Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2571
Творів: 46714
Рецензій: 91095

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза рефлекція на тему

І що б не сталося в житті – усміхаймося

© Уляна Янко, 07-07-2019
ЦІкаво, що саме він  лайкає? Усмішку симпатичної жінки чи її підпис-сентенцію над світлиною?  Розум знов у штанях –  заінтригований мачо тре перенісся,  шукає інформацію, хто, де і звідки , зрештою, не знайшовши,  питає мене, чи я не знайома з нею, ні, кажу, не знайома, віртуальна френдеса, навіть не заходить до мене на сторінку  і не вподобує моїх дописів, не розумію, нащо її тримаю у друзях. Хмикає,  відштовхуючись ногою від перемички столика  їде у кріслі до вікна.
– Сивина в бороду,  – втомлено іронізую.

Поправляє «у щетину», підіймається  і йде у ванну голитися – збирається на конференцію. Парфуми? Чого б це раптом?  Ще вчора обходився лише лосьйоном.
Братику, вважай, знов не лоханися. Як горохом об стінку. Сидів грибом тижнями, і врешті пробило.  Полазив соцмережами, надихнувся– хвіст трубою, очі блищать. Перекинув сумку через плече,  цмокнув у щоку і бачили такого. Полювання почалося. А в мене що, на кого  маю полювати я?

На сусіда знизу? Щойно  гримнули двері, а він  тут як тут:
– Шо то ви, сусідо, свого  волосся мені на балкон натрясли? Як ні? Ваша-ваше,  таке саме яскраво руде. В Свєтки з шостого каштанове, та нє, не перекрасилася, в понеділок  бачив,.. шо-шо?.. нині вже рижа? Може і рижа, але  вона не тріпає оліял, вона взагалі нічого не тріпає, в неї, якби ви  бачили,  такий срач в хаті, шо чорт ногу вломе, то точно не ї патли. Її хіба би шось друге було,, бички і, хе-хе, самі знаєте шо – шоночі п’янки-гулянки –добра, шо ви таким не розкидаєтеся, і брат ваш порядошний хлоп, не то шо нарік  з дев*ятого.. То вопше, я Надьці з восьмого не завидую, вона кае, шо через того наріка регулярно шпріци з балкона викидує, каже шо мусе через два кульки брати, боїться заразитися. Я б тоже боявся, добре, шо ви з братом не… а шо ваш брат не женися? Хотя, якшо розкинути мозгами, то і нема на кому,  кругом  бабИ такі як Свєтка. Кстаті,  Надька нічо так, але куре, як сапожнік, і розведена, і з дитиною, а бо Нінка з п’ятого під’їзду, класна баба, але товста, бляха, як  бєгємот, і ручища, як в мужика, ше сусіди сплєтнічають, шо то вона тими ручищами свого першого чоловіка прикандичила. Під час перебранки, кулаком про голові стукнула. Згоряча, нечаяно, а мужик хляп, і нема. Дурна смерть. Ніхто ніби не винний. Але кому таке треба? Ехехе, нема нормальних бабів. Я вот тоже  холостякую, і тоже вже ж не протів того, остепенитися… ви не подумайте я вас уважаю, ви  порівняно зі всім іншими нашими –сама  нормальна, я навіть подумав вас на пиво пригласити, думав, що ви мені не відкажете.  А  тут ваше волосся. Тепер навіть не знаю.

–  Вибачте,  поспішаю на роботу, – дядько мені вже добряче набрид, пробую мирно відкараскатися від чергових залицянь підтоптаного  зануди.
Затраскую двері, підпираючи їх спиною. Навпроти  –дзеркало, поправляю волосся, хухаю на скло, протираю масну пляму від пальців.
Телефон не дає розслабитися.
– Слухаю, так, 67 квартира, що?.. де тече?.. в нас не тече. Зараз гляну. Телефонує майстер з ЖЕКУ, каже, що затоплюємо нижні поверхи. йду в кухню, тоді у ванну, туалет. Нічого не тече. Відказую, що все гаразд, у слухавці хвилину мовчать, тоді щось гугнять, просять підтвердити адресу, коли називаю вулицю і номер будинку, крекчуть і вибачаються.

Стільки часу коту під хвіст. Мені вже й справді час на роботу.
В обідню  спеку не рятують ні дерева, ні дашок, розплавлений асфальт липне до підошов, на зупинці надірковано  чиїмись шпиляками,  це ж треба, в шпильках у таку погоду, цікаво,  хто тут наслідив: жертва дрескоду чи  леді-камікадзе. Відразу відкидаю варіант з високопосадовицею чи нічним метеликом – такі  навряд чи користуються громадським  транспортом.
ВІдчуваю, як піт стікає тілом вниз, привіт  рекламнодезодорантовій «енергії і свіжості», привіт-привіт минуло не 24 а дише 2 години. Спітніла волохата рука нависає над головою, спину гріє чийсь мокре черево, а попереду ще три зупинки. Як там твердила френдеса з фейбуку? Пробую слідувати сентенції, видушую кислу подобу усмішки. Інакша не вдається суто фізично.

