиділи за круглим столом і дивилися на блюдо з свіжозвареною картоплю в кожушках.
Йому пригадалося дитинство.
   – Що, подобається? – не без гордості за своє надбання, тихо, щоб не порушити Янку душевну рівновагу, з-за плеча, запитала Світлана. – Це Гапчинська.
   – Заворожує, – теж тихенько промовив він.
   – З придбанням цієї картини в мене в оселі ніби стало світліше, а дитячі наївні личка, такі чистенькі, як янголята, заспокоюють душу в хвилини розпачу.
   – Я згоден предстати перед твоїм ескулапом, я допоможу тобі раз ти цього так хочеш.
   – Але ж треба щоб і ти захотів, ти, Янку!
   – Не називай мене Янком, я вже не Янек, я Вадим!
   – Це зараз ти Вадим, а вилікуєшся, знову станеш Янком.
   – Я не буду більше музикантом! Ти бачила, що наробив твій кіт?!
   – Невже тобі було краще жити на смітнику, ніж в моїй оселі? – в розпачі, зі слізьми на очах, Світлана дивилася на свого кумира. – Я ж тебе сьогодні викупила у тих пройдисвітів. Ти відтепер вільний, вибирай поміж смітником і мною… Я, ще будучи дівчинкою тебе покохала, знала всі твої пісні, була на всіх концертах і вечірках, була твоєю дівчиною, але ти, тоді, був ідолом для всіх, тобі поклонялися сотні таких як я. Де ж тобі пам’ятати одну із них, але я одна до сих пір кохаю тебе, я була вагітною від тебе, але дитину не виносила, а зараз я хочу допомогти тобі, а в тебе прошу єдиного – повернути мою занедбану юність…
   Персик весь цей час терпляче сидів біля столу чекаючи на гостинець, що так дошкуляв його чутливим рецепторам.
   – Вибач, я навіть і не здогадувався про твої страждання. Мене в той час немов попутав біс.
В нього перед очима пронеслися давно забуті дні суцільної вакханалії.
– Ми, в ореолі слави, тоді, немов показилися. Гроші в нас убивали душу…
Вадим знітився, обм’як. Він вперше, всім своїм єством, засвідчував свою покірність.  
– Я…я згоден на лікування, – тихо, невпевнено, промовив Вадим.
У Світлани покотилися сльози.
   Пігулка барбітурату почала діяти, Вадим позіхнув, гостро відчуваючи голод і бажання розслабитися.
Світлана обгорнула Вадиму торс банним рушником і повела на кухню до столу.
                                                                          
                                                                               ***
В обумовлений день, на прохання Світлани, лікар-нарколог Аркадій Валер’янович, прийшов оглянути пацієнта амбулаторно.
– Ні-ні, – відразу заперечив він її присутність при очній бесіді з хворим. – Це, Світлано Іллівно, делікатна розмова. Вибачте, – і зачинив за нею двері вітальні.
Все, що відбувалося там, за дверима, вона вважала магією психоаналізу. Вона вірила в силу і спроможність відомого лікаря повернути до соціуму свого коханого. Вона з надією чекала на його вирішальне слово.
– Лікарю, ну, як наші справи, – запитала стурбовано Світлана, ледь той відчинив двері після розмови з Вадимом.
   Лікар завбачливо притиснув вказівний палець до губів, прикриваючи за собою двері. Він був відомим наркологом в Києві і вже повернув у соціум не один десяток занедбаних душ. Йому довіряли клієнти, а з пацієнтами він не сюсюкався, а зрозумівши, кому ще можливо чимось допомогти, включав на повну потужність психотерапію, підсилену медикаментозними препаратами.
   – Світлано Іллівно, – почав він офіційним тоном, – ви маєте знати, що алкоголізм не виліковується, ми, лікарі, можемо лише навчити пацієнта жити в подальшому без цієї пагубної звички, але для цього повинна бути його беззастережна  віра в здатність побороти свою залежність від алкоголю і це є основним каменем спотикання в нашій з вами справі, а для цього потрібні і ваші неймовірні зусилля, раз ви кохаєте цю людину. Але знайте, тим ким він був раніше, він вже ніколи не буде, алкоголь, нажаль, вже зробив свою пагубну справу – музикант в ньому, можливо, вмер назавжди. Вирішуйте, зараз все залежить від вас.
   – Аркадій Валер’янович, я вже вирішила, продовжуйте лікування, обумовлену суму я сьогодні ж перекажу на ваш рахунок.
   – Добре. Пацієнту потрібен спокій, гарне харчування, виконання моїх рекомендацій і, звичайно, ваша любов.

