В квартирі Адель. Адель їздить кімнатою, дістає із шаф сумки, кидає їх на підлогу, потім викидає на ліжко й на столи різноманітні речі. Видно, що вона схвильована і спантеличена. Входить ІВОННА.
АДЕЛЬ (зачувши її кроки і не повертаючись до неї): Допоможи мені зібрати речі.
ІВОННА: Як? Ти збираєшся тікати?
АДЕЛЬ: Я не чекатиму, доки мене звинуватять у якійсь дурні і змусять помирати у в'язниці. Мені байдуже до їхнього правосуддя і до того права я, чи ні. Я просто не хочу ні страждати, ні помирати їм на втіху. Помирати треба заради чогось.
ІВОННА: Може, тебе не засудять. У тебе купа пом'якшувальних обставин.
АДЕЛЬ: Єдина пом’якшувальна обставина — це гроші. В мене їх стільки немає, щоб задовольнити їхню жагу. Проте, я маю, куди бігти. На втечу й облаштування на новому місці вистачить. Допоможи, востаннє благаю: допоможи. Мені треба лише вибратися з Києва, а далі я вже тебе ніколи не потривожу. Але, коли наші прийдуть до Києва, я не забуду про твою послугу. Будеш у безпеці.
ІВОННА: Куди ти тікатимеш? До кого? Я нікому не скажу.
АДЕЛЬ: На схід. Там є вірні люди, що потурбуються про мене.
ІВОННА: Справді? Ти в цьому впевнена?
АДЕЛЬ: Так. Батько був поважною людиною, і його любили. (ІВОННА дивиться на АДЕЛЬ іронічно, але вона не помічає). Він якось попереджав, що якщо з ним щось станеться, і він не зможе оберігати мене, мушу їхати до Донецька. Є адреси, телефони, прізвища. Я не маю права потрапити до рук міліції. Київ ненадійний. Навіть від найвищих чиновників тут можна чекати зради, що вже казати про середнячків і дрібноту. Якщо я потраплю до катівень через цю дрібницю, якась випадкова бандерівська наволоч здогадається допитати мене стосовно батькової діяльності. Якщо мене піддаватимуть тортурам, я не витримаю, про все розповім, усіх викажу. Безпечно тільки на сході.
ІВОННА: “Бандерівська наволоч”? Серед ментів? Ти не сповна розуму — там нікого, окрім ваших не може бути. А якщо якимось дивом і випадково, то геть залякане й принишкле — які там тортури? Чи ти й сама віриш у ваші легенди? Навпаки, може так статися, що навіть у в'язниці тобі буде безпечніше, ніж на сході. Ти сама казала, що я не дурна, то повір мені тепер.
АДЕЛЬ: О, ні! Я хронічно ненавиджу це місто. Воно — як загроза всьому, що я люблю і ціную. Батько мав зробитися тут великою людиною — тож я залишалася тільки для того, щоб побачити його тріумф, долучитися до його слави і почути верещання ворогів. Тепер все буде якось інакше, та я не знаю, як саме… Допоможеш?
ІВОННА (ніби уві сні): Допоможу. (Починає обережно складати одяг Аделі в акуратний стосик на ліжко): Я не знаю, навіщо це роблю. Адже я не поділяю ваших поглядів.
АДЕЛЬ: Справа тут не в поглядах. Просто ти чудово розумієш, за ким буде перемога.
ІВОННА (сумовито): Ви не можете програти.
АДЕЛЬ: Програти? Звичайно, ні. За нами Бог і наймогутніша сила на планеті. Перемога — лише питання часу. Дехто з найзатятіших може опиратися, але рано чи пізно зламаються всі. Тих, кого могли б засудити до каторги чи страти, повбивають у невеличкій громадянській війні — як на мене, так навіть краще. Та масового опору навряд чи можна чекати. Все станеться більш-менш тихо й мирно, адже купка «свідомих» розуміє, що опинилися віч-на-віч із непереможною безоднею. І безодня ця – ми…
ІВОННА: Мені шкода, що це так. І я не розумію, чому співчуваю тобі. Вперше за моє життя почуття взяли гору, Антуан має рацію, хоча об'єкт ти недостойний, з якого боку не поглянь. Чому ж я не бажаю тобі зла?
АДЕЛЬ: Нещодавно мені наснився яскравий страшний сон. Він здавався мені абсурдним, бо бачила, як з гір у міста посунули таргани, і всі, до кого вони торкнуться, також перетворюються на тарганів. (Відповідна картинка на стіні). Але ти знаєш, що мої сни бувають віщими, і, поміркувавши, я зрозуміла: мабуть, Бог не дасть нам легкої перемоги. Він хоче випробувати нашу волю, нашу рішучість встановити істинно руський, святий порядок на цій сплюндрованій виродками землі… Невдовзі загинуть люди. Може, ти відчуваєш, що серед них буду і я? Адже навіть попри каліцтво, я боротимусь проти клятих зрадників слов’янського духу, проти цих брехунів, що не визнають нашої правди… Я витрачу всі сили, аби їх не стало. (Чуттєво, але скоромовкою): Амінь! Амінь! Амінь!
ІВОННА (з острахом): Твій батько не був божевільним, ти — так. Але я зрозуміла: я хочу, щоб тебе не було в цьому місті. Забирайся звідси якнайшвидше, їдь до своїх, але не отруюй більше київського повітря. Так — ось, чому я допоможу тобі. Коли повернетеся, хтось, якщо не я, дасть вам бій, і то буде чесно. Але, доки ви тут, ви насилаєте ману, гіпнотизуєте, позбавляєте віри й надії, бо хочете не битися, а чавити чоботями, як завжди. Мерзенні боягузи! О, П'єр мав рацію, беручись до мітли — це місто треба добряче вичистити.
АДЕЛЬ: Ти несподіванно захотіла виправдатися сама перед собою? Чи не запізно? Ти стільки терпіла заради грошей. На які тільки угоди зі своїм сумлінням ти не йшла, аби залишатися біля мене і годуватися з таткової руки. Чи ми колись приховували від тебе свої погляди? Тепер, коли татка немає, ти нарешті наважилася проголосити, що весь цей час ненавиділа нас? Як шляхетно!
ІВОННА: Так, на жаль, ти все правильно кажеш. До того ж, ти навіть половини не знаєш про мене. Я теж працювала на ваших. (Шокована АДЕЛЬ тихенько скрикує і хапається за серце). Нас було приставлено до твого татка, аби з ним нічого не сталося до призначеного часу. Ми проґавили, розумієш? (жорстко сміється) Це було наше потаємне завдання, але я мусила додатково шпигувати за Торосом і звітувати перед південно-східним штабом про щонайменші зміни в його настроях і поведінці. Якби там втратили довіру до нього, а він був вельми ненадійною людиною попри всі свої дорогоцінні таланти, саме ми мали б його ліквідувати. За все це ми отримували гроші. Гарні гроші, на які я спробую витягти П'єра — тепер я знаю, що він мені дорожчий за всіх, тож нехай ваші брудні гроші підуть на його порятунок...
АДЕЛЬ: А ти — не брудна? Як огидно...
ІВОННА (поспіхом, ніби в лихоманці): Ти дістанешся своїх і розповіси їм, що я тобі допомогла. Нехай мене відпустять за це, не змушують більше на них працювати. Ти обіцяла мені недоторканість, коли Київ паде.
АДЕЛЬ: Після того, що ти розповіла? Безпеки тобі не гарантуватиме ніхто.
ІВОННА (важко зітхаючи): Нехай. Мені все одно.
АДЕЛЬ: І, все ж таки, що з тобою сталося? Я вважала тебе розумницею. Ти, і справді, все розумієш. Покинути виграшну справу заради якихось мрій? Не схоже на тебе.
ІВОННА: Все гаразд. Повір мені: я роблю це свідомо, без зайвих емоцій.
АДЕЛЬ: Розумієш, що ти в кожному таборі будеш чужою? Зрадниця з усіх боків. Хто б не прийшов до влади тут у той короткий період, що мине, доки ми остаточно переберемо на себе всі обов'язки з утримання вашого народу — тебе стратять. Фігурально або натурально.
ІВОНА: Ти кажеш “ваш народ...” Але він і твій...
АДЕЛЬ: Мій народ — руський.
ІВОННА (втомлено): Ти мариш величчю. Спільна риса всіх знедолених і калік.
АДЕЛЬ (позіхає): А ти переходиш на особистості... Мені нема, чого тобі запропонувати. Та це, і справді, нелогічно, що ти допомагаєш мені втекти.
ІВОННА: Я нічому не допомагаю. Тебе і без мене відпустили б. Навіть гроші не потрібні. Одна згадка деяких імен, один дзвіночок — і ти вільна. Всі, всі зацікавлені в тому, щоб ти потрапила до Донецьку. Реальної загрози немає — тому я нічого не можу виторгувати для себе. Але, доки Київ формально не ваш, тобі безпечніше було б залишатися тут, бо для ймовірної Київської Республіки Торос — загиблий герой, а для нинішніх реальних заколотників ти — небезпечний свідок. Я не хочу, щоб ти залишалася в Києві, але в Донецьку на тебе чатує страшна небезпека.
АДЕЛЬ (легковажно відмахуючись): Нісенітниці. Ти, як справжній ворог, намагаєшся залякати і спантеличити мене, аби я боялася повернутися додому. Але це неправда — у мене все буде добре.
ІВОННА: Якийсь час, певно, буде. У цей проміжок ти можеш зробити мені послугу... Нехай мене не чіпають. Принаймні, доки Київ не буде взято. Я не тікатиму — чекатиму на вас тут.
АДЕЛЬ (вдаючи розчуленість): Я спробую. Нехай подарують тобі медовий місяць перед стратою. Адже кожна людина має право на останнє бажання, чи не так?
