До кімнати входить АНТУАН. Вигляд у нього сумний і заклопотаний. Недбало вітається до ІВАНА й МИКОЛИ і, скидаючи на ліжко пальто, сідає за столик біля вікна.
АНТУАН: Всі вже кажуть: не підпише.
ІВАН (скидаючи свою звичайну маску простака): Звісно, не підпише. Ти хіба сумнівався? В протилежне вірять лише дурники.
МИКОЛА (ніби охоплений праведним гнівом): Ти бачив хитру пику цього тхора? Одразу було зрозуміло, що він надумав якусь веселу витівку, крутішу навіть за його звичайне блюзнірство.
АНТУАН (занадто збуджений, аби помітити переміну в чоловіках): І що далі? Що далі? Мені здається, що після цього відбудеться дещо жахливе, невідворотне. О! Я переконаю П'єра щойно він одужає, і ми разом підірвемо все тут під три чорти. Краще згоріти в полум'ї, ніж захлинутися в багнюці.
ІВАН (співчутливо, так, ніби АНТУАН чув попередню розмову): Яка різниця, де сконати, коли прагнеш жити? Ти ж не герой? Не з тих, хто пожертвує життям заради... та заради чого-завгодно? (Задумливо, ніби до самого себе, та й Антуан, здається, не слухає, а смикається, потирає лоба, словом, перебуває на власній хвилі): Хоча, ти, можливо, стратив би Столипіна ціною власного життя... А от я навіть єдиною свинею не пожертвую заради Київської Русі, а надто моїм життям. Нехай забирають ту Київську Русь, а свиню залишать. Краще я роками оплакуватиму колишню славу — але житиму, й то непогано, аж до старості. Розумієш: час великих героїв і злочинців настає під час жорстоких потрясінь, а посеред гнилого болота їхнє борсання здіймає лише смердючу, отруйну піну, і тому всі навколо накидаються потопити таких дурисвітів, не розбираючи, хто з них хороший, хто поганий. Ти ж не рятуватимеш тих, що залюбки потоплять тебе в лайні? Я на таке не здатний… Та й терористична кар'єра П'єра наблизилася до кінця, так і не розпочавшись.
АНТУАН (почувши лише останню фразу, зневажливо махає рукою): Маячня. Жодного звинувачення йому не висунуть, бо він нікого не вбивав.
МИКОЛА: Все одно він лишатиметься під підозрою, а, може, й під наглядом.
АНТУАН: А, нехай. Мене це не обходить. Від нього потрібно тільки одне — забезпечити мене матеріалами, звести з потрібними людьми — він обіцяв, бо і йому моя ідея не чужа, а обіцянки треба виконувати. А далі я впораюся сам.
ІВАН: Що робитимеш? Лякатимеш громадян телефонним дзвінками про замінування?
АНТУАН: Фу! Ненавиджу це. Жодних дзвінків і попереджень — саме лише чисте й святе насильство.
ІВАН і МИКОЛА, перезирнувшись, незлостиво сміються з нього.
АНТУАН (вперто й виклично): Так, так, саме чисте й святе. Я розумію, як воно звучить, і все ж, це правильно. Бачиш зло — мовчки перекресли його, адже, коли вступаєш із ним у перемовини, воно завжди знайде спосіб занапастити тебе. Я не ризикуватиму. Я знаю, що в цьому світі самому собі не можна довіряти, а тому не дам їм можливості впіймати мене на жадібність чи страх. Боротимуся проти них там, де знайду.
Цього разу ІВАН і МИКОЛА перезираються без посмішок.
ІВАН: І чи довго ти так прострибаєш, цапеня? (каже ніби суворо)
МИКОЛА (невпевнено): Стрибатиме до другого пришестя. Навіть П'єр не вірив, що він на щось здатний.
АНТУАН: Я багато, на що здатний. Навіть на таке, на що й не сподівався. Адже це я підлатав П'єра, доки ви всі думали, що я дуба вріжу від переляку.
ІВАН (загрозливо): Навіщо ж тобі зараз вихвалятися. Не розумію: може, ти дурник? Я б порадив тобі сидіти тихенько й не мчати на зустріч своїй долі — вона тебе не обмине.
АНТУАН не встигає відповісти, бо цієї миті входить збуджена і знервована ІВОННА. Вона розкриває велику рожеву парасольку й ставить її сушитися на підлозі, сама сідає на Антуанове ліжко.
ІВОННА: Всі вже кажуть, що не підпише.
ІВАН: Звісно, не підпише. Ти хіба сумнівалася?
ІВОННА: Ні… але намагалася вірити.
МИКОЛА: Все буде, як завжди протягом трьохсот років. Ми всі за ці століття перетворилися на покидьків.
ІВОННА: І я теж. П'єр намагався врятувати мою душу, але марно. Тепер і йому непереливки.
АНТУАН (схвильовано): Ти була в нього? Як він?
ІВОННА: Життю нічого не загрожує, але загалом, усе геть кепсько. Добряче його притиснули, і цього разу йому не виплутатися.
МИКОЛА: То це він убив Тороса?
ІВОННА: Ні. Але збирався. Він роздобув усе необхідне, перетворив двірницьку на лабораторію, де конструював пристрій і зберігав матеріали. Вбивство він планував на п'ятницю, день, коли Торос зазвичай відвідував дочку. Але хтось випередив його і скоїв убивство у четвер. П'єр кинувся до двірницької і знайшов замок зламаним, а лабораторію пограбованою.
МИКОЛА: І що? Хтось йому вірить?
