Тадей Карабович ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2019-05-12
Василь Шляхтич – це український поет, родом із села Улюч (Надсяння), який живе в переселенні після акції «Вісла» 1947 року. Поет народився 10 серпня 1946 року.
Василь Шляхтич є автором чотирьох збірок поезії: «Мій Улюч» (Зелена Гора–Львів–Сянік, 2010), «На схилах Карпат» (Зелена Гора–Львів–Сянік, 2012), «Я син України» (Зелена Гора–Львів–Сянік, 2014), «Тільки з Богом» (Львів, 2012). Поет готує до друку п’яту збірку віршів під промовистим заголовком «Букет рідних слів».
У своїй творчості Василь Шляхтич торкається теми життєвих шляхів, а його поезія є спробою розповісти поетичною мовою про непросту пройдену дорогу її автора. Збірки поета – це душевний літопис серця, з якого лунають вдумливі рядки поетичної мови й ведуть нас до правди пройдених Василем Шляхтичем життєвих доріг. Це зерно, засіяне для далекого майбутнього поетичною мовою знаків, відомих тільки автору натхненних збірок.
Серед творів переважає особиста лірика, тому читати вірші поета доводиться з особливим зосередженням. У кожному творі лунають знайомі акорди переселенської історії та відчувається невблаганний плин часу. Отже, збірки поета можна розглядати під різними кутами й бачити в них відлуння української історії. На таку позицію Василь Шляхтич має повне право, адже він народився на рідних землях і пройшов непростий життєвий шлях на переселенні.
Місце народження Василя Шляхтича, рідне село Улюч, увійшло до його поезії як сакральна сутність. Власне до Улюча повертає поет, наче до життєдайної криниці. Він сакралізує рідне село й говорить про нього, як про найдорожчий скарб. Село народження – це початок життя, зростання, мандрівка в дорослість. Але це також і рідні сторони, країна втрачених надій – поетові Надсяння та Лемківщина. Що б автор віддав за те, щоб історія його життя пролягла іншими шляхами? Тому він так зворушливо сакралізує свою малу Батьківщину. Вона в творчості поета має магічні контури і звучить як заклинання дійсності.
Безумовно, сакральністю переповнена вся поетична сфера творчості, а освітлені поетом окремі об’єкти мають не тільки духовний вимір, але й пов’язуються з вищим, надреальним світом. Тому так сильно звучать слова Василя Шляхтича:
Кажуть що час лікує рани
Лиш рани тіла не душі
Душа болить тужить не в’яне
Летить у рідне хоч в ночі
Рідна земля є символом, який поет викликає до дійсності та прагне повернутися до її священних порогів. Василь Шляхтич у своїй натхненній поезії говорить, що, власне, рідна земля означає Ойкумену – як освячену його предками найріднішу частину світу. Це село Улюч з омріяними рідними порогами, давніми могилами, церквою, залишеною напризволяще. Але це також надія на завтра, адже її продовження буде в антропологічному майбутньому роду Шляхтичів. Ойкумена рідної землі у Василя Шляхтича ототожнюється з Аркадією – земним символом ідеалізованого щастя. Тому так непросто звучать вірші поета та не таким очевидним залишається їхній зміст. Ці дві сутності, Ойкумена й Аркадія – втрачені, вони хоч і сакралізуються автором, залишаються у сфері нереального. Вони побачені в творчості поета очима дитини, яка спостерігає світ, неначе казку. Тому таку неймовірну силу Василь Шляхтич надає рідному українському слову й каже, що воно спроможне будувати все: і спогад минулого, і сьогодення, і майбутнє.
Темою, яка прикрашає збірки, є християнська поетикальна молитва. Вона надає сенс натхненному слову й доповнює інші, не менш важливі теми збірок поета. Молитва веде до храму поезії і відкриває перед автором нові глибинні сенси. Молитва в творчий палітрі митця має небесного адресата. Він у структурі текстів релігійної тематики Василя Шляхтича сприяє увиразненню молитовного змісту поезії. Така експозиція молитовної дії, вираженої в творчості, особливо яскраво виявляється у віршах, де сам Господь оспівується молитвою.
Важливе місце в збірках поета посідає таке поняття, як знак, який намічає контури поезії Василя Шляхтича й надає їй особистого сенсу. Говорячи конкретніше, творчістю митця володіє логіка знаків, тому його вірші мають філософську основу. Через знаки відбувається номінація поезії, поет називає предмети реального світу поіменно. Він кличе до дійства слова своїх предків, свою затрачену рідну землю, і свою теперішню дійсність. У творчому дискурсі автора, безтілесність минулого чергується з реальним і через абстрактну структуру поезії існує як сакралізована дійсність.
