Після дев’ятої ранку, офісний «планктон» нарешті осідає на стільці-крісла, заспокоюється після вуличного сум’яття, вводить паролі, оживляючи свій віртуальний світ, і витріщається в гіпнотичний екран моніторів. Легкий запах парфумів поволі заповнює задушливий простір орендованих приміщень.
У Світлани Гуцало, володарки відомого рекламного агентства «Порціон», з самого ранку був гидкий настрій, все валилося з рук, а ще цей молодий ловелас з «Porsche», що притиснув у вуличній пробці її «Chevrolet» під самісінькі дверцята і відверто нахабно пропонував секс, остаточно закреслив сьогоднішній день. Вона тільки-но здихалася свого самовпевненого борова Йоганна, Йоську, як вона його звала вдома, і зараз її дратував навіть кожний сластолюбний чоловічий погляд, а не те щоб навіть натяк на якісь, навіть мимолітні стосунки. Вона вже давно мріяла про стабільність в особистому житті, теплоту і не куповану чоловічу ласку. Вона дозріла до сімейних стосунків, а тому бажала, щоб її коханий чоловік був завжди поряд і кохав її без поглядань на злощасний гаманець, котрий чомусь завжди ставав на перешкоді серйозних стосунків з молодими людьми, а їй, в цьому році, вже стукнув тридцять сьомий…
«Досить крутити хвостом», – картала її мама, – «Йоганн видний мужчина». Тато – навпаки, навіть скреготів зубами побачивши цього німця Йоганна. «Він тобі не пара», – так і сказав, як відрізав:
«Багацько зараз таких женишків вештається по Києву зазіхаючи на чуже добро».
В агентстві теж все пішло шкереберть. Бісова криза. Можливо виручило б довгоочікуване замовлення від «oriflame», але й тут не все було гаразд; замовнику не сподобався слоган.
«Нема експресії, нема відчуття крайньої потреби в покупці, а нам конче потрібно заштовхати цей продукт до дамської сумочки. Даю вам ще тиждень на творчий пошук, а там, в разі чого, відкличу передоплату. Ферштейн?» – лякала її Дарина, прикриваючись своїм високим положенням замовника.
Світлана сиділа і пучками пальців масувала скроні.
– Ба, сидить, як мишка, у своїй нірці, – рипнувши дверима кабінету фамільярно вигукнула Жанна, давнішня подруга, що немов банний лист приліпилася до неї ще з тих пір, коли Свєтчин татко подарував своїй любимій донечці агентство. Жанна знала силу її тата, а тому трималася за подругу, потакала їй у всіх забаганках, була її очима і вухами в агентстві. – Що, ти не в гуморі? Що сталося? – Жанна змінила тональність до жалісного співчуття. – Що, з Йоськом горшки побили? Чому ж так сумувати: «С плечь долой, из сердца вон!»
Тут Світлану прорвало:
– Ти лиш уяви собі, – шмигнувши носом понесло її по всім Йоськиним недолікам. – Він одружуватися і не думає… Він мені дарує, від щирого серця, секс один раз на тиждень, зі всією своєю німецькою пунктуальністю, і рахує, що з мене й цього досить…
– Який егоїст! – піддакнула Жанна.
– А ще й в мій гаманець зазирає…
– Який мерзотник!
– Я, на свій день народження, за свій кошт водила його в «Рожеві вітрила», а він цього й не оцінив… Цьомкнув лише у щічку, коли я була в запалі, а сам шмигнув на якусь важливу державну зустріч у вигляді ланчу з послом…
– Кат, та й годі!..
– Що ти заладила: егоїст, мерзотник, кат…
– Світланко, що ти, він лапочка брауншвейзька!
Дівчата приснули від сміху. В кабінеті розвиднилося.
– А ти знаєш кого я сьогодні бачила у підземному переході на Правді? Ти не повіриш! Вадима! Того, музиканта клятого, від якого, ти, тоді, в дев’яності, завагітніла! Пам’ятаєш? З рок-гурту «Сталеві крила»! Вони з часом не вижили, здулися, реппісти кляті вибили табурет у них з-під ніг.
Світлана вмить зблідла.
– Гей, ти що? тобі зле? Ти…и, після того всього, все ще тримаєш його в серці? – Жанна витріщила здивовано очі.
– Вагітність пам’ятаю… Хіба це можливо забути? А ось музиканта – ні, – стримано відповіла Світлана. Ну то й що?
Жанна відчула своєю кошачою жіночою чуйкою, що торкнулася несвідомо до старої роз’ятреної душевної рани подруги і знітилася.
– Чому заціпило? Давай, продовжуй, ріж мене на шматки. Її очі вп’ялися Жанні прямо в серце. Ну?
– Він… жебракує у підземці, грає на гітарі і співає.
– Що? Що ти сказала? – Світлана з ненавистю дивилася на подругу, як центуріон на воїна, що приніс погану звістку.
– Що чула! Чого витріщилася? Піди сама і глянь на жебрака, кумира натовпу… фантасмагорія якась…
– Все, годі дурне теревенити, пора братися за справу. Займіться слоганом. Так всім і передай: за вдале словоблуддя, котре прийме замовник, призначаю премію, тисячу зелених.
Вона встала з крісла підкреслюючи тим, що розмова завершена.
– Зажди, – наздогнав оклик Жанну біля дверей. – Ролик змонтували?
Жанна зупинилася, здивовано глянула на подругу, здвинула плечима.
– Ти ж вчора дивилася його. Сцену четверту кіношники переставили, а більше зауважень не було.
– Скинь мені на флешку, я ще вдома поміркую.
Світлана давно вже не ходила підземкою, і зараз, спускаючись сходами провалля в течії натовпу, почувалася невпевнено, як тріска в бурхливому потоці. Її підштовхували, навіть наступив один здоровань на ногу, а потім, не щиро вибачившись, зник попереду, розштовхуючи ліктями неспритних пішоходів. Вона не розуміла, як можна, ось так, кожного дня тонути в підземеллі, затаївши подих від страху бути розчавленою натовпом, та виринати на свободу з іншого боку вулиці.
Підземка зустріла її протягом змішаним з запахом людського подиху. Попереду чувся спів і бринькання гітари. Світлана стишила ходу. Серце виривалося з грудей. Вона вже хотіла зупинитися, повернутися назад, але ноги несли її до свого прокляття.
Музикант стояв підпираючи спиною стіну. Під ногами лежав короб з-під цукерок, про що однозначно мовив фабричний надпис – «ROSHEN». Людський потік оминав його. Зрідка дзенькала грошова дрібниця. Вона впізнала Вадима швидше серцем, а ніж очима. Побачене настільки вразило її, що Світлана, як гіпнотизована спинилася, вийняла з гаманця якусь купюру, навіть не глянувши на її достоїнство і, трохи уклонившись, поклала в короб. Музикант, в знак подяки, хитнув головою.
– Здрастуй, Янек… (це було його сценічне ім’я). Я... Сера (так він її звав на божевільних вечірках екзальтованої молоді). Ти пам’ятаєш мене? – промовила вона не своїм голосом. Музикант здригнувся. Змовк. Гітара тремтіла в неслухняних руках.
– Панночко, ви помилилися, проходьте собі далі з Богом, дякую за милість…
Світлана не відступала, вона ніби провалилася в безшабашну, солодку, грайливу і таку щасливу юність, коли хард-рок був для неї саме тим наркотиком, що збуджував відчуття свободи, напружував нерви, а гітарист Янек був її патлатим ідолом – кумиром молоді. Вона стала одержимою повернути життя назад. Вона смикала музиканта за рукав піджака і як навіжена твердила мов заклинання: – Я Сера! Я Сера! Я твоя Серіта! – музикант навіть відсахнувся від неї.
Стороннім було байдуже до цієї словесної тиради. Світлана не помітила, як поруч з нею, по обидва боки, стали двоє молодиків.
– Мамзель, щось не так? – зухвало промовив той, що стояв зліва.
– А вам то що? Я гроші поклала, а тепер розмовляю зі знайомим, – вона зрозуміла з ким має справу.
– Ви заважаєте працювати.
Вони вміло відтіснили її, направляючи до виходу з підземки. Гітара знову забриніла, і протяжний, схожий на вовче завивання спів, її зовсім лишив розуму.
– Після десятої вечора і до п’ятої години ранку він ваш, а зараз йдіть своєю дорогою, – той, що стояв справа, злегка підштовхнув її в спину.
– Янеку! Я о десятій прийду за тобою. Чекай! – в розпачі викрикнула вона слова, навіть не розуміючи їх змісту. Вона не володіла собою, вона не знала що творить, в неї не було ніякого плану на подальші дії, відтепер лише одні почуття керували її тілом. «Він буде моїм, лише моїм», – пульсувала в голові примара знайденого кохання.
