На городі у Віталика ростуть соняшники. Кивають жовтими голівками на тлі яскраво-синього неба.
Він приїздить до побратима 26 серпня. Щороку.
Вмощуються у садку під яблунею. Віталик мовчки розливає по стопках самогон.
У траві на осонні мляво дзижчать бджоли.
Спека. Золотаві цятки пелюсток.
…Тоді цих соняшників було ціле поле.
Вони утрьох вихопилися туди на світанку. Щойно розвидніло.
Поле було все потолочене. Схоже, днями, коли орки розпочали наступ через кордон, сюди вгатив «Град». Чи щось таке.
Усюди між вцілілих плям живої зелені – потовчені і попалені стеблини. Кислий сморід гару з нудотним хімічним присмаком. Аж задерло у горлі.
- Тре’ залягати, – пробурчав він.
- Де? – захекано видихнув Віталик.
- Отут.
- Де отут?
- Просто отут.
- Тут же усе видно… Ходім до лісосмуги.
- Ні. У смугах шукатимуть, - пояснив він. – А на голому полі ніхто не здогадається. День перележимо, вночі підемо далі. Ходім. Закопаємося.
- Ти здурів… - злякано прошепотів Петрик.
- Цить!..
З-за лісосмуги долинув віддалений гуркіт.
Не наші. В наших вже такої техніки не лишилося. Усю спалили. У «коридорі».
Він же ж казав, що не можна йти до того «коридору»! Та хто його слухав?..
- Бігом!!!..
Пхнути Петрика під вивернуту вибухом брилу. Привалити іншою брилою. Аби було не видно навіть впритул.
- Лежи! Не ворушися!..
Куди Віталика?.. Той вже сам стрибнув до виямку. Теж пригорнути землею, сипонути згори потрощені стеблини.
А собі?.. Ям поблизу вже нема. Та онде борозна між бадилин. Втиснутися у землю під саме коріння…
Орківські танки виїхали на узвишшя понад полем і стали. Почали облаштовуватись. Схоже, засіли надовго.
Трясця!
Тепер усе. Доки не смеркне – не ворухнешся. Бо згори помітять.
Незабаром зійшло сонце. Почало припікати.
Голе поле. У тіні – десь +30. На полі – понад +45.
Земля помалу розпікається. Наче гаряча пательня.
Хтось пробував цілий день полежати у броніку на полі при +45?
Під спиною калюжа гарячого солоного поту. Шкіра свербить до нестями. Дихати нема чим. Розпорошена земля засипалася у вуха і за комір футболки, обліпила кіркою мокре обличчя під колючим бадиллям. По спітнілому тілу завзято лазять мурахи. А-а-а, хай вам грець!
Але рухатись не можна. Навіть сіпнути м’язами. Бо нагорі спостерігачі. Біноклеві ті двісті метрів – ніщо.
Певно, пекло виглядає саме так.
Колись запорізькі козаки відрощували чуприни, аби архангел витяг їх за довгі чуби з пекла. Проте у цьому пеклі архангели не передбачені. Та й чуприни вони не встигли відростити.
Угорі мають жовті плямки недобитих соняшників на тлі неосяжного синього неба. Це єдине, що можна бачити, не повертаючи голови.
Сонце заклякло на небі. Час спинився. Задубіла колода тіла пропеклася до кісток і помалу перетворюється на грудки землі.. Соняшникові корені проростають крізь бронік, висотуючи нутрощі. Понівечені стебла схиляються долу і струшують просто у вічі чорний пилок попелу.
Пекло. На нашій власній землі. Для нас. Знову…
Але рідна земля нас прикриє. Соняшники затулять каліченими, попаленими стеблами. На розпеченому сонцем полі не вбачить жодний тепловізор…
Овва! Що то за гуркіт?..
Орки заводять двигуни. Рушили…
Земля здригається. Починає гучно двигтіти.
Трясця! Просто через поле!..
Божечку, зроби так, щоб мимо! Зроби так, щоб мимо…
- А-а-а!..
Розпачливий, якийсь дитячий крик.
Розжарене пекло раптом перетворюється на лунку крижану пустелю.
Хто?.. Віталик чи Петрик?..
- Гляди, укроп бежит! Сто-ой!
- Да чьо, стрєляй єво!
- Не! Дави! Дави на ***!
Лунка автоматна черга. Хрипкий зойк.
- Чьо, гатовий? Да раскатай ево!
Через землю добре передаються звуки. Навіть крізь ляскіт траків пробивається моторошне вогке чвакання.
Броньовані потвори повзуть так близько, що здригається і зсовується земля. Гуркіт розпочинає двигтіти просто у заціпенілих нутрощах, струшуючи з вій сльози.
Невдовзі смеркне. Стиха шерехтить зів’яле листя.
Він поволі зсовує з себе бадилля.
У сутінках видно зле. Але чути, як над розтовченою грудкою, втиснутою у переламані соняшники, гучно дзижчать мухи.
А де Віталик?..
Він насилу знаходить сховок. Розгрібає землю. Намацує гарячу закляклу руку.
Хлопець лежить мовчки, наче неживий. Лише невпинно тремтить.
- Віталю… ходім…
- Де… Петрик?
- Нема.
- Де?! Я…
- Не ходи туди. Не дивись. Тре’ вийти. Знайти наших. І ЦИХ теж знайдемо. Пізніше. Ходім…
У батальйоні, де вони з Віталиком воювали після Іловайська, їх обох вважали вар’ятами. Бо вони ніколи не брали полонених.
Знову 26 серпня.
Пишні соняшники на Віталиковому городі кивають жовтими голівками на тлі ясно-синього неба.
Пекло трохи відсунулося. Проте не зникло.
Війна триває.
