Жили собі колись два хлопці… втім, нащо вигадувати? Жили собі колись я малий та мій двоюрідний брат, теж малий, на півроку тільки старший від мене. Ми – містяни, херсонці, та діди-прадіди наші походили з сіл. Ми були такі малі, що наші пращури до прадідова коліна ще жили, і влітку нами опікувалися баба з дідом і двоє прадідів, бабин тато та дідів тато. Далі ми тоді не знали нашого родоводу, який губився серед сіл Київщини та Херсонщини, як село Олександрівка, де ми літували, губилося між ланами та лиманом.
Лани починалися одразу за асфальтом і линули аж до обрію, який помітно височів над селом і впирався в біляве, без жодної хмарки небо, ген-ген отам, куди, наче струни розчахнутого велетенського роялю, протягнулися незліченні борозни, шпалери винограду, кукурудзи та соняшнику. По інший бік асфальту, на неширокій, поплямованій садибами та левадами смузі, де глинистий ґрунт вже поступався солонцю та піску, вмостилося село, а за ним і далі скрізь лежав лиман. Тим лиманом, наче струни величезної арфи, тягнулися хвильки: аж онде туди ліворуч, де бовваніли станіславські скелі, та в розмиту спекою далечінь праворуч, де майоріли сині ольвійські скелі. У спеку обрій над тим лиманом танув у паркому повітрі, через що влітку майже ніколи не з’являвся, а ми майже ніколи не з’являлися на селі в іншу пору року; тому здавалося нам, що лиман взагалі не має краю; принаймні, мені саме так здавалося, а я тоді поділяв наївну віру, що всім людям навколо здається та бачиться завжди одне й саме те, що й мені. Мабуть, всі вони помічали те, що помічав я, та милувалися тим щоразу, озираючи сільські обрії: адже «струни» ріллі тягнулися до одного горизонту, а «струни» хвиль уздовж іншого, і було в цьому щось таке велике, неосяжне, незрозуміле, ніяк не висловлюване, але безсумнівно прекрасне. А ще воно лунало; я чув або уявляв ту музику та інколи їй підспівував, коли мене ніхто, крім лиману або солончаку, почути не міг.
У селі при воді всі та кожен рибалки, а хлопці такого віку, років п’яти-шести, рибалки навіть і тоді, коли води немає. Час від часу наше літування в Олександрівці переривалося через якісь дорослі обставини, і ми поверталися в місто. В місті ми бешкетували так само, як і на селі, на повну потужність двох здібних малолітніх хуліганів, але тут бабуся мала проти нас летальну зброю. За наші провини вона піддавала нас домашньому арешту, ми не могли вийти ані на двір, ані в сусідній парк. Знічев’я ми починали нишпорити величезною бабусиною квартирою в середмісті та шукати, чим замінити наші міські розваги та нашу сільську риболовлю. Отак одного дня ми здобули під якимось ліжком або на якійсь шафі довгастий брезентовий чохол, в якому зберігалася річ небачено вишуканої, просто довершеної форми, конструкції, кольору, оздоблення, оснащення та призначення. Це був спінінг, навіть супер-спінінг, навіть батько всіх спінінгів і взагалі розкішна річ. Бамбукове, леопардового окрасу вудлище; до вудлища небесно-блакитними і смарагдово-зеленими нитками, залитими надтонким шаром бурштинового лаку, кріпилися сталеві виті кільця із справжніми керамічними вставками; держак пестив долоні натуральною пробкою; до держаку кільцями ювелірного ґатунку кріпилася величезна котушка аж із трьома перемикачами та двома кнопками, щось надскладне, витвір, судячи з дивних літер, німецького риболовно-механічного генію; на котушці була зеленкувата волосінь, яка закінчувалася металевим повідцем і коштовного вигляду рибкою-блесною. «Трофейний…» - благоговійно видохнули ми над спінінгом і забули про все; миттю потягли ми прекрасне знаряддя на балкон, звідки й закидали маленьку сріблясту рибку на ближчий до нас платан, аби впіймати коли листя, коли колючого «їжака», а коли й облизня. Ох, яка то азартна та галаслива була риболовля! Закінчилася вона очікувано, як найбільш вдалі наші розваги: у двері постукав міліціонер і наказав бабусі забрати малих рибалок з балкону, доки вони не попадали долі; так ми на деякий час втратили спінінг і свободу. Втім, наступного дня відбулося повернення на село, а разом із тим і повернення свободи, такої, яка містянам і не снилася; щоправда, спінінг нам довірила бабуся лише за кілька років, коли ми здобули достатньо шкільної та риболовної освіти, аби впоратися із інерційною котушкою; вона таки чимало нервів і волосіні нам попсувала, аж допоки ми не второпали, що й до чого. Та щойно по крамницях з’явилися котушки безінерційні, які в криворуких рибалок не утворювали «борід» із волосіні, я назавжди відмовився від інерційних барабанів, а брат ще довго рибалив із тією «трофейною» котушкою.
