У кімнаті ІВАН, МИКОЛА і СЛІДЧИЙ БАСКИЙ.
СЛІДЧИЙ БАСКИЙ: Не бачу сенсу вас затримувати чи починати справу проти вас.
ІВАН (ледь відволікаючись від своєї справи — він пише електронного листа з ноутбуку): То ви, значить, розумна людина, з чим дозвольте вас і привітати.
БАСКИЙ: Дякую.
МИКОЛА (з цікавістю): То ви настільки зневірений у нашому прогнилому королівстві, що навіть не припускаєте самої можливості засудження таких покидьків, як ми? Знаєте, це можна вважати вашим великим плюсом. Адже людина, цілком зневірена в одній справі, саме через це може повірити в протилежну справу.
БАСКИЙ: Ви ось таким чином вербуєте всіх, хто спіткається на вашому шляху? То наші люди згнили... Ні, дякую, не варто витрачати на мене своїх зусиль. Я досі живий.
МИКОЛА: Я ні до чого вас не схиляю. Навіть, шкода: може, було б краще, якби мені зараз скрутили руки за спиною і потягли до управляння, а потім, після слухань і дебатів, засудили б за підривання засад чи як там це називається? Жодного не знайдеться, хто, після того, як ми з Іваном покажемо посвідчення і назвемо чарівні імена, миттєво не позбавився б рішучості кинути нас за грати. Хіба не сумно? От ми сидимо: в нас цілий арсенал зброї — перевірте, чи маємо ми на неї дозвіл? чи придбали ми її в законний спосіб? Звичайно, все нормально, але ви поцікавтесь, перевірте… До того ж, у нас є підробні документи, подвійне чи й потрійне громадянство — хочете переконатися?
БАСКИЙ (похмуро й ображено): Я вам вірю.
МИКОЛА (зітхає): Ото ж бо й воно.
До кімнати повільно, ніби на ватяних ногах, входить АНТУАН. Слідчий підводиться йому назустріч.
БАСКИЙ: Доброго дня, пане Антуане. Сподіваюся, не тікатимете?
АНТУАН: Ні. Я не герой.
БАСКИЙ (сідає): Тоді присядьте. Спершу поговоримо. Мені конче треба все зрозуміти.
АНТУАН (сідає на ліжко, роздивляється навкруги, ніби прощаючись з усім, що його оточує): Нема чого розуміти. Я вбив В'ячеслава ТОРОСА. Викрав вибухівку у свого друга, який, на своє горе, поділяв мої погляди... Вибухівку П'єр готував для мене, але для інших справ — про те, що я, насправді, планую вбити ТОРОСА він не знав. Кажуть, що він і сам збирався порішити його, тільки планував це на інший день. Я підставив його і тільки про це шкодую. Більше ні про що, адже всі ми позбавлені вибору і не можемо навіть відмовитися від призначеної нам ролі.
БАСКИЙ: Але, від самого початку, що ви планували робити з цією вибухівкою?
АНТУАН: Банкова, Володимирська, приватні й державні автівки високопосадовців... Я один — П'єр не хотів бруднити рук. Кумедно чути від двірника, чи не так? (слабенько усміхається, ніби намагаючись віднайти підтримку в Баского) Він погодився допомогти, бо, як він казав, хоч і не знав достеменно, правий я чи ні, а все ж припускав, що можу бути правий. За час, що він вигрібає сміття з вулиць, він зробився справжнім філософом. Але, що це я? Це зовсім не смішно, бо П'єр — нещасна людина.
БАСКИЙ: Через Івонну? Він знав, чим вона займається?
АНТУАН: Я ніколи не думав про це, бо сам нещодавно дізнався про її зв'язки з “прихильним закордоном.” Проте, якщо подумати, П'єр дуже непокоївся через неї і, мабуть, про щось здогадувався. Дивна ситуація: ми зневажали одне одного як ні до чого не здатних базікал і потай планували вбивство однієї й тієї самої людини, щоправда з різних причин: я — через політику, він — через кохання. Я вважав його не схильним до насильства, навіть попри його бурхливе минуле. Дурна помилка. Втім, я помилявся в багатьох речах. Інколи я навіть побоювався, що й сам не здатний на рішучий крок. На щастя, у скрутну мить, я не схибив і зробив те, що необхідно.
БАСКИЙ: Як ви дізналися про ТОРОСА?
АНТУАН: Спочатку я знав його лише зі слів П'єра, а він вважав, що той якимось чином може бути небезпечним для Івонни. Я навіть не пригадаю, що саме видалося мені надто підозрілим, бо П'єр мало не кожного другого вважає загрозою для неї. Торос мав вигляд звичайного впливового чоловіка, заклопотанного своїми високими справами. Але одного разу П'єр назвав його щось зовсім дивно... на кшталт войовничого православного більшовика. Я став пильніше придивлятися до Тороса, потім уважно стежити за ним і, зрештою, зрозумів, що він за один. Випадкові вислови П'єра та Івонни допомогли мені дійти певного висновку: ми стоїмо на порозі зміни прогнилого режиму на щось більш жорстке. І от, я наважився поговорити з П'єром на чистоту і виклав усе, до чого дійшов... Я просив його допомоги, та він лише висміяв мене, бо вважав, що офіційну владу цікавлять крадіжки й збагачення, а не державний заколот. Питав: “проти кого, проти самих себе”? Наївний! Він не бачив, що справжня влада не в них, що вони — лише упосліджені посіпаки, яким дозволили нажертися досхочу! Відтоді я кликав його двірником і терористом-теоретиком, а він мене філософом, терористом-мрійником, есером — і все з цілковитою зневагою. Ми дратували одне одного дедалі більше, хоч я і не облишав надію переконати його в правильності своїх поглядів і долучити до своєї діяльності. Та він уперто стояв на своєму. Шкода було П'єра, але... розумієте, я цілком свідомий того, що рано чи пізно мені доведеться платити. Природно, платити треба останньої миті, відправивши на той світ якомога більше покидьків.
БАСКИЙ: Тобто ви не шкодуєте про свій вчинок?
АНТУАН: За інших обставин шкодував би, але наразі, іншого виходу немає — тільки позбуватися цієї зарази фізично.
БАСКИЙ: То ви — санітар лісу?
АНТУАН: Цьому лісу самі санітари не допоможуть, бо від нього залишилася купка пеньків. Я — вовк, загнаний у глухий кут. А ви думаєте: мені не гидко бачити в себе на руках зелений слиз, що був у цього пана замість крові?
БАСКИЙ (боючись почути відповідь): То за кого ж ви вважаєте пана Тороса?
АНТУАН: За негідника. Що ще треба знати?
БАСКИЙ: Знати треба дуже багато, бо, вже вибачайте мені, але ваш спосіб боротьби занадто примітивний та ще й аморальний — для багатьох це має значення, повірте.
АНТУАН (нервово розтирає скроні, ніби намагаючись запустити мисленнєвий процес): Я відчуваю його нутрощами історика й філософа, та, оскільки я не знаю, як пояснити, хто він, як обґрунтувати свою ненависть і свій, як ви кажете, примітивний вчинок, то моя філософія дала збій.
БАСКИЙ: Тобто, на жаль, ми не знаємо, хто такий В'ячеслав Торос.
МИКОЛА: Ми знаємо.
ІВАН: О, це загадкова особистість... Людина, якій заборгував увесь політичний бомонд... За поданням вдячних боржників, у Москві його кандидатуру ухвалили на посаду президента Київської Народної Республіки...
БАСКИЙ: Це ще що за напасть?
ІВАН: Ви ж не думаєте, що безплідна поїздка нашого балуваного панича до Європи закінчилася б самою ганьбою на весь світ? Ні, це було задумано, як сакральний, ритуальний жест не просто відмови від західного шляху, а підкорення Великому Варвару зі сходу.
БАСКИЙ: Всі про це думають...
АНТУАН (перериває): Але всі мовчать... Всі сидять... А сам я не можу навіть трохи пошкрябати ту залізну, невразливу диявольську машину. Торос не мав значення...
БАСКИЙ (сумно посміхаючись): Поцілив у блоху на скаженому собаці? Бачте: у ваші розрахунки вкралася помилка. Мені прикро, але вона з тих помилок, що мають незворотні наслідки. (Дістає папірець із круглою печаткою, показує Антуанові — той кидає єдиний незацікавлений погляд і відвертається. БАСКИЙ витягає кайданки): Це нам знадобиться?
АНТУАН (очі в підлогу): Ні.
ІВАН: От тобі й убив Столипіна. Вибач, що я тобі вчора з'їздив у щелепу.
МИКОЛА (як луна): Вибач, що націлив на тебе зброю.
БАСКИЙ (підводиться й обіймає Антуана за плечі, одночасно підштовхуючи його до виходу; на останок намагається підбадьорити Антуана): Ми всі втратили віру й казимося від безнадійності. Ми всі зіпсовані через відсутність перспектив. Диявол працює, як іржа — повільно й невідворотно роблячи з людей мотлох. Але, я знаю: коли гарна справа гине, і ніхто більше не вірить у неї, завжди втручається Бог і дарує останній шанс. Може, та диявольська машина — лише колос на глиняних ногах? Може, знайдуться плута, що зупинять того скаженого собаку разом з усіма його скаженими блохами? Може, Фенікс відродиться востаннє?
ІВАН і МИКОЛА сидять, понуро дивлячись у підлогу. Навіть БАСКИЙ, здається, не вірить у те, що сказав. Раптом, лунає сигнал надходження електронного повідомлення, потім ще кілька таких самх сигналів. ІВАН і МИКОЛА читають з телефону, і, розвертаючи дісплеї одне до одного, не можуть оговтатися від здивування. БАСКИЙ на хвильку зупиняється, повільно дістає з кишені телефон і читає сам, потім, ледь усміхнений, показує телефон Антуану. Через усю стіну біжить світлова стрічка з текстом повідомлення: “Встречаемся в 22:30 под монументом Независимости. Одевайтесь теплее, берите зонтики, чай, кофе, хорошее настроение и друзей. Перепост всячески приветствуется!”
