У горнилі літнього вітру, що видобувався на швидкості з прочиненої фірточки з написом "Не відкривати. Працює кондиціонер" тріпотіла поліестрова фіранка. Слід було ще до того, як сяде сонце, встигнути закарбувати нещодавно відкриті істини. Ну як до заходу, рівно до моменту втихомирення сонячної пломенистої заграви, яка нещадно золотить черево вагону, роблячи його мовчазних пасажирів задивленими й без того ще більш зануреними в себе.
Десь навіть серед лісосмуг й протяжних луків змигнули хрести приколійної церкви, зайве нагадавши помолитись про важливе. Фіранка так і тріпотіла собі, вже наганяючи лісову вечірню прохолоду, припрошуючи жадобніше ковтати трав'янисте повітря, якого точно забракне в місті. Так хороше буває тільки влітку. Цим воно і бере на згадці, свободою відчування й подорожі. Я знала, що саме маю закарбувати: час оцінюється за його минаючим чаром. Потому, як щось відбулося і усталеним спомином уклалося в життя.
Інколи не можеш себе простити за те, що якось глибше, свідоміше, звіддалено-цінно не вдалося увиразнити вечірню прогулянкову розмову з матір'ю парковими доріжками, трошки уважніше розпитати за фази росту й догляду за огородиною, зафіксувати де яка грядка, і, таки попри доступ до інтернету, залишити їй записаним рецепт горіхового варення, бо ти поїдеш, а варення ще варити. Бо якщо є доступ - то може бути й відмова у ньому. А рецепт на шматинці газетки під радіо нікуди не подінеться. Навіть років через двадцять його все ще реально буде знайти десь у стосику макулатури у вашому літньому домі.
Твої тутешні, домашні папери, дитячі журнали, шкільні малюнки, абсолютно не потрібні записи, навіть якісь інфантильні забуті черкання, вітальні листівки... - не бере грубка. Навіть твій перший щоденник, який ти зненавиділа через непрофесійність писання, теж десь ще існує. Ти це відчуваєш.
Вже сонце сіло, віддавши усю свою запальну зверхність небу, а тобі ще баглося задержатись думкою у дорозі. Бо то є ніде. Ні вдома, де ти надто легковажиш дорогими людьми й їх постійно створюваними спогадами й розчуленостями. У кого вдома рідко ладналося, той знає ціну моментам хай і незграбної, але священної єдності, коли кожен невидимо тішиться.
Та й поки в дорозі - ти ще не там, де тобі чомусь не накопичується архів, хоча важливі папери усі дбайливо перевезені, складені й так само надійно відчужені, бо не криють випадково віднайденого наївного змісту, якого навмисне не праглося зберегти. Та не так солодко пахне повітря, власне, запах землі чи води там взагалі річ незбагненно нетривка й зникома, така, що несе тобі мало інформації, як про чужу землю. Тобі знадобилось років чотирнадцять, щоб розпізнавати тонкі матерії ніздрями, зчитувати ті повідомлення, як тренований пес.
Бо коли ти в дорозі - тобі вже нікуди не треба, цей лет від тебе не потребує дії, навпаки, Господи, хоч десь відповідальний за твоє життя зараз не ти. Сиди і архівуй свою галограмно нестійку свідомість, вдатну до роздвоєння поведінкової філософії.
Все ж, відчуття дому з часом знаходить людину. Кожну, де б вона не була. Це добре. Це можна з собою носити будь-де, як фотокартку, хоч голим, хоч босим, - воно завше при тобі.