На селі наш ранок завжди починався з риболовлі; зазвичай ми ходили на лиман, обираючи найкоротший шлях, навпростець через город і солончак до води. Вередувати й тинятися берегом лиману туди або сюди в пошуках кращого місця не було жодного сенсу: лиман скрізь однакової глибини, із рівненьким піщаним дном, і скрізь повно бичків, тільки тягай, а щось інше навряд чи витягнеш, і щодо того була в мене спеціальна теорія. Звісно, немає такого рибалки, який не шукає свого особливого місця; таких місць у нас було два: уламки старого причалу на скелях і зрошувальний канал. На скелі тоді ми ходили зрідка, бо далеченько, доки дочимчикуєш, вже сонце високо, спекотно, риба пішла на глибину шукати холодку. А канал приваблював нас надзвичайно; ця штучна водойма також знайшла своє місце в моїй теорії риболовлі, яку, зрозуміло, поділяли брат, всі олександрівські рибалки та решта наукового і рибальського світу.
Теорію мою найліпше пояснює оцей малюнок. Як бачите, лиман обіцяв вірний шматок хліба, тобто відерце бичків, а канал пропонував неймовірний шанс. Хай не оманює нікого наша ідіотська риболовля на платані; попри все це, ми чудово розуміли все про шанси та вірогідність, і тому на каналі опинялися тоді, коли на лимані зчинявся шторм, або тоді, коли жага пригод і нечуваної здобичі робилася непереборною. У ту здобич ми з братом вірили свято; втім, тепер, коли я вже зрозумів, що більшість моїх теорій та «здається» ніхто або майже ніхто не поділяє, я вже не знаю, у що тоді вірили «ми»; але я вірив своїй теорії, а вона не лишала сумнівів: справжню рибу можна спіймати лише в каналі. Його недавнє штучне походження не заважало цій вірі; їй не заважав навіть той факт, що риба потрапляла в канал не з рибальського раю, де лускаті янголи плекають для кожного вірного рибину його мрії, а з лиману, через довжелезну трубу, яка єднала дві водойми.
Найцікавіше з теоріями відбувається тоді, коли справа доходить до практики. Власне, не варто було оце все пригадувати та розповідати, якби моя теорія риболовлі не стикнулася одного дня з практикою риболовлі. Це таки відбулося, навіть двічі, і наслідки виявилися такими суперечливими, що… втім, дотримуюся фактів, суто фактів і нічого, крім фактів.
Одного неймовірно спекотного дня, коли ми зі своїми кривими саморобними вудками затрималися на лимані набагато довше, ніж звичайно, мало не до самої води під’їхала автівка з якимось дивним номером, ані херсонським, ані миколаївським (відчуваєте, як все складається одне до одного від початку?). Це була «Нива», всюдихід; колір її годі було роздивитися, така вона була брудна та замурзана. З «Ниви» виліз якийсь незнайомий черевань; він роздягнувся до трусів, нап’яв на голову легковажну панамку, видобув із багажника садок і складане вудлище («Ти бачив?! Телескопічне!!!») і рушив до води. Мене роздирали суперечливі почуття: я смертельно заздрив вудці череваня та водночас безмежно зловтішався: певно, це єдиний на весь світ невіглас, несвідомий моєї теорії риболовлі, яка пророкує йому аж нічого. За всіма постулатами ловити йому бичків, але садок череваня мав такі величезні вічка, що бички щасливо повернуться до води та, хтозна, потраплять до нашого відерця, з якого їм один шлях: на бабусину чавунну сковорідку, яка вміє смажити рибу, яєчню, картоплю та найсмачнішу в цілому світі їжу – коржі з риб’ячою печінкою, заради якої, власне, ми й ниділи під безжальним промінням олександрівського полуденного сонця.
Між тим черевань дошкандибав до води, покривився на смарагдові хвильки (ага, лиман вже цвів), зайшов по кісточки у гарячу прибережну зеленкувату каламуть, покрутив у пальцях гачок, тоді поплював на нього та закинув вудку. Я вже мало не наважився розпочати із ним розмову про особливості місцевої риболовлі та мою теорію, коли він смикнув вудку, щось там підсік і … О, Господи! Він «виважував»! Щось чимале опинилися на дядьковому гачку, і було воно таке велике, що просто так підняти з води та кинути на пісок його було ніяк: втратиш здобич! Ми скочили на прямі ноги, підбігли до череваня та щось несамовито загорлали; а черевань між тим вправно опікувався вудкою та здобиччю, яка за лічені хвилини опинилася на березі. Це був лящ, лящ-велет, такий, яких ми тільки в колгоспних рибалок бачили, коли ті привозили нашому прадіду дещо «на юшку». Черевань мугикнув щось переможне під ніс, вкинув рибину в багажник, вбрався в міське та відбув, лишивши по собі хмару куряви, яка ще довго висіла над солончаком і тягнулася аж до асфальту, яким «Нива» рушила в бік Миколаєва. Брат дивився їй услід, а я втупився в зрадливий лиман: він щойно зруйнував мою теорію риболовлі, відповідно до якої такого просто не могло статися! Тому, мабуть, люди так вперто тримаються своїх переконань, будь-яких, найсміховинніших, тому що їхній крах або відмова від них – надзвичайно болюча штука; почуваєшся дурнем, і соромно тобі до сказу, а ще – наче світ перекинувся та впав тобі на голову та придавив своєю непереборною вагою і тебе, і твою жалюгідну теорію…
За кілька днів моя наукова поразка дещо загоїлася, до того ж, над Лиманом тримався рівний потужний вітер, який здіймав хвили метрової висоти; купатися в таку погоду насолода, а от рибалити неможливо. Ні, я не міг через того череваня та крах теорії відмовитися від риболовлі, адже це – пристрасть, яка не вкладається в жодні теорії, тому хай там як воно працює, але не хочеш, а мусиш брати вудку та кидати – хоч у воду, хоч на дерево. І ми рушили на канал; а там була така місцинка, наше «особливе місце», яку просто обожнював брат і, здається, решта місцевих рибалок; зазвичай нам не щастило – коли не прийдемо, а там вже хтось і сидить. Але того разу все складалося напрочуд щасливо: і вечірня погода наче шепотіла «хлопці, за вудки та гайда до води», і на каналі не було нікого, і навіть те особливе місце чекало на нас, ще ніким не зайняте (відчуваєте, як все складається одне до одного від початку?). Канал – споруда штучна, створена якимись потужними машинами, які за раз перекидають десятки кубометрів ґрунту, але чистої роботи не вміють робити. Тому береги каналу були так собі придатні для сидіння або стояння з вудкою: грубезні грудки скам’янілої землі, по яких зміїлися білі смужки солі, нагадували мені вираз «марсіянський ландшафт». Подекуди час, дощ і вітер пом’якшили той неземний краєвид і утворили придатні для рибалок місця. А одне з них, те саме, наше друге особливе місце, мало вигляд такий же чужорідний каналу, як його решта – лиману та селу; це був наче куточок затишного земного ландшафту, перенесений на Марс якимось тужливим космонавтом родом з Олександрівки.
Те місце мало рівненьку, зарослу м’якою травою поверхню, а формою нагадувало людську нижню губу, якщо її добряче закопилити. Береги каналу грубими стрімкими стінами височіли понад водою метрів на три, а та «губа» приязно вигиналася у подобу посмішки та низенько спускалася до води. До того ж, закопилена «губа» утворювала невеличкий навіс над каналом; до дірок зачитане «Любительське риболовство» вчило, що під таким навісом у глибокій воді ховається від спеки та решти неприємностей риб’ячого життя все велике та цікаве, про що ми тільки в книжках читали, а так, на власні очі, ніколи не бачили. Головне ж, за моєю теорію тут і мала чекати на нас наша головна здобич, рибина усього життя. Щоправда, всього лише кілька днів тому моя теорія зазнала краху, тому я не плекав особливих надій на наше особливе місце, яке нині так приязно і відверто чекало на нас.
