Музикант не пручався, пішов мовчки за Серою. Він давно вже не звертав уваги на всілякі людські дивацтва. Хіба не все рівно де йому коротати ніч…
Неможливо збагнути, що в кожної людини в голові, а дії, – то лише відголосок підсвідомості – її нереалізовані бажання, що керують людиною під час душевного смутку, або якоїсь нав’язливої ідеї, котра здавна, засівши в її сірій речовині, будоражить тіло та штовхає на хибні вчинки.
Салон недешевого авто був наскрізь просякнутий запахом парфумів, жіночого тіла і натуральної шкіри сидінь. Він, всівшись, поклав гітару на коліна (короб із заробітком забрав один із наглядачів, швиргнувши музиканту лише дрібницю на пійло) і зажмурив очі, віддавшись примхам непередбачуваної долі. Він миттєво, ніби провалився в безодню.
Автомобіль стрімко мчав вулицями наввипередки з нічними стрід-рейсерами.
– Янку, прокидайся, ми приїхали додому, – Світлана обережно, чи-то від огиди брудного піджака, чи-то від жалоби злегка трусила музиканта за комір. Від нього тхнуло якоюсь кислятиною, підвальною пліснявою і бридким перегаром дешевого пійла.
– Що тобі потрібно від мене? – опритомнівши, зле буркнув музикант. – Ти помилилася, я не Янек, я… Вадим. Відпусти мене на свободу.
– Ні, ти Янек, а Вадим, то твоє світське ім’я. Ми з тобою, відтепер, почнемо життя заново. Пішли, ось в цьому будинку моя квартира на восьмому поверсі, а зараз вона буде і твоєю.
Йому здалося, що ця молода жінка була несповна розуму, або об’їлася блекоти, та надивившись за своє безпритульне життя на всіляких пройдисвітів, він, не маючи вже і краплини своєї волі, віддався цій навіженій, що не згидувала його єством.
Лише музикант переступив поріг квартири, у кота, персюка, що вже з нетерпінням чекав свою господиню, здибилася пухнаста шерстка.
– Ну, що ти, Персик, заспокойся, Янек тепер буде у нас жити. Очі Персика палили непроханого гостя, він весь напружився, спина вигнулася коромислом, а хвіст загрозливо тирчав догори. Світлана взяла кота на руки, той ніби скам’янів. – Заспокойся любий, – пестила вона бідолаху. Янек зараз піде в ванну кімнату, а його лахміття ми скинемо у сміттєпровід, квартиру провітримо, все буде гаразд, ось побачиш, – заспокоювала вона свою кішко-людину.
Музикант впевнився, що жінка була не в собі.
– Янку, проходь, проходь, – звернулася вона до отетерілого, вмить сталого незграбним і ще більш відлюдькуватим, а ніж ще мить тому, чолов’яги. – Ванна кімната прямо і наліво.
Музикант тупо підкорявся наказам, він зараз був звичайною маріонеткою по її власній волі у прямому сенсі і, аби вона зараз сказала йому заріжся, то він не вагаючись порішив би себе.
В ванній кімнаті, де все було вимито і вичищено до абсолютної стерильності, він, після життя у нетрях, відчув себе закинутим в космос, ось у цьому чудернацькому космічному кораблі під такою земною назвою – «ванна кімната» – з безліччю всіляких прибамбасів про значення яких він навіть і не здогадувався, в нього звідкілясь взявся сором, що він не знає, як всім цим користуватися; він вже цілу вічність не те що не мився, а навіть і не роздягався. Музикант стояв спустошений і морально, і фізично, хоч кричи караул.
Світлана, не учувши шелесту води, схаменулася, зрозумівши насущну проблему в адаптації Янека до цивілізації і швиденько роздягнувшись, накинула на себе халат, взялася за справу сама.
