Час від часу мене охоплює туга за рідним містом. Таки давно не був у Херсоні, таки сильно колись любив це провінційне містечко, напівмісто-напівсело, проте в кожній зі своїх половин - столиця. Сільська половина Херсону - це національний аграрно-базарний бренд номер один: де не вирує стихійний базар або регульований ринок городини, там і лунає на все горло: «Херсонське! Херсонські! Херсонська!» – все соковите, бокасте, щире, м'ясисте, без червоточини, все без винятку з Херсону. Земле обітована, що тече молоком і медом, ось що таке сільська половина Херсону! А міська його половина – це перша спроба північної імперської метрополії, розкішного, вишуканого, зарозумілого, бундючного, божевільного Санкт-Петербургу створити власну копію на щойно доточеному до імперії Півдні – гарячому, палкому, пристрасному, да започатковано містечко Херсон межи трьох морів – моря степу, моря небес і власне моря, моря Чорного. Не те щоб Чорного моря як такого, не Понту Евксинського; ні, поставили Херсон при кінчику його довжелезного, аж до солодкої води Дніпром розбавленого язика, Дніпровського лиману. Але там, на тому тримежжі, постало містечко із власним Невським проспектом, по якому що не будинок, то архітектурна перлина, вишуканість, стиль і цілком вже південна розкіш, дольче віта. Північна метрополія розтанула під херсонським сонцем; крижані риси імперської середзимної архітектури зробилися середземноморськими – власне, Чорне море і є язиком Середземного, яким те античне море лиже наші степи. І як за зразком СПб побудувався міський осередок Херсону, так за зразком Херсону побудувалися Миколаїв, а потім і Одеса, яка вже й явила світові максимальний розквіт херсонського архітектурного стилю; о, знавці, не заперечуйте та не кажіть мені, що все не так, що все навпаки! – бо для мене це так, і стосується це виключно мене і того Херсону, який люблю, мого власного, особистого, в куточку серця збудованого; на ваші глибокі та правильні знання це не впливає; ви так знаєте, а я так – відчуваю…
І от коли вкотре охопить мене туга за рідним Херсоном, я починаю гортати сторінки – пам’яті, книжок, старих газет, фотоальбомів і архівів; і серце сповнюється гострою любов’ю до рідного міста, і що не знайди про нього – все тому сліпому серцю мило, адже – про дорогий предмет його солодкої тужливої муки. А Херсон і віддячує; несподіваним, неочікуваним подарунком нагородить, історію розповість, вразить масштабом і значенням людей, які бозна як давно народилися в південному, межи трьох морів затиснутому напівмісті-напівселі, а тоді пішли світами та розповіли людству нову, нечувану історію, якій у світовій пам’яті чомусь густо-часто бракує лише одного: згадки про Херсон. «Херсонська! Херсонські! Херсонський!» - це мало би лунати не тільки над городиною, але й над плодами іншого роду, мистецького та наукового. Але досить! – ще не раз, розчулений та збентежений, рюмсатиму над цим і вишукуватиму слід рідного міста на культурній мапі світу, а тепер – про подарунок, який Херсон зробив мені нещодавно; це і вам подарунок, брати і сестри, які обрали красне письменство як фах, розвагу, хворобу або все це разом.
Гортав сторінки газети «Южная Русь» за 1913 рік і прочитав там отаке:
«Из Петербурга в Херсон едет писатель Свирский, который прочтет лекцию “Преступники и хулиганы в жизни, литературе и искусстве”. Лекция имела серьезный успех в столицах».
Ніколи не чув про такого письменника; а ви чули? А історія Олексія Івановича Свірського (до хрещення Шимон Довид Вигдорович) варта бути розказаною та почутою. Народився він 1865 року; рік має значення: уявіть собі суспільство, в якому тільки чотири роки як неохоче відмовилося від кріпосництва, а до скасування етнічної дискримінації чекати ще довго, до 1905 року. Народився Свирський чи то в Петербурзі, чи в Житомирі; батько його працював покрівельником на тютюновій фабриці, мати – служницею. Коли Олексію виповнилося 5 років, батьки розлучилися; він із матір’ю переїхав до Житомира, де вона за кілька років померла. Дванадцятирічний хлопець опинився сам-на-сам із Житомиром і цілим світом, цілком байдужим до сироти; і він пішов тим байдужим світом тинятися, жебракувати, підпрацьовувати тим і сим. Він – один із горьківські босяків, справжній, не літературний, жива людина на дні. Він обійшов мало не всю Російську імперію, жебракував у Туреччині та Персії, працював вантажником у портах, упряжним у шахтах Донбасу, чорноробом на нафтових промислах Баку, на тютюнових плантаціях і на баштанах. Знав суму і тюрму; звідав усі лиха та радості, які життя в Російській імперії підкидало босяку та єврею на межі XIX і XX століть. Так він жив 15 років, а тоді вирішив змінити життя. Він хрестився, з Шимона Довида Вигдоровича зробився Олексієм Івановичем Свирським і почав шукати кращої долі поза межами босяцького та юдейського світів.
І вчорашньому босяку пощастило, краща доля знайшлася! Та й яка краща: інша, несподівана, для багатьох тоді й тепер – доля-мрія. Свирський перетворився на письменника. 1892 року його нариси з життя сиріт, босяків, чорноробів, цих найнижчих ланок суспільства почали друкувати у газеті «Ростовские нД известия». Вже 1893 року почали виходити його книжки, який цілком схвально сприймалися і читачами, і критикою. 1896 року він оселився в СПб і став постійним автором багатьох провідних газет і журналів. Як бачимо за повідомленням газети «Южная Русь», він гастролював Російською імперією із лекціями, як в тодішній Англії – Діккенс, а в сучасній Росії – Биков. Не виключено, що в Херсоні Свирський бував і раніше, ще в якості босяка, а тепер прибув туди як уславлений письменник; отака примха долі – цілковита можливість на жебрацьких і письменницьких шляхах.
За свого життя, до та після заколоту 1917 року Свирський видав понад 20 книжок, двічі виходило зібрання його творів, вони перекладалися та екранізувалися. В літературі раннього СРСР він здобув міцний (і тоді доволі безпечний) статус дитячого письменника, адже писав здебільшого про дітей. Часто так стається, що розповідь про дітей є й розповіддю для дітей: хто як не діти співчуватиме малому сироті-уркагану, який щодня намагається вижити наодинці з байдужим, а часто – і ворожим до нього світом?
В мене не було ілюзій (або ж було в мене таємне упередження): я не очікував від книжок Свирського надто вишуканих стилістичних перлів. Втім, погортавши сторінки повісті «Рижик», я позбувся як ілюзій, так і упереджень. Це дуже непогано написано; тематика доволі вузька, але тоді тема поневірянь єврейської меншини була в імперії надзвичайно актуальна; хоча юридичні дискримінаційні обмеження скасували 1905 року, суспільні упередження нікуди не зникли та діяли так само неухильно, як і юридичні. Шалом Алейхем, Паустовський, Катаєв, Юшкевич, Айзман, Бабель – вони всі приділили увагу цій темі; згадати хоча б «Перше оповідання» Паустовського – вбивчий, пронизливий текст, бентежна й страшна історія кохання юдея та православної, які одне одному рідні, а всім решті та цілому світу чужі, зайві, непотрібні.
Паустовського ця історія, почута в перукарні Чорнобиля, зробила письменником; записана, вона стала його літературним дебютом. А Свирського вивело в письменники таке життя, про яке Паустовському розповідали, яке він спостерігав ззовні. Але вражаючий матеріал, актуальна тема, кореневі сенси – це ще не все, що робить автора письменником; колись Довлатов зробив ставку на жахіття («Зона»), та згодом зрозумів, що мистецтво є чимось набагато більшим, ніж екзотична або гаряча тема; багато авторів цього й за все життя не усвідомлять; є й такі, що усвідомлюють, але опанувати рівень мистецтва нездатні – і хтось таки кидає письменство та шукає кращої долі, як Свирський, а хтось не кидає спроб і катує себе, аж до божевілля, цілковитого творчого отупіння або й до прориву на той самий рівень мистецтва. Про тих, хто свідомо відмовляється від спроб і продукує паралітературні тексти, я не згадую, я їх і не засуджую; кожен обирає свій шлях.
Свирський, здається, таки мав літературний хист; досвід і спостережливість виливалися в такі от сентенції: «Хозяева этих хижин хотя и называли себя домовладельцами, но были бедняками родовитыми: бедность, нужда и всякие невзгоды переходили к ним из рода в род, как переходят к богатым громкие титулы или миллионные наследства» («Рижик»).
Літературні твори, що висвітлюють гостро-соціальну тематику, можуть втрачати актуальність разом із актуальністю теми. Мабуть, саме це сталося з творами Свирського або подібними до них текстами, наприклад, Леоніда Пантелєєва; до того ж, все це написано в умовах несвободи та цензури. Це особливо помітно в літературі радянського періоду; догоджання лінії партії знецінювало твори; втілення постанов пленумів у літературу видаляло з неї головне – краплю вічності; минуло все теє наврочення – і книжка пішла в макулатуру. Але я зараз не про те; для нас, друзі-автори, не втратив і ніколи не втратить актуальності головний твір Олексія Свирського: повість про звичайного сироту, не чарівника, «маґґла», який 15 років босяком поневірявся недоброзичливими світами, а все одно знайшов свою літературну ниву та зорав її, якщо хоче, таки перетворився на чарівника, на мага! Це, дорогі мої, втілення мрії – моєї, вашої, багатьох…
…Як же я люблю тебе, Херсоне серця мого, місто межи трьох морів – моря степу, моря небес і власне моря, моря Чорного…