На роботі, як завжди, аврал і нікого не хвилює моє спізнення через збитий графік транспорту, всім глибоко в  дупі знеструмлена  вервечка трамваїв і корки в керунку, звідки я добираюся до офісу, і яскраво фіолетово, що у мене обличчя набрякло, в  червоних плямах і голова геть не варить.
– Ви  знову неточно склали звіт,  я розумію, програма в нас нікудишня, але статуправління – це серйозно, раптом з перевіркою нагрянуть, хто штраф платитиме? – дорікає начальниця і видає перед ніс папери, а це означає, що  мій робочий день нині складе не 4 години,  а 6 або й 7, і і що раніше сьомої-восьмої з офісу не рипнуся.

- Привіт, Мусь, – це дзвонить подруга Анничка, – ми нині  з бандою намилилися на джаз-фест, ти з нами? Ні,  багато роботи? Йой, не повезло тобі з начальницею. Ну добренько, па, може завтра, завтра ще в парку Культури буде.
З бандою хіба думками. Бурмочу вибачення, взаємні цьомки, вимикаю зв’язок. На душі тоскно. «Дурень думкою багатіє» – пхикаю собі під ніс, на що начальниця кидає строгий погляд і напучувальну репліку, щось  на кшталт «мусите нині встигнути доробити звіт».
Встигну куди  ж мені з підводного човна.

Смеркне, плетуся додому, місто ховає сонце за дахи і полегшено зітхає у вечірніх сутінках,  спадає денний жар.  Ти диви, братик,  з якоюсь кралею дефілює стометрівкою, мене не бачить, і добре, нащо я йому тут зараз здалася.  Звертаю в бічну вуличку, механічно  прокручую ранішній діалог –  ні, з ним не та, фейсбучка брюнетка, інша. Ця  – блондинка. Ну й гаразд. Нащо йому та зарозуміла гордячка, та й було б диво, якби люди з різних міст  отак відразу  в цьому місті.. Блондинку не знаю, хоча здається пригадую, здається, працює разом з ним в бюро.  Нехай пробує,  раптом пощастить.

Вдалині маячить зупинка на якій зупиняється тролейбус. Прикидаю, що не встигну. Чи встигну? Напружуюся, прискорюю ходу.  На якісь ямчині умудряюся підвернути ногу,  Чорт, чорт –  вивертаюся карколомною вісімкою. Лечу і бачу, як зачиняються двері в тролейбусі. До обличчя невблаганно наближається бруківка, ще трохи і..  Чую, як хтось підхоплює мене під лікоть, несподівано вихоплюючи з широко розкритий кам’яних обіймів. Бачу високого смаглявого красеня в дорогій світлій одежі, від нього приємно пахне. Наступної хвилини  даю мозку завдання просканувати ситуацію на предмет вірити в казку чи ні. Але мозок у відключці.
– Ну й віраж. Ледь встиг.  –  бринить над вухом оксамитовий баритон з ледь чутним  акцентом. Україномовний кавказець?  Мої очі лізуть на лоба а тернові його ковтають мене з потрухами:  – Ахмет.

Ах, який погляд! Гарячий і рішучий. Люблю такі.

– Маруся, Марія, – поправляю бретельку блузки, обтріпую низ спідниці від пилюки.
  – Ще тут вимазались, – смугла рука м’яко проводить по щоці. – Гарне у вас ім’я, біблійне. Маариійя.
Завжди вважала своє ім’я старомодним, але озвучене незвичним вуху акцентом,  воно починає здаватися не таким заїждженим, а навіть подобатися.

Отакої. Бігла на тролейбус, а опинилася на каві. Непогане місце, колись тут була, дуже давно, зауважую зміни – на стінах тут тепер фрагменти цегли і ретро фотографії, а офіціанти в камізельках і краватках –метеликах.  
Сидимо,  між поцілунками, п’ємо каву з коньяком, заїдаємо еклерами. Ахмет розказує байки,  емоційно і елегантно жестикулює. Трохи слухаю, трохи пускаю повз вуха. Милуюся мужніми рисами обличчя, долонями Зауважую для себе, що перстені і браслет, зі звиклого  із білого золота, а також масивний ланцюжок, дуже личать смаглявій шкірі близькосхідному архетипу, ловлю себе на заздрощах, моя шкіра не така – бліда і веснянкувата, і все, що на неї не начепи, програє.

За спиною чую знайомий голос,  обертаюся – так і є, знову братик.  З тією самою білявко. Замельдуватися чи змовчати, може й не зауважить?  Вибираю друге. Білявка голосно сміється, від чого її повне декольте  підскакує і коливається. Тепер зрозуміло, куди кидає погляди Ахмет, зовсім не на мої відкриті плечі.  
Вже пізно, мабуть час прощатися. Але мій брат мене випереджує – пара встає з-да столика. Нараз білявка шпортається і Ахмет встигає підхопити її раніше за мого брата. Погляди бліявки і брюнета зустрічаються. Наші з братом теж. Тільки нашим, сестринсько-братерським, іншим рейсом, ніж стрімким потужним поглядом зефіру й чеколядки зі східної казки, яка щойно почалася в мене на очах.

– До зустрічі!, – щебече пишногруда краля моєму брату, хоч тон видає, шо  персиковий подих вже упіймався в шовкову сіть. Ахмет  махає пальчиками в золотих перстінцях, білозубо усміхається і теж  дивиться на мене, як на манекен. Почуваюся вже  не попелюшкою, а мухою, а точніше її  випатраною  хітиновою оболонкою, на крильцях і лапках якої  теліпаються обривки брудної павутини.

Йдемо, братику, годі витріщатися на зрадливців.
В маршрутці задушливо, але, Богу дякувати, пасажирів негусто.  
Чухаю шию, вона від роздратування завжди свербить. Мамцю рідна, а де ж ланцюжок? – роззираюся , але на підлозі його не бачу, от розтелепа, мабуть загубила в туалеті кафе, чорт смикнув освіжитися водою з-під крану,  як прикро, ланцюжок з кулоном мені залишила в спадок бабуся вітчима разом з кульчиками, бомбовий був комплект, філігранна робота, кульчики без кулона геть не те,  от же ж блін.

Двері маршрутки зі скрипом зачиняються.

Нічого особливого не трапилося. Ну не склалося, чи вперше? Скільки такого було, буде, або не буде, або буде інакше, ніхто не знає, та й чи варто заморочуватися.
Емоції дня більш менш  врівноважилися, сидимо з братом в кухні, п’ємо чай, дивимося по телевізору якусь нудь.
Нараз мене осіняє і я  скрикую.
– Ти чого? –брат проковтує рідину  і ставить горня на стіл.

Зриваюся, біжу до передпокою дещо перевірити і звідти кричу, що таки нема. Нема сумочки! Тоді збентежено стаю в порозі.
– Може ти її на роботі забула?
– Ні, не забула. З неї ще за столом носовичок витягала.
–  Тоді могла в кафешці залишити.
– Могла. А ланцюжок  від бабусі Евеліни теж там посіяла? Чи не дивно?

Дивно – не те слово. Але ж як? Як?! Не зауважити стільки часу, що на рамені нічого нема і руки вільні? Хвилину мовчимо, брат якось дивно  починає на мене дивиться, чухає потилицю і гигикає. В прикрому здогаді прикладаю пальці до губ. На мене геть не подібне. Я не  з тих наївних дуреп, що гублять голови від пік-апівських штучок першого-ліпшого мачо. А від псевдомачо і поготів. Підсипав щось у келих, гіпноз? Мені зовсім не смішно. Терміново телефоную в банк, блокую платіжну.

-- Новеньку сумочку спер, і гаманець, де були картки на знижки. От гад! Бізнесмен, блін, спадкоємець еміра. Добре, що готівки було небагато.
– Не кіпішуй, ще не факт, що то був він. Якщо ж так, ти  майже нічого не втратила. А от Тереза  після конференції зняла готівку, збиралася зранку перед роботою забігти в «Інтертоп»,  якісь круті мешти купити. Уявляю її фізію завтра на роботі. З іншого боку, в мене буде ще один шанс, от тільки думаю, чи варто, ти бачила, як вона на того типа дивилася.

О пів на першу нової доби двір через вікно виглядає,  як у негативі чи сні: будинок навпроти темніє шибками, край стіни  справа – у світляній окантовці, верба під ліхтарем полоще на вітрі гілля-батоги, біла трава попри стежку, фрагмент дороги…
Тисну хрестики – закриваю вікна. Перед вимкненням ноута  ще раз заходжу на фейсбук. Знову реклама «Голосу», далі перепост якоїсь  пісні, а ось ранішнє фото незнайомої френдеси, яка ніколи не читає і  не лайкає мої дописи. Велика світлина, на пів сторінки, з надписом вгорі:
«І що б не сталося в житті – усміхаймося»
Кажуть, ніщо в цьому житті не стається випадково, а все, що трапляється на шляху – є  знаками-попередженнями чи застереженнями, якими б  банальними чи безглуздими, на наш людський упереджений погляд,  вони й не здавалися. Треба лише навчитися їх читати  і буде всім щастя.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

дуже влучно

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Вікторія Штепура, 11-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 09-07-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82416582107544 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …