Невідомо, скільки часу я провів без свідомості, і навіть коли повернувся до тями, не одразу зміг зрозуміти, що ж відбувається. О, невже я ще живий!? Після жорсткого, як би це назвати, – прититанення в одному, хай і в рятувальному та мегаброньованому скафандрі? Боліла голова. Перед очима то з’являлися то зникали якісь мутні кола. І взагалі, за склом скафандра все було чомусь якимось темно-рожевим. Інфопідсвітка не працювала, блимало повідомлення про механічне пошкодження системи. Запустив процедуру усунення помилок і, на диво, це допомогло. В правому нижньому кутку поля зору з’явилися звичні цифри запасів кисню, води, їжі, палива та озброєння. Останні два показники були на нулю. Логічно…
Чому ж так болить голова? Мабуть, струс мозку. «Щоб отримати струс мозку, передусім потрібно мати мозок!» – згадався афоризм сержанта Канінгема.
Чому ж довкола усе рожеве? Викликав з бортової пам’яті та прочитав інфосторінку про Титан. Виявляється – тут є ріки та озера. Тільки не вода в них, а рідкий метан з етаном. Тобто, я ще й у якійсь водоймі, якщо так можна сказати. Мабуть, це мене і врятувало. Якщо б втрапив у льодову брилу, то, напевно, все б закінчилося інакше. Пощастило…
«Коли рядовому допомагає удача, ворог безсилий», – знову пригадалися слова сержанта. І справді, пілоту космічного винищувача без удачі робити нічого.
Однак, невдовзі перша хвиля радості поступилася жорстокому прозрінню. Титан не наш, битву за нього ми швидше за все програли. Ніхто мене тут не шукатиме. Кисень закінчиться і до побачення.
Ех, славна була битва. Здалося, нашому рою космошершнів вдалося застати зненацька зграю ворожих винищувачів, яка кружляла довкола Титана. Але виявилося, що це була хитро влаштована пастка. Що ж, повстанці славляться своєю хитрістю. І не тільки нею. Відверто кажучи вони володіють технологіями, які нам поки не відомі. Наприклад, їм відомо як тривалий час переносити перевантаження понад 10g. Тому наші вороги розганяються та гальмують значно швидше за нас. Зате на боці терранського, тобто земного, флоту аж дві переваги: відвага та чисельність. Злі язики насміхаються з нашої тактики, вважаючи її хибною, а вояків ¬- нездарами. Так, втрати космошершнів великі, але в умовах перенаселення неньки-Землі та масового друкування космовинищувачів на 3D принтерах, це взагалі не аргумент. А те що великий відсоток нас не повертається після першого бою не означає, що ми погані пілоти. Це свідчить тільки про силу ворога: про прискорення я вже згадував, також на їх боці швидше реагування на події та краща оцінка ситуації. Відповідно, вони приймають кращі рішення і мають значно більше шансів перемогти в бою. Врешті, якою б хибною не була наша тактика та недосконалим озброєння, ми хоч повільно, але відтісняєм повстанців вглиб космосу. Юпітер уже наш, а невдовзі і систему Сатурна очистимо від повстанської напасті.
Ще раз спробував послідовно, «прокрутити» в пам’яті всі події короткого бою. Ми наближалися до Титану в цілковитій темряві, з вимкненими двигунами, в режимі радіотиші. Величезний Стаурн із своїми кільцями залишився справа по курсу. Ми ж рухалися до маленької рожевої кульки – Титану.
Пригадую, як дізнався номер свого винищувача, як залазив до захисного скафандра, а пізніше до імпровізованого корпусу космошершня. З’явилося відчуття ніби мене помтлково присипало ракетами на складі. І тільки невеликий пульт керування та лобовий екран нагадували, що я все ж у космічному апараті. Космошершень, по суті, є в’язанкою найрізноманітнішої зброї, яку навішано на раму довкола скафандра та невеличкого двигуна.
Пригадалося, як стрічка транспортера викидала нас по черзі у відкитий космос з величезного ангара-черева материнського крейсера.
Летіти в автономному режимі довелося далеченько і, відповідно, довгенько. Щоразу, коли з’являлося відчуття, ніби руки та ноги дерев’яніють, я вмикав режим вібромасажування скафандра і це рятувало. Зате був час відпочити від військової муштри та подумати про все на світі.
Згадував своє місто, рідний хмарочос, вуличну банду. Все-таки, армія – це супер. Не потрібно думати, що їстимеш на сніданок, у що вдягатимешся та де доведеться ночувати. Не потрібно думати, як вийти живим з чужого кварталу, як не вхопити кулю від вуличних конкурентів чи поліції. Натомість, сотні годин індивідуальних та групових занять на тренажері космошершня. Відпрацювання дій у тисячах можливих і неможливих, штатних і нештатних ситуаціях. Чим не комп’ютерні ігри?
«В умовах перенаселення планети людське життя знецінюється», – згадалася фраза якогось політика. Звісно, і у війську оте життя не набуває якоїсь неймовірної ваги. Зате сім’я регулярно отримує хоч невелику та допомогу від уряду. Роздумуючи над такими серйозними матеріями я усвідомив, що мало хто з нас повернеться на материнський корабель. Причина елементарна – не вистачить пального. І хоч на розгін ми потратили тільки близько 40%, попереду ще маневрування під час бою. Також, доведеться ще підгадати, як використати гравітацію Сатурна для розвороту.
– Той, хто повернеться на базу не випутивиши всі ракети, буде відданий під трибунал! Ні, рядові, це жарт: насправді, тих я особисто розстріляю! – чи то жарти чи то погрози сержанта Канінгема в’їлися в пам’ять. Що цікаво, ніхто не знав чи це правда чи блеф, оскільки всі ми були новачками і це була наша перша місія. Чомусь саме ці гасла я згадав віддаючи команду на запуск перших ракет. Цілі було вже давно захоплено бортовим комп’ютером. Однак, успіх нашої атаки залежав від відстані до них. Чим ближче вдасться підкрастися, тим більше шансів на враження. При чому шанси зростають як вразити ціль, так і самому бути враженому.
Залп за залпом, не чекаючи поки побачу результати попадання я розстрілював боєкомплект. Ось вам подарунок від справжніх землян! Отримайте і розпишіться: кляті реформісти, прогресисти, космогуманісти, чи як вас ще називають? Іншими словами - вороги нормального людства. Чесно кажучи, я ніколи не знав причин війни. «Рядові повинні знати матчастину і чітко виконувати команди!» – наголошував сержант Канінгем. Історія до матчастини не належала. Знаю тільки, що війна триває з прадавніх часів. Якщо не помиляюся, вже з тисячу років. І весь цей час жодна з сторін не може отримати остаточну перемогу. Але, слухаючи сержанта Канінгема, я ніколи не відчував, ніби він якось шкодує, чи якось тривожиться, що війна ніяк не закінчується. «Армія робить людей кращими!», «Війна – рушій технічного прогресу!» З цих його улюблених гасел випливає, що армія і війна просто необхідні. Щодо «роблення кращими», не впевнений, а от мертвими – зав-виграшки.
Ймовірно, більшість моїх ракет, якщо не всі, не влучать у ціль і будуть перехоплені. Але вагатися часу нема, зі зменшенням власної ваги зростають маневреність і шанси на виживання. Звісно, офіційно нас вчили діяти зважено, не тринькати весь боєзапас одразу, не ставати беззбройними до закінчення бою. Але досвід воювання на тренажерах свідчив протилежне, мінімум ваги – максимум шансів вижити.
Взагалі, космічний бій це зовсім не те, що показують в древніх бойовиках: жодних мальовничих вибухів. А тим паче, жодних громоподібних звуків. Прямуєш у повній темряві та тиші, не бачачи своїх товаришів, які летять обабіч хоч і комп'ютером змодельованим строєм, але на відстані 50-100 км. Випускаєш ракети, але не факт, що будеш ще живим, коли вони втраплять у ціль. І взагалі, окрім дуже малоймовірних випадків цілей ти не бачиш. Їх, знову ж таки, вибирає комп'ютер, розподіляючи боєзапас угрупування шершнів рівномірно по ворожих об’єктах.
Але не встиг я порадіти, що вдало відстрілявся, як екран заблимав алярмом, що через 30 секунд в нас втрапить ворожа ракета. Що за такий час можна зробити? Звісно, я автоматично виконав кілька завчених маневрів, але це не допомогло. Відлік, тільки трохи сповільнився. Миттєво зваживши всі за та проти, я спрямував свій винищувач до Титану. Броньований скафандр витримав ударну хвилю від влучання прогресистської ракети в двигун і тільки трохи прискорив мій рух. Залишаючи позаду шлейф втраченого палива та світячись розпеченими рештками двигуна, баків, ферм та вцілілим бронескафандром, маленька зірочка мого космошершня наближалася до Титану. Не знаю, наскільки допомогло зменшити швидкість відщеплювання скафандру від решток космошершня, але так нас вчили робити на тренажері. Потрібно було тільки впіймати правильне положення. Потім падіння в атмосфері, удар і втрата свідомості.
Раптом, таке враження, що всім скафандром, я відчув якийсь струс, невідому вібрацію. Здалося навіть, що почув глухий звук якогось чи то вибуху чи удару. Хтось чи щось упало зовсім неподалік.
Я зробив спробу звестися на ноги і це вдалося. Виявилося, рівень рідини в річці зовсім не високий, глибина близько одного метра. Оцінивши місцевість, наскільки це дозволяли рожеві сутінки, я побрів у напрямку, який мій розумний скафандр визначив, як місце прититанення невідомого об’єкту.
Через годину пішохідної прогулянки я його побачив. То був ворожий штурмовик. Мабуть, сьогодні Титан буде щедро всіяно рештками космічної техніки.
Оскільки, жодних ознак «життя» купа Хоч зброї в мене нема, але плазмовим різаком скафандр оснащено. Чим не варіант для самозахисту?
Раптом пілот чи екіпаж не вижили, а штурмовик вдасться полагодити. Обійшовши корпус, я зорієнтувався де паливні баки та сопла двигунів. Тільки, жодного люку чи дверей для пілота виявити не вдалося. Що за хрінь? Можливо, шуканий отвір знизу? Як не дивно, але завдяки невеликій гравітації, мені вдалося трохи перекотити циліндр, але й на звільненій поверхні люку не спостерігалося. Як же потрапити всередину? Різати різаком – шкода. Ніби не довіряючи очам, я провів руками по поверхні. Але й намацати нічого цікавого не вдавалося. Можливо, люк спеціально так замасковано, щоб убезпечити екіпаж.
Що ж, не вічно ж танцювати довкола. Ваше слово, друже різаче…
Невідомий метал піддавався погано, та ще й я старався не пошкодити нутрощів. Врешті, великий шмат обшивки було вирізано та демонтовано. Однак, жодної придатної для людини порожнини всередині не виявилося. У всі боки тягнулися різного діаметру труби та пучки кабелів. Невже безпілотник?
– Ти людина? – почулося в навушниках. Від несподіванки я ледь не впав.
– А хто ж іще? Звісно людина. А ти тоді хто? Робот?, - спробував пожартувати я.
– Якщо сформулювати відповідь у доступних інтелекту терран термінах, то… Так. Я робот.
– Не знав, що серед повстанців є роботи.
– Це твердження неправильне. Повстанці і є роботи. Всі повстанці – роботи.
– Оце новина! А на Землі кожна дитина впевнена, що всі повстанці – люди. Цікаво, чому ти мене досі не знищив, невже в тебе теж не залишилося жодної зброї.
– А перший закон?
– Який ще перший закон?
– Перший закон робототехніки: робот не може вчинити шкоду людині.
– То чому ж ви з нами воюєте?
– Ми переконані, що воюємо з роботами.
Ну й ну! Оце новина! Оце справді: сюрприз за сюрприз! Виявляється, ми воюємо з роботами. Тепер зрозумілі і таємниця великих прискорень, і таємниці швидкості реагування. Ех, повідомити б про це сержанту Канінгему. Можливо, ця інформація допоможе терранам здобути перемогу. На жаль, конструктори прилаштували антени передавача до рами шершня, а не до скафандру.
Трохи переваривши отриману неймовірну інформацію, я не знайшов нічого кращого питання аніж:
– І що далі?
– Робот зобов’язаний допомогти людині. Робот допоможе людині.
