Негаразди почали супроводжувати Василя із самого ранку. Якби не книжка, що виявилася напрочуд цікавою і яку він, жертвуючи своїм сном, все-таки дочитав, то вранці не довелося б роздратовано реагувати на дзвінок будильника й умовляти себе ще хвильку полежати із заплющеними очима. Ще трішки, трішечки…
Коли ж глянув на годинника - трясця його мамі! - то куди й подівся той сон.
Ковдра негайно відлетіла до стіни. Штани ще не встигли налізти на ноги, а ступнями Василь вже намацував у передпокої капці. Футболку він просто схопив у долоню й начепив на плечі, коли збігав по східцях - ліфтом хтось катався, тож чекати його не було ніякого сенсу.
На вулиці спочатку з’явилася думка спіймати таксі, та жодної вільної машини поблизу не спостерігалося. Тож Василь вирішив ризикнути й діставатися до роботи громадським транспортом.
Іншим разом він можливо не переймався би ймовірним запізненням на роботу. Головне, щоб вчасно проскочити прохідну, а в цеху, хоч і сварилися, та керівництво зазвичай дивилося крізь пальці на такі дрібні порушення. Бо працювати біля верстатів охочих було не так вже й багато.
Сьогодні ж Василеве хвилювання було спричинене недавнім розподілом туристичних путівок на Адріатику. На їхній завод виділили дві такі путівки. Одну, за рекомендацією профспілки, повинен був отримати звичайний “роботяга”. Василь, як передовик й відповідно - ймовірний кандидат, - заповнив анкету, й став чекати затвердження на засіданні профкому. Втім, його попередили, що при будь-якому зауваженні путівку можуть віддати іншому.
Тому зараз аж ніяк не можна було спізнюватися. Бо дуже кортіло наживо побачити справжнє прозоре море. Вітько, той, що дав почитати горезвісну книжку, торік у складі тургрупи теж відпочивав у тих краях. Саме він розповідав, що Адріатика ні в яке порівняння з нашими морями не йде: вода там така прозора, що морські їжаки на глибині видно, як на долоні. Василь ніколи не бачив морських їжаків, навіть у книжках, тому й старався, щоб жадана путівка дісталася саме йому...
Вже на зупинці, готуючись штурмувати переповнений тролейбус, Василь випадково глянув на свої ноги й обімлів: в передпокої він похапцем взув різні, хоч і схожі між собою капці. Крізь шкіряне плетиво одного з них виглядав назовні великий палець з брудним обламаним нігтем. Василь вчора збирався їх усі обрізати, але з тією книжкою про все забув. Тож тепер йому здавалося, ніби оточення тільки те й робить, що дивиться на цей ніготь. Спроба втягнути палець всередину капця успіхом не увінчалася. На щастя саме під’їхав тролейбус, тож Василеві довелося думати про те, як до нього втиснутися...
Врешті решт Василь, хоч і в тисняві, але тримався за вершечок стійки в салоні тролейбусу й мав надію, що сьогодні на зміну не спізниться.
Оглядаючи, наскільки це було можливо в його становищі, салон, йому довелося вчергове обімліти: погляд зачепився за рукав футболки, яку він, виявляється, примудрився вдягнути навиворіт.
“Якщо на капці не кожен дивитиметься, то таке не помітити вже буде важче,” - подумав собі Василь і спробував опустити руку, щоб хоч якось сховати своє вбрання від ймовірних іронічних поглядів.
І саме в цю мить тролейбус раптово загальмував. Тож довелося Василеві огрядну тітку, що стояла поряд, посунути трохи вперед. За що у відповідь він отримав триповерхові прокльони й на додачу добрячого стусана в спину.
“Ось тобі й наслідки вдягненої навиворіт футболки,” - промайнуло в голові. Василь швиденько вхопився за стійку - там якраз місце звільнилося, - притиснувся до неї, заплющив очі й простояв так, аж поки водій не оголосив його зупинку.
До прохідної вдалося дістатися доволі спокійно, бо всі знайомі вже були, мабуть, на роботі. Роздягальня зустріла тишею й лише крізь двері було чутно, як вмикаються в цеху верстати.
Після перевдягання Василь вирішив завітати до вбиральні, бо з вранішньою гарячкою не встиг вдома спорожнити сечовий міхур. Після туалету, застібаючи на ходу ширінку, він ледве не збив з ніг майстра зміни, який у відповідь вже намірився було прочитати своєму підлеглому нотацію. Тож довелося заговорити на випередження й відразу збрехати, що в нього, у Василя, стався розлад шлунку, тому й затримався в туалеті. Але тепер наче все владналося, тож він вже йде працювати.
Можливо майстер щось і сказав би, та його відволікла обліковець, що саме проходила повз. Тому, зі словами: ”Йди вже, серун!”, майстер махнув на Василя рукою, повернувся до жінки й разом з нею зник у напрямку конторських приміщень.
А Василеві, який під час розмови для реалістичності тримався за живота, раптом дуже захотілося їсти. Зазвичай він вранці завжди снідав: готував собі яєшню, випивав склянку кефіру, або ж, коли був час, потихеньку сьорбав чай з печивом. Сьогодні ж нічого такого не було, тому й шлунок, що звик до сніданку, невдоволено бурчав.
“Нічого, потерпи! На обід я побіжу перший - ось тоді й посмакуєш,”- прошепотів йому, чи ще невідомо кому, Василь. Після чого в нагрудній кишені намацав гроші, що залишилися після вчорашнього обіду, зітхнув й почвалав на своє робоче місце...
Гуркіт від техніки, що працювала, стояв у цеху. Спека, попри ввімкнену вентиляцію, змушувала текли піт по спині й обличчю. Руки автоматично виконували звичні вже операції, очима ж Василь контролював годинника, що висів над входом до роздягальні. Здавалося, що сьогодні його стрілки рухалися занадто мляво, наче теж потерпали від спеки.
Ще аж повних дві години залишалося до обідньої перерви… Ще година... Пів години…
Василь хоч зараз пішов би обідати - на зауваження майстра сказав би, що прямує до туалету, - та саме їхній цех розпочинав обідню перерву й двері їдальні відчинялися завжди за розкладом, і ні на хвилину раніше. Тому наразі доводилося чекати свого часу, з нетерпінням спостерігаючи за рухом стрілки годинника.
Десять хвилин до обіду…
- Василю, - пролунав біля самісінького вуха баритон майстра, - зайди-но під час перерви до відділу кадрів.
Василь, який від несподіванки аж підстрибнув, роздратовано перепитав:
- З якого такого дива?
- Та звідки я знаю, - майстер вже розвернувся, щоб іти геть. - Мене лише попросили передати.
“От, бузувіри! - подумки вилаявся Василь. - Законну обідню перерву - й ту намагаються скоротити.”
Для себе він вже вирішив спочатку пообідати, а потім, якщо залишиться час, відвідати контору. Або й взагалі - піти до відділу кадрів після зміни. Їм, конторським, все одно робити нічого, тож почекають.
А в голові заворушився несподіваний здогад: ”Може цей виклик пов’язаний з путівкою? Тож чи варто вимінювати обід на приємну новину?”
Шлунок наче почув цю думку й протяжно забурчав.
- От, дідько! - знову вилаявся Василь і вже звично подивився на годинника. Коли хвилинна стрілка дійшла нарешті до “обідньої” мітки, він вимкнув верстат й почвалав до контори.
Двері відділу кадрів були зачинені. Довелося заглянути в бухгалтерію, плановий відділ, та лише в приймальні він знайшов інспекторку, яка разом із секретаркою розглядала щось на столі.
- Вибачте, - почав було Василь. - Майстер передав, що ви мене викликали.
- З якого ви цеху? - перепитала інспекторка.
Втім, Василь не встиг відповісти, бо секретарка озвучила свій здогад:
- Та це ж по путівці? - і несподівано усміхнулася й підморгнула Василеві.
- Добре, що ви зайшли, - продовжила інспекторка. - Зачекайте за дверима, зараз я закінчу й ми потім поговоримо.
Василеві здавалося, що в коридорі він простояв цілу вічність. Та врешті решт двері приймальні відчинилися й звідти вийшла інспекторка з текою в руках.
- Отже, ви заповнювали анкету для поїздки за кордон, еге ж? - не спиняючись, перепитала жінка.
- Еге ж, - наче відлуння прозвучала схвильована Василева відповідь. На додаток і його шлунок голосно щось пробурчав на своїй незрозумілій мові.
Інспекторка тим часом вже відімкнула свій кабінет, взяла зі столу декілька надрукованих аркушів паперу й простягнула Василеві:
- Ось, уважно перечитайте, але не спішіть. Перевірте, щоб все було правильно. А після зміни приходьте на засідання профкому…
Як там не було, та в конторі Василеві довелося просидіти більшу частину обідньої перерви. Чимчикуючи нарешті в бік їдальні й обмірковуючи довгоочікувану новину, він помітив автівку лише тоді, коли та з розгону вскочила в калабатину й оббризкала його з ніг до голови темною маслянистою жижею.
- Та що ж це за день такий!..
Василь розгублено подивився спочатку на свою мокру й брудну спецівку, а потім вслід вантажівці, яка вже ховалася за будівлею сусіднього цеху.
Горезвісна калюжа, що хтозна як збереглася тут під час нестерпної літньої спеки, притулилася до самого краю бруківки. Невідомо, з якого такого дива закортіло вантажівці виміряти її глибину, ще й в той самий момент, коли поряд проходив саме він, Василь, але сталося те, що сталося…
Звісно, в такому вигляді йти до їдальні не годилося. Ніхто, звичайно, не вимагатиме, щоб одяг був чистий та випрасуваний, але ж сліди багнюки на обличчі, руках та на спецівці - це не п'ятна мастила, чи іржі…
Якщо митися в їдальні - у фоє там були умивальники, - то стануть сваритися прибиральниці. Коли ж повернутися до цеху, що був неподалік, буде згаяно час, якого й так для обіду залишилося небагато. Василь поривався йти то в один, то в інший бік, та врешті решт побіг в цех, в туалеті змив майже підсохлі шматки бруду й швидко пішов назад.
Назустріч вже поверталися хлопці з його зміни, які встигли пообідати. Василь, не реагуючи на глузування - виглядав бо наче мокра курка, - мовчки прочимчикував повз них.
В їдальні відразу довелося посваритися з робітниками іншого цеху, які вже стояли в черзі, та обідній час яких ще не настав. Не зважаючи на їхні протести й зауваження, Василь все одно пройшов з тацею вперед.
До салату з капусти він вже намірився взяти кашу з котлетою, та незнайомець, який Василя не пропустив далі по черзі, встиг це зробити раніше. Тож довелося попрохати молодичку, котра поралася біля здоровезних каструль, аби та поклала йому на тарілку гарнір і шніцель.
Дівчина, червоніючи, відповіла, що гарніру вже немає, бо розібрали, бо зламалася піч. Але макарони ось-ось зготуються - треба лише трішки зачекати. Всього якихось дві хвилинки…
Відповідь дівчини, а може ще й винувата усмішка на її обличчі, переповнили чашу Василевого терпіння. Здійнявши до стелі руки зі стиснутими в кулаки долонями, він заволав, наче поранена горила:
- А-а-а!
Потім опустив руки на тацю, так, що капуста на тарілці підскочила й ледь не розлетілася навкруг.
- Зачекати?.. І тут зачекати?.. - Василь вже горлав на молодичку, яка зіщулилася, наче очікуючи, що її зараз вдарять. - Я сюди їсти прийшов, а не чекати!..
- Чого розкричався, наче бугай недорізаний? - заступилася за дівчину інша кухарка. - Не терпиться? Найголодніший з усіх, чи що? Тобі ж сказали, що піч зламана. Онде, бачиш, ремонтують.
Дійсно, на кухні біля однієї з плит чаклували слюсарі.
- Сказали почекати - от і стій мовчки! Або бери, що бачиш, та прямуй до каси. Ходять тут психовані, настрій псують. Йди вже собі…
Василь хотів було щось відповісти, та натомість, стиснувши кулаки, вдихнув на повні груди, роздув щоки й видихнув повільно через ніздрі. Після чого через прилавок виделкою зачепив шніцеля й жбурнув його на порожню таріль, яку разом з тацею посунув до перших страв.
За борщем до салату та шніцеля приєдналися компот зі свіжих слив й чотири скибки хліба.
Біля каси якраз було порожньо. Тож Василь приготував гроші, в надії швиденько дістатися обіднього стола й втамувати нарешті свій голод. Втім, касирка йому спокійно повідомила, що в апараті закінчилася стрічка, тож...
- Ви, що, змовилися всі сьогодні! - не дав їй закінчити Василь. - Там зачекай, тут зачекай… А перерва закінчується, й майстер не питатиме, чому спізнився. Що ж мені тепер, голодним працювати? Та ну вас усіх к бісу!
Василева рука роздратовано схопила з тарелі шніцель, а ще через мить його зуби щосили вп'ялися в довгоочікувану їжу. Шніцель у відповідь тоненько цвіркнув рожевим соком і язик відразу відчув смак недосмаженого м'яса.
- Твою ж ковіньку!
І надгризений шматок полетів назад на таріль.
Спроба прополоскати рота компотом додала своєї родзинки до цієї катавасії: розварена слива, від якої не відділилася кісточка, ледь не застряла в горлянці й довелося викашлювати її на підлогу.
Склянка з компотом, що встиг вже перевернутися на спецівку, теж полетіла на тацю. Василь, відштовхнувши її, роздратовано вигукнув:
- Та йдіть ви зі своїм обідом! - і, обтрушуючи зі спецівки залишки слив, попрямував до виходу з їдальні.
- Чоловіче, ви куди? - закричала раптом касирка. - А гроші? Шніцель вже надкушений - за нього треба заплатити. І компот… Чоловіче, ви чуєте?
- Платити? - Василь, не спиняючись, розвернувся до касирки, й тицьнув їй дулю. - Ось вам, а не гроші! Спочатку готувати навчиться, як слід, а потім вже…
Закінчити свою промову Василь не встиг, бо з розгону врізався в колону, що стояла посеред обідньої зали. Потираючи забите плече, він спересердя хвицнув бетонну опору ногою й відразу відчув гострий біль, що пронизав ступню.
"Не вистачає ще пальці зламати на додачу", - промайнуло в голові. Втім розвивати цю думку Василь не став, бо касирка вже наздоганяла його.
Проте й на виході з їдальні теж чекала засідка - прибиральниця, що протирала підлогу у фоє, почула галас і швиденько перегородила прохід шваброю.
Василеві не хотілося воювати з жінками, тож він повернувся до касирки й зі словами:
- Та вдавіться вже ними! - жбурнув їй жменю паперових та металевих грошей.
Монети задзвеніли підлогою, касирка та прибиральниця кинулися їх збирати, а Василь відштовхнув швабру й, шкутильгаючи, залишив їдальню...
Після прохолодної зали вулична спека чомусь не здавалася такою вже й нестерпною. Василь зупинився, витер спітнілого лоба, спробував помасажувати через черевика забиту ступню, та врешті решт залишив цю затію й озирнувся.
З альтанки, що стояла біля його цеху, вже почали виходити люди - обідня перерва закінчилася й майстер, мабуть, всіх підняв до праці.
В животі знов забурчало. Василь раптом згадав про буфет, де теж можна було б втамувати свій голод - дивно, чому він раніше про нього не подумав?
"Якщо заскочити туди й без черги взяти якийсь бутерброд, а майстрові знов щось набрехати... Або сказати правду - він теж людина, тож повинен зрозуміти…"
Василь вже розвернувся, щоб піти до буфету, але згадка про те, що всі гроші він жбурнув касирці, змусила його зупинитися. А тут ще й думка про путівку й неповоротких їжаків у прозорій воді дала про себе знати.
Тож Василеві не залишалося нічого іншого, як голосно зітхнути й пошкандибати вслід за іншими до цеху.