Він її зовсім не соромився, бо загубив сором вже давно, ще під час зльоту, він навіть не знітився, не заплющив очі коли вона, нарешті скинувши халат і залишившись при одній зрілій жіночій красі терла йому мочалом спину, груди, патлату голову так, як колись її купала мама приспівуючи щось із «Мойдодыра». Вода зробилася рудою, але тіло побіліло, як вилиняла сорочка.
– Янку, ну й бруду ж на тобі. Навіть не сподівалася, що колись буду ось так, поряд з тобою, запросто торкатися твого тіла і насолоджуватися щастям бути знову поряд, як тоді. Пам’ятаєш?
– Кралечко, ти щось сплутала, я навіть не знаю твого імені. Хто ти? Для чого я тобі потрібен? Я… я… я відпрацьований матеріал, брак цивілізації, гомо сміття, – він, від нестриманості, ляснув долонею по воді, піна бризнула їй прямо в очі.
– Заспокойся любий, відтепер ти знову Янек-гітарист, а я твоя навіки Сера. Я ж закохана в тебе ще з відтоді, як вперше ми зустрілися на вечірці після вашого тріумфу на сцені «Stereo Plaza».
Ейфорія, як примара, міцно тримала її в своєму оманливому стані. Вона не знала, та й не хотіла знати, що алкоголізм в людині рушить не лише тіло, а в першу чергу душу, нейрони мозку просто відмирають починаючи з набутих звичок, а противляться отруті, лише первинні інстинкти наших далеких предків, та це вона зрозуміє згодом.
Одежі у Вадима не було, її проковтнув сміттєпровід. Він вийшов з ванної кімнати оголеним, і став у всій своїй потворній красі посеред коридору: мокре волосся закривало обличчя, худе згорблене тіло з довгими руками, нагадувало неандертальця.
– З легким паром, любий! – незвичні слова різали йому слух. – Накинь полотенце і йди в ліжко, а я зараз подам вечерю. Вибач, чоловічого халату не припасла.
Але його страждаюче тіло благало дозу алкоголю, починалася трясучка. Він впав на ліжко процідивши крізь зуби:
– Налий сто грам.
Світлана змовчала.
– Налий сто грам, сучко!!! – заволав Музикант.
Світлана підійшла до Вадима і лагідним, але твердим голосом промовила:
– Давай домовимося, любий, ти три дні втримуєшся від випивки, а я тебе повертаю в соціум. У мене є на це кошти і знайомий відомий нарколог, і запам’ятай: у мене вдома алкоголю немає. Чуєш?
– Та хто ти така, щоб розпоряджатися моїм життям? Я тебе цього не просив! Мене вже завтра будуть шукати мої катюги, вони доберуться й сюди і тоді нам з тобою буде не перелюбки.
Світлана в кишені халата міцно стискала електрошокер.
Її бранець скрипів зубами, завивав по-звіриному, він звивався на ліжку, скрутивши білизну у бісове кубло. Світлана довго вагалась, але нарешті сунула йому до рота дві пігулки заспокійливого, барбітурату, і надала запити водою. Янек, з жадобою залежної людини, проковтнув пігулки. Через декілька хвилин його перестало трясти, тіло нарешті прийняло людський вигляд, подих став повільнішим, завивання стихло, лише раз-по-раз ноги ще здригалися нагадуючи Світлані про пережиті страхіття. Вона вирішила ніч коротати біля свого бранця, скрутившись в клубочок у його ніг.
Втома швидко зламала сприйняття дійсності.
Іноді робочий день пролітає блискавкою, робота йде на лад, голуби й ті посміхаються, заглядаючи в вікна з надією на поживу, а іноді, особливо в похмуру погоду, день здається вічністю, а якщо і погода похмура, і в голові бісенята на скрипках грають, і голуби обганили тебе з самого ранку, то надвечір ти мчишся додому коліс під собою не відчуваючи, бо там, вдома, твоя відрада і твоя підзарядка душевних сил.
