ІВАН і МИКОЛА одні в кімнаті. ІВАН стоїть біля вікна, тривожно вглядаючись у щось на вулиці. Микола сидить на Антуановому ліжку, оглядаючи пістолет.
ІВАН: За будинком уже стежать. Двоє чоловіків, міняють один одного щокілька годин. І машина... Ти помітив машину?
МИКОЛА: Так. Почуваюся небезпечно. Вкрай неприємне почуття. Думаєш, вони чекають, що хтось себе викаже? Або що викажемо себе ми?
ІВАН: Не знаю, але відбувається щось лихе. Цей дурисвіт у лікарні, здається, розпатякався. З підозрюваного він перетворюється на важливого свідка.
МИКОЛА: І що ж він знає, як гадаєш?
ІВАН: Івонна божиться, що ніколи не посвячувала його в наші справи, але він може знати те, про що сам здогадався і рознюхав. Він придивлявся до ТОРОСА і в чомусь підозрював його — так Івонна каже.
МИКОЛА (спересердя плює собі під ноги): Фу, дідько! Як на цього ТОРОСА взагалі можна було робити ставки — його бридка мармиза просто продукує підозри.
ІВАН: але саме такі мармизи й потрібні для справи. Він мав викликати в опонентів огиду і нестерпне бажання задіяти фізичне насильство.
МИКОЛА: А як же прибічники? Вони ж мали б вважати свого лідера за шляхетного героя.
ІВАН: Прибічники його ідеї — люди тямущі, а не просто дурники з вулиці. Принаймні, ті з них, що мають значення. Проте, мені здається, ТОРОСА призначали на роль жертви, і він все одно був приречений. Ми мали оберігати його доки його смерть не зробилася б вигіднішою за життя. Через наш недогляд він помер завчасно, а значить, марно. Для них це пов’язано із зайвими клопотами з підбору нового персоналу. Для нас, в найкращому випадку — з кінцем кар'єри та безбідного життя.
МИКОЛА: А в найгіршому...
ІВАН: Сам подумай. По-перше, ми не впоралися з доволі простим завданням; по-друге, ми забагато знаємо. Наше липове прикриття лусне під першим-ліпшим натиском. Виконроб нас в очі не бачив, але, раптом що, за фотографією впізнає і залюбки розповість, як за сотню баксів погодився нас узяти на роботу і не помічати нашої відсутності. Йому втрачати нема чого — ті бакси він уже сто разів витратив. Єдиний можливий порятунок — це зневага наших справжніх роботодавців до нашої держави. Їм байдуже: знають тутешні органи про їхні плани чи ні, адже не вірять, що серед нас знайдуться люди, здатні їх зупинити.
МИКОЛА: І хто ж тепер “ми,” а хто — “вони?” Тебе важко зрозуміти.
ІВАН: Нічого не важко. “Ми” - це Україна, ти ж знаєш, як я її люблю. Шкода, що вона вже не та, що колись. Мені подобалися князі й козаки. Козаки, навіть, більше.
МИКОЛА (мрійливо): Мені теж. От мій батько любив за чарочкою горілки порозповідати про колишню славу. І настраждалися ж ми за часів іноземного поневолення!
ІВАН (не слухаючи. Вочевидь беручись до своєї улюбленої теми): А “вони” — це росіяни. Щось мерзенне є в оцих потугах відродити “велику Росію.” Ти тільки послухай, яка гидота — Київська Народна Республіка. А гасла на кшталт “Народ України за возз'єднання з великою Росією!” Я б цього клятого майбутнього президента Тороса власними руками придушив. Якби ж то в їхній програмі хоч словом згадувалася Київська Русь, тоді б, можливо, я йшов би за ними з легшим серцем, і мені б не було так соромно, так гидко. Аж ні, де там — від самої згадки про стародавній Київ їх верне. Тільки подумай: Давня Русь замість Київської! Який сором. Кияни цього не подарують — вони, здається, більше схильні боротися за цей шмат відібраної і знеціненої чужинцями спадщини, ніж за сучасність чи майбутнє.
МИКОЛА: То ти не віриш, що в російських пройдисвітів щось вийде?
ІВАН: Вийде... Все в них вийде. Україна приречена.
МИКОЛА (глузливо): То ти, мабуть, з відчаю і від зневіри приєднався до руху, що так тобі не подобається.
ІВАН: Я до нього не приєднувався. Я не захищатиму України просто тому, що ніколи не хапаюся за непевні справи — мені ще дітей ростити. Але в душі я мрію, щоб сталося дещо непередбачуване, рятівне, і всі вони забралися геть. Та що може статися? Що може перешкодити їм? Нічого!
МИКОЛА (сумно й гнівно): Чому ти з ними?
ІВАН: А ти? А Івонна? Ми всі любимо гроші. Брудні вони чи чисті — нам байдуже. До того ж, я працюю на переможців, бо не хочу, щоб мене засудили як зрадника і моїх дітей позбавили майбутнього, а внуків заморили голодом, як у тридцять третьому. Я занадто добре знаю історію, щоб мати ілюзії. Я бачу, до чого йдеться. І навіть, якщо припустити, буцімто кінець невідомий, скажу тобі таке: бути зрадником України незручно, бути зрадником Великої Росії — смертельно. Чи не так, друже? Ось і вся моя віра в ідею: може, не шляхетно, але розумно. Чи ти, може, сам — відданий прибічник бісового возз'єднання?
МИКОЛА: Аж ніяк. Тихіше: хтось іде.
