ДІЯ 2, КАРТИНА 2
Інша кімната, велика, світла, оформлена в сучасному стилі. АДЕЛЬ на інвалідному кріслі губиться поглядом у просторі, руки безсило лежать на колінах. До кімнати вривається розлючена Івонна, ніби заміряна когось ударити або щось розтрощити, та, побачивши АДЕЛЬ, зупиняється напроти неї з погрозливо піднятими догори руками.
ІВОННА: Навіщо ти його порізала? (Кулаки стискаються востаннє, завмирають над головою і падають вздовж тіла).
АДЕЛЬ: Він убив татка.
ІВОННА: Це не він!
АДЕЛЬ (кричить): Він! Це він! Через тебе (хапається за обличчя й плаче. Перелякана ІВОННА стежить за нею мовчки, дає виплакатися, потім говорить м'якше, розважливіше): Ти думаєш він через мене... Він не здатний на вбивство.
АДЕЛЬ (знову кричить, але цього разу ніби граючи якусь роль): Він завжди ненавидів татка. Тому це він.
ІВОННА: Але… Є підозрюваний. Когось, здається, заарештували.
АДЕЛЬ: Вони всі помиляються. П’єр навчався. Його в інституті навчили робити всілякі такі штуки… Господи! Що мені тепер робити?
ІВОННА (зовсім тихо): Дурненька: в інституті такого не навчають.
АДЕЛЬ (після хвилинного роздуму): Він виживе, цей твій..? Де він зараз?
ІВОННА: Звісно, виживе. Ми піклуємося про нього.
АДЕЛЬ: То він не звертався ні до медиків, ні до копів? Це лише доводить його провину!
ІВОННА: Просто тебе всі жаліють... П’єр тебе жаліє. Навіть після такого.
АДЕЛЬ: Мене жаліють? Скажи, що я робитиму тепер без татка? Може, його чергова дружина розщедриться на моє утримання, як гадаєш?
ІВОННА (з докором): Спробуй подумати про когось, окрім себе. Заради винятку.
АДЕЛЬ (слова ІВОННИ не справляють на неї враження): Нехай розповідає. Нехай мене хоч до в'язниці заберуть, бо тут я помру з голоду, й нікого, нікого не буде поряд. Навіть ти, ти теж мене залишиш. Чи, може, доглядатимеш мене безкоштовно? Але ж ні! Він мовчатиме! Адже це він убивця!
ІВОННА: Мовчи! Я тебе не покину. Якщо не віриш у мої добрі наміри, то згадай, принаймні, що я не маю, де жити. Тож, не переживай: знайду якусь роботу і підтримуватиму тебе — мені це обійдеться дешевше, ніж винаймати квартиру.
АДЕЛЬ: Навіщо тобі винаймати? Просто повернешся до батьків і житимеш, як раніше, в теплі й комфорті. (З підозрою): Чи тобі щось відомо про мої заощадження?
ІВОННА (кричить): Нічого я про це не знаю! І мені байдуже. В мене свої джерела прибутку.
АДЕЛЬ (теж кричить): Все ти знаєш! Тобі ніколи не вдавалося прикинутися дурнішою, ніж ти є. Але ж і я не дурна. Це заради наших грошеняток ти терпіла таткові залицяння і не тікала звідси.
ІВОННА (задумливо): Нічого небезпечного. Твій татко ніколи не перетинав межі. (Раптом скрикує): Господи, що ти верзеш!
АДЕЛЬ: Хто не перетинав межі? Татко? Хіба я сліпа? Але ти спостерігала, як твій дружечок казиться від ревнощів і отримувала задоволення. Дурна бабо! Занапастила всіх! І татка, і П'єра, і мене! Бачиш, хто в усьому винний? П'єр сидітиме до скону, бо ти крутила ним і татком, як хотіла.
ІВОННА: То й мене заріж, якщо ти в це віриш. О! Навіщо він мовчить? Я вмовлю його розповісти, що ти йому заподіяла.
АДЕЛЬ (несподівано тихо, змовницьки): А знаєш, що? Він прийшов, аби переконати мене, що це не він. Розумієш? Я була в такому стані, що й думати не думала когось підозрювати. А він прийшов, ніби до тебе, а тоді давай переді мною упадати, мовляв, як йому шкода, і якою чудовою людиною був татко. “На жаль, — каже, — ми з ним так і не змогли порозумітися. Він міг би принести стільки користі.” Отут-таки я і збагнула, що він за один. Поїхала, непомітно дістала великі ножиці з шухляди (показує рукою в напрямку великого столу біля стіни), повернулася і, доки він, підкотивши свої безсоромні очі, патякав далі, як... вдарю його (з несподіванною люттю демонструє, як це було, проекція на стіні показує її і П'єра тієї миті). Він так і завмер, схопився руками за живіт, дивиться на мене, сам собі не вірить, що з ним таке могло статися, а тоді як давай тікати! (Сміється).
ІВОННА (стоїть, похитуючись, невзмозі отямитися від почутого): Коли це було?
АДЕЛЬ: Та ввечері. Годині о четвертій. Слухай, ти бачила, як він прибіг?
ІВОННА: Ні.
АДЕЛЬ: А хто бачив?
ІВОННА: Антуан і, мабуть, ці двоє дурників, Іван і Микола. А що?
АДЕЛЬ: В ньому мої ножиці застрягли. Розумієш? Мої великі зелені ножиці, які навіть сусіди можуть упізнати… Де вони?
ІВОННА: Здається, ніяких ножиць не було. Ніхто про них не згадував.
АДЕЛЬ: То він витяг їх і викинув десь на вулиці... Або ще гірше — сховав. А якщо він помре, а їх знайдуть? Мене засудять за вбивство?
ІВОННА (з ненавистю, придушенним голосом): Він не помре. З ним усе буде гаразд... Яка ж ти егоїстка!
АДЕЛЬ: Якщо ти віриш, що я заслуговую на покарання, то нехай. Я тебе ні про що не прохатиму.
ІВОННА (болісно, вже розуміючи, до чого йде): Про що ти прохаєш?
АДЕЛЬ (благально складаючи руки на грудях): Спитай його. Знайди ті ножиці...
ІВОННА: А ти тоді безкарно погрожуватимеш йому викриттям?
АДЕЛЬ: Гей... та це ж не він?
ІВОННА (розмірковує вголос): А хто розбиратиметься? Того підозрюваного відпустять — він багатий, навіщо йому сидіти? А тут ревнивець, колишній студент КПІ з підмоченою репутацією... Чудовий претендент на двадцять років в'язниці. Його посадили — про справу забули. Зручно.
АДЕЛЬ: Ти ж його не кохаєш. Він лише заважає тобі. Подумай сама: щойно в тебе замаячить на обрії щось путнє, він плутає тобі всі карти. Він все псує! Згадай, скільки разів ти вмовляла його повертатися додому. А як ти заохочувала його до стосунків з іншими дівчатами. Ти стільки років глузуєш із нього, а він ніби нічого й не розуміє.
ІВОННА: Не правда. Я люблю його. Не уявляю, як житиму без нього.
АДЕЛЬ: Ти й сама не можеш бути цілком упевнена, що то не він убив татка. Погодься, про таке він не став би розповідати, а мотив у нього був. То чому ти намагаєшся втручатися в його долю — просто залиш все так, як є, і все станеться само собою, без тебе. І, хто знає, може, все буде добре? А мене треба рятувати. Зроби, як я прошу.
ІВОННА: Чому? Бо ти — інвалід і звикла, щоб тобі догоджали? Тепер ще й людської жертви вимагаєш? Адже він не міг. Я його знаю: він хоробрий лише на словах.
АДЕЛЬ (блазнюючи): О, так, я розбещена багатенька дівчинка, мені всі догоджали все моє життя! О, так, це точно про мене! (Гнівно): Жартуєш?
ІВОННА: Гаразд, гаразд: я знаю, що тобі не позаздриш, вибач. Я спробую добути тобі ті ножиці.
АДЕЛЬ: Слухай, давай зробимо так: ти знайдеш їх і сама вирішиш, що далі робити. Я не вимагаю, аби ти приховувала злочин... заспокойся. Я розумію, що накоїла, хоч в стані афекту. Якщо П'єру зробиться гірше, і сумління накаже тобі звертатися до міліції — нехай. Ти знаєш: я звикла, щоб моя доля завжди залежала від сторонніх людей. Нехай так буде і цього разу: вирішуй мою долю.
ІВОННА: Це нечесно… але гаразд, адже це все порожні балачки, доки ножиці не знайдені...
АДЕЛЬ (перериває її із загадковим виразом на обличчі): На твій розсуд...