Сьогоднішній робочий день був зім’ятим ледь розпочавшись. Світлана зранку відчувала себе немов у осиному гнізді. Підлеглі, учувши легку наживу, строчили салогани десятками – і сміх, і гріх. Іноді несли таку дурницю, що випустивши її в тираж можна було отримати антирекламу і схоронити себе і агентство назавжди.
Жанна не знала що й думати, подруга явно виходила з-під її контролю.
«Йоган, це Йоган клятий зі своїми щотижневими одноразовими «дарунками» тримає її на голодному пайку, а вона казиться, виносячи особисте непорозуміння на загал», – думала вона і завбачливо не лізла в душу, пам’ятаючи недавній конфуз.
Невідомо коли б ця катівня для Світлани скінчилася, аби вона знервовано хряпнувши дверима кабінету, нашвидку буркнувши Жанні зауваження по слогану, не вискочила з офісу.
Червоний «Chevrolet», поскрипуючи гумою на поворотах, мчав її на Подол. Краєчком ока вона бачила, як помірковані шофера крутили пальцем біля скроні, коли вона, при небезпечних маневрах, підрізала когось із них, і навіть випереджала під світлофором, вона поспішала до свого заґратованого вдома подвійного щастя, бо гостро, аж до кольок в серці, відчувала Персикове вороже ставлення до її бранця. Світлана, взрівши вітрину «COMFI» різко загальмувала, ледь не нанизавши на себе чорний пікап…
Двері супермаркету перед нею відчинилися миттєво і вона феєрією влетіла до відділу електроніки.
– Мені, щоб і стригла, і голила водночас, – вона ще й жестами глухонімих доповнила своє незрозуміле прохання молодому чоловікові в уніформі.
Продавець-консультант, що миттєво з’явився перед нею у всій своїй красі готельного портьє, блискавично вловивши бажання і, уклонившись до непристойності, промовив:
– «Braun» до ваших послуг, і підвів до потрібної полиці.
– Гаразд, пакуйте, але швиденько, я поспішаю.
Виїзд з парковки їй несподівано блокував чорний «Padjero». Світлана в сум’ятті не бачила, що він невідступно «сидів на хвості», коли вона мчала вулицями міста. Вона навіть і рота не встигла відкрити, як двоє молодиків, брякнувши дверцятами, стали перед нею.
– Мамзель, є термінова розмова, – промовив той, що був з одним нерухомим оком.
– Пардон, – в тон одноокому парирувала Світлана. – Я що, підрізала вас? – вона не усвідомлювала іншу загрозу.
– Ти порушила конвенцію, нахабно вдерлася в сферу нашого впливу, в нас впав прибуток. Ти вкрала нашу курочку, що несла золоті яйця, а це негоже робити.
– Слухай, стерво, – зовсім не інтелігентно перебив одноокого, схожий не скінхеда, здоровань, – або ти завтра сама виставиш на точку музиканта, або маєш платити неустойку.
Світлана почула, як клацнуло відкидне лезо фінки, вона відразу все зрозуміла, але страх спізнювався, і вона, не усвідомлюючи сказане, промовила зовсім без тіні вагань:
– Раз курочка приносить прибуток то в неї має бути і ціна. Чи не так?
Вона відчувала, що молодикам не потрібно було її життя, вони були не мокрушниками, а звичайною вуличною шантрапою.
– Ти вловила. З тебе п’ять штук зелених і нехай він грає тобі колискові, але здумаєш виставити десь на точку, попишу обох.
Вони торгувалися недовго, зійшлися на двох штуках.
«Я його викупила, тепер він мій і лише мій», – раділа Світлана кермуючи до свого під’їзду, і лише зараз до її збудженої свідомості дійшло, що вдома нічого їсти. Собі б вона знайшла чим заморити хробака, а ось для чоловіка їжа важливіша за кохання, це вона випробувала на Йоганну. Заходити в квартиру з порожніми руками було лячно, та й несправедливо. Вона знову, скрипнувши гумою коліс, шмигнула в бік супермаркету «АТБ».
