- Гамарджоба, генацвале ! – говорити при зустрічі, дивитись на красиву природу, їсти дивну їжу і запивати смачним вином, танцювати і співати грузинські пісні. Там росте багато винограду, дивна панорама гір, і дійсно хочеться співати. Грузини дуже люблять компанії, друзів, цінують їх, більше, як багатство.
-
І дійсно, що ще треба для щастя – сонце, море, гори до небес, вино, безліч пам’яток архітектури для огляду в цьому прекрасному місці. І римляни тут жили, і греки за колхідою їздили, і мусульмани хотіли тут оселитись. Але волелюбні грузини вибороли таки свою свободу і християнські звичаї.
Кожен день туриста в Грузії автоматично стає хорошим. Для цього досить тільки завітати в кав’ярню або ресторан, послухати грузинських пісень і все буде ОК. Вип’єш трохи грузинського вина, закусиш грузинським шашликом під запальні пісні і танці грузин, подивишся на їхні, як у дітей, щирі обличчя, і хай горить все синім пламенем . Розумієш, що живеш тільки раз і маєш право бути щасливим.
Подорож в Грузію в мене почалась з знайомства з автобусом-трансформером, на якому ми, крім денних, мали здійснити ще й два нічні переїзди. Трансформер – це така штука, де сидіння розкладаються в два ряди – верхній і нижній, як в поїзді, тільки там на верхній і нижній лавці вміщаються по принципу тюльки по двоє чоловік. Добре тим, що від вікна, особливо на верхній лавці, бо, при катанню по грузинських серпантинах першим випадає той, що лежить скраю.
З завмиранням серця слухала я розкладку місць – і таки мій нещасливий ангел відвернувся і дісталось мені те злощасне верхнє місце від проходу. На спробу помінятися сусідка по сидінню Маша категорично відмовилась і мені залишалось тільки уповати на чудо.
Чудом виявився спортсмен, який сидів збоку і кидав чомусь на мене німі погляди. Спортсмени – народ неговіркий, але симпатичний. За годинку-дві, познайомившись, спортсмен згодився поміняти моє спальне місце на своє нижнє.
На щастя, за нашу поїздку ніхто нікуди не випадав, хоча знайома Люда весь час балакала про свою подружку, яка поломила собі щось, і що можна собі поломити, випавши з верхньої лавки в прохід на повороті. З спортсменом та компанією ми потім дегустували вино, яке і так не влазилось в мою сумку.
Перше, що бачиш, виходячи в місто – дуже багато грузин, багато з них продають щось, або сидять в кафешках і їдять хінкалі з ткемалі, чи чурчхелу з хачапурі, запиваючи кінзмараулі.
Ще в них гарне почуття гумору, завжди розкажуть пару анекдотів про себе, бо в різних регіонах вони різні. Ну й без компліментів жінки точно не залишаться.
… А в Гудаурі гори. Засніжені, безкраї. Вершини гір і глибокі ущелини, внизу в’ється річка. По вузькому серпантину повільно рухаються фури й автобуси. Змучені дорогою, ми в Тбілісі зупиняємось в перші харчевні, де готують хінкалі й хачапурі. Тбілісі дуже гарне місто, де гармонічно переплітається старовина і сучасні будівлі, з сучасним підвісним мостом, скульптурою цариці Тамари на кільці і дуже гарними затишними квітучими грузинськими двориками, де так гарно відпочивається під час жари.
Грузини – водії кругом ганяють, пішоходів на переходах не пропускають, дорогу тобі показують не ту, що до готелю. Тільки власна пам’ять сама виводить на потрібне місце. І не може бути сумно чи погано в цьому місті, бо це – Тбілісі. Місто, де жили вороги й друзі, знамениті й не дуже, де течуть гарячі підземні води з сірчаним запахом і на кожному клаптику землі безліч пам’яток мистецтв.
Ввечері ми готуємось до грузинського застілля в ресторані. Має бути жива музика, виступати знаменитий грузинський балет Сухашвілі, шашлик, танці.
Біля нас відзначають день народження грузини в національних костюмах з кинджалами, піднімають ріг, заповнений вином, говорять тости. Ми їмо грузинські страви. Ось на великому блюді подали знаменитий грузинський шашлик!
І якось так я обернулася, чи ненароком подивилась навкруг, як до мене підскочив один з джигітів з сусіднього столу та запросив до танцю. Танцював гарно, потім мені дякував. Та що з того, як за той час мої колеги ум'яли за столом майже весь шашлик. Кажуть, був дуже смачний. Так, що моя вам рада - коли подають шашлик - не озирайтесь, а їжте, бо всяке може статися,
Потім ми всі танцюємо. Грузинки переважно в чорному, наші молоді дівчата в платтячках знімають селфі з собою на сцені. Але танцюють всі, бо музика кличе.
Пробиває дванадцять, і ми, як попелюшки, їдемо спати в готель, а грузини продовжують святкувати.