Я влаштувався на травичці та заходився лагодити вудку, а брат вже закинув свою; він почепив черв’яка на гачок ще дорогою та весь час прискорював ходу, а я за ним, так що до каналу ми вирушили швидкою ходою, прямували підтюпцем, а прибули туди вчвал, спітнілі та захекані. Мабуть, для решти світу це мало доволі комічний вигляд: такі собі безлошадні лицарі із довгими кривими списами б’ють чорними п’ятами дорогу, аж курява здіймається, а одного з них по стегну боляче стукає м’яте відерце (чи лицарський шолом, пошкоджений у битвах?). Не знаю, чого він так поспішав; я просто біг за ним; та за хвилину чи дві все – погода, вільне особливе місце, наш алюр до каналу, братове лаштування вудки на ходу – все це склалося до купи та до ладу, а світ в моїх очах знову перекинувся.
Братів поплавець нерухомо стояв у воді метрів за два від навісу, утвореного «губою», аж раптом той поплавець рішучо, швидко й так потужно, що за ним аж хвильки здійнялися, рушив до краю навісу та й під нього. Брат підсік і вже простягнув ліву руку, аби підхопити здобич, але риба не піддалася; вона лишилася у воді та навіть на поверхні не з’явилася. Щось вовтузилося в глибині, зблискувало звідти довгастим сріблястим боком і міцно тримало гачка. Я щось заволав, і брат завищав тоненько, а чудовисько тягало братову вудку туди й сюди, скільки вистачало волосіні. Так тривало мить або хвилину або десять, не знаю; тоді брат оговтався та заходився «виважувати» рибину, точнісінько як той тілистий добродій на замурзаній «Ниві» три дні тому. Я стояв поруч і цитував уголос поради з «Любительського риболовства» та всі інші, за все моє коротеньке життя почуті від олександрівських рибалок.
Чи то рибина відчула, що має справу з родовими рибалками, діди та прадіди яких споконвіку ловили на лимані її дідів та прадідів, чи то втомилася, але нарешті вона лежала на травичці, судомно хапаючи повітря ротом і повільно вигинаючи дебеле тіло. Такої великої тарані ми ніколи… та що там такої великої! – ми знали, що в лимані живе тараня, ми їли її, смажену, в’ялену, солону, але ніколи ще не ловили. А тут… неймовірна рибина, просто неймовірна: красива, велика, цінна, дужа, яка до останнього боролася за власне життя – ось це і є справжня заповітна здобич, яка сповнює серце рибалки не так радістю, як гідністю, адже риболовля – не про сантиметри та кілограми, а про інше. Чесне протистояння та перемога над гідним суперником – ось про що.
Я тим часом заспокоївся та збагнув, що світ мені знову перекинувся. Моя теорія цілком підтвердилася практикою, вона спрацювала, а ще – несподівано розвинулася, розрослася та вийшла за межі, які я сам їй визначив. Я тоді це тільки відчув, а висловлюю тільки тепер, коли вже років із двадцять не тримаю вудки в руках. На додачу до природних речей, як-от погода, час, сезон, водойма, рослинність і все решта ознак, за якими рибалка визначає особливе місце та оцінює свої шанси, є ще такий чинник як віра. І як та віра виводить рибалку з хати в жахливу негоду, бозна куди веде його, змушує мерзнути, мокнути, годувати комарів і ґедзів у «особливому місці», точнісінько так вона приваблює туди здобич. Віра веде її, і вона суне до «особливого місця», вперта та цілеспрямована, наче лосось, який прямує на нерест, лине невідомо звідки: з таємної ями, від іншого берега, через трубу, що єднає лиман і канал, або й прямісінько з рибальського раю, де лускаті янголи плекають для кожного вірного рибину його мрії…
Ось така вона – теорія риболовлі!
червень 2019 року
*Малюнок ось тут, графічне відтворення теорії риболовлі:
uamodna.com/assets/articles/image/k/y/8/ky8jiydk/content_full.jpg
