Небо було білим, земля пекла ноги навіть через підошви сандаль, а синоптик по радіо бадьоро повідомив, що «температура плюс тридцять». Що ще робити в таку погоду. Коли помідори спеклися на своїх гілочках, в теплиці з огірками не було вже нічого зеленого, а жахливі кліщі, якими лякали Василя у школі, не втримали такого і вмерти, якщо вірити інтернету? Тільки купатись! Але до плеса кілометр, але на велику, але по такій спеці. Чи треба? Все одно вода така сама, як і повітря. Але ж вода. Але ж озеро. Але ж чого там боятися, там же люди поруч?
Це вигадки, з підручника. Їх не буває. Тай й то не озеро. Копанка, яку минулого року викопали. Пісок хурчить під колесами. От якби десь назбирати грошей, та прийти в магазин, та купити МТБ на двадцять швидкостей, а не оце старезне, якому років більше, чим самому Василеві. Але ж – тут колись було озеро, в якому навіть рибу не ловили. А те колись було давно, років двісті назад. Ніхто там не купався, рибу не розводив. Тільки обходили. Чому так? Ніхто не знає. І коли воно висохло, років п’ять уже як, то якось всі зраділи, хоча навпаки треба. Смачна там вода була, але кудись пішла. Тепер нова копанка і те саме, старі люди жахаються. Чого? Вірніше, кого? Хто живе в воді? Це вигадки, засторога, щоб люди не топили дітей в озері.
Ось і плесо. Чорна солодкувата вода. Мабуть земля така, торф чи як там писали в газеті. Одяг летить на чорний облізлий велосипед і вода булькає під тілом. От тільки – хто копав ту копанку? Що світиться на дні і чого тіло тягне?! Тут же дорослій людині по плечі! Тягне в вир, якого не може бути? І жовті очі з того виру глип та глип. Голодні очі. І вир тягне, тягне донизу.
Плесо ніжиться на сонці, як клапоть чорного оксамиту. Спека. Добре. Їжа приходить сама, гарна їжа, ще б так поїсти до зими. А наступного літа дітки виростуть.