Кращий екскурсовод Грузії Серґо веде нас в древню столицю Мцхету, розказує про стародавній монастир, святу Ніно, що зцілила жінку царя Менелая, а згодом він і його піддані перейшли в християнство. В древньому монастирі ми бачимо портрет цариці Тамари, святої Ніно, інших царів. Якщо не витрачати під час розповіді часу на сувеніри, можна дещо взнати. Щоб ми не заплутались, Серґо вказує дати тим, хто слухає. Тим, хто вже заплутався, чи вже давно заплутався, розказує в автобусі анекдоти про грузин, їх точно запам’ятають.Ось один для затравки:
- Зібрали кахетинці грибів, посмажили, а їсти бояться. Кажуть – дамо спершу собаці. Пес поїв та й побіг в ліс. Послали одного за ним, щоб прослідкував. Сидять, чекають. Зголодніли, та й почали їсти. Аж надходить кахетинець.
- Ну, що? – питають.
- Здох. – каже.
Ті хто куди – хто в струмок воду пити, хто так блює. Нарешті поприходили, змучені, аж той гінець гриби їсть.
- Не їж ! – кричать, - не можна!
- Чому? – питає той.
- Та ж собака то здох! – відказують.
- Ну і що? – спокійно відповідає. – Його машина збила.
А ми їдемо в Сігнахі – місто закоханих з баштою для обзору нагорі. В долині повно національних сувенірів. Серґо привертає увагу тих, хто надається для сприйняття великої історії, решта з паличками для селфі намагаються надати обличчю найкрасивішої усмішки. Наш гід кахетинець, розказує, що про кутаїсців складено багато анекдотів, як про тугодумів, але зате вони все одно завжди добиваються своєї мети.
Нарешті кахетинець Серґо романтично зітхає, прощаючись з нами, залишає нам підбірку грузинських фільмів і зникає в сутінках.
Смеркає, а нам ще йти купатись в знаменитих Тифліських сірчаних банях. Сіркою там не дуже пахне, зате вода м’яка і шкіра потім гладенька на дотик. Але й це ще не все . Після бань ми йдем на дегустацію вина, де нема поганого, а є гарне і ще краще.
Тепер в автобус-трансформер спати, бо завтра ми прибуваємо в Батумі, столицю Аджарії.
Одна ніч на перекладних в автобусі – і ми вже біля моря, у входу в готель. Шикарний сніданок, вид на море, п’ятизіркові готелі навкруг, знамениті гігантські фігури закоханих, що зливаються і розходяться на берегу моря і ще багато цікавого. Зразу видно, що це місто доросло до одного з світових курортів.
Наступний гід говорив так тихо, що ми навіть не розчули, як його звати. Напевне, щоб не заважати більшості розмовляти, знайомитись один з одним, фотографувати і складати плани на вечір. Він показував древнє місто в центрі, ті будівлі були дуже гарні, але тонули в вечірньому присмерку.
Бачили ми там і казино, і старовинний годинник на ратуші.
Потім потягнулися їсти хачапурі, гуляти по набережній, там, сям, щоб всюди встигнути. Наш гід, схожий на стародавнього грека, розчинився на горизонті. Я встигла ще сфотографувати його біля амфори, бо він якраз вписувався в ансамбль: Древній грек з амфорою.
Назавтра “древній грек” повів нас в монастир, до якого колись приїзджали греки за руном та оловом на свою Колхіду. Наш шановний грекоподібний гід говорив тихо, ось все, що я почула; згадала, що знала; та дофантазувала:
Греки до Колхіди не "просто їздили". По-перше, шлях з Елади до Грузії неблизький і небезпечний. По-друге, не просто так - греки їздили в Колхіду по олово, необхідне для виробництва бронзи, необхідної для виготовлення зброї. В самій Греції поклади олова були незначні та швидко виснажилися, а інші були на землях етрусків, в Італії, які не те щоб дуже воліли оловом ділитися. Щодо золотого руна - затріпана по підручниках версіїя виголошує, що в річках Колхіди добували золото, кинувши баранячу шкуру в потік, і золотий пісок збирався в шкурі, перетворивши звичайне хутро на золоте руно. Моя версія: золоте руно - це бараняча шкура, яку грецькі моряки вивішували на ніч на щоглі. За ніч шкура просякала вологою, на ранок вона вкривалася росою, яка під першим сонячним промінням горіла та перетворювала звичайну баранячу шкіру на золоте руно.
Втім, часи були легендарні, міфічні, чого тільки не могло тоді статися та відбутися.Так що приходьте на екскурсію самі, дивіться на старовинні акведуки та амфори, та краще слухайте, що вам скажуть цього разу.
Далі був міст цариці Тамари і непоганий-таки водопад, а біля водопаду місцеве населення продавало чудове мандаринове і горіхове варення.
Я з однодумцями шукала оригінальні грузинські сувеніри, бо ще залишилось пару ларі, сподобалась нам сова-трансформер з крильцями-чашечками і вино, вбране в костюм джигіта. Купляю один ріг для вина чоловікові, щоби знав, як він виглядає.
Вкінці ми мали підніматись на гору Гергеті, але її засипало снігом, і в останній вечір ми врегульовували свої запаси вина різними способами.
Далі фото у підніжжя Гергеті,
знову засніжені гори, серпантин, обриви скель.
О Грузіє, ти куди?
Автобус невмолимо везе нас додому, на Україну.