Вони спали по різних кімнатах, але ранок знову і знову їх зводив до купи.
Вадим все ще не міг остаточно з’ясувати для себе свого статусу: і розкішна обстановка квартири в елітному домі, і лікування відомим наркологом, і доброзичливе ставлення до нього господарки було прірвою поміж його вчорашнім життям і сьогоденням, котре, немов примара, давала надію, але ж як гірко буде сприйняти ту реальність, коли його, з невідомих причин, життя знову кине у прірву, як використаний у чиїйсь злій грі непотріб. Його внутрішній світ, де ще жевріла іскорка звичайного людського щастя, противився безпритульному буттю і він, як утопаючий, став хапатися за соломинку надії.
Ранком, як зазвичай в одних плавках, він порався на кухні, старанно догоджаючи своїй загадковій господарці.
– Хто ти? Чим займаєшся? – Нарешті всмілився запитати Вадим Світлану, коли та зайшла на кухню, розбуджена п’янким запахом свіже звареної кави. Її тіло, прикрите шовковим, рожевого кольору халатом, було все ще розслабленим, не втягнуте жіночою білизною, і таке домашнє, що Вадим запнувся на полу слові, грайливо прикриваючи себе паперовою серветкою.
   Вони розсміялися, геть прогнавши непорозуміння.
   – Я рухаю прогрес до рук покупця, – загадкою відповіла вона. – Дай і мені ковток кави, – Світлана простягнула руку до його склянки. Вона відпила. Скривилася. Кава була міцною, чорною як дьоготь, і без цукру.
   – Як вони її п’ють кожний день?
   – Хто?
   – Зулуси!
   Вони знову приснули від сміху.
   – Хочеш, я покажу тобі, чим я займаюсь. Лиш прикрийся, щоб від протягу не застудитися, – вона, посміхаючись, подала Вадимові кухонний рушник. – Ходімо в кабінет.
Світлана вставила флешку з записаним рекламним роликом на замовлення «oriflame» в гніздо ноутбука і клацнула клавіатурою.
Слащава, схожа на ляльку барбі, незрозумілого віку красуня, викаблучувалася перед камерою і говорила, говорила безперестану про якийсь бальзам для вічної молодості.
   – Все зрозуміло, ти рекламою зваблюєш людей на необдумані вчинки.
   – Ні, я просто в художньому оформленні подаю інформацію, а вибір за покупцем.
   – Настільки я зрозумів, ти, цим роликом нав’язуєш людям товар, а твоя балакуча красуня три хвилини нагадує жінкам про їх вік. Це антиреклама! Жах! Хіба не можна сказати коротко і ясно: «Любіть і будете красиві» – при цьому хай блимне логотип фірми з назвою товару вічної молодості, як в двадцять п’ятому кадрі. Все. Треба діяти на підсвідомість, тоді буде успіх. Кажіть і показуйте людям те, чого хочуть вони, а не ви. Так навчилися робити сучасні музиканти. А ми, продовжуючи грати хард-рок, в решті-решт опинилися на узбіччі...
Світлана слухала роззявивши рота. Сьогодні був передостанній день виконання замовлення. Вона вже знала який буде слоган.  


                                                            

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Вікторія Штепура, 27-07-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0612921714783 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …