От ви кажете — телевізор! От телевізор, мовляв, телевізор! А що телевізор? Хтось із вас розуміє, що зараз значить телевізор? Ящиком його давно не називають, та і дивляться рідко, людськими умами заволоділи комп’ютери і гаджети. От ви кажете комп’ютери! Комп’ютери, комп’ютери ... Мда. Про що це я? Ах так.
Колись, не так давно, телевізор був більше, ніж шматком пластику з екраном та якимись кнопками. Колись це була релігія. Це був друг, часто єдиний і найкращий. Окраса оселі. Випадковий гість, який завітав на ночівлю і більше ніколи не піде геть, хіба якщо «захворіє», тобто поламається, але тоді всі за ним сумуватимуть і чекатимуть на якнайскоріше повернення.
Я ці часи застав і трошки їх пам’ятаю. Кінець 90-х, початок нульових. Я ріс звичайним сільським пацаном, який не любив уроки (окрім фізкультури і малювання), але любив футбол, футбол, а ще телевізор.
Перший «ящик» (навіть не ящик, а велетенський чорний контейнер) пам’ятаю погано, але кілька моментів врізалися в пам’ять. Це був «Таурус». Чорно-білий. Ламповий. Звідкись з Прибалтики. Народжений у Радянському Союзі. Він якось дотягнув аж до другої половини 90-х і почав потроху здавати. Спочатку сів кінескоп, і телевізор перетворився на радіо. Отакої! Хай йому грець! І сталось це саме тоді, коли один із каналів транслював супер-пупер-мегафільм «Годзилла» (1998, з Жаном Рено, якоюсь бабою та, звісно, Годзиллою). Для школяра такі фільми — як наркотики. На них чекаєш, їх жадаєш, без них ламає. Чудово пам’ятаю, як я стояв біля чорного «Тауруса» і слухав реви, стрілянину, уривчасті фрази, сповнені напруження і драйву, та інші епічні звуки і аж стрибав на місці від того, що не було видно картинки!
Диво прибалтійської телевізійної інженерії проіснувало до початку нульових. Так-сяк. Через пень колоду. Його, звісно, ремонтували. У селі єдиним телевізійним майстром, гуру, Повелителем Екрану та Кінескопу був дивний чувак років під тридцять, який постійно ходив у якихось обносках, їздив на мопеді і мав кличку (чи прізвище) «Вазєлін». Навіть не знаю, чому його так прозивали, не буду вдаватись у деталі, цілком можливо еротичного плану… Вазєлін шарив у техніці. Причому настільки, що реанімував старезний «Таурус» на тиждень-півтора, проводячи за допомогою паяльника якісь магічні дії над лампами, котрі розміщувались всередині телеящику і які, мабуть, і відповідали за «картинку». Тому якийсь час ми жили з телевізором, нормальним телевізором, зі звуком і навіть картинкою. Але всьому рано чи пізно настає кінець. Якось «Таурус» звично увімкнувся з чорним, траурним екраном, ведуча новин десь в його темних глибинах сказала «Доброго вечора», і на цих словах зник і звук. Телевізора не стало. Він гарно служив, але йому настав час вирушати в телевізійний рай. Рест ін піс. Ми тебе не забудемо. Особливо коли твоя бездиханна коробка досі валяється в сараї.
Точно не скажу скільки, але потім ми якийсь час жили без телевізора. Взагалі. То були непрості часи — тільки недавно завершилась ера кумівських «віялових відключень» електроенергії, наближались нульові, зі їхніми затримками зарплат на кілька місяців. Наша сім’я тоді почала нелегкий шлях до виживання — харчувались переважно городиною, замість чаю заварювали гілочки смородини. Звісно, придбати телевізор могли хіба що в мріях, які мене відвідували регулярно. Однак я, хоча і був малим, розумів, що купити новий телевізор ми не зможемо найближчу сотню років…
…Яка минула швидше, ніж можна було очікувати. У 2000-му чи 2001-му році з Харкова до села переїхав батько, бо в інституті не платили зарплатні. Він привіз купу книг, пару тарганів, які зрозуміли, що їх забрали з козирної міської жилплощі, і померли з горя, та… телевізор! Маленький, як і «Таурус», чорно-білий, але це був телевізор! То був врочистий момент, тому його я, звісно, пам’ятаю — невеличкий чорно-червоний ящик поставили на комод, врубили в мережу і залу заповнив солодкуватий голос якогось клона Шуфутинського. Величезний чоловік у піджаку, ледве влізаючи в екран телевізора, співав про якусь «девочку», яку він «так любить», що не може без неї жити, носити той піджак чи щось у цьому дусі. Батьки пішли на кухню, а я, звісно, нікуди не пішов, тим більше, що далі почались «Вулиці розбитих ліхтарів», де після вступних титрів показали чийсь розтерзаний труп. Це було просто фантастично! Я про телевізор.
На жаль, маленький гуртожитковий телевізор проіснував кілька місяців. Він був не таким олдовим, як «Таурус», але також родом з того самого СРСР. Зламався. Тут вже Вазеліном не зарадиш… Хтось порадив справжнього майстра, який жив у райцентрі, що вже свідчило про його високий фаховий рівень. Трошки насторожувало його прізвище — Могила. Ще більше насторожив вигляд майстра, який чимось відповідав своєму прізвищу — огрядний чоловік, з величезними руками, якими, здавалось, можна чавити невеликі кавуни, завжди мовчазний, похмурий і потойбічний. Він забрав телевізор у свою майстерню, де пристрій пилюжиться і по сей момент. Точно, немов у могилу канув…
Наступний телевізор з’явився доволі неочікувано — у 2002-му році до нас приїхав батьковий знайомий, надзвичайно харизматичний чолов’яга з густою бородою і безумними ідеями. Знайомий притягнув вино власного виробництва і величезну «Берьозку», причому я не пам’ятаю, чи був він на авто, і якщо ні, то виникає питання як він пер його автобусом. Утім, для цього бороданя не було перешкод — у молоді роки він тягнув кілька кілометрів на своїй спині холодильник, а через десять років, знову завітавши до нас в гості, вирушив до Харкова з кабаном, якого він купив в когось у селі, порубав на шматки, розклав у мішки і запхнув все це діло в маршрутну «Газель». Та що та «Берьозка» могла спокійно приїхати рейсовим.
Утім, я не надто вдавався в деталі. Ніколи, треба включать. О диво! Телевізор був кольоровим! Кольори були різкими, занадто багато червоного, але це був колір. А ще «Берьозка» мала на фронті, у лівому верхньому куті висувну панель, на якій були кнопки каналів та регулятори зображення. Тоді це здалось верхом технопрогресу. Я все це крутив і клацав. У той вечір ми разом зі знайомим сіли перед телевізором, уважно спостерігаючи за напруженими мозковими батлами у «Що? Де? Коли?».
Як ви можете здогадатись, «Берьозка» завершила своє існування, як і попередні екземпляри. Однак пробула вона в нас довгенько. Чудово пам’ятаю, як залипав на ній у перший сезон «Далекобійників», а також шоу «Слабоє звєно». Невдозі викликали Могилу… Ремонтував він «Берьозку» разів зо три, одного разу пустивши в хід свої масивні п’ятірні, якими він кілька разів нещадно лупонув по боках телевізора, намагаючись таким чином провести експрес-ремонт. Чи робив після цього телік, чи ні — не пам’ятаю. Можливо, я тоді просто заплющив очі.
Останнім в ері, коли телевізор був чимось надзвичайним, став уже цілком пристойний «LG». Новий. Якісний. Кольоровий. Куплений у 2003 році за мамині гроші, назбирані і відкладені. Хай йому грець, у телевізора був навіть пульт! То була якісна річ, яка зламалась лише взимку цього року. Думаю, якщо запросити майстра (тільки не з «могильною» назвою), він ще пропрацює рік-два. Тільки чи треба? Ера телебачення давно минула. Мені вже не 14. Треба рухатись далі. Але в мене немає стійкої відрази до «блакитних екранів», як у декого, я не називаю його «зомбоящиком», бо ще живі спогади з дитинства, завдяки яким з телевізором пов’язано так багато теплих вражень.