ІВОННА: Так — я. Ти теж можеш, бо що він розповідає мені — то завжди правда.
АНТУАН: А слідчий вірить?
ІВОННА: Здається, вагається. Проте, це не так уже й важливо, адже навіть, якщо йому не пришиють убивство, то вже від планування теракту, замаху на вбивство, зберігання недозволенного матеріалу та виготовлення вибухівки йому не відкараскатися — ще й сам в усьому зізнався.
АНТУАН (дере на собі волосся): Шкода! Як шкода! (Він мало не плаче, і всі здивовано дивляться на нього).
ІВОННА (перечекавши несподіваний Антуанів напад горя, продовжує): Сьогодні обстежили те приміщення і знайшли багато чого на підтвердження його слів, а ще ножиці, якими Адель його вдарила. На жаль... Бідолашна Адель... П'єр не хотів їй зла — просто не знав, що з тими ножицями робити і, знайшовши їх наступного ранку на вулиці, встиг лише сховати в таке ненадійне місце. Ет, і чому я витратила стільки часу, намагаючись знайти їх самотужки? (Ніби сама до себе): Чомусь мені було соромно через те, що я намагаюся їй допомогти. Соромно, бо на безпричинне добро здатні лише щирі християни. А хіба я християнка? Хіба в мене є щось спільне з цієї іграшковою, дитячою вірою в любов? Мені завжди робилося трохи незручно від наївності Христа, коли він проповідував свої невтілювані ідеї вовкам. Він, як Марія Антуанетта, нічого не розумів у народі, якого збирався вести... І все ж таки, мені шкода Адель, цю понівечену гадюку, що здається безпорадною.
АНТУАН: То це Адель його підрізала? Правдива дочка свого татка!
ІВАН дивиться на нього довгим, важким поглядом. МИКОЛА з подивом спостерігає за ІВАНОМ і, ніби починаючи про щось здогадуватися, переводить погляд на АНТУАНА.
ІВОННА (продовжує розмірковувати вголос про Адель): Вона емоційна. Без батька вона — ніщо, нічому не навчена, нічого не вміє. І в той самий час, їй стане отрути й розуму, аби накоїти багато лиха.
АНТУАН: Але тобі шкода її? Більше, ніж П'єра. Дивно... А мені П'єра дуже шкода. Втім, я тебе розумію. Інколи почуття з'являються попри всякої логіки. Це і з тобою сталося?
ІВОННА (трохи здивовано, ніби сама до себе придивляючись): Ні. Я не дозволяю собі... Хоча, так... і це черговий доказ, що почуття підступні. Ти їх позбуваєшся, а вони просотуються крізь будь-яку шпаринку, і от — вони вже тут, уже впливають на твої рішення!
АНТУАН: Мені вона неприємна.
ІВОННА (повільно, розмірковуючи): Як не дивно, у мене якесь подвійне сприйняття Аделі. Якщо б я піддалася почуттям, то радше зненавиділа б її. Але в мене немає ненависті. Зі своєї шкаралупи я ніби дивлюсь на коктейль зі зневаги, огиди, страху і, навіть, захоплення, який могла б випити. Але проблема, мабуть, саме в тому, що мені байдуже. Чи байдужість — теж почуття?
АНТУАН: Байдужість — це нуль.
ІВОННА (сама до себе): Це правда: я — нуль. Ми з ІВАНОМ і МИКОЛОЮ — три нулі, а як нас приставили до одиниці — утворили цілком пристойне число.
ІВАН: Нашу одиницю рознесло на клаптики.
МИКОЛА: І ми знову перетворилися на звичайні нулі.
ІВАН (багатозначно, поглядаючи то на Антуана, то на Миколу): Нашу одиницю перекреслили.
АНТУАН (з обережним сарказмом, за яким намагається приховати страх): Якась магія чисел. (Совається на стільці).
ІВАН (підводиться і повільно наближається до Антуана): Так, бо хтось вважає себе за великого математика.
АНТУАН (теж підводиться): Тобі що з того? А-а! То я твоє рівняння вирішив? Перекреслив єдине відоме число серед тисячі іксів? (Кілька секунд двоє чоловіків уважно дивляться одне одному в вічі, ніби оцінюючи сили супротивника), Раптом, ІВАН сильно б'є АНТУАНА в обличчя і збиває його з ніг. МИКОЛА вихоплює з-під пахви пістолет і чимдуж кидається до товариша.
МИКОЛА: Що скажеш? Рознести череп цьому Архімеду?
ІВОННА скрикує, але вчасно сама собі затуляє рота руками. ІВАН і МИКОЛА присідають біля нерухомого, але притомного і свідомого своєї ситуації АНТУАНА.
ІВАН: Шкода, кажеш, П'єра? Дуже шкода? Це ж друг твій...
ІВОННА (теж підходить до трійці): Здається, я зрозуміла. Але хай він іде. Хлопці, хай іде. Це вже не наша справа.
ІВАН (підводиться і плює на розпростерте тіло): Мені тепер все одно. Я перегорів. Хай цей покидьок радіє з того, що серцем я на його боці.
АНТУАН (у залу): Яка радість від зігнилого серця?
МИКОЛА підводиться і ховає пістолет: Тільки забирайся звідси, аби я тебе не бачив.
АНТУАН (сідає на підлозі): Ви — наволоч. Усі втрьох. Мені не страшно.
ІВОННА (з цікавістю): Але ж тобі кінець. Ти розумієш це?
АНТУАН (вперто): Мені не страшно.
ІВАН: А мені страшно.
